История происхождения китов - одна из самых захватывающих историй эволюции и один из лучших примеров естественного отбора
Последним предком обитавшим на побережье современных китов был синоникс, вверху слева - животное, похожее на гиену. За 60 миллионов лет эволюционировало несколько переходных форм: сверху вниз, индогий, амбулоцетус, родхосет, базилозавр, дорудон и, наконец, современный горбатый кит.
Чтобы понять происхождение китов, необходимо иметь общее представление о том, как работает естественный отбор. Естественный отбор может незначительно изменить вид, заставляя популяцию менять цвет или размер в течение нескольких поколений. Это называется "микроэволюция".
Но естественный отбор также способен на гораздо большее. При наличии достаточного количества времени и накопленных изменений естественный отбор может создать совершенно новые виды, этот процесс известен как «макроэволюция». Он может превратить динозавров в птиц, земноводных млекопитающих в китов и предков обезьян в людей.
Несмотря на то, что ученые могли предсказать, как должны выглядеть ранние киты, им не хватало ископаемых свидетельств, подтверждающих их утверждение. Креационисты восприняли это отсутствие как доказательство того, что эволюция не происходила. Они высмеивали мысль о том, что когда-либо существовала такая вещь, как ходячий кит. Но с начала 1990-х годов это именно то, что ученые и обнаружили.
Важнейшее доказательство появилось в 1994 году, когда палеонтологи обнаружили окаменелые останки Ambulocetus natans, животного, название которого буквально означает «ходящий кит». У его передних конечностей были пальцы и маленькие копыта, но его задние конечности были огромны, учитывая его размер. Он был явно приспособлен для плавания, но он также мог неуклюже перемещаться по земле, как тюлень.
Современные киты продвигаются сквозь воду мощными ударами своих горизонтальных хвостовых плавников, но у Амбулоцетуса все еще был хвост, похожий на кнут, и ему приходилось использовать свои ноги, чтобы обеспечить большую часть движущей силы, необходимой для движения по воде.
Вчені знайшли в бурштині череп найменшого динозавра
Усередині шматка бурштину з північної частини М’янми, вік якого 99 млн років, знайшли череп завдовжки всього 7,1 міліметра.
Палеонтологи вважають, що череп належав крихітному динозавру, який був менше, ніж найменший на сьогодні птах — колібрі Mellisuga helenae.
«Коли я вперше побачила цей зразок, я була приголомшена. Для палеонтолога це дивно, але ми ніколи не бачили нічого подібного», — говорить Джінгмай О’Коннор, одна з авторів відкриття.
Команда назвала динозавра Oculudentavis khaungraae, що дослівно можна перекласти як «окатий і зубастий птах», і зовнішній вигляд цієї істоти нічим не поступається назві. Щелепи цього маленького динозавра вистелені маленькими загостреними зубами; судячи з очних западин, схожим на ложку, два виряченими ока тварини різко виділялися б на тлі її крихітної морди.
Чесно кажучи, істота, мабуть, виглядало дивно — не зовсім як птах або динозавр. Але є деякі підказки, які можуть розповісти трохи про його спосіб життя. Зуби, наприклад, вказують, що маленький динозавр був хижаком, який харчувався в основному безхребетними. А отвори в його очницях досить вузькі, що означає активність в денний час.
Все це вказує на те, що Oculudentavis відповідає своїй категорії, а не пов’язаний з сучасними колібрі - тому що ці птахи сьогодні харчуються нектаром, а не комахами. Таким чином, дослідники вважають, що такі істоти, як колібрі, пішли іншим шляхом до мініатюризації.
Схоже, що Oculudentavis може бути однією з тих тварин, які стоять між динозаврами і птахами, але де саме він вписується в загальну картину, досі не ясно. Є навіть деякі дивні особливості, такі як форма і розмір зубів і очниць тварини, які не видно ані у динозаврів, ані у птахів. Насправді вони більше нагадують ящірок.
Избиение участников украинского митинга 13 марта 2014 года, площадь Ленина, Донецк. Один человек был забит до смерти
З криками «Росія!», «на коліна» і матюками їх забивали арматурою і битами біля автобуса міліції. 22-річний донеччанин Дмитро Чернявський тоді був забитий до смерті. 13 березня 2014-го у Донецьку проходив масовий мітинг за єдиність України, який оточили агресивні люди – велика частина з них, за численними свідченнями донеччан, була завезена з Росії. Це був розпал українського спротиву. 5 березня був наймасовіший мітинг, 13-го – перший загиблий, 28 квітня – останній вихід людей з українськими прапорами на площі. Далі – війна і окупація.
Блогер з Донецька написав спеціально для Радіо Донбас.Реалії – чи пам'ятає сьогоднішній Донецьк ті дні.
Цей матеріал вперше вийшов 13 березня 2019 року
13 марта 2014 года, площадь Ленина в Донецке
(Друкуємо мовою оригіналу)
– Столкновения между украинскими и пророссийскими митингующими в Донецке в марте-апреле 2014-го сложно забыть. И все же, со временем у дончан в суете своих дел стали стираться жуткие события пятилетней давности. Наверное, тогда большинство из них не могли себе и представить, что из этого выльется «русская весна».
Тогда на центральной площади неоднократно собирались группы с украинскими и российскими флагами. Примечательно, что сторонники проукраинского движения от раза к разу были мирно настроены – в основном, пели песни. А вот по другую стороны баррикады были и камни, и дымовые шашки, и дубинки. И все это позже вылилось наружу – «пошло в дело».
Избиение украинского митинга 13 марта 2014 года (учтите, что на видео ненормативная лексика)
Родители многих студентов и школьников отговаривали высовываться из дома. И вроде бы поначалу все было мирно. Несмотря на то, что на этих митингах присутствовала милиция и спецсиловики, на центральной площади пролилась первая кровь. Жертвой насилия и избиения со стороны «сепаратистов» стал молодой парень Дима Чернявский. Наверное, именно после этого случая нам стало понятно, что в Донецке назревает что-то ненормальное… На это было жутковато и дико смотреть даже на видео.
«На каком-то этапе это действительно было «А как иначе? Иначе невозможно». Через несколько дней уже стало понятно, что все намного серьезнее, чем казалось по началу. Этот порыв начинал требовать холодного расчета и головы» – Олег Саакян, дончанин, политолог.
«Уже с 13 марта все призывы насчет акции сопровождались словами, что мы понимаем все риски и не призываем выходить, но мы не можем не выходить. Если вы готовы – выходите» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, сегодня советник министра информационной политики Украины.
Одним из крайних митингов в Донецке для украинских правозащитников стали сборы у РСК «Олимпийский» (спорткомплекс – ред.) 28 апреля. Оттуда митингующие с украинскими флагами отправились по главной улице города – Артема. Кто бы мог подумать, что «сепаратисты» с дубинками сзади нападут и будут избивать всех подряд – и мужчин, и женщин. Было очень много жертв столкновения, с разбитыми головами их увозили кареты «скорой». Самое печальное, что милиция тогда попросту бездействовала. Видимо, она сама до конца не понимала, что происходит и на какую сторону переходить.
В 2016-м созванивался со своим одноклассником Артемом. Как выяснилось, он по своей инициативе участвовал в этом последним шествии проукраинского движения. Рассказал, что ему с другом еле удалось убежать и спрятаться в ближайших подъездах домов. А тех, кого настигли ребята в масках, жестоко избили дубинками и железными прутами. После этого он сразу перебрался в Ивано-Франковск, где благополучно проживает до сих пор.
Некоторые дончане рассуждают так: если бы господин Ринат Ахметов создал свой батальон, как это сделал Игорь Коломойский, возможно, всю эту котовасию удалось бы погасить в самом начале, и никакой «русской весны» в Донецке бы не было. Но увы… Теперь, спустя пять лет, об этих событиях в Донецке, пожалуй, мало что напоминает. Разве что снятые видеофильмы в YouTube, которые так согревают душу… Ведь сейчас сложно представить украинский флаг в Донецке.
Площадь Ленина в уже оккупированном Донецке, сентябрь 2018-го. Со стороны фотографирующего находился митинг за Украину, напротив – пророссийский, справа – автобус, около которого избивали митингующих (показан на видео выше)
Мы спросили у дончан в фейсбуке Донбасс.Реалии: если бы они знали, что ожидает Донецк и Луганск в последующие 5 лет, они вышли бы на площадь в том марте?
– Да, вышла бы опять. Но уже по-другому)
– Был там. И не жалею.
– Знал бы, взял с собой кусок арматуры!
– Я собирался, меня сестра отговорила из соображений безопасности. А потом я узнал, что она сепаратистка! Надо было идти, конечно, причём вместе. И сейчас на выборы нужно ехать, но логистически у меня нет сил. И обида за недопуск переселенцев к региональным выборам 2015.
– 5 лет гложет мысль: если всем миром – а вдруг тогда прогноз был был бы оптимистичнее?
– Да, но уже с вооружённой компанией друзей.
– Нет, не вышел бы. Если бы я знал,что и как будет к этому моменту, я бы имел гражданство другого государства. Дончане сделали все, что могли. Против танков с флагами не попрешь.
– Вышли бы опять и действовали бы активнее и в разы агрессивнее. Встречный вопрос: если бы знать, что произойдет не только с Донецкой-Луганской областями, а со всей страной (так вопрос звучит точнее, все события происходят не на Донбассе, а в Украине), вы бы приехали на помощь акции за единство Украины в Донецк из других областей, даже если бы не был подан транспорт?
«Если бы мы не боролись, не боролись добровольцы, партизаны, волонтеры, сейчас бы фронт был намного дальше, и Мариуполь, и, возможно, уже за Донецкой и Луганской областями» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, советник министра информационной политики Украины.
«Мне врезалось в память, как мы стоим на площади, мимо нас проезажет два БТРа, на броне сидят до зубов вооруженные российские солдаты. И мы стоим с табличкой «Здесь молятся за Украину», 50 человек, а они смотрят на нас шальными глазами и не могут понять. Они даже не подошли к нам. Мы простояли до августа, уже Иловайск прошел, потому что, наверное, в их глазах мы казались сумасшедшими» –Саид Исмагилов, муфтий Духовного управления мусульман Украины «Умма», участник молитвы за Украину в Донецке.
Родичі загиблих у катастрофі MH17 влаштували акцію під посольством РФ у Гаазі
Біля Російського посольства у Гаазі родичі загиблих внаслідок збиття малазійського Boeing рейсу МН17 на Донбасі влаштували традиційну мовчазну акцію.
Про це повідомляє кореспондентка hromadske.
Так, учасники акції поставили 298 білих стільців, які символізують життя усіх, хто був на борту літака. Поруч поставили банер «человечность превыше политики» та таблички з написом «ми тільки хочемо правди».
«Це 6 років болю і суму. Я отримала свій довічний вирок, мій біль не зникне ніколи і з кожним днем я сумую за дітьми лише сильніше. Для мене це так, ніби сталося вчора, я не можу це кудись діти, це річ, яка контролює твоє життя», — сказала Сілейна Фрейдрикс, яка втратила сина та його дівчину.
Водночас Фрейдрикс висловила думку, що малоймовірно, що Росія найближчим часом щось визнає у цій справі, «бо тоді вони одразу мусять визнати, що були на сході України».
«Це всі знають і так, але тоді їм доведеться зізнатися в цьому. Я буду весь час на суді. Звісно, це акт правосуддя, але для мене найважливіша річ — знати правду», — додала вона.
Сілейна Фрейдрикс, яка у катастрофі MH17 втратила сина та його дівчину під час акції родичів загиблих під посольством РФ у Гаазі. 8 березня 2020 року.
Фото: hromadske
«Ми приїхали сюди, бо на цьому рейсі був наш син Джек. Він мандрував у Сідней, додому, але так і не повернувся. Ми приїхали спеціально, щоб потрапити на початок суду», — сказали австралійці Джон та Мерін О’Браєн, які втратили 25-річного сина Джека.
«Важливо, щоб усіх причетних назвали на ім’я і люди це почули на процесі — хто відповідальний, не лише ці 4 обвинувачених, але й вище і нижче за званням. Щоб кожна особа, яка відіграла будь-яку роль у цьому масовому вбивстві була притягнути до відповідальності, до якої можливо її притягнути», — наголосив Джон.
«Нашому сину було 25 років, він тільки почав доросле життя. Закінчив університет, вивчав бізнес, спортивний менеджемент, працював у фітнес індустрії. Він поїхав у подорож Європою на 7 тижнів і просто повертався з неї додому», — додала Мерін.
Австралійці Джон та Мерін О’Браєн, які у катастрофі MH7 втратили 25-річного сина Джека під час акції біля посольства РФ у Гаазі. 8 березня 2020 року.
Фото: hromadske
«Може колись, коли влада в Росії зміниться, вони щось визнають. Але не схоже, що це станеться скоро — вони не зробили цього за 5 років, тому я не бачу, чому це має раптом змінитися», — наголосив Джон.
«Ми не можемо контролювати, чи визнає щось Росія. Ми тут представляємо Джека і саме тому цей суд важливий — бо не дивлячись на всі заперечення, весь світ дізнається справжні докази і вердикт, який винесуть на основі них», — резюмувала Мерін.
Фото Джека О'браєна, який загинув у катастрофі MH17. Гаага, 8 березня 2020 року.
Фото: hromadske
Нагадаємо, у червні 2019 року Міжнародна слідча група назвала імена чотирьох підозрюваних у катастрофі рейсу МН17. Це троє росіян та громадянин України:
Ігор Гіркін-Стрєлков, тодішній «міністр оборони «ДНР»;
Сергій «Хмурий» Дубінський, підлеглий Стрєлкова, генерал-майор російської армії, який очолював так звану військову розвідку бойовиків;
Олег Пулатов (позивні «Гюрза» та «Халіф»), підлеглий Дубінського, керував 2-им відділом «ГРУ ДНР».
Громадянин України Леонід Харченко (позивний «Крот»), який керував одним із підрозділів «ГРУ ДНР» та разом із Пулатовим супроводжував «Бук» до Сніжного.
Їх усіх оголосили у міжнародний розшук. Судовий процес над ними має розпочатися 9 березня 2020 року в Нідерландах.
Галичина. У результаті І Світової війни, тут знову господарює польський уряд. Ліквідовуються українські установи, зачиняються українські читальні та школи, спустошуються українські села. Містами та селами котиться уся ненависть польського загарбника – пацифікація, а з нею злидні, голод, смерть. Та вихід є: «Здобудем волю Україні або ж згинемо у боротьбі за неї», й з’являються вони - незламні.
«НЕЗЛАМНІ» - короткометражний художній історико-документальний фільм режисера о.Михайла Греділя, знятий на основі реальних подій, розгортаються у місті Городку на Львівщині у 1932 році. Група бійців УВО-ОУН (Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів) здійснюють напад на польське поштове відділення у провінційному містечку для експропріації коштів, з метою використати їх на користь боротьби проти польського гніту над українським населенням Галичини. На головних героїв Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Володимира Старика та Юрка Березинського чекають нелегкі випробування, виклики долі, та зустрічі віч-на-віч із ворогом. Ризик, зазирання смерті у вічі, авантюри та зрада, а все заради одного – аби розворушити тут темні українські маси.
«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі»
