Шляхами Золотого Поділля

Санктуарій – щось на зразок православної лаври. Перший дерев’яний костел тут збудували у 1430 році, у 1606 – мурований храм. Зараз тут живуть монахи із дуже веселим настоятелем, діє костел Успіння Пресвятої Діви Марії.

На внутрішньому дворику – пам’ятник Івану Павлу ІІ.

Периметр санктуарію співпадає зі стінами Летичівського замку, збудованого в 1362 році литовцями. Збереглась одна вежа.

За стіною стоїть пам’ятник Устиму Кармелюку, зведений ще радянською владою, яка використовувала його образ борця проти панства.

Друга зупинка – Меджибіж. Місцевий замок, пам’ятка архітектури XVI століття, мав неформальну назву «Білий лебідь», за кольором стін.

Зараз знаходиться у досить плачевному стані. Частина реконструйована, там знаходяться музеї і технічні приміщення.

Національний одяг і все таке.

Ікона, яка попала якось на баланс музею, і тому не може бути повернута в церкву.

Музей голодомору, який більше опирається на емоційне сприйняття, ніж факти. Як неважко здогадатись, з’явився він за часів Ющенка. «Пасічник» був останнім на даний момент президентом, при якому замок отримував державні кошти, тому його й досі тут згадують теплим словом.

Замкова церква Святого Миколая, яка за свою історію побувала і костелом, і мечеттю. Тепер це храм Київського патріархату.

Дальня від входу сторона замку лежить в руїнах.

Одна із стін обвалилась зовсім недавно – 31 грудня 2014 року.

Меджибіж означає «між Богами», бо знаходиться на місці злиття Бужка і Південного Бугу.

Бужок, правда, із замку не видно.

Всередині Лицарської вежі.

Вдалині видно церкву Московського патріархату.

…і неосяжні подільські поля.

З іншого боку можна побачити руїни Тринітарського костелу. Тринітарії – «жебрацький» чернечий орден, займались, зокрема, викупом полонених з мусульманського полону.

Костел діяв з 1632 по 1929 рік. У містечку немає католицької громади, яка могла б зайнятись його відродженням, тому його поступово розтягують на будматеріали. Меджибіж – депресивне місце, навіть не райцентр, знаходиться в стороні від великої дороги, і всі місцеві пам’ятки мають відповідний стан.

Серед планів збереження костелу, які все одно тільки плани, є пропозиція законсервувати його у нинішньому вигляді як пам’ятник людській недбалості.

А ще в Меджибожі є єврейський квартал. Спочатку назви на табличках дублюються двома мовами, а ближче до його центру лишаються тільки на івриті.

Старе єврейське кладовище. В одному зі своїх припадків радянська влада спочатку знесла мацейви, а в іншому повернула назад – правда, не те щоб не на свої місця, а взагалі натикала навмання.

Тут похований Баал Шем Тов – засновник хасидського руху. Раббі Нахман, до могили якого щороку з’їжджається туєва хуча хасидів в Умань, – його онук. Нахман розвинув і популяризував ідеї свого діда. Сам був родом із того ж Меджибожа, жив у Брацлаві, а в Умані заповів себе поховати в пам’ять невинно убитих, з їхньої точки зору, жертв Коліївщини.

Велика частина хасидів Меджибожа мігрувала до Ізраїлю, але могилу Баал Шем Това вони теж часто відвідують.

Наступний на черзі Старокостянтинів (хоча все ще Хмельницька область, історично це вже південна Волинь, а не Поділля), який запам’ятався зокрема неадекватно наркоманськими інсталяціями на набережній (їх не вдалось сфотографувати) і оригінальною самоназвою з боку місцевих – СтарКонь.

Оборонна вежа XVI-XVII ст. Нинішній стан також не ахти. Знаходиться на території православного Свято-Хрестоводвиженського монастиря. З боку церковників ігнорується (на противагу поруч будується нова церква, яку видно на задньому плані). Хоча є й проекти приліпити на вершину вежі класичну «цибульку», якої ніколи там не було – хтозна, яке із двох зол гірше.

Зараз тут мешкають хіба що птахи і змії.

Вежа також виконувала роль релігійної споруди. Радянські свинособаки влаштували тут тир, на згадку од якого залишились сліди куль на стінах.

Замок Острозьких – резиденція кінця XVI ст. на березі річки Случ.

Особливою неприступністю не славився, був швидше додатковим укріпленням.

Тихий і умиротворений Случ.

Останнє на сьогодні й наймеш відоме місце – село Самчики.

Млин 1904 року.

В Самчиках (назва походить від «Замчики») знаходиться однойменний палацово-парковий ансамбль. Побудований на початку XVII ст., архітектор – Якуб Кобицький. Перебував у володінні різних польських магнатів. Нині знаходиться в чудовому стані, правда, підтримують його буквально пару ентузіастів.

Китайський павільйон.

Гігантська писанка. Не Коломия, але теж непогано.

Панський дім. Один з левів, веселий, був повернутий так, наче зустрічає гостей і радий їм, другий сумний, дивився на людей, що покидали палац. А як на мене, вони обидва просто упороті.

Інтер’єри.

Задній двір.

Охочих за додаткову плату можуть покатати на кареті. На цьому все і до нових зустрічей