Сяйво мертвих зірок

Прохолодний осінній вечір. Набагато прохолодніший, ніж зазвичай здається із-за вікна теплої і затишної квартири. Вітру немає, але вогке й майже морозне повітря пробирає до кісточок – і мене, і всіх інших тепличних рослин, що самонадіяно зважились доторкнутись до осінньої реальності, не надто заморочуючись вибором теплого одягу.

Я стою на самісінькому краю залізничної платформи, так що потяг, якби він проходив повз, збив би мене ошматтям свого гігантського металевого тіла. Але потягів зараз не буде. На цій станції їхня поява трапляється украй рідко, тому зараз мені нічого остерігатись. До електрички, на яку чекаю, більше півгодини.

Тим не менш, люди поступово стікаються на станцію. Двоє сидять за мною на лавці в тіні бузкового куща і неспішно й неквапно розмовляють. Я не бачу їхніх облич, тільки силуети, розмиті і безстатеві. Такі ж безстатеві і безликі і їхні голоси.

Ще п’ятеро людей чекають у протилежному кінці платформи. За ними блимає хворим червоним оком світлофор і чорніє споруда покинутої напівзруйнованої церкви, із вікон якої час від часу шурхають туди-сюди чорні згустки, птахи або кажани. За церквою закінчується селище і плавно підіймаються до неба гори, яких уже не видно у темряві, але я знаю, що вони є.

Укрити щось у темряві або заплющити очі, щоб не бачити, – марно. Гори заклякли у пітьмі і нічим себе не видають, однак ніколи і нікуди не подінуться зі своїх віковічних місць.

Маленька станція також спить. Робітники давно розійшлися по домівках, лише в одному віконці, майже навпроти мене, дві тітоньки п’ють каву. Там світить тепле штучне сонце, вікна закриті напівпрозорими оранжевого кольору шторами, а на підвіконні стоять гігантські кактуси і ранники. Чужий щемкий комфорт.

Одна з тіток проливає каву і зникає кудись із поля зору, мабуть, за ганчіркою. Друга помічає мене і починає свердлити поглядом, можливо, її непокоїть, що я стаю на самому краю.

Важкий погляд, до якого мені, здавалось би, немає діла, змушує покинути своє місце і податись углиб, ближче до лавочок. Бузкові голоси стають чіткішими.

- На молодьож тепера немає ніякої надєжди… - констатує один з них.

Здається, пройшло вже хвилин десять, але людей на станції не побільшало. На небі з’являються перші зірки. Ми одні у цілому світі.

За нами тягнеться імла.

Естетика суму насправді потворна. Жалібне курликання птахів, що відлітали сьогодні у теплі краї, як ніколи було схоже на возіння цвяхом по склу.

Хочеться цукерок і улюбленої музики. І взагалі ще багато чого, більшої частини якого я ніколи не дістану, а на інше потребую аж занадто багато часу, і вже несила його перечекати. Од того виникає бажання кричати і битись кулаками об незворушну стіну вокзалу. Запхати кляп у невмовкаючу безстатеву горлянку особи під кущем. Зруйнувати щось прекрасне і беззахисне. О, так.

Зацідити каменюкою в оранжеве вікно з двома тітоньками і неспішно піти геть. На мить побачити і зафіксувати в пам’яті їхні здивовані й злякані обличчя та відчути, як тане безслідно теплий і, здавалось, вічний затишок комфортної станційної кімнати. Цілком імовірно, мене б не устигли упіймати, але я цього не робитиму. Вандалізм – не моє. Та й хто я такий, щоб бити чужі вікна.

Кому я брешу? Тисячі виправдань не прикриють мого боягузтва.

Але нічого, з прекрасним ми таки поквитаємось. Під моєю курткою терпляче чекає на свою участь рожева троянда. Довга історія, як вона там опинилась, і уже неважлива. Важливо те, що вона у мене є. Я заглиблююсь в скверик над платформою, остаточно зникаючи із виду геть усіх, і починаю своє жертвоприношення.

Троянда готова до бою, її голки відблискують у ліхтарному світлі. Але ніяка сила не зможе протистояти тупій нестримній ненависті. Пальці зривають одну за одною голки, зовсім не отримуючи ушкоджень. А потім беруться за пелюстки. М’які і прохолодні, вони розповсюджують жалібний запах, здається, на всю станцію, заповнюючи собою застояне морозне повітря.

Знищена і гола бадилина летить убік і застрягає у живій стіні дикого винограду. Дивно, чому мені від цього тільки гірше.

Очікуючи електричку, я не забуваю поглядати і в протилежний бік, де спить окреслена тополями звичайна дорога. Нею навіть у цей вечірній час іноді пролітають запізнілі автобуси. Кількох секунд від появи гігантських фар одного з них на горизонті вистачить, щоб перетнути вузький скверик, власне дорогу і злегка примерзлу калюжу перед зупинкою. Лід смачно хрусне під ногами як колись, у дитинстві, але не знайде у смертельно збайдужілій свідомості жодного відгуку.

Можна на якусь мить і не встигнути, якщо не побачити вчасно фари на горизонті. Але я чекаю на електричку.

Так надійніше.

Треба вміти розставляти пріоритети.

Вони всі зовсім як люди. Одні надійні, інші – ні. Електричка, хай і запізниться, хай її старечим вагонам давно пора під прес, усе одно з’явиться на станції. А автобус може не прийти узагалі, або пройти не зупиняючись. Тоді водій сумно розведе перед тобою руками, хоча йому, найімовірніше, насправді начхати, зможеш ти звідси виїхати чи ні.

Шкода, що в людях надто складно виявити цю надійність або її відсутність, тому так легко спустити безцінний час на вітер. І дорікнути їм потім немає в чому – це ж я добровільно приніс на заклання на їхні вівтарі той час, усе сам, сам, сам.

- Тре’ було раньше виходити, - додає бузковий голос. Звучить так, ніби він адресує це своєму співрозмовнику, але насправді він прочитав мої думки і мені ж таки дорікає.

Я відходжу на безпечну відстань, звідки думок, напевно, неможливо почути, і займаю одну із вільних лавочок. Мене огортає підступна дрімота і повіки самі зліплюються, а мерзлі руки збираються докупи. На якусь мить я відчуваю у них інші руки, чужі й ще більше змерзлі, я прокидаюсь від цього, але марево зникає не одразу. Веснянкувате обличчя посміхається до мене, посміхаються темно-сірі очі, хоч і вдають, ніби розізлились, і тільки за тим розчиняються у темряві.

Можливо, вона врятувала мене від небезпеки заснути й замерзнути тут непомітно, на цій дальній лавочці майже безлюдної станції, і це була далеко не єдина незначна, але важлива дрібниця, зроблена нею. Та Веснянка узагалі була найпевніше одною з небагатьох людей, яких варто любити у цьому дурному, бридкому і знавіснілому світі, але я, здається, зрозумів це надто пізно.

- Дааа! – незвично гучно викрикує голос із бузкових кущів. Вороння злякано злітає над покинутою церквою.

Нічого, скоро зробиться зовсім холодно, й тоді усе зміниться.

Насправді нічого не міняється. Холодає, землю вкривають сніги, розтають і струмочками стікають додолу, все оживає, квітне, приносить плоди і опадає, знову поступаючись місцем снігам; починаються і закінчуються війни, живе і тремке стає непорушними музейними експонатами. Я чекаю на електричку.

Вкотре невдоволено поглядаю на незнайомців у кущах. Можливо, у мене стачило б грошей купити їхні жалюгідні душі й змусити навіки замовкнути; я однаково міг би пустити ті гроші на щось по-справжньому добре і цінне, а не туди, куди вони йдуть… Усі ангели і демони однаково відвернулись од мене з відразою на обличчях.

І тоді я зводжу очі до неба. Зірки за містом напрочуд великі і яскраві, вони миттєво полонять мій погляд, і мені вже несила відірватись. Їхнє безмежжя заповнює мене, я згадую усе, що знаю про світ, про який ми насправді не знаємо нічого, і вже не можу спинитись.

Адже кожного разу, звівши необачно очі до неба, я згадую, що насправді мене немає. Як і усього навколо. Малесенька перенаселена піщинка, загублена на окраїні однієї з незліченних галактик і прив’язана до недовговічної жовтої зірки – її вік у космічному вимірі не перевищує одної миті. А надто вік тих, хто населяє її і думає, що існує.

Крізь мільйони віків до нас долітає світло зірок, що давно безслідно зникли. Міріади їх народжуються й вмирають по-справжньому, встигаючи розповсюдити свою часточку тепла та світла з якимось невідомими для нас цілями, але точно не для того, щоб спалахнути маленькою цяткою на кілька секунд на темному заміському небі і нагадати про нашу мізерність.

Біль, любов, життя, смерть, безсмертя, справедливість, несправедливість – цього усього немає. Люди з’являються і сходять назад у землю, не встигаючи просто роззирнутись навколо. Над ними навішені соціальні зобов’язання, а долі розписані наперед; і вони монотонно виконують усі приписи, не зводячи голів і давно забувши, ким вони є.

Землетруси зносять міста, підлітки ріжуть вени од нещасливої любові, літаки падають у море, жертви концтаборів заживо горять і розкладаються у камерах смерті, начальники лають підлеглих, ракові хворі шаліють від надлюдського болю, кишенькові злодії нишпорять у чужих сумках, африканські діти усихають і гинуть від зневоднення, вегетаріанці лаються з м’ясоїдами. Лише одна космічна мить життя малесенької піщинки.

Напевно, навіть Бог забув про неї, загублену на краю нічим не примітної галактики, або просто відвернувся, побачивши усю мерзоту, на яку здатні люди. Я чекаю на електричку.

Зрештою, зовсім скоро я буду вдома, але насправді немає значення, як саме я туди дістанусь. Адже річ зовсім не в цьому. І тому щасливого кінця у цієї історії не буде. Ні зараз, і, можливо, узагалі ніколи.