Чорноріченський_каньйон

Трохи нижче вежі – площа з зупинкою (саме тою, куди рідко заходять автобуси) і колодязем. Від площі повертаємо на ґрунтову дорогу зліва. Через кілька метрів натикаємось на ворота заказника. Далі прохід заборонено, але будка лісника закрита наглухо, тому потискаємо плечима і йдемо на правопорушення. (Хоча, варто відзначити, може й даремно в заказник можна вільно потрапити – там і сям нам попадались купи сміття, одна ділянка лісу вигоріла явно не без участі людей. Як не сумно, єдиний спосіб зберегти такі чудові місця – нікого туди не пускати).

Далі рухаємось дорогою уже в межах заказнику. Справа від нас тягнуться якісь незрозумілі відгороджені ділянки. Якщо повернути між ними, хвилин через 5 внизу можна буде побачити каньйон. Проте спуски тут усі круті і годяться, мабуть, для альпіністів-професіоналів. Тому продовжуємо йти дорогою, яка метрів за 700 від входу в заказник роздвоюється. Тут слід звернути вправо. Скоро дорога стане куди менш зручною і поведе нас униз, вивівши, зрештою, на саме дно каньйону. 

 У цьому місці ми звернули вліво і рушили проти течії річки. Доріжка іде майже над річкою або за кілька метрів від неї, вона зручна і широка. Сама річка має незвичне сіро-бірюзове забарвлення і є дуже мінливою – мілкі вузькі ділянки з бурхливою течією змінюються широкими рукавами або тихими і глибокими заводями, у яких, тим не менш, добре видно дно. 

 Трапляються, скажімо, такі пороги: 

 Або, на противагу їм, майже нерухомі затоки: 

 Якщо вийти з-під тіні дерев, які оточують річку, обабіч неї добре видні стіни каньйону. 

Вказаний мною вище напрямок руху є лише одним із варіантів. На іншому березі річки також було видно стежку, а на шляху зустрілось декілька місць для переброду. Стежка направо від спуску, за течією, теоретично має вивести аж до Нижнього Чорноріччя, проте вона куди більш нерівна і небезпечна. Наближення вечору так і не дало змоги дійти до її кінця.

Ну а що стосується дороги вліво, через деякий час вона також стає вузенькою і важкопрохідною. Очевидно, сюди вже мало хто добирається, тому тут в сезон можна наскубати ліщини і наїстись кизилу 

Ну і загальні враження як підсумок усього вищесказаного. Місця насправді красиві; любителів спокою вони неодмінно порадують недоторканою тишею і майже повною відсутністю людей, а фотографів – приємними пейзажами. Чисте кримське повітря і первозданна природа додаються.

Увесь маршрут я прошкандибав у капцях, хоча спортивне взуття відверто незавадило б, а в одній із зустрічних груп були діти років шести – настільки легким є цей маршрут. Тож, сподіваюсь, і комусь із вас також захочеться відвідати це чудне місце, поки ще тримається хороша погода, або вже в новому сезоні. Адже завжди краще один раз побачити, ніж сім разів почути.