Печера, яка зовсім не печера, і зелена осінь

Назва села, найімовірніше, пов’язана таки з печерами, в яких місцеві ховались від нападів ворогів; тут знайдено поселення Трипільської культури.

Село знаходиться на другорядній трасі, і автобус із Вінниці тут з’являється від сили рази чотири на день, із-за чого воно переживає явне запустіння. Зате тут малолюдно, а морозного ранку узагалі ніхто не порушував казкової тиші і краси тутешньої природи, крім одного придурка з фотоапаратом.

Це мене понесло берегом річки в обхід села в сторону парку Потоцьких. Згідно з парою табличок тут знаходиться заказник «Забужжя». Трохи далі від берегу – бази відпочинку, які вже явно впали в зимову сплячку.

Хто знайде серед гусей качура-диверсанта, тому печенька за спостережливість

Власне, початок історії села йде десь із XVI ст. і пов’язаний з родиною Збаразьких. Після них тут володарював молдавський воєвода Георгій III Дука. Саме він започаткував на цих землях перший парк і збудував перший палац. Досить дивне відчуття – існуванню цієї краси ми завдячуємо людині, яка, за спогадами сучасників, була рідкісним жлобом, жорстоким вискочкою, що дорвався до кормушки (як схоже на наших нинішніх правителів, чи не так?)

Втім, із втратою впливу на ці землі Туреччини, союзниці Дуки, він таки просрав тут усе, втік до Львова, який тоді був у складі Польщі, де й помер ніким. Палац на деякий час відійшов Юрію Хмельницькому. Після того як Юрій переніс резиденцію до Немирова, він втратив своє значення і був розібраний, а матеріал пішов на фундамент і огорожу церкви, про яку трошки згодом.

Центральна алея парку.

Після того Печера опинилась у володінні Потоцьких. Якщо вам буде цікаво більш детально пройтись по персоналіям цього роду, пов’язаних з Печерою, починати треба з Станіслава Щенсни Потоцького, володаря Тульчинського маєтку. Він заложив село, щоб таким чином мати придане для доньки Октавії, яку мав видати за представника іншого благородного польського роду – Свейковських, які теж мешкали в цих краях.

Викупити землі назад він не встиг, то ж після його смерті вони відійшли Свейковським, і повернулись у сім’ю лише при його онуках чи ще пізніше. Так чи інакше, справедливіше називати маєток і усипальницю подвійним іменем Потоцьких-Свейковських.

Палац був збудований тут на початку XIX ст., за часів Яна Свейковського, і був зменшеною копією Тульчинського палацу. Він мав такий вигляд (фото з сайту we.org.ua). В Інтернеті можна надибати нечисленні фото з інших ракурсів, інтер’єру і парку.

В 1920-х роках він був розібраний більшовиками, і скоро на його місці виросла ось така вкрай скромна хатка, яка нині не то лікарня, не то санаторій. На передньому плані зберігся фонтан із надзвичайно потворною скульптурою-ведмедиком.

Леви також, найімовірніше, автентичні, і, традиційно для Поділля, абсолютно упороті.

Від палацу униз до річки вели кам’яні сходи, які добре збереглись до наших днів. Як і одна із статуй.

Так як топати по сходам височенько, деінде передбачені кам’яні лавочки для перепочинку.

Ну а внизу поміж порогами шаленіє прекрасний Південний Буг. Цими брилами і досі можна перескакати на протилежний берег.

Бурхлива течія.

Ближче до берегу із цих каменюк складали гроти і купальні.

Повертаємось нагору. Від паркових споруд нині залишились в основному фундаменти і інші одинокі артефакти. Є ось такий олень.

А от усипальниця збереглась чудово. Нині це діючий костел. Збудована за проектом архітектора Городецького, творця Будинку з химерами, Миколаївського костелу у Києві і ще ряду відомих споруд у кількох містах.

Із-за брами склеп виглядає ще готичніше, але зараз брама на реконструкції.

Справа видно відкритий люк до мавзолею, який я провтикав.

А там, по ідеї, через ґрати можна було побачити ніші склепу, частина яких так і лишилась пустою. Тіла начебто встигли вивезти у 1920 році, ледь не за годину до появи більшовиків, при цьому пошкодивши у поспіху мармурові плити. Фото з сайту progylka.com.ua.

Останнім володарем маєтку був Францішек Костянтинович Потоцький, який іммігрував до Кракова, куди ж вивіз і сімейний архів.

А ще, і про це теж варто пам’ятати, в роки Другої Світової в селі знаходився концтабір «Мертва петля», у якому замучили близько 50 тис. людей.

За огорожею парку, обабіч місцевої школи, збереглись господарча будівля і будинок управляючого маєтком.

Це, раптом хтось не знав

А ось і та сама дерев’яна церква Різдва Богородиці, 1764 року.

Знаходиться на узвишші поруч з автобусною зупинкою. Церкву обов’язково треба обійти ззаду, щоб побачити краєвиди.

Покидаю Печеру і рухаюсь понад берегом у східному напрямку, в бік села Забужжя. Понад струмком, який впадає тут в Буг, можна піднятись наверх. На узвишші знаходиться досить крупне покинуте єврейське кладовище, до якого навіть доріг не лишилось.

Всі люблять котиків.

Повертаюсь до річки. Так виглядають береги навпроти.

Острівець.

Теоретично, це все той же заказник «Забужжя». Влітку тут, напевно, купа постояльців з палатками.

Місце впадіння струмка.

Переходжу через міст назад, у напрямку Вінниці, і попадаю в село Сокілець.

Раніше Сокілець з Печерою вважались єдиним комплексом володіннь Потоцьких. Тут наприкінці XIX ст. за часів Костянтина Костянтиновича, батька Францішека, збудовано водяний млин.

Дивно, але балкончик досі не сперли на металолом.

В 1951 році з млина зробили ГЕС. Нині всередині – пустка.

Споруда з невимовною для мене назвою крупорушарка.

Склад. Металевий каркас, який веде до складу – залишки транспортеру, яким мука доставлялась сюди із млина із допомогою кінської сили.

Між крупорушаркою і млином через дамбу шурує водяний потік, потужність і шум від якого ніяк не передати фотографією.

Механізм застиг, але напевно ще може прийти до дії.

Час від часу тут відбуваються якісь мутні намагання чи то відреставрувати це все, чи перетворити на елітний готель. Сподіваюсь, що реставрація, якщо вона таки буде, пройде не так як завжди у нас, і вся ця краса збереже свій первозданний вид і буде доступна для простих смертних. Але у будь-якому випадку, неймовірна краса Печери рано чи пізно змусить мене сюди повернутись.