Весна подільської Атлантиди

День був хмарним, але, на наше щастя, дощ так і не пішов. А то перспективи штовхати автобус до найближчого асфальту навряд би комусь сподобались. Під’їзд до Бакоти зовсім поганенький.

Дорога закінчується на плато, звідки відкриваються види на затоку на Дністрі. Перш ніж спускатись униз, роздивимось їх уважно, і поговоримо про це місце узагалі.

Як немає у цьому світі нічого однозначно чорного чи білого, так і «всесоюзна стройка» Дністровської ГЕС мала свої як хороші, так і погані сторони. При розповіді про ці місця я буду частково переказувати слова нашого екскурсовода, Тараса Васильовича Горбняка, який народився та провів перші 28 років свого життя у Бакоті.

Перший мінус, звісно, це зниклі села. Бакота – просто найвідоміше з них, нижче я поясню чому. Усього ж перестало існувати 63 села, із яких 28 опинилися під водою. До речі, рівень води на місцевості, загалом, піднявся на 38 метрів, до тих 50, які уже були. Уявіть собі висоту 30-поверхового будинку – це і буде максимальна глибина водойми на даний момент.

Промінь світла.

Підготовка до зведення ГЕС тривала кілька років. Усе майно селян переписали і оцінили в карбованцях, не особо щедро, звісно. Крім того, частину суми не виплачували, доки самі селяни не знесуть свої домівки – як розумієте, для них це мало бути надзвичайно тяжко морально. Паралельним курсом у долину під наглядом міліціонерів запустили добровольців зеків, які вирубували і спалювали дерева. Чи не найгіршою роботою була ексгумація та перенесення померлих із усіх кладовищ.

За кілька років повністю гола долина стала готовою до затоплення. Підняття рівня води тривало також не один рік. У 1981 році село перестало існувати. Інтернетом ходять міфи про те що там, під водою, досі є хати, церква, хрести на цвинтарях, але це не має нічого спільного з реальністю.

Дачні будиночки.

Тепер про значимість саме цього села. Перед затопленням у долині були проведені археологічні роботи, і виявилось, що 800-900 років назад тут існувало місто, що мало третину площі тодішнього Києва. Фактично, Бакота була першим і основним центром так званого Пониззя (території між Південним Бугом та Дністром) задовго до появи усяких там Кам’янців-Подільських.

База відпочинку на тій стороні.

У 1431 році по Дністру проходить кордон між Литовським князівством та Польщею, і Бакота проголошує про свій нейтралітет. Через 3 роки поляки починають відвойовувати ці землі, заодно знищивши бунтівне місто. З тих пір і до затоплення Бакота залишалась селом, але все одно дуже своєрідним. Часто Дністер ставав державним кордоном, що так чи інакше впливало на село. Тут не знали голодомору 1932-33 і Друга Світова пройшла майже мимо, зате голод 1946-47 років забрав більше людей, ніж війна. Ну і так далі.

Саме на фото вище зображено місце, де було село. Воно виглядало ось так (взято з сайту tovtry.km.ua):

Село Комарів Чернівецької області на протилежному березі.

Спускаємось униз, вихоплюючи мимоходом краєвиди.

Іще одна причина популярності Бакоти – вона відома як одне з «місць сили». Скельний монастир існував тут у 12-15 ст., а ще до цього були язичницькі капища. Зберігся напис про заснування монастиря на честь архангела Михаїла від імені ігумена Григорія.

Друга ера монастиря почалась у кінці 19 ст. і тривала до 1963 року, коли його закрили, заодно зруйнувавши тутешню церкву. Більше він не відновлювався. Залишились 3 печери та ніші з похованнями.

Крізь гілля проглядає вода, до якої ми ще спустимось.

Ніякі перекази не можуть у повній мірі передати слова людини, яка тут народилась і пережила це все.

Печери, у яких уже більше півстоліття немає монастиря, усе одно заставлені іконами та свічками.

При усіх недоліках затоплення долини, ми отримали чарівне місце, одне з чудес України. І чи не найкраще у Бакоті увечері, коли заходить сонце.

Спочатку небо заливається багрянцем…

…і ось, незважаючи на хмари, над горизонтом проривається сліпуче сяйво.

Нарешті показується і саме світило, щоб усього на якусь хвилинку залишити слід на воді…

…і знову заховатись у хмарах.

Палаюче небо.

Іще хвилин 10 доброго ходу униз від монастиря – і ми на березі Дністра.

Місце дуже нагадує Крим, аж до болю, до заціпеніння…

Проводжаємо останні сполохи дня та вертаємось нагору.

І хоча підйом на плато зайняв добрих 20 хвилин, проблиски світла ще довго залишались над горизонтом, розриваючи навпіл майже суцільну темряву. Скінчився день, і поснули мертві села долини, і на нас чекала довга дорога додому.