Зім'ята трава

Туди не ведуть ні дороги, ні стежинки. Куди не кинути оком, скрізь простяглись лише рівні та одноманітні трави. Вони розважливо колишуться взад-вперед в такт вітру, і будь-хто легко загубиться у їх одноманітності й не зможе пройти туди. А якщо і пройде, навряд знайде дорогу назад.

Я прокидаюсь рано. Не просто рано, а буквально посеред ночі, коли усе навколо спить. Сплять у своїх сховках великі приблудні собаки, куняють сторожі в будках. Навіть всюдисущі бабусі, які зрання з усіх-усюд поспішають у своїх загадкових невідкладних справах, іще не прокинулись.

Моє освітлене вікно має різко виділятись на тлі чорного прямокутника будинку, тому я збираюсь навпомацки, орієнтуючись по пам’яті або за місячним світлом. Вночі усе інакше. Усі речі мають свій запах і, здається, душу. У дзеркалах живе якийсь свій, потойбічний світ, і вряди-годи з них хтось крадькома позирає на тебе, коли повернутись до них спиною. Та і саме повітря навколо, як виявляється, також має свій запах, подібний чи то до озону, чи довогкості старого підвалу.

Нарешті я відчиняю двері. Ззовні в обличчя дує прохолодним подихом ніч, ворушить волосся і одежу. Невидима рука з-за спини поправляє зім’ятий комірець на моїй сорочці. Я не боюсь її, хоча вона мала б, напевно, якось так мені мститись. Вмерлі духи минулого добрі до мене, і ця доброта жалить більше помсти. Вони безумовно добрі, бо були такими ще за свого життя, що колись протікало воєдино з моїм, проте одного разу відірвалось, залишивши по собі рвані кровоточиві шрами.

Синтетичне місто вночі геть мертве. Лише зрідка деінде світяться самотні ліхтарі та марно блимають жовтим світлофори, які зараз геть нікому не потрібні. Місто тісне, воно стискає мене у своїх лещатах, і я щосили тікаю з нього, заспокоївшись тільки на останній вулиці.

Переді мною одна лише дорога. Вона рівно заасфальтована і рівною сірою стрічкою лежить попереду, нікуди не звертаючи, аж скільки може сягнути око. Обабіч дороги – однакові височенні паркани без воріт, за які годі заглянути, а за ними – такі ж рівні ряди височезних тополь. Я роблю туди кілька кроків, але зупиняюсь. Я вже проходив це раніше. Скільки б туди не йти, дорога не скінчиться, як і паркани навколо неї. Тоді мене нарешті здолає втома, і я вимушений буду повернутись ні з чим.

Тому одразу звертаю у поле. Трава мирно хитається од вітру, у місячному світлі вона незвична, попелясто-срібна. Згори відсвічує до мене білим повний місяць. Той відблиск лягає смугою на траву і утворює на ній ледь помітну стежку. Тож я заступаю в поле і йду тією стежкою. Безбожно толочу траву і вже напевно знаю, що від того ніхто найближчим часом не зможе повторити мій шлях.

Місячна дорога веде мене вгору, із-під ніг з переляком розповзається гаддя і ящірки. Десь сонно подають голос цвіркуни. Міста позаду мене уже не видно. Але що ж таки в кінці тієї дороги?

Моя гора нарешті різко обривається униз. Я на місці. Підхожу до краю обриву, присідаю і звішую з нього ноги. Тільки тут мене знаходить давно загублений спокій. Переді мною внизу від краю до краю пролягає річка. Колись їй коштувало чималих зусиль зробити для себе цей шлях, промивши її у землі; до того ж земля тут напрочуд тверда, перебита величезним камінням чи пластами залізної руди, які піднялись із глибоких надр, проломили крихкий ґрунт і тепер виглядають із нього, голі і поржавілі – наче то колись витікала із розпанаханих ран землі її кров, а потім запеклась на сонці.

Але то було давно. Зараз ті голі пласти прикриті з усіх боків травою, а внизу тече, бавиться у очереті тиха і спокійна річка. Я стежу, як сходить сонце, і його перші промені відбиваються на синій водяній поверхні. Спостерігаю за чаплею, принишклою в очереті, милуюсь чудними берегами, і мені як ніколи легко на душі.

Проте мій спокій переривають. Одне за одним повз мене прокочуються знамення, і всі вони однаково недобрі.

Ще звідкись із поля до мене причепились мухи. Невеликі жовтаві мушки, які зграйкою кружляють над моєю головою і набридливо дзиґотять. Я намагаюсь прогнати їх, тікаю на інше місце, але все марно. Зрештою починаю вбивати їх на собі по одній, аж доки надоїдливе дзижчання не змінюється на блаженну тишу.

- Маладой чєлавєк!.. – падає на мене дурнувате з нізвідки громом, що я аж сам перекидаюсь на спину. Перед очима виникає обличчя тітки – якесь із тисяч минулих другорядних облич, і я марно намагаюсь згадати, кому воно належить. Обличчя пливуть рядами наді мною, кривляться і несуть якусь незрозумілу маячню, що зливається в одноманітний шум. За тими забутими і непотрібними людьми спливають інші, насправді важливі. Лише перед ними я потупляю очі донизу і сиджу так; бо все добре, що можу зробити для них (а я ж таки хочу їм добра!) – зникнути із їх життів.

Пройде ще чимало часу, і сонце поверне за полудень, перш ніж я переконаю себе, що тут, поруч, немає людей – ні добрих, ні лихих, інакше це не було б найкраще місце на землі. Отак і дивитимусь незрушно на течію річки, доки тільки вона й не залишиться перед очима, приховавши за собою усі ті видовиська.

А вода в ній усе прибуває. Зібрана випадковим чином із усіх-усюд, вона якимось дивом опинилась тут, у цьому єдиному потоці. Вода має пам’ять, і коли придивитись до неї, можна розгледіти її спогади. І у кожній краплі несе вона пам’ять віків; як кожна з крапель бачила вселенські катастрофи, війни і пролиту кров, а можливо, і була чиєюсь кров’ю, перш ніж опинилась тут. І за тим стане зрозуміло, чому усі мої мнимі страждання не варті і долі однієї із тих крапель болю, котрі щодня мільярдами протікають повз нас, вбираючи в себе все нові і нові біди.

Вода забирає і мій біль також. Я відчуваю, як вона промиває жили і гноєм стікає донизу. Цілі струмки гною наповнюють ріку, і вона захлинається в них; вода стає кров’ю, червоніє, закипає і нервово хлюпає на береги. Од тої крові плавляться залізні пласти, шиплять і витікають, залишаючи тріщини в землі; земля дрижить і труситься під ногами, але то не загроза, а перелякане тремтіння – ніби сюди знайшли дорогу люди, котрі виберуть собі усе залізо, вичерпають воду з річки і закидають яму від неї сміттям.

Потому застигає руда в землі, а вода знову синіє. Я умиротворено дивлюсь за течією, лише зрідка оглядаючись назад, чи не втрапив не туди. Ніби усе, чого я справді хотів, – не цей довгоочікуваний затишок, а щось геть інше. І це інше зовсім поруч, як ніколи близько, і вже жодного разу так близько не буде. І я вряди-годи кидаю погляд туди, де має лежати дивна вулиця із високими парканами.

Переді мною неспішно тече річка, несучи в собі мудрість і пам’ять віків. Я вбираю ту пам’ять у себе і старішаю з нею на всі ті віки. Оточене купчастими хмарами сонце мляво скочується униз – це вірний знак того, що мені ча сповертатись. Отже, зараз я повернусь.

Я повернусь, а другого дня хтось невідомий начисто скосить траву, і на стерні уже не можна буде розрізнити місячної стежки.

Я повернусь і втілю у життя свої думки, аби вони не померли одного разу зі мною, так і залишившись нічим.

Я повернусь тим, ким я є насправді, а не тим, кого я вигадав для вас усіх.

Я неодмінно повернусь. Тільки побуду тут іще хвилинку. Хоча б іще однумить, лише одну. Одна мить може змінити усе. Можливо, саме протягом неї я дочекаюсь нарешті хоч одного доброго знамення, котре поверне давно загиблу надію. Тоді я встану й рушу рівно вперед, а не як звично по колу, дійду нарешті кінця тої нездоланної дороги і здобуду своє довгоочікуване звільнення.