"Людина є великою не завдяки тому, чим вона володіє,  але завдяки тому якою вона є, не завдяки тому, що має, але завдяки тому, чим ділиться з іншими". - ці  слова сказав колись  Іван Павло II.

      Читаючи їх, варто спитати себе:  чи я вмію поділитись з іншими людьми? Тими, що потребують  допомоги:  бідними, хворими...  Чи я взагалі помічаю таких людей?  Чи я знаю, що такі люди існують і чи  взагалі  мене це обходить??? 

      Багато з нас, навіть якщо знає, що поруч живе людина, якій потрібна яка-небудь допомога, не робить нічого, щоб допомогти.   Багато  хто   думає тільки про себе, про свої потреби,  є байдужим на кривду інших  людей. "То ж чужа людина, це не моє діло, хай кожен думає про себе.  Окрім того, в мене теж багато проблем". А часто не треба прикладати багато зусиль, щоб допомогти:  вистачить  тільки прийти, поговорити, щоб така людина відчула, що вона нам небайдужа. 

     Скільки живе старших, самотніх людей, які хотіли б мати родину, хотіли б щоб хтось захотів до них прийти, посидіти, порозмовляти,послухати... 

     В сьогоднішніх часах дуже часто найважливішими  є гроші, кар'єра  - а все,  що поза тим, стає другорядним. Але чи не варто часом подумати: " Може існують ще інші ідеали?" 

Навіть  часто  ми забуваємо, що в нас є діти...Нема в нас часу, щоб їх виховувати. Наші діти виховуються самі:  біля телевізора, біля комп'ютера, на вулиці. Звісно, гроші - це важлива річ у житті людини, кар'єра також важлива, але чи важливіші вони  за наші діти, чи важливіші  за  інших людей, за їхнє життя?

    Я не пишу про те, щоб увесь наш час присвячувати іншим. Але можна дізнатися, чи десь поруч із нами живе якась бідна людина, яка мріє про те, щоб дехто приділив їй увагу. Не всі вміють порадити собі у житті. Варто допомагати, бо тоді душа стає чистіша, душі стає легше.  Допомагаючи ближньому,  насправді  можна отримати  багато задоволення. 

    Часто працюємо увесь тиждень, дуже тяжко, а потім у неділю йдемо до церкви та нам здається, що цього вистачить для духовного збагачення.  Приходимо додому та дивимось телебачення... Байдужі, не обходить нас те, що відбувається навколо. Говоримо, що віримо в Бога, любимо Його і.... все. Тільки слова, ніяких дії, які підтверджували б ці слова. А Іван Павло II сказав - "Як можна любити Бога, якого не видно, не люблячи людини, яка є біля нас". Тобто, не можна насправді любити  Господа, не маючи любові до людей  що є довкола нас.  

     Пам'ятаймо :  кожен з нас може колись потребувати допомоги. Ніхто не знає майбутнього. Одного дня можна із самої гори впасти на саме  дно - це набагато легше, аніж піднятися на цю гору. Тому пам'ятаймо про інших, даваймо їм хоч частинку  зі свого часу, свого серця, своєї душі. Така людина буде вдячна за яку-небудь допомогу. А вдячність людини, радість в її очах, посмішка -  це неначе велика нагорода для нас. І завдяки тому ми також стаємо щасливими. Насправді, "давати" може більш тішити, аніж "брати". Уявіть собі дитину з бідної родини,  у якої батько пропиває всі гроші, а  мати ніде не працює, а може ще п'є разом із чоловіком. Така дитина часто йде до школи не снідаючи перед виходом, голодна. Не кожного дня їсть обід, а через те погано вчиться. Окрім того вдома постійні сварки п'яних батьків. Скажіть своїй дитині, хай запросить таку бідолашку до вашого дому. Хай пообідає з вами, хай посидить в нормальному домі. Напевне спочатку буде соромитися, але згодом буде вам неймовірно вдячна. Чи не варто? А може врятуєте таку дитину, бо якщо не ви, почала б красти, щоб здобути гроші на їжу? 

      Це тільки приклад, ситуації можуть бути різні.  Треба уважно подивитись навколо, на інших людей, відкрити  їм своє серце. Не можна казати, що нема в нас часу, бо до цього насправді не треба багато часу. То ж замість сидіти увечері біля телевізора, п'ючи пиво, подумаймо, чи те, що кожної неділі йдемо до церкви, означає, що ми справжні, добрі християни... Чи цього вистачить. То ж справжній християнин має поводитися так, як наказує Госпоь, як наказує Ісус Христос. А Він каже - "Люби  ближнього свого, як себе самого". Багато хто  виконує тільки другу частину  цього речення,  кохаючи тільки  себе. І не кажімо, що у вас нема грошей, щоб допомагати людині. Не завжди в грошах суть. Часто допомагаємо нашою присутністю.... Наприклад,якщо  допоможемо старшій людині занести куплене  до дому - це ж не вимагає багато часу, не вимагає грошей, це ж не складно. Для нас не складно, а для цієї людини насправді велика підтримка.

      Сьогоднішня людина найбільше звикла думати  про себе, зайнята своїми справами. Призупинімось  на кілька хвилин, щоб це все обдумати. Хтозна, може дійдемо до висновку, що  все тут написане,  має сенс? Що варто серйозно придивитися до цієї проблеми? Що варто подивитись навколо та відкрити серце для тих, яким треба саме серця іншої людини?

      І на кінець ще два вислови великого Папи Римського Івана Павла II, який сказав - "Багатий не той, хто володіє, але той, хто дає, хто вміє давати", " Сучасній людині загрожує втрата духовної чутливості. Смерть совісті є чимось гіршим, аніж гріх". Пам'ятаймо ці слова, будь ласка, та намагаймось жити так, щоб наша душа і сумління були чистими. І хай допомога іншим дає нам радість. Будьмо щасливі від того,  що можемо допомагати нашим ближнім. Не кохаймо тільки себе, свої  гроші та рахунки в банку. Більше звертаймо увагу на інших людей... І хай це приносить  нам щастя.

Один Підприємець повернувся на Україну після кільканадцяти років перебування за кордоном. Хотів розбудовувати своє підприємство та почати працювати  у своїй Батьківщині.  Замовлень  в нього було багато, і роботи мали б бути зроблені терміново. Вирішив піти до газети, щоб розмістити оголошення, що шукає людей на роботу. Пішов. В редакції державного видання побачив старенького чоловіка. Запитав у нього:

-- Ви приймаєте оголошення?

-- Так.   

Підприємець здивувався, бо чоловік, на його думку, вже давно мав би бути на пенсії, але сказав:

-- Я хочу розмістити оголошення. Шукаю людей на роботу, на будову - терміново!

-- Ясно - сказав старший чоловік та крикнув -- Маріє! Ходи, хтось прийшов до тебе!

Двері  кабінету поруч відчинилися та на порозі з`явилась жінка, а власне бабуся. Пан Підприємець був дещо здивований - "Та ж їй щонайменше 80 років" - подумав, а старша жінка сказала:

-- Добрий день, моє прізвище Левчук. Марія Анатоліївна Левчук, я займаюся оголошеннями про роботу. Увійдіть, будь ласка, до мене  та сідайте, мені треба на декілька хвилин вийти, але  повернуся якомога щвидше!.

Підприємець увійшов, сів та чекає. Чекає і чекає, а жінки немає. Нарешті, після години прийшла, стала в порозі і подивилая на нього, немов налякана, чи здивована.

-- А ви хто такий? - запитала. Підприємець спочатку не знав, що відповісти. Подивився пів хвилини на жінку і сказав:

-- Та ж ми з вами говорили годину тому. Я хочу розмістити оголошення у вашій газеті. Шукаю людей на роботу. - Жінка подумала та враз  посміхнулася несміливо і сказала:

-- Я вас дуже перепрошую. Я забула, що ви прийшли. Вибачайте, але в моєму віці таке часто трапляється. Мені вже 85 років... А щодо оголошення про роботу, мені треба вас попередити - буде тяжко кого-небудь знайти. Але ви самі переконаєтеся.

 - Підприємець продиктував їй, що написати в оголошенні, заплатив гроші, зібрався, щоб вийти і ще запитав:

-- Чи моє оголошення буде у завтрашній газеті?

-- Якщо не забуду, тоді буде - відповіла бабуся.

-- Будь ласка, постарайтесь не забути - це термінова справа!

-- Буду старатися, але пообіцяти не можу - відповіла вона, а  Підприємець вийшов.

Наступного дня Підприємець купив газету і став шукати свого оголошення. Знайшов та подумав - "На щастя не забула, зараз будуть дзвонити кандидати на роботу". І дійсно, тільки про те згадав, зразу подзвонив телефон. І так було увесь день. Зрештою  Підприємець домовився з десятьма чоловіками  про зустріч наступного дня, щоб обговорити умови зв'язані з роботою в його підприємстві.

Зранку, коли Підприємець прийшов до свого офісу, чоловіки вже чекали у  кабінеті.  Він запитав у своєї секретарки:

-- Прийшли?

-- Прийшли, але... - Вона не встигла закінчити, бо Підприємець вже її не слухав. Відчинив двері свого кабінету та остовпів... Не міг повірити в те, що побачив... Чоловіки, дійсно, прийшли, але це були... пенсіонери. Підприємець оговтався та запитав:

-- Ви прийшли на роботу?

-- Так - відповів той, що стояв найближче...

-- А скільки вам років? - звернувся до нього пан Підприємець.

-- Я ще не старий, посеред нас я наймолодший, мені 75 років - відповів той.

Підпрємець подивився на нього, придивився до них всіх та сказав:

-- Але то тяжка робота, на будові. В мене терміни, ви не встигнете зробити вчасно цієї роботи, ви не зможете її зробити. А взагалі, ви мали б бути на пенсії...

-- Ви нічого не знаєте? - Обізвався один із дідусів -- То ж в нашій державі нема вже пенсій. Всі працюють до кінця життя або доти, доки ще можуть що-небудь робити.

Підприємець подумав та сказав:

-- Я нічого не розумію, ви кепкуєте з мене. Ідіть звідси, ви не зможете працювати на будові. Що тут відбувається? Не було мене якийсь час на Батьківщині, а  повернувся - застав якісь дивні речі...Йдіть собі додому, ван не правати, а вже відпочивати пора.

Пішли. На другий день ситуація повторилася. На третій день - те саме. Підпрємець  вже почав боятися, що й справді не встигне зробти дорученої роботи і  доведеться платити великий штраф. Що ж було  робити? Вирішив, що візме тих дідусів на роботу.

З самого ранку дідусі  почали працювати, хоч працювати - це за велике слово. Протягом всього робочого дня не зробили майже нічого. Один зразу, коли прийшов, ліг спати. Другий пішов кудись та не повернувся - забув дорогу назад. В іншого заболів хребет - впав на землю та треба було покликати швидку. Інші намагалися що-небудь зробити, але не було в них сили, щоб носити тягарі... Для  Підприємця день був зовсім невдалим. Замість улагоджувати різні, вкрай важливі справи, він мусив працювати разом із дідусями, щоб хоч що-небудь було зроблено. Коли після роботи, виснажений, прийшов до дому, майже плакав. "Що мені робити?" - думав. " Не зроблю цієї роботи, доведеться платити штраф, навіщо я повертався сюди?". Взяв пляшку горілки, сів та увімкнув телебачення, щоб подивитись новини. Почув щось таке:

"Наша держава невдовзі розориться. Батьківщина тоне. Наш борг перевищиує уяву. Не встигаємо будувати нових доріг, не будуємо нових домів, ніхто не хоче вже в нас інвестувати. Праця до кінця життя, без пенсії нічого  не дає, старші люди не мають сил працювати. Це майже кінець. Нема вчителів, нема лікарів,  нема молодих людей, які могли б піднести нашу державу з колін. Проведення Євро 2012 на території нашої країни  під великим сумнівом.." Підприємець був шокований!  Налив скланку горілки, випив, налив другу - теж випив. Вирішив дізнатися в чому річ. Подзвонив до свого друга:

-- Привіт, Дмитро!  

-- Привіт! Ти повернувся із-за кордону?

-- Так. Скажи мені, будь ласка, що тут відбувається? В чому річ з тими пенсіями? Я не в курсі. Не можу збагнути про що йдеться.

-- Ти повернувся... А я казав Тобі - залишайся, не повертайся, не відкривай в нас підприємства, бо розоришся. А Ти мені не вірив.

-- Але що сталося? - пан Підприємець був розхвилюваний. Налив собі ще одну склянку горілки та випив.

-- П'єш? - Запитав Дмитро -- Горілка Тобі ні в чому не допоможе, краще - втікай звідси! Тут вже нема ніякого майбутнього, наша держава на самому дні. А буде ще гірше! Я вже спакувався та завтра буду їхати - поки ще можна виїхати, поки ще в нас є водії...

 Підприємець не міг зметикувати про що його друг говорить. Був вже спокійніший, завдяки горілці, але почував себе дивно, чогось боявся. Нарешті запитав у свого друга:

-- Скажи мені, будь ласка, що відбувається? Чи це якась війна, чи що?

-- Яка війна? Просто нема в нас кому  працювати. Майже зовсім  немає  молодих людей, залишилися тільки пенсіонери.

-- Як то пенсіонери? А де всі? Що? У вас була якась епідемія? А що з Євро 2012?

-- Ні. Просто молоді виїхали за кордон. Особливо до Польщі, там працюють, між іншим, на будовах стадіонів на Євро.

-- Всі виїхали??

-- Ні. Ще не всі.

-- Тобто де ці, що не виїхали, чому вони не працюють?

-- В них нема часу на такі дурниці, як праця для Батьківщини. Вони увесь день стоять під консульствами...

-- Але чому!? Нащо вони там стоять!?

-- Чекають в черзі... Щоб отримати документи на виїзд...  

********************************************************************************

НАША СЛАВНА УКРАЇНА
Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай,
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?

І в щасливі й злі години
Ми для неї живемо.
На Вкраїні й для Вкраїни
Будем жити й помремо.
В. Самійленко

В кабінеті Віктора Федоровича Януковича  пролунав телефонній дзвінок :

-- Слушаю –  сказав Віктор Федорович. 

-- Говорит персональный секретарь  Путина! 

Янукович  схопився, поклонився та й каже:

-- Я слушаю  внимательно, какие будут поручения? 

-- Премьер хочет  чтобы бы вы как можно скорее   прилетели в Москву.  Он очень  взволнован. Отправляйтесь еще сегодня! 

-- Взволнован? Но почему? В чём дело??? – Запитав налякано Янукович.  Його  обличчя зблідло, а голос затремтів. 

-- Вы  всё узнаете   на месте. У нас мало  времени! Немедленно выежайте! – крикнув секретар та обірвав зв’язок. Віктор Федорович зметикував,  що це не вжарт.    «Что  ж  делать? Нужно ехать, нет выхода... Но в чём может быть дело???» - думав, а на його  обличчі відбився страх.  Впродовж  п’ятнадцяти хвилин не міг прийти до тями. Нарешті взяв склянку, налив горілки, випив,  покликав свого секретаря та й каже:

-- Мой большой друг и  товарищ  Владимир Владимирович попросил  как можно скорее приехать к нему . Не сказал в чём дело,  но, без сомненья, у него какие-то проблемы и  он хочет моего совета. Поэтому вылетаю  еще сегодня. Нужно помочь товарищу. Вы же знаете, что мы как братья.

Секретар подивився на налякане  бліде обличчя Януковича і сказав з посмішкою: 

-- Попросил? Хочет вашего совета? Хорошо ли вы его поняли?

Віктор Федорович розсердився, почувши ці слова. Вдарив кулаком до столу і став кричати:

-- Да! Я хорошо понял! Приготовте  мне все, что, нужно в дорогу! Еду в аэродром и еще сегодня вылетаю в столицу!

Секретар більше нічого не сказав. Швидко  вибіг з кабінету, щоб зробити те, що наказав йому Янукович. Впродовж  години все було готове і Віктор Федорович поїхав на летовище.  Через якийсь час уже був у Москві.

Дуже здивувався, коли  побачив, що ніхто не зустрів його. «Без сомнения у него  много важных дел и совсем нет  времени, чтобы  встретить меня. Жаль, что не прислал автомобиль..»  -  подумав та став  шукати таксі. Через дві години нарешті дістався до  Кремля.  

Добре знаючи  де знаходиться кабінет Путіна, зразу  пішов туди. Зупинився  біля дверей та вже хотів натиснути ручку, щоб увійти до середини, коли побачив секретаря з яким недавно розмовляв по телефону. Секретар, помітивши, що Янукович хоче  увійти, сказав:

-- А вы куда?! Премьер в настоящий момент не может с вами разговаривать: у него  очень важная конференция. Вон там стоит табурет. Садитесь и ожидайте!  -  і відійшов до дверей, щоб  зайти до кабінету, а Янукович сказав:  

- Скажите, пожалуйста, Владимиру Владимировичу  что я уже приехал.  Але секретар цього не почув. Увійшовши  до середини, зачинив за собою двері і   Віктор Федорович  залишився сам.   Сидів та  сидів:  годину, півтора, дві.  Нарешті двері кабінету відкрилися і   секретар вийшов:  

-- Ну  как? Вы сказали, что я здесь ожидаю?

  Глянувши на Януковича той сказав:

--  А… это  вы, совсем о вас  забыл. Премьер знает, что вы уже в Москве. Знал уже , когда приземлился ваш самолет. Но ещё не может с вами разговаривать, должен  отдохнуть после  конференции, подождите немного.  Звісно, Янукович не був задоволений, але що мав робити??   Прийшлось чекати.

Нарешті, після наступних двох годин двері кабінету відчинилися: вийшов сам Володимир Володимирович Путін і сказав:

-- К сожалению,  вы вынуждены были   немножко подождать. Зарано приехали. Но я уже освободился, поэтому  можете войти..

Янукович,  виснажений довгим очікуванням, зрадів, що нарешті дозволили  йому увійти до кабінету. Там  Віктор Федорович зважився запитати:

-- Что случилось??? Почему   вы  вызвали  меня к себе?

Путін нічого не відповів. Мовчав…  І чим довше тривало його мовчання, тим більший страх охоплював  Януковича. Йому  здавалося, що ці дві хвилини мовчання  тривають вічність. Щось зависло у повітрі. Нарешті Путін обізвався, глянувши  вниз на Януковича : 

-- Что там  творится у вас на Украине, товарищ? Віктор Федорович підняв голову вгору, подивився на Володимира Володимировича, немовби не зрозумів запитання та відповів:

-- У нас все  в порядке, товарищ. Путін грізно глянув на Януковича згори. 

-- В порядке?! И это  вы называете порядком??!

-- Ну... Выполняем все соглашения, которые   мы с вами подписали, мы даем вам все, что вы хотите, словом , мы выполняем все ваши поручения, Владимир Владимирович.  Путін подумав та сказав: 

-- Да, это правда. Вы делаете все, что нужно и  даже больше. Не зря у нас в  Кремле, называют вас моим персональным официантом. Но не в вас дело.  Дело в людях, в украинцах!!

-- ?? – Янукович не второпав про що йдеться. 

-- В людях? – запитав. 

-- Да, люди у вас не хотят говорить по русски. Более  того - они откровенно сопротивляются руссификации. И как в таком случае  строить согласие? 

-- Ну что вы говорите, товарищ? На востоке Украины все вас любят,  русским язиком общается большинство. Например, у меня в Донецке... 

-- Что вы мне о  вашем Донецке и Востоке расказываете??! Я имею ввиду Западную Украину! Именно  там не любят России!  Не хотят говорить по русски! – розсердився Володимир Володимирович.

-- Ну да,  Запад... – відказав Янукович, задумався  і запитав:  -- Посоветуйте, что же  мне делать? 

Путін подивився згори на Януковича і сказав: 

-- Это  я должен вам советовать? Вам самим нужно решить, что делать!  Почему до сих пор   русский язык не является государственным  на Украине? 

-- Я обещаю,что будет. При первом удобном случае  мы введем такой закон. – сказав Віктор Федорович. А Володимир Володимирович продовжував: 

-- На Западной Украине  не строить новые дороги и мосты! 

-- Так,точно!

 -- Никаких  новых капиталовложений и  инвестиций! 

-- Так,точно! 

-- Не  создавать новых рабочих  мест!

-- Так,точно!

-- Закрывать  успешные предприятия,  завалить  их такими налогами, чтобы сами захотели закрыться! 

-- Так,точно! 

-- Разными законами присекать  инициативы  и угнетать частных предпринимателей!

-- Так,точно!

-- Ни в коем случае не выделять  средств на культуру, образование! 

-- Так, точно!

-- Детей воспитывать на великой русской истории! Никакой украинской истории не было и не будет!

-- Так,точно!

-- Закрыть доступ в радио-телеэфир, и все мас медиа ихним политикам, журналистам, певцам! А ещё лучше - за решётку их!

-- Так точно!

Я надеюсь,  вы хорошо меня  поняли, товарищ Янукович  – сказав Путін і глянув на Віктора Федоровича згори, дуже грізним поглядом.

-- Очень хорошо  вас понял, товарищ – відповів Янукович.

-- Остальное оставляю на ваше усмотрение. Может что-то сможете придумать самостоятельно.  Я верю в вас и ваше изобретательство. Мы покажем им кто здесь командует! 

-- Я сделаю все  как можно лучше – сказав Віктор Федорович та схопив руку Володимира Володимировича. 

-- Не нужно, не нужно целовать мне руки, товариш Янукович!  Поднимитесь с колен и возвращайтесь в Киев.  Вас ожидает  очень много работы! 

-- Так,точно!

Народ український має свою рідну мову!

Хтось може здивовано запитати - "Що це за речення?? Що тут написано?? Звісно, що на Україні є своя рідна мова!"  Але не для всіх це  так очевидно. Чому  багато українців бажають говорити російською мовою?  Цікава річ: якщо  хтось  голосно скаже, що на Україні  треба говорити українською мовою, що рідна мова одна, що не треба нам російської,  то  почує у відповідь, що він націоналіст чи  бандерівець. Але що має наголошувати СПРАВЖНІЙ патріот?? Що рідною мовою України  є російська?     

Росія  - це держава, яка ніяк не може змиритися, що колишні країни Радянського Союзу стали незалежними. Держава, яка з давніх-давен намагається, щоб її сусіди повністю підкорювалися їй. І  протягом багатьох віків, це їй  вдавалося.   В 90-их роках Україна, Білорусь, Литва та інші республіки здобули незалежність і  почали будувати своє політичне та економічне життя самостійно. Здавалося б, що українці, звільнившись нарешті від Росії, почнуть робити все, щоб Україна стала Україною, щоб світ не думав про неї, як про російську провінцію. Здавалося б... Але є люди, українці(?), яким байдуже, чи тут буде ПОВНІСТЮ незалежна Українська , чи завжди будемо залежними від Росії.

Як можна підкорюватися державі, яка протягом віків  різними способами намагалася знищити нашу Батьківщину, спотворити   нашу історію, пам'ять про наших героїв, про наших письменників, нашу чудову  мову? ( Був такий час, коли  можна було втратити життя, тільки тому, що розмовляєш українською мовою.) Знищити нашу духовність, нашу віру, пам`ять про наших предків, тобто водночас  і  нас…     Згадаймо лишень гоніння Греко-католицької церкви, священики якої були розстріляні або заслані до Сибіру, а сама церква на довгі роки загнана у підпілля. А чому? Тільки тому, що не погоджувалася з комуністичною владою, що прагнула  зберегти свою віру, культуру, тому, що була українською  і не хотіла співпрацювати з чужою владою. Владою, яка прийшла до нашої країни  загарбником  і  ґвалтом  заводила тут свої закони.

У 30-их роках, на Україні втратили життя мільйони людей. На селах люди вмирали від голоду, бо селяни також не хотіли підкоритися новим законом влади. Уявляєте? Вмирати від голоду на селах, у державі, яка могла б харчувати всю Європу? Від селян забирали  їхній урожай, а хто не хотів віддати, того вбивали… Жорстока політика, жорстокої, радянської влади... Все цілеспрямовано... Коли був найбільший голод, кожного, хто про те сказав вголос, розмовляв про те - або висилали  до ГУЛагу, або просто розстрілювали. Скільки українців втратило своє життя у  ГУЛагах, тюрмах, катівнях НКВД ?   А тепер нащадки цих людей не хочуть говорити українською мовою, вони говорять мовою своїх колишніх катів...

Як можна коритися державі, яка влаштувала нам Великий Голодомор, страждання?? Адже народ український постраждав найбільш з усіх народів,  що належали Росії! Бо так потрібно називати Радянський Союз  -   «Росія і народи, які їй належали»…

Звісно, кожен хто скаже, що не можна постійно жити історією, має рацію. Про історію треба пам'ятати, але не можна постійно нею жити. Треба намагатися жити у злагоді. Але як це робити з Росією, коли в неї своєрідне розуміння цієї злагоди? Вона дружбу розуміє так - ви робитимете все так, як ми вам накажемо, а взамін ми заведемо у вас наші закони. Здавалося б, що  давні страшні часи минули -  але ні!!!   РУСИФІКАЦІЯ  увесь час ПРОДОВЖУЄТЬСЯ!!!  Бо підкоритися чужій державі може влада, але якщо народ є проти, якщо народ намагається захищати свою традицію, мову, тоді можна сказати, що все гаразд, це здоровий народ. Але що, коли народ,  звичайні  прості  люди  охоче приймають все, що російське? Тоді треба відверто сказати - щось тут не так!  Наш народ хворий, а хвороба називається   РУСИФІКАЦІЯ.  А Путін радіє. Саме той Путін - вірний учень КГБ, колишнього НКВД, людей, які, протягом багатьох років, влаштовували Україні та українцям (і не тільки) голод, смерть, ГУЛ-аги...  Путін радіє, бо успішно продовжує русифікацію України.  Це страшно - великий жаль і жах... А ще хворий народ зробив президентом Януковича, маріонетку Путіна, маріонетку вірного учня КГБ... Треба нам доброго лікаря, щоб  вибратись  на правильний шлях.

Пишу зараз до російськомовних українців - люди, у нашій державі є чудова рідна мова, пізнаваймо нашу історію, літературу, культуру,  просто – будьмо українцями!! Якщо почуваєш себе українцем - говори українською!  Звісно, у нас живе багато росіян. І що з того?? Людина, яка живе не у своїй державі, має навчитися рідної мови цієї держави. Як би це було, коли  б дехто переселився  до Швеції, мешкав там років 50, і не вивчив би шведської мови?   Чи хтось переймався б, що в нього проблема, щоб наприклад зробити закупки у крамниці? Ні!  Я якщо б  ця людина не дозволяла своїм дітям та онукам вивчали шведську? І ще мала б претензії до всіх навколо, що не говорять її мовою? Тоді це було б звичайне нахабство...    Тобто, український росіянине, російськомовний українцю - не хочеш говорити моєю рідною мовою в моїй державі? Тоді взагалі не будемо розмовляти. Бо якщо Тобі не хочеться вшанувати моєї мови, навчитися її, попри те, що живеш тут зроду-віку, тоді мені з тобою не хочеться бесідувати. Ти гребуєш мною, гордуєш, тому і я гребую тобою. І все. Їдь туди, де будуть тебе розуміти. Те саме стосується цих політиків, для яких українська мова гірша, які вважають, що у Верховній Раді треба користуватися російською, бо, на їхню думку, так годиться. А може вони, просто, не знають української?? Тоді чимскоріш викинути їх з політики! Всяких російськомовних, чи то росіян, чи українців нам не треба. Не треба і край! Політики, чи уявляєте, що у Верховній Раді Їзраїля говорять німецькою? Або, що збирається Верховна Рада Норвегії і депутати враз починають бесідувати мовою індіанців з Амазонії? Як би це виглядало? Визнаєте, що смішно? З вас також всі сміються, маріонетки російсько-радянсько-путінської влади. А якщо заведете закони, щоб російська мова стала другою офіційною на Україні, тоді надіюсь, що в наступних виборах люди покажуть вам, де ваше місце. Хотілося б написати, що у стоці, але не напишу того, бо вмію себе стримати...

У Чехії, після першої світової війни, багато хто говорив німецькою мовою. Але чеська влада була дуже рішуча. Вона видала  спеціальні закони, згідно з якими, кожен, хто не володів чеською мовою, не міг, наприклад, стати чиновником, підприємцем, не кажучи вже про те, щоб бути політиком. Людина, яка володіла німецькою, але не знала чеської не могла піднятися на вищий рівень в соціумі. А якщо хотіла покращати своє життя, тоді мусила вивчити чеську мову. Протягом десяти років, німецької мови майже взагалі не було чути у Чехії. Але, щоб те зробити, треба бути рішучим, відважним, а не мати вдачу російського офіціанта, який на таці приносить кожне замовлення російської влади.  Ми живемо у нашій державі Україні  і маємо розмовляти  НАШОЮ українською  мовою. Бо інакше ніколи не звільнимося  від   впливу Путіна, М`єдв`єд`єва та інших. 

Українська мова, безперечно, -  одна з найгарніших мов у світі!  Повноцінна, з чудовою граматикою, надзвичайно багатим та  розмаїтим  ресурсом слів.   Гноблена  впродовж віків, вона перетривала всі протистояння і зараз -  існує, розвивається, гарнішає.  Наша мова не загинула завдяки великим людям: письменникам, історикам, юристам, лікарям, вчителям та простим смертним, які любили її, щоденно користувалися нею... Чому сьогодні стільки людей нею гребує? Чому можна зустріти українців, які соромляться своєї мови?  Встидатися  рідної мови -  це найбільший сором... Чому, коли іноземець приїжджає на Україну, то спершу намагається говорити російською? Бо він часто не знає, що в нас є своя мова... І це нам треба  змінювати.

Україною, українською мовою, українською історією треба пишатися у всьому світі! Народ, який забуває свою мову та історію, невдовзі не буде народом  --  а групою людей, в яких не буде ніякої мети, ніяких зв'язків чи спільних справ,  групою людей, яка завжди буде гірша за інших, яка завжди буде прислуговувати іншим, робити все, що захоче, в нашому випадку, Росія. Немов табун баранів, безглуздих, яких ведуть до бійні, а вони ще радіють, бо думають, що йдуть з ними на прогулянку... Так, будьмо в дружніх стосунках з Росією, але завжди, наголошуймо - треба нам пам'ятати, що ми не гірші, що ми на такому самому рівні, маємо гідність, честь! Згадуймо про наших великих письменників, наших народних героїв та пишаймося ними, щоб наша  люба  Батьківщина назавжди була незалежною і постійно  міцнішала у своїй незалежності!

До всіх, хто буде читати те, що тут написано:  Якщо ти російськомовний українець, тоді зосереджено обдумай все, що прочитав.   Подумай, хто ти - чи українець, чи росіянин? Може дійдеш до якихось висновків. Почни у своєму середовищі користуватися українською мовою, переконай своїх знайомих, що вона вартує того, щоб вважати її своєю рідною. Навчай своїх дітей мови, історії, культури української. Мабуть, не знаєш історії або мови, тоді  прочитай, навчися! Напевне дізнаєшся, що нашою історією можеш хвалитися всюди. А якщо не погоджуєшся з тим, що тут написане, тоді напиши якісь вагомі аргументи, щоб переконати інших, що маєш рацію. Якщо спаде тобі на думку  лаятися, тоді доведеш, що твоя культура знаходиться на дуже низькому рівні, у стоці, немов  у щура. А то значить - не варто з тобою розмовляти, опускатися до твого рівня. А може, випадково, опиниться на цій сторінці росіянин - кінь троянський, який не хоче вивчити української мови, хоч живе тут здавна, тоді хай краще чимскоріш вийде звідси.  З такими людьми не говоримо. Вони є тут persona non grata.

І наостанок  ще раз повторю речення, написане з самого початку - народ український має свою рідну мову,  і свою історію, і свою культуру.  Наша Батьківщина у нас тільки одна. Пишаймося нею, бо вона заслуговує, щоб нею пишатися, оспівувати її та любити!!