Це був один з найбільших боїв УПА, який відбувся у лісах під Уневом на Львівщині в останні дні вересня. Тоді повстанський курінь «Верховинці» командира «Яструба» («Лютого»), колишнього старшого лейтенанта радянської армії Дмитра Карпенка, потрапив в оточення двох батальйонів НКВС за підтримки важкої артилерії та авіації.
Напередодні курінь у складі п’яти сотень (зокрема «Сіроманці», «Бурлаки», «Полтавці») перейшов у ліси поблизу Унева і затаборував недалеко від монастиря отців Василіян. Дізнавшись про місце розташування повстанців до Унева було направлено 18 бригаду внутрішніх військ НКВС.
Протягом доби, 29 вересня, з 9 до 23 год повстанці зуміли відбити 23 більшовицькі атаки та здійснити успішний прорив з оточення. Крім того, було підбито два радянських танки, один з яких особисто підбив «Яструб».
Безпосереднім свідком Унівського бою була Лукія Лесіцька (1932-2015). «Той бій був тридцятого вересня сорок четвертого року, тут кружляла сотня Карпенка, то було велике бандерівське об’єднання, але фронт вже був в Бродах. І вони (партизани, – авт.) колосили тут, шоб пробратись заграницю в Чехословакію туда, але їм то не вдавалося. Бо москалі вже взяли німця в кліщі.
[…] Я ше до дверей не дійшла, а коло корчми вже кулемет стоїть, стоять в шкіряних куртках три чи чотири начальники, я потом їх пізнала, там потім один з них робив в міліції, другий робив в банку, я вже була на роботі і я ше мусіла з ними стикатись. […] А там вже бандерівці окопалися на горі, де той хрест там стоїть зараз, якраз там стояло два кулемети. Ті люди, вони просто пожертвували своїм життям, щоб привернути вогонь на себе, а ті шоб відступали. А ті рішили їх просто обкружити зі всіх сторін, і почали там гамселити зі села, одного кулеметника вбили раніше, той шо справа був, а той один лишився. А він був високий блондин, мав кучеряве волосся, бо вони тут ходили, ми їх знали.
[…] Дивлюсь через вікно, а там їх маса йде, несуть тії макогони, а то до гармат такі набої, одні несуть платформу з гарматкою на плечах, гранатами обвішені і тіїво фінки – автомати такі з дисками, і вони лізуть і лізуть під гору як жуки. А я стояла в вікні і дивилася, і мені то всьо було видно... І вже як вони долізли туда під гору вже кулемет заглох, видно шо його поранили, а ті вже рачки перестали лізти, зірвалися на ноги і там де був той кулмет вони почали шось товкти. Чи вони добивали того кулеметинка… Вони там скакали кругом як чорти. А тамті (партизани, – авт.) вже пішли в ліс далі, а ті за ними, почали стріляти, підтягнули свою техніку. Вони стріляли так навмання по лісу, бо ліс був як стерня посічений снарядами. Ті старі дерева були, столітні дуби, буки […]
Партизани попали в обкруження, то протягнулося до ночі, і вони якось вирвалися з того окруження. А на другий день рано, ми пасли худобу там на тій горі і відразу летимо на те місце, а того небожчика (кулеметника, – авт.) вже хтось спрєтав вночі. А на тім місці я вперше в житті зобачила таку велику калюжу людської крові…».
Аудіо можна послухати тут https://soundcloud.com/lokalna_istoriya/hepqlhzkq0zn
Матеріал з ФБ Локальна історія