Останні статті
- Ну а шо?
22.04.2024, 06:42 - Within Temptation - A Fool’s Parade feat. Alex Yarmak
12.04.2024, 05:35 - Люди чекають...
10.04.2024, 17:38
Свіжі фотографії
Свіже відео
Свіжі шпалери
Гебісти проти Шухевичів
- 27.04.20, 07:57
- Бандерівці
Що читаємо? Збірка документів під назвою "Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950)" (Київ, 2007). Двотомник з матеріалів Галузевого державного архіву СБУ вмістив кількасот документів, які донедавна мали різні обмежувальні грифи. Загальна редакція - професор Володимир Сергійчук.
Що цікавого? 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у селі Білогорща, що на околиці Львова. Це стало наслідком кількарічного полювання на "Вовка" - так чекісти називали повстанського ватажка, якого знали за псевдами "Тарас Чупринка", "Тур", "Туча", "Степан", "Мамай", "Жар", "Чернец", "Билый", "Щука", "Шух" та іншими.
До того, кілька разів нагору вже звітували про його знешкодження. Приміром, у жовтні 1947-го на Лубянку, головному спецу з українських справ генералу Пітовранову, пішла оперативна інформація щодо опізнання можливого трупа Р. Шухевича.
Напередодні в Глинянському районі Львівщини було знайдено схрон, в якому переховувалися 5 повстанців. Серед ліквідованих був і той, кого агенти МГБ (швидше за все, колишні підпільники) визнали Шухевичем. Правда, дружина "бандита" заявила, что "убитый не является её мужем".
Агентурне діло з пошуків головного командира УПА та інших членів центрального проводу ОУН мало назву "Берлога". Крім кількох сотень підпільників, яких планомірно ліквідовували, наближаючись до Шухевича, невільними жертвами стали й члени його родини.
 |
| Наталка Березинська. Фото з архіву Центра досліджень визвольного руху |
Наталя Шухевич-Березинська, дружина, була засуджена.
В її обвинувальному висновку, зокрема, міститься звинувачення - "имела с мужем тесную связь до момента её ареста органами Советской власти, а именно: проживая с детьми и матерью, находилась на иждивении мужа, получала от него материальную помощь, деньгами, продуктами питания".
Вона та її мати були обвинувачені, що не донесли владі про місцезнаходження Шухевича. Вирок - відповідно 10 і 5 років таборів з конфіскацією майна.
Дітей Шухевича - Юрія та Марію - примусово відправили в Чорнобильський дитбудинок Київської області.
У повідомленні МГБ вказано - "Содержание писем Юрия к ПОСЛАВСКОЙ [Марія Йосипівна, їхня бабуся] та БАРАН нам неизвестно, по сообщению ... они были обычного бытового характера".
Зверніть увагу на три крапки - це вилучене прізвисько інформатора, судячи з контексту - людини, наближеної до родини, інакше б звідки їй знати, про що пише онук бабуні?..
У тому ж документі від 1946 року - "Шухевич Юрий сейчас учится в 6 классе, вступил в пионерский отряд, принимает участие в выпуске стенной газеты. О родителях заявляет, что его мать работает на железной дороге или же находится в гор. Киеве, а об отце утверждает, что тот служит в Красной Армии". Насправді ж, його мати - Наталія - була заарештована органами МГБ.Згодом Юрка з сестрою перекинули в дитбудинок в селище Рутченково, що на Донбасі, подалі від батька й численних родичів.
26 березня 1948 року оперуповноважений Сталінського МГБ Карнаушенко виніс постанову про арешт Юрія Березинського (він тоді носив прізвище матері), 1933 року народження, який проживав за підробленими документами на ім'я Богдана Левчука на нелегальному становищі.
15-річний син головного командира УПА незадовго до цього втік з дитбудинку й нібито "имел намерения вести вооружённую борьбу против Советской власти".
В серпні 47-го батько і син зустрічалися на стику Станіславської, Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей. Шухевич-старший попросив сина Юрка витягнути з дитбудинку сеструМарію, для чого треба було повернутися з Галичини на Донеччину. Вдруге і востаннє їхня зустріч відбулася і січні 1948 року у Львові.
В січні 1949 року Юрій, який не мав і 16 років, мав бути засуджений до 10 років позбавлення волі. Однак, "добра людина", а саме військовий прокурор Макаров написав резолюцію - "Учитывая возраст Шухевич-Березинского Юрия, отсутствие с его стороны активных действий на пользу банды "ОУН-УПА" - мерой наказания... полагал бы избрать лишение свободы в ИТЛ на пять лет". Отак, нізащо. Перші п'ять...
Юрій Шухевич провів у тюрмах і на засланні поза Україною понад сорок років, майже до самого розвалу СРСР.
 |
| Малий Юрко Шухевич казав у дитбудинку, що його батько служить у Червоній Армії. Фото - "Український тиждень" |
А Марію Шухевич як сироту - хоча батьки ще були живі, взяла на виховання вчителька-росіянка, уродженка Іркутської області - на прізвище Запорожська.
Було заарештовано матір Романа - Євгенію Шухевич, вся "преступная деятельность" якої полягала в тому, що вона була дружиною колишнього адвоката, котрий, мовою протоколу, "используя своё служебное положение, активно защищал судившихся оуновцев и бандеровцев".
Літня жінка була визнана "социально-опасной и дальнейшее её проживание в приграничной области невозможно".
Цікаве уточнення - "вещественных доказательств" її вини у справі не було. За вироком вона отримала трирічний термін с "удалением из пределов УССР".
Кинули б до в'язниці і батька, Йосипа Шухевича, але він лежав у ліжку паралізованим.
Агенти ГБ вчащали і до нього, тільки старий нічого при сина не розповідав - "говорит, что связи с Романом не имею и не имел и где находится ему, якобы, неизвестно".
Батька все-таки вислали і він помер навесні 1948 року в Казахстані.
Пошукові групи емгебістів працювали в багатьох районах Галичини, де найбільш вірогідно міг з'явитись Шухевич.
Чекісти працювали під прикриттям службовців, бо це, як було зазначено в відомчих документах, давало можливість безперешкодно роз'їздити по районах "и не подвергаться нападениям со стороны бандитов". Таким чином радянський офіційний документ фіксує, що вояки УПА не нападали на людей, які здійснювали геологічну розвідку, шукали нафту, здійснювали збір лікарняних рослин.
Довгий час постійним місцем перебування Шухевича були ліси в Рогатинському районі Станіславської області. Але внаслідок проведення "чекистско-войсковых" операцій "Тура", Шухевича, витіснили на більш багатолюдну та менш лісисту Львівщину. У листопаді 1949 року органи з оперативних джерел дізнаються, що Шухевич переховується в Іловському лісі, на стику Львівщини з тодішньою Дрогобицькою областю.
В орієнтуванні від березня 1948 року вказано, що Шухевич добре конспірується, використовує документи на імя Орловича Максима Степановича - "обычно носит одежду городского жителя, но, в зависимости от обстановки, одевает форму советского офицера, полушубок белого цвета, а также военный костюм без погон английского покроя".
Про ступінь конспірації всередині підпілля ОУН свідчить такий факт. Лише у вересні 1949 року заступник і, як потім виявилося, наступник Шухевича Василь Кук відкрився йому в спеціальному листі, що одружений і має трирічну дитину: "не желаю, чтобы факт сохранения в тайне моей женитьбы не вызвал бы со временем каких-либо недоразумений к тому, что будто через жену МГБ пыталось меня поймать".
Вороги знали, що Шухевич сильно страждає від серцевого болю та ревматизму. Щоби вийти на нього через медиків були набуті агенти в усіх без винятку аптеках Львова, а також у медінституті та серед тих лікарів, які мали приватну практику.
Але до пори до часу командир був невловимим. Більше того, він часто покидав ліс, бував не тільки у Львові, але навіть у Києві та Чернівцях - дорогою на морський відпочинок в Одесі. В це важко повірити, але він туди добирався не лісами та ярами, а літаком. Його завжди супроводжувала одна з помічниць-зв'язкових-охоронниць.
Набагато пізніше одна з них, Ганна Дідик, розповідала, що вони з Шухевичем наполегливо вивчали російську мову, читали Толстого, Достоєвського, Островського, Горького, часто між собою спілкувалися російською, бо мали намір відвідати східноукраїнські області, "где без знания русского языка и литературы им пришлось бы трудно маскировать себя".
За кілька днів до смерті Шухевич складає інструктивні вказівки зв'язковій "Роксолані", Ользі Ільків, яка переселялася з родиною на Східну Україну: "Узнаю с удовольствием, что Вы переселяетесь на СУЗ [Східно-Українські Землі]. С удовольствием потому, что именно там нас ожидают серьёзнейшие дела. От СУЗ зависит, будет ли Украина или и далее будет Россия... Основное задание: Продержаться до войны и не включаться сейчас ни в какую просветительскую или иную политическую работу, чтобы Вас не раскрыли преждевременно".
Шухевич дає пораду: якщо наступить момент розвалу Радянського Союзу і дійде до питання проголошення самостійності України, то треба це зробити від імені Української Головної Визвольної Ради - підпільного багатопартійного "парламенту", а не котроїсь фракції, групи чи "спекулянтів" (прямо вказує на ОУН Андрія Мельника).
26 лютого 1950 року на Львівщині було вбито керівника референтури СБ Рогатинського окружного проводу ОУН "Демида", який був найближчим співробітником Шухевича - "обеспечивал его охраной, местами укрытия, связью и продуктами питания". Чекісти дійшли до висновку, що і "бандит" Шухевич десь поруч, і швидше за все - переховується на хуторах під виглядом переселенця з Польщі.
3 березня була захоплена живою "Нюся", вона ж - "Дарка", Дарія Гусяк - особиста зв'язкова "Вовка". Під час арешту вона спробувала була проковтнути ампулу з отрутою, але це не вдалося. Дівчина потрапила під прес цілодобового допиту. Вона нічого не розповіла слідчим, але стала жертвою агентурної комбінації. У камері вона довірилася сусідці, яка була агентом МГБ на псевдо "Роза", і передала через неї записку на волю. Хотіла попередити Шухевичма про свій арешт. А насправді - виказала місце його перебування.
Вже найближчої ночі почалася чекістсько-військова операція. Згідно з наказом міністра державної безпеки Ковальчука було наказано зібрати всі наявні оперативні резерви внутрішніх військ МГБ, штабу Українського прикордонного округу, міліції. Разом - понад 600 осіб. Суть операції полягала в блокуванні села Білогорща, прилеглих хуторів, околиць міського району Левандівка та лісових масивів навколо.
Далі - все вже описано не раз: Шухевич спробував вирватися з будинку, встиг вбити майора Ревенка, але на сходах був скошений автоматною чергою.
За кілька днів, ще не знаючи про його смерть, Галина Дідик розповіла "наседке", що "в националистическом подполье [Роман Шухевич] имел очень большой авторитет, даже больший, чем Бандера Степан".
Судячи з протоколів допитів - всі розповідали слідчим усе, що знали. Герої - це тільки в художніх книжках і міфах. У житті - націоналісти хотіли зберегти собі життя, якщо не волю.
Роман Шухевич не мав шансу вижити, хіба у випадку еміграції. Він розглядав, обговорював з друзями, евентуальну можливість відступу з полю бою. Але він не був ладен пройти пішки дві тисячі кілометрів через території та кордони кількох держав. Здоров'я було не те. Та й наказу від проводу ОУН не було. Отже, до останнього подиху залишався командиром "воюючої України".
Фраза. "Среднего роста, худощавый, блондин, волосы рыжеватые, слегка вьющиеся, зачёсывает на бок, нос прямой, длинный с горбинкой, лицо продолговатое, губы узкие сжатые, глаза серые проницательные, уши оттопыренные, в движении энергичный, требовательный, настойчив".
Криївка-шпиталь
- 25.04.20, 08:36
- Бандерівці
Роковини бою під Гурбами
- 24.04.20, 11:25
- Бандерівці
Приключения одной звезды
- 22.04.20, 10:44
- Наукова реальність
Донбас – край, який підтримував діяльність ОУН
- 20.04.20, 12:12
- Бандерівці
14 жовтня – День захисника України та християнське св'ято Покрови Пресвятої Богородиці, яку своєю покровителькою вважали українські козаки та воїни Української повстанської армії. Те, що День захисника України за президента Петра Порошенка почали відзначати в день заснування УПА, російські ЗМІ трактують як «виявлення націоналізму нового київського режиму». Через це свято неоднозначно сприймається і багатьма жителями Донбасу.
Як до УПА ставилися на Донбасі під час Другої світової війни? Чому активісти ОУН досягли відносних успіхів, тоді вже у космополітичному регіоні? І як сьогодні Донбасу варто було б ставитися до ОУН-УПА?
Про це в етері Радіо Донбас.Реалії говорила історик, старша наукова співробітниця Національного музею історії України Аліна Понипаляк.
– Аліно, 14 жовтня дата з доволі довгим історичним шлейфом в Україні. І окрім всього, цей день став Днем захисника України. Чому ця дата так приглянулася українцям?
– Це християнське свято, Покрова Пресвятої Богородиці. Відомо, що здавна саме Покрова була захисницею козацтва. Так само як ми бачимо тяглість українського війська від Української Народної Республіки до Другої світової війни, до воїнів УПА, вони переймалися історією і своїм корінням.
– Чому ОУН-УПА для Донбасу сприймається як чужинці? Коли почалася ця міфологізація, очорнення образу?
– Українська повстанська армія діяла аж до Київщини. А Організація українських націоналістів діяла по всій території України під час Другої світової війни. І Донбас не був виключним регіоном, адже там була активна діяльність ОУН.
Основні діячі ОУН на Донбасі були місцевими жителями. Ніяких західняків, як малювала радянська пропаганда потім. І ще з 1939 року вже починала розбудовуватися розгалужена мережа ОУН по всій території Донбасу.
– У «Вікіпедії» є інформація, що на Донбасі все почалося з приєднанням Західної України до Радянського Союзу в 1939 році. На Західній Україні служило багато військових з Донбасу. Вони перейнялися ідеями ОУН, незалежної України. Чому?
– Я вважаю, що сталінські репресії у 1937–1938 роках по всій території України та на Донбасі також спонукали замислитися, що не так добре живеться в Радянському Союзі.
Що більше подобалося вихідцям з Донбасу – ідея самостійності. Адже з 1929 року, коли була створена ОУН, на своєму першому зборі вони прийняли головну директиву – створення самостійної незалежної Української держави. Це гасло було доволі поширено по всій Україні, так і в середовищі Донбасу.
– У чому виражалася поява ОУН на Донбасі?
– Створювалися просвіти, де поширювалася українська література, читалася правдива українська історія, створювалися українські гуртки, де об’єднувалася українська молодь.
Під час Другої світової війни в ОУН було дуже поширене гасло «Воля народам, воля людині». Це був заклик, щоб всі люди різних національностей об’єднувалися проти двох тоталітарних режимів. Прихильників ОУН була величезна кількість.
У Донецькій області з 28 районів, 18 районів були абсолютно прихильні до оунівців.
Керівником ОУН на Донбасі був Євген Стахів, з якого потім радянські пропагандисти зробили Євгена Стаховича у творі «Молода гвардія», де вони викривили історію. Нібито це була підтримка населення до радянських партизанів, яких там так активно не підтримували. Це край, який підтримував діяльність ОУН.
Головний провід ОУН знаходився у Дніпрі, яким керував Василь Кук, останній головний командир УПА. У самому Донецьку була ціла мережа конспіративних квартир. Вони доволі часто знаходилися поруч з гестапо. Місцеві жителі не здавали ці квартири.
– Є така думка, що ОУН це терористична організація. На Донбасі це було так, планували своєрідний державний переворот?
– Мусимо розділяти ці термінології: сучасний терор та терористи, і терористична боротьба на той час, коли Україна не мала своєї державності.
Тоді терористична боротьба передбачала, що будь-якою ціною треба відстояти свою власну державність. На Донбасі були характерні дії, коли на заводах робили саботажі проти нацистів чи радянського режиму. Це була змова серед робочих, зупиняли шахти чи завод, аби показати протест.
На жаль, під час панування радянського режиму про такі події намагалися мовчати, а людей, які так вчиняли, карали – виселяли до Сибіру цілі сім’ї, іноді навіть будинки.
До 1958 року розгалужена сітка ОУН діяла на території Донбасу. І є всім відома карта в архіві СБУ, там йдеться про те, що у Слов’янську була не просто конспіративна квартира, а ціла криївка.
Я хотіла зазначити, що масовий рух ОУН розгортався під час Другої світової війни. 8 жовтня 1941 року на територію Донбасу рушить похідна група з Чернівців, якою керували Зенон Матла та Тиміш Семчишин.
Це дійсно були західняки, які під приводом відбудовчих загонів йшли нести ідеологію ОУН. Але коли вони пішли на Донбас, отримали підтримку місцевих жителів та активістів. Такими активістами була місцева інтелігенція: вчителі, науковці, весь педагогічний університет в Донецьку. Також у місті Дніпрі, на території Маріуполя, Краматорська.
Ба більше, коли радянська армія відступила, нацисти рухалися на Донбас, перше, що зробили у Краматорську – знесли пам’ятник Леніну й поставили тризуб.
Спутник NASA сфотографировал
- 19.04.20, 20:30
Представленные снимки демонстрируют, как Чернобыльские пожары выглядят из космоса. На фото можно увидеть очаги возгорания и тянущиеся от них шлейфы дыма. Их протяженность превышает 100 км.
Фотографии были сделаны 8 и 9 апреля этого года спектрорадиометром MODIS, установленным на принадлежащем NASA спутнике Aqua. Цвета изображения соответствуют тому, что бы увидел человеческий глаз.
По материалам: https://earthobservatory.nasa.gov
(Не) останній бій повстанців
- 18.04.20, 11:20
- Бандерівці
На межі Тернопільщини та Івано-Франківщини троє відчайдушних підпільників-націналістів: колишній член Подільського проводу ОУН Петро Пасічний, його дружина Марія Пальчак та Олег Цетнарський не збирались складати зброю. Вони займалися націоналістичною пропагандою та акціями прямої дії проти окупаційних установ. У надзвичайно скрутних умовах 3 націоналістів передруковували твори ідеологів визвольного руху та поширювали ці матеріали на місцях.Після знищення націоналістами лейтенанта КДБ репресивний апарат активізував пошуки повстанської групи. 12 квітня 1960 сотні співробітників КДБ розпочали масштабну операцію проти трьох відважних українських підпільників.Незабаром окупанти виявили повстанців. У лісах Бережанщини розпочався один із останніх боїв руху опору ОУН.Оточені повстанці категорично відмовилися здаватися ворогу живими. Після перестрілки важко поранені вояки УПА наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон системи. Петро Пасічний та Олег Цетнарський, стікаючи кров’ю, застрелилися. Марії Пальчак не вдалося покінчити із життям і вона з важкими пораненнями потрапила в полон. Насправді, бій 14 квітня 1960 не був останнім для визвольного руху. Опір червоним окупантам з боку повстанців-одинаків тривав принаймні ще 7 років. Останні повстанці, які до кінця залишились вірними присязі, вийшли з підпілля аж у 1991-1992 р.р. Останній бій боївки повстанців Петра Пасічного є прикладом безкомпромісності, мужності та жертовності. 60 років тому троє підпільників у безвихідних умовах продовжували боротьбу і навіть перед смертю не схилили голови перед тоталітарною імперією світового рівня. Це приклад справжніх націоналістів, людей сталевої волі й фантастичної стійкості, які ніколи не капітулюють. Їхній чин сьогодні надихає нас на боротьбу. Нашому поколінню належить продовжити велику справу бійці УПА і довести її до логічного фіналу. Одвічна боротьба проти Москви мусить завершитись українською перемогою.
