В зоопарку кажуть, що пігментація залишиться такою назавжди.
Дане фото нагадує про зв'язок людей та горил
Архівні матеріалами УПА з Янівського лісу
Львів – Днями у Янівському лісі поблизу Львова чоловік знайшов алюмінієвий бідон із архівними матеріалами УПА і знахідку передав директору Національного музею «Тюрма на Лонцького» для зберігання в Архіві Центру досліджень визвольного руху. Останній документ датований 1951 роком, що свідчить про те, що архіви пролежали у землі 66 років. Серед матеріалів – цінна інформація про діяльність українського підпілля у 1948–1951 роки, збереглось чимало друкованих видань і вперше знайдено дитячий журнал, який видавали у 40-х українські підпільники. Радіо Свобода ознайомилось детальніше з віднайденими історичними матеріалами.
Алюмінієвий бідон має номер 8809 і дату – 1946 рік. Радянська влада спеціально нумерувала бідони. Адже енкаведистам було відомо, що українські підпільники у них ховають документи і закопують у землю. Якщо на молочарні не виявляли бідона, то когось із робітників підозрювали у співпраці з УПА. Часто упівці просто підпалювали будівлі, забираючи бідони, щоб ніхто не постраждав від НКВС.
Віднайдений днями бідон був закопаний у Янівському лісі. Завдяки піщаному ґрунту він зберігся ідеально, відповідно у гарному стані і матеріали, хіба що трішки вологі. Майже всі документи розбірливі й датовані 1948-м – першою половиною 1951 року, охоплюють Львівську, Рівненську, Івано-Франківську області, частину Чернівецької. Вочевидь, припускає директор музею «Тюрма на Лонцького», історик Руслан Забілий, спеціально привезли архіви з різних регіонів на Львівщину, можливо, для служби безпеки УПА.
Матеріали мали б зацікавити мешканців Острожецького району Рівненської області (нині Млинівський). В одному зошиті дуже акуратним почерком написаний список родин, які були вивезені в Сибір з 1940 до 1948 років. Вказано прізвище та ім’я кожного члена сім’ї, рік народження, описано майно, що належало сім’ї (земля, хата, худоба), за що були люди вивезені.
В іншому зошиті детальний перелік арештованих упівців і також із інформацією про них. Вказано і тих, хто добровільно здався радянським органам влади.
Також є інформаційний звіт на 117 сторінках із Косівського району Івано-Франківщини, а це списки кадрів ОУН, протоколи мародерств Міністерства державної безпеки СРСР, організування колгоспів, винищувальних батальйонів.
«Таких звітів тут чимало. Поки що не можемо збагнути, чому матеріали у цьому одному бідоні з різних областей, немає Тернопільської. Цей віднайдений бідон є одним із найцікавіших. Мабуть, ці матеріали були привезені для найвищого керівництва підпілля», – каже історик Руслан Забілий.
Вперше віднайдені і передані у музей кілька номерів дитячого підпільного ілюстрованого журналу «Малі друзі», 1948 року видання. У ньому вірші для дітей, оповідання, загадки, і навіть ігри, але історичного змісту, написано для сприйняття дитиною. Дітям нагадують «говорім рідною мовою».
На обкладинці написано «журнал для дітей» і вгорі гасло – «Воля народам! Воля людині! За Українську Самостійну Соборну Державу!». Це було гасло видання, коли у 1947–1948 роках журнал для української дітвори видавали українці в таборі для переміщених осіб у Німеччині. До Другої світової війни він виходив у Львові, в роки війни, в 1940–1944 роки, у Кракові.
«Перший склад – число це буде,
Другий – в устах мають люди.
Ціле слово… Хто вгадає?
Герб наш назву таку має».
Поради батькам
Українські підпільники у 1950 році дбали про виховання молоді і видали «Вказівки батькам у вихованні дітей», про те, як захистити розум і свідомість дитини від впливів радянської пропаганди, як з преси, так і зі школи, садочка. Для прикладу, радять батькам: «виясніть дітям, що російський народ не є старшим братом нашого народу, не є його опікуном і визволителем. Російські большевики є ворогами українського народу, його визискувачами і гнобителями»; «виясніть дітям, що «піонери», «комсомольці» та інші большевицькі організації є шкідливі для нашого народу, вони мають на меті збольшевичити наших дітей, зробити їх слухняним знаряддям у руках ворожої нам большевицької партії. Вони мають завдання роз’єднати нас»; «навчіть дітей, як вони мають ставитись до большевизму і большевиків. Не вірити большевикам, уникати їх. Доросла молодь не сміє допускатися ближчих відносин і подруж з большевиками. Не вживати російської мови, не здороватись по-большевицьки, по-російськи»; «на кожному кроці поясніть, яку шкоду роблять большевики»; «навчіть правильного ставлення до большевицької школи»; «спростовуйте дітям большевицьку пропаганду».
«Питання ще тоді, у 1950 році, піднімались, які досі для нас є актуальні, а тим паче сьогодні через призму війни з Росією, коли російська пропаганда дуже велика і має вплив на людей. Тобто, підпільники вчили українців, як бути українцями. Самі так не робіть, як би ви не хотіли, щоб робили ваші діти, у родині і гурті будьте одностайними у засудженні злих вчинків – так радили батькам. Якби таке знайшли у хаті, то це була підстава для переслідування органами НКВС, бо свідчило про зв’язки з підпіллям», – наголосив історик.
Серед архівів звітна документація
Серед віднайдених матеріалів є чимало праць тодішніх сучасників про Україну, історію – «Наше становище до російського народу», «Концепція самостійної України», передрук журналу «Революціонер-пропагандист» (1949 рік), на якому написані коментарі когось із референтів пропаганди, сатиричний журнал «Хрін», але регіонального колориту, про що свідчить обкладинка.
Також цікавим для дослідження історії визвольного українського руху в роки підпілля є «звітування з районів».
«Багато звітної документації з усіх територій Західної України, за винятком лише Тернопільської області. Є центральне видання проводу українських націоналістів «Осередок пропаганди і інформації», журнал підпільний. «Революціонер-пропагандист», підпільний журнал, дуже цінний тим, що тут є написані коментарі. Тут бачимо вказівку, щоб кожну зі статей видавати окремо, а це і статті, і вірші. Є інструкція для слідчих Служби безпеки УПА, як організовувати внутрішню документацію, які матеріали збирати, як їх опрацьовувати, заповнювати протоколи», – розповів Руслан Забілий.
Усі документи, які передано музеєві «Тюрма на Лонцького», оцифрують і реставрують. А це ще одна знахідка, залишена оунівцями і упівцями, яка дає можливість глибше дослідити діяльність українського підпілля в роки радянської влади. Українські підпільники, закопуючи тисячі архівних матеріалів, майже 70 років тому, очевидно, розуміли, що документи будуть потрібними для майбутніх поколінь, щоб краще пізнати українську історію.
Після прибуття у табори ГУЛАГу українські націоналісти швидко відновили зв’язки між собою та родинами, виселеними із Західної України на спецпоселення до Сибіру, послуговуючись зашифрованою перепискою (грипсами), яку пересилали як звичайною поштою, так і за допомогою спеціальних зв’язкових та кур’єрів. Через останніх й агентів серед українських спецпоселенців ОУН вдавалося зв’язуватися з табірним підпіллям і навіть координувати діяльність підпільних груп та організацій.
Перші осередки непокори
Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. основний контингент в’язнів, засуджених за участь в антирадянському збройному підпіллі у Західній Україні, утримувався в особливих таборах, які були створені у 1948 р. в ході реорганізації табірної системи ГУЛАГу у зв’язку із напливом «особливо небезпечних державних злочинців» із охоплених повстаннями західних окраїн СРСР. Призначення особлагів полягало в максимальній ізоляції політичних в’язнів, їх фізичне виснаження та деморалізація. Фактично в’язні особливих таборів прирівнювалися за своїм становищем до найбільш упослідженої категорії гулагівського населення – каторжан.
Перші підпільні осередки у таборах ГУЛАГу під егідою оунівців виникли ще у 1945 р. Вони носили різні назви, мали різних керівників, структуру та склад. Одні мали суто український націоналістичний характер, інші поширювалися також на в’язнів інших національностей, політичних і релігійних переконань. Організаційно більшість з них будувалася за зразком підпільної мережі ОУН часів збройної боротьби, зокрема мали військових референтів, пропагандистів, господарників, службу безпеки, та діяли в умовах суворої конспірації. Табірні підпільні структури, створені колишніми членами ОУН та УПА, стали головними центрами розробки планів повстання в імперії ГУЛАГу у 1953-1954 рр.
Зокрема, після завершення війни відомо про діяльність структур Української Визвольної Організації (УВО) під керівництвом сотника УПА Михайла Луцика, що виникли в Тайшетському таборі, Інті, Норильську та Магадані, які готувалися до масштабного повстання за участю декількох десятків тисяч мешканців ГУЛАГу. Оунівці активно збирали інформацію про розташування радянських військ та об’єкти комунікації й енергетики, заготовляли зброю, розробляли плани і схеми захоплення таборів. Однак, врешті-решт, реалізувати ці плани їм не вдалося через активну протидію радянських спецслужб, які змогли нейтралізувати загрозу заколоту в таборах.
Вкрай нелегке становище українських політичних в’язнів особливого табору у Норильську (Горлаг) змушувало їх гуртуватися, утворювати підпільні організації для самозбереження. Колишній вояк УПА Д. Шумук згадував з цього приводу: «Образливо було і соромно, що нас, бувших вояків УПА, б'ють і зневажають ті мерзотники, незважаючи на те, що нас більше від них у десятки разів... Їм дано право знущатися над нами. Ми самі дали їм те право, своєю безоборонністю, своєю недружністю, своєю неорганізованістю. Ми повинні, обов'язково повинні були відняти у них те «право». Треба розвинути почуття особистої гідності до такої міри, щоб воно перемогло страх, щоб воно стало найбільшою цінністю, за яку людина готова іти на смерть».
Завдяки таким політв’язням як Д. Шумук у 1948-1949 рр. серед українських каторжан у Норильську постав підпільний осередок ОУН під назвою Координаційний центр (КЦ) або самодопомогова організація. Її очолив Сергій Семенюк (справжнє прізвище Степан Драницький), який до засудження був провідником ОУН Луцької округи на Волині, суспільно-політичним референтом обласного проводу і груп «Турів» та «Тютюнник» Воєнної округи УПА-«Північ» та суспільно-політичної референтури ОУН північно-західних українських земель (ПЗУЗ). До складу центру входили також Яків Сушкевич, Роман Загоруйко, Михайло Орос, Іван Столяр та ін. Метою організації було збереження життя колишніх членів ОУН та вояків УПА в радянських концтаборах. Зокрема, її члени надавали матеріальну та моральну допомогу тим в’язням, які потрапили до БУРу (рос. – барак усиленного режима), організовували поодинокі акти непокори, розпочавши боротьбу з кримінальними в’язнями та «суками» за контроль над табірною зоною, налагодили таємне виготовлення холодної зброї (фінки, сокири, ножі, піки тощо). Члени центру зобов’язувалися давати групову відсіч у випадку найменших проявів свавілля з боку табірної адміністрації, захищати не тільки себе, але й усіх скривджених в’язнів. Після запровадження у Горлазі оплати праці в’язнів у 1951 р. члени самодопомогової організації заснували спільну касу, куди кожен міг добровільно вносити внески. Згодом ці кошти витрачалися на допомогу хворим і в’язням у штрафних бригадах та ізоляторах.
КЦ діяла за зразком ОУН: кожен із підпільників знав тільки свою ланку, щоб у разі провалу постраждало найменше людей. Організація налагодила таємний зв'язок з іншими табірними зонами, що координувався Іваном Столяром. Були визначені відповідальні за кожну зону: 1-а зона – Роман Новосад, 2-а зона – Михайло Пархуць, 4-а зона – Павло Кушта, 5-а зона – Іван Недоля, 6-а жіноча зона – Анна Мазепа. Підпільні групи отримали завдання слідкувати за розмовами, новинами та настроями серед ув’язнених. Освіченні підпільники, як С. Семенюк, Д. Шумук, М. Орос та О. Грінченко писали статті, обіжники, бюлетені, брошури, т.зв. «захалявну літературу», що конспіративно поширювалася серед в’язнів. Окрім цього проводилися політичні, конспіративні та історичні вишколи. Функціонувала також ланка зв’язку із зовнішнім світом, якою керував о. Тихон Бабій.
Існують відомості про підпільні організації політв’язнів й в інших табірних зонах Горлагу. Зокрема, у 1947 р. функціонувала Організація українців Заполяр’я (ОУЗ), яку очолював комітет із 11 осіб, що представляли 1, 2, 4, 5 та 6 табірні зони. Згодом для конспірації та надання організації більш інтернаціонального статусу ОУЗ було перейменовано в Організацію українських боротьбистів (ОУБ). Підпільники випускали часопис «Боротьбист», який оформляв художник з Волині Володимир Омелянюк, підтримували в’язнів морально і матеріально, організовували відзначення 140-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Розгалужена мережа підпілля, розбудована колишніми членами ОУН та УПА в Горлазі, стала ключовим інструментом під час організації та проведення страйку у травні – серпні 1953 р., що відоме як Норильське повстання .
У вересні 1949 р. у спеціальному таборі №1 на Інті, де утримувалося 4 тис. 560 в'язнів (з них 60 % – українців) було також утворений підпільний центр із підготовки повстання, яким керували колишні оунівці. В’язні сформували три курені по 450 осіб в кожному, а також роту смертників-добровольців із 30-ти осіб. Організація отримала кодову назву «Північне сяйво». Однак через зраду провокатора в лютому 1950 р. підготовку повстання було перервано, а його організатори – засуджені до смертної кари. З часом українські структури опору почали виникати в Озерлагу (Тайшет), Речлагу (Воркута).
«Ідейний патріарх в’язнів»
Великий вплив на виникнення та діяльність згаданих вище груп мала розгалужена підпільна організація «ОУН-Північ» (друга назва – «Заполярний Провід ОУН»), створена в 1947 році членом ОУН Михайлом Сорокою (відбував ув’язнення у Воркуті з 1940 року). «ОУН-Північ» боролася проти сваволі тюремників, допомагала політв’язням вижити, зберегти свою людську і національну сутність, навчала відстоювати право на власне життя.За період 1947-1948 рр. вона встановила зв’язок між підпільниками різних таборів, а 1948 р. – з Україною. М. Сорока гуртував навколо себе насамперед тих в’язнів, які потрапили за ґрати за участь в ОУН і УПА, щоб продовжити боротьбу в радянських концтаборах. Його вважали ідейним патріархом політичних в’язнів ГУЛАГу.
Після свого звільнення у 1948 р. М. Сорок повернувся до Львова, де відновив зв’язки із націоналістичним підпіллям через зв’язкову головного командира УПА Романа Шухевича Галину Дидик. Зокрема, у лисичанському лісі під Львовом він зустрівся з начальником Головного військового штабу УПА Олексою Гасиним («Лицар») та крайовим провідником ОУН Львівського краю Осипом Дяківим («Горновий»). Отримавши інформацію про діяльність підпілля в Західній Україні та подальші інструкції, М. Сорока невдовзі повернувся у Воркуту, де продовжив роботу з формування груп опору у радянських таборах. Для розширення соціальної бази руху опору він розпочав переговори з в’язнями інших національностей, зокрема латвійцями, литовцями та естонцями. У січні 1949 р. із метою налагодження організаційної діяльності було розпочато формування у кожному таборі трійок довірених осіб – представників різних національностей, з яких одна особа мала виконувати функції провідника, друга – підтримувати міжнаціональні зв’язки всередині табору, третя – керувати розвідкою (служба безпеки). Крім того, всі троє мали стежити за настроями у таборах і скеровувати їх в бажане русло. Підпільну мережу Воркути очолив М. Сорока, до проводу увійшли також А. Білинський і Борщ.
Однак у липні 1949 р. М. Сороку повторно заарештувало МДБ та вислало його на спецпоселення у Красноярський край. Незважаючи на це, навіть на відстані він продовжував керувати підпільною мережею у таборах на Далекій півночі. У грудні 1952 р. його знову заарештували за звинуваченням у створенні підпільної організації в’язнів та засудили до розстрілу, який невдовзі замінили на 25 років ув’язнення. Репресій зазнали й інші члени «ОУН-Північ». Попри втрати, організація не припиняла своєї діяльності. Діючи обережніше, вона переросла у велике об’єднання з власною підпільною друкарнею та мережею симпатиків як серед в’язнів, що відбували покарання у таборах, так і серед тих, які були звільнені та проживали на спецпоселеннях. На думку історикині Л. Бондарук, створена М. Сорокою «ОУН-«Північ» була першим організованим спротивом в’язнів у радянських концтаборах, що дала поштовх до серії масових страйків, бунтів і повстань, які охопили імперію ГУЛАГу після смерті Сталіна.
Фактори повстання
Для багатьох українських націоналістів у сталінських таборах чи не єдиним променем надії на кращу долю стало сподівання на початок відкритої війни між Радянським Союзом та західними демократіями, що мала призвести до краху сталінського режиму та звільнення в’язнів ГУЛАГу. Подібні настрої стали відлунням очікувань третьої світової війни у середовищі ОУН на рубежі 1940-1950-х рр., що знайшло своє відображення у суспільно-політичних документах та стратегічному плануванні керівництва українського підпілля того часу. Початок Корейської війни влітку 1950 р. перетворив ці індивідуальні сподівання на масове явище, яке визначало соціально-психологічну атмосферу в особливих таборах ГУЛАГу. Очікування «світлого свята визволення» поєднувалося з широким поширенням повстанських настроїв серед окремих категорій ув’язнених. Зокрема, у 1951-1952 рр. серед українців-каторжан активізувалися розмови про майбутній реванш, який влаштують Радянському Союзу Англія, Америка, Західна Німеччина та Японія. Найбільш активна та рішуча частина ув’язнених українців закликала підняти повстання в перші дні війни між США та СРСР, щоби визволитися із табору. Зокрема, такі факти були зафіксовані в Речлазі (Воркута), де були виявлені рукописні листівки антирадянського змісту із закликом до збройного повстання ув’язнених, об’єднання їх в бойові групи для боротьби «спільно з американцями проти радянської влади».
Однак, в силу того, як війна між СРСР та Заходом не починалася, українські націоналісти приходили до усвідомлення необхідності самостійного підняття повстання у співпраці з іншими політичними в’язнями особливих таборів. Зокрема, популярними на певному етапі були ідеї повстання-втечі. Ще за життя Й. Сталіна, у 1952 р. в деяких таборах, де концентрувалися вихідці із Західної України, особливий контингент в’язнів спробував перейти до тактики організації волинок, бунтів та колективного голодування. Зокрема, весною 1952 р. повстанські настрої та дії спостерігалися в Камишовському таборі, де колишні члени ОУН та УПА, за інформацією чекістів, активно готувалися до організації масових заворушень та нападів на охорону з метою звільнення. Для координації своїх дій українські націоналісти створили розгалужену мережу на чолі зі штабом, куди входили «служба безпеки», «служба техніки», бойові групи, групи політичного виховання та матеріального забезпечення. За допомогою «служби безпеки» підпільники вели систематичне спостереження за в’язнями, виявляючи серед них секретних співробітників МВС і МДБ. Внаслідок такої ситуації у таборі на нараді відповідальних працівників ГУЛАГу у січні 1952 р. у Москві було констатовано, що «адміністрація, яка до цього часу вміло використовувала протиріччя між різними групами ув’язнених, тепер втрачає контроль над своїми «підопічними».
Об’єднуючим фактором для різних етнополітичних угрупувань була ненависть до радянської влади, що змушувала українців координувати свої дії з націоналістами із країн Балтії, «кавказцями», росіянами, білорусами та представниками інших національностей. Внаслідок цього стиралися етнічні кордони, а взаємні союзи могли виникати задля спільного протистояння свавіллю табірної адміністрації. Так, наприклад, на початку 1952 р. особливими таборами поширився вірус терору проти приспішників табірної адміністрації, яку організували українські націоналісти спільно з литовцями. Інколи молодшими союзниками західних українців у боротьбі за владу над зоною ставали «законники» (бандитський елемент із числа авторитетів), як зокрема це сталося у Речлагу.
Як згадував Олександр Солженіцин, перша хвиля опору в таборах почалася після прибуття до них західних українців: «вони привезли «бацилу бунту (…) Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки,... роздивилися, вжахнулися цього сплячого рабства і потягнулися до ножа».
Підготовка до виступу
Українські націоналісти не тільки принесли в ГУЛАГ жорсткі методи підпільної боротьби та конспірації, але й перейняли досвід «паразитичного виживання» кримінальних угрупувань. Так, на початку 1952 р. у Мінеральному таборі, де західні українці становили до 60%, організована група оунівців розпочала боротьбу саме за «зайняття в таборі привілейованого становища». До традиційної у табірному середовищі тактики захоплення виробничих посад і табірної обслуги за допомогою насильства і терору колишні члени ОУН та УПА додали специфічний досвід підпільної боротьби, оголосивши війну сексотам табірної адміністрації, так званим сукам. Такі дії нанесли суттєву шкоду традиційному механізму чекістського контролю над політичними в’язнями, що здійснювався за допомогою лояльно налаштованих кримінальних елементів. Внаслідок цього, старі агенти не приходили на явки, очевидці вбивств відмовлялися від свідчень, а іноді просто не з’являлися на допити, надаючи перевагу дисциплінарному покаранню замість смерті від рук бандерівців. Зазвичай в якості бойовиків виступили особи, засуджені до 20-25 років позбавлення волі, які не боялися отримати додаткові терміни ув’язнення.
Доволі швидко пройшовши період адаптації та статусного самоствердження в таборах, завоювавши специфічний гулагівський «авторитет» – визнання свого права на владу та диктат в зоні, засвоївши механіку «паразитного виживання», прямого або побічного контролю над хлібними посадами та ресурсами, українські націоналісти могли дозволити собі повернутися до формулювання політичних цілей, зайнятися пропагандою та навчанням нових кадрів. Зокрема, наприкінці 1951 р. в Дубравлазі старі учасники підпілля склали рукописні листівки та прокламації з епізодами з історії України, які були розраховані на ведення пропаганди серед бійців озброєної охорони таборів, мобілізованих з України. У цій боротьбі українські націоналісти також намагалися залучати на свій бік інші етно-політичні угрупування, зокрема чеченців та балтійців. Подібні факти співпраці були зафіксовані наприкінці 1951 р. у Річковому та Дальному таборах. З іншого боку, нерідкими були також криваві зіткнення з тими ж таки «кавказцями» за владу та привілейоване становище у ВТТ, як наприклад у Піщаному таборі.
Підпільна група західних українців, яка прибула восени 1951 р. в Камишевлаг із етапом штрафників із Піщаного ВТТ не тільки почала звичайну боротьбу за владу, але і стала ініціатором одного із перших демонстративних, відкритих та політично забарвлених протестних виступів. Заворушення, які почались із масового співання націоналістичних пісень, вилились в організований спротив цілого бараку проти спроб адміністрації запроторити в ізолятор трьох в’язнів, у яких виявили ножі. Підпільним штабам оунівців у таборах вдалося за допомогою вільнонайманих працівників налагодити таємний зв'язок із переселенцями із Західної України, що проживали на спецпоселеннях.
З початку 1952 р. ситуація в особливих таборах загострюється й описується в оперативних зведеннях адміністрації ГУЛАГу як хроніка бойових дій. Зокрема, 22 січня 1952 р. у шостому відділенні Піщаного табору ув’язненні оунівці організували масове заворушення, яке супроводжувалось антирадянськими викликами та вимогами послаблення режиму для особливого контингенту в’язнів. Виступи вдалося припинити тільки 18 березня. У червні 1952 р. керівництво Піщаного табору доповідало в Москву, що бандерівці, які в часи визвольної боротьби перебували на керівних посадах в українському підпіллі, утворили координаційний центр, групи агітації, розвідки та постачання, які поширили свій вплив на декілька табірних зон. Члени організації давали присягу та дотримувались дисципліни, орієнтувалися на знищення агентури МВС та МДБ у таборах, організацію збройних втеч, встановлення зв’язку з націоналістичним підпіллям на території України та закордоном. Стратегічне завдання підпільників, на думку, табірної адміністрації, полягало у тому, щоб відірвати табірне населення з-під впливу адміністрації, ідеологічно і тактично підготувати його до повстанських виступів за найменшої сприятливої нагоди.
Таким чином, регенерувавши моральні та фізичні сили, ув’язненні оунівці не тільки змогли створити у таборах свої підпільні структури, відновити зв’язки між таборами та діючим підпіллям у Західній Україні, але й поширити дух непокори серед в’язнів інших національностей, пробудивши ГУЛАГ з довгої сплячки. Після смерті Сталіна саме підпільні структури українських націоналістів стали головною рушійною силою та кістяком повстань в особливих таборах ГУЛАГу.
Підготував науковий співробітник музею, Олександр Пагіря
http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=701
