Дрогобич за 5 годин

Від приміської автостанції я пішки вирушив у напрямку вокзалу. Що перше кинулось у очі, так це мала кількість людей на вулицях і закрите усе що можна – магазини, аптеки… А все тому, що була неділя, і люди, якщо і пересувались містом, то здавалось, що тільки до церков і назад. Наче мені і не в новинку галицька релігійність, а все одно щоразу чудно, як уперше. Навіть ринок у свій священний день мав відкритись тільки після 3 години.

Простір між автостанцією і вокзалом займають фабрики, гаражі, занехаяний лісопарк і райони багатоповерхівок, зведених у 80-90-ті роки минулого століття. Серед них можна відшукати 2 дерев’яні храми, що з’явились кілька років тому.

Власне вокзал. Був відкритий у 1872 році.

Вертаючись назад паралельною вулицею, надибав іще одну дерев’яну церкву-новобуд. Усі вони ущент були набиті людьми.

І цвинтар просто посеред житлового масиву. У когось «шикарний» вид із вікон.

У занедбаному саду між вулицями Грушевського та Стрийською є шпихлір – пам’ятка 1778 року, зведена для зберігання громадського зерна на випадок неврожайних чи воєнних років. Унікальність її полягає в тому, що це остання збережена житниця такого роду у Європі.

На фотографіях із Інтернету 6-літньої давнини у неї ще був дах. Судячи з нинішнього стану, Європа ризикує скоро залишитись без шпихлірів узагалі.

У низині видніється автокефальний Успенський храм.

А я звертаю на Карпатську вулицю – як на мене, одну із найбільш затишних у Дрогобичі.

Ще звіддаля звертає на себе увагу вишуканий будинок відділу поліції на Стрийській.

Тут же знаходиться іще більш вражаючого виду споруда, яку нині займає університет. А в період 1939-53 років всередині цих величних стін містилась страшна тюрма, де закатували близько 3 тис. чоловік. На задньому дворі обладнано меморіал пам’яті жертв НКВС.

Впритул до університету знаходиться монастир Петра і Павла. Храм освячено у 1831 році.

Іще трохи далі – синагога 1842-65 років будівництва. Діюча, що є не дуже частим явищем у сучасній Україні. Зовнішню реставрацію закінчили у 2014 році, внутрішня, видно, ще триває.

Це уже майже самісінький центр.

Але я поки що рушив далі на схід, вулицями Лесі Українки і Франка. Не бажаєте придбати квартирку?

Тутешні будинки – просто «вау».

Я так захопився, що пропустив паралельну вулицю Шевченка, де знаходиться Палац мистецтв – одна із найгарніших споруд Дрогобича. Але і тут було на що подивитись.

Зате не пропустив музей сакрального мистецтва, який заслуговує уваги хоча б будинком, у якому знаходиться.

Музей, як не дивно, працював. Всередині – величезна виставка переважно ікон від кінця 16 до початку 20 ст., а також скульптури, різьблення, рукописи і інші мистецькі артефакти цього краю.

За додаткову плату можна фотографувати. Експозиція цікава, а з історичної точки зору – узагалі безцінна.

Іще пару старовинних будинків.

Ще далі – мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці при старому цвинтарі.

Зі східної сторони місто закінчується великим ставом. Підходи до нього зайняті ресторанним комплексом, який здався мені блатним місцем для тутешніх папиків. Тому я обмежився парою кадрів здалеку.

Іншою вулицею вертаюсь назад. Дорогою мені зустрічається чергова трійка дерев’яних церков, тільки уже старовинних. Перша, найвіддаленіша від центру і, напевно, найменш відвідувана туристами – Святої Параскеви, зведена в 1815 році.

А от інші дві широко відомі.

Церква Воздвиження Чесного Хреста вважається однією з найкращих пам’яток дерев’яної галицької архітектури. Її завершили будувати ще у 1613 році.

Храм закритий, але його варто уважно оглянути ззовні. На древніх стінах де чітко, а де химерно проступають образи і написи давно минулих віків.

Остання на цій стороні церква – святого Юра – найпопулярніша. Чудово збережена пам’ятка старовинної гуцульської традиції була зведена в селі Надіїв на межі 15-16 століть.

У 1656 чи 1657 році жителі Дрогобича викупили її за сіль і перенесли сюди (попередній храм на цьому місці згорів).

Всередині будівлі нині суміщена власне церква і музей. Служби проводяться тільки на великі свята. Всі стіни, стелі, перекриття розписані. Атмосфера дуже незвична і приємна.

Церква належить до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Дзвіниця класичної гуцульської архітектури, але не така масивна, як більшість із них. Збудована у 1678 році.

Дрогобицький солеварний завод – найстаріший діючий в Україні, працює з 1250 року. Соляна промисловість була домінуючою для міста з часів його заснування. Одна із версій походження назви – від польського «Дрога здобич». За іншою версією – Другий Бич. Перший Бич був підступно спалений половецьким ханом, який увійшов до літописів під звучним іменем Баняк Шолудивий.

Дитячо-юнацька технічна школа.

Ще один католицький храм.

До центру пішов через міський парк зі ставочком. Дарма.

Нарешті центр.

Кафедральний собор Пресвятої Трійці.

У центрі площі Ринок стоїть, звісно ж, ратуша. Виконана у стилі класицизму, будівництво завершене у 1920-х роках на місці дерев’яної попередниці.

В епоху відродження у Європі жив знаний учений, просвітитель, астроном, доктор медицини, та філософії, поет (і це все одна людина!) Джорджі да Леополлі. Насправді його звали Юрій Котермак, а в українських джерелах він зазвичай фігурує як Юрій Дрогобич.

Саме його пам’ятник прикрашає сквер з однієї із сторін площі Ринок. Позаду – дзвіниця, збудована на основі оборонної вежі 13 ст. та костел Святого Апостола Варфоломія 15 ст.

Із-за густої рослинності навколо цілісний вид костелу дуже важко передати на фото.

Зате пощастило зазирнути всередину.

Ну і гайда далі гуляти центром.

Іще якийсь меморіал. Виглядає моторошно.

Один із старовинних будинків спотворений плиткою.

Вулички історичного центру вузенькі, атмосферні і неповторні. Такими бажано б пройтись неспішно, ведучи когось під руку. Думаю, настрій не зіпсували б навіть автентичні галицькі паци, які хотіли стрельнути «два гривні» на могорич.

Лис Микита на бібліотечній стіні.