Московского патриархата в Украине больше нет - Константинополь
УПЦ Московского патриархата практически прекратила свое существование в Украине, заявил представитель Вселенского патриархата.
Существование в Украине УПЦ Московского патриархата практически прекратилось с момента отмены Константинопольским патриархатом 11 октября акта о передаче территории Украины под администрацию Русской церкви. Об этом заявил архиерей Константинопольской церкви, представитель Вселенского патриархата архиепископ Тельмиский Иов, сообщает в пятницу, 2 ноября, ВВС Украина.
https://www.google.com/amp/s/korrespondent.net/amp/4028453#ampshare=https://korrespondent.net/ukraine/4028453-moskovskoho-patryarkhata-v-ukrayne-bolshe-net-konstantynopol http://www.bogoslov.org.ua/dumki/690-pokhodzhennya-moskovskogo-patriarkhatu-ta-rol-rosijskoji-pravoslavnoji-tserkvi-u-nishchenni-ukrajinskoji-tserkvi-j-rozdilenni-ukrajini Навколо чуємо хвилюючі запитання: чому Українські Церкви не об’єднаються? Чому немає єдиної Помісної Церкви? Чому Московський патріархат і його структура в Україні – УПЦ МП є розкольницькою? Але ці запитання лунають насамперед серед віруючих, а серед духовенства – рідко, і, більше того, церкви не об’єднаються, а навпаки, церковний хаос, який підтримується Російською Православною Церквою та її структурним підрозділом – УПЦ Московського патріархату в Україні, стає все масштабнішим і неконтрольованим. Більше того, на очах мільйонів і мільйонів українців московсько-путінський режим Російської Федерації все відкритіше і нахабніше використовує Російську Православну Церкву та її підрозділ УПЦ МП для розділення і протиставлення українців поміж собою, породжуючи недовіру до Української Держави, Українських Церков та української влади. І все це діється в часи підступної війни, яку проти України розпочала Російська Федерація. Отже які причини того, що українці на відміну від інших народів світу, до сьогодні, залишаються розділеними національно і церковно? А причини такі: • У 862 році за правління блаженного князя Київського Оскольда з династії Кия та святителя Фотія, Патріарха Константинопольського, було створено Руську (Українську) Церкву з центром Митрополії в Києві. Київські митрополити мали титул – Митрополит Київський і всієї Русі. До цього Українська Церква дістала апостольське благословення в 33–70 рр. І ст. від першого з учнів Спасителя нашого Ісуса Христа, апостола українського Андрія Первозваного (офіційно проголошеного апостолом українським на Київському церковному Соборі 1621 р.) та успадкувала духовно-церковну спадщину Скіфської єпархії, яка діяла з-поміж перших єпархій у світі на теренах нашої прабатьківської держави Скіфії-Русі-України в ІІ – середині ІХ ст.ст. • У 1448 році, порушуючи святі церковні канони за наказом московського князька Василя ІІ, підлеглого хану Золотої Орди, в Москві було самовисвячено «митрополита» Іоана. Цей московський самосвят був обраний і висвячений московськими розкольниками, що відкололися від древньої канонічної Української (Руської) Церкви, а отже, від усієї повноти Вселенської Церкви Христової. Самочинно проголошена Московська Церква та її самосвятці в "єпископських" і "духовних" санах не були визнані жодною Помісною Церквою впродовж 141 року (1448–1589). • У 1458 році Константинопольський Патріарх висвятив нового митрополита Григорія ІІ для Української Церкви та Української (Руської) Держави з титулом – Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі. Московія та самосвяти Московської Церкви були визнані розкольниками і 141 рік залишилися поза Вселенською Церквою Христовою та не визнавалися жодною Помісною Церквою. • За часи правління в Московії князя Бориса Годунова до Москви було запрошено Константинопольського Патріарха Ієремію ІІ Траноса, де він фактично потрапив у полон. У Москві його насильно утримували до того часу, доки він не погодився висвятити Московського патріарха. З примусу та під загрозою фізичного знищення, а також в обмін на свободу і дорогі подарунки Константинопольський Патріарх був вимушений у 1589 році висвятити для Московської Церкви патріарха. Так шляхом обману, погроз, насильства та підкупу Московська Церква, після перебування 141 рік у розколі та маючи самосвятців серед своїх "архієреїв" і "духовенства" (1448–1589), здобула статус Московського патріархату, що, згідно з церковними канонами, вважається святотацтвом. При цьому Московська патріархія не була наділена правами церковно-духовної опіки над Україною й Українською Церквою, бо Матір’ю-Церквою для України й українських православних і надалі канонічно залишалася та залишається по сьогодні Константинопольська Православна Церква на чолі зі Вселенським Патріархом. • У 1721 році московський цар Петро І, який проголосив створення Російської імперії та, зокрема, окупував значну частину України, порушуючи святі канони Вселенської Церкви Христової, самочинно ліквідував Патріаршество Московської Церкви, підпорядкував її управління безпосередньо російським імператорам та імператрицям (1721–1917), а також як чужоземний окупант знищив Українську Церкву (1721–1917), перетворивши Київську Митрополію у звичайну єпархію Російської Православної Церкви. Такі дії московської імперської влади та керівництва Московської Церкви щодо нищення Української Церкви були і є неканонічними, безбожними та ніколи не визнавалися Константинопольською Православною Церквою – Матір’ю-Церквою для України, а також Українською Автокефальною Православною Церквою. • Канонічно-правове відродження прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви після нищення Московією протягом 1721–1917 рр. розпочалось у період розпаду Російської та Австро-Угорської імперій (відповідно, 1917 та 1918 рр.), за часів відновлення історичної української державності, Української Народної Республіки (1918–1921) і правління Гетьмана України Павла Скоропадського в 1918 році. 1 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки проголосила Закон України про Автокефалію Української Церкви. 5 травня 1920 року в Києві, на площі Святої Софії, за участі чинних, канонічно висвячених єпископів, православного духовенства та мирян, а також представників української державної влади було офіційно проголошено відродження майже 2000-літньої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви. • 14–30 жовтня 1921 року відбувся Всеукраїнський Помісний Православний Собор, який ухвалив рішення про підтвердження проголошеного відродження 5 травня 1920 року Української Автокефальної Православної Церкви, затвердив Статут УАПЦ, підтвердив вірність святим канонам Вселенської Православної Церкви, проголосив відновлення соборноправності у церковному житті, а також, діючи в умовах війни (на той час комуністично-радянська Московія проводила широкомасштабну окупаційну війну проти України), за прикладом Олександрійської Церкви, обрав керівні органи Церкви.

Вновь несешься по полю
К второй реке,
Хотя может и плавней.
Эх, как гордо сияет
На лбу и щеке
Медаль от граблей. (с)

Мужчина и женщина в первые 30 секунд понимают "моё или нет", всё остальное - социальные игры.

Дать крылья, чтобы потом поджечь... феерия

поэтому, шалом алейхем, вам, дорогие рассеяне, мацы кошерной и обрезания во всех пониманиях смысла жизни!

Та скільки ж ми будемо давати можливість вирішувати нашу долю всіляким зайдам, що знову відкидає нас у розвитку на десятиліття назад?

www.ukr.net/news/details/zdorove/51738680/1/

Как правило, тот, кто не дорожит хорошим отношением к себе, начинает его ценить только тогда, когда бывает уже слишком поздно...

ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ Й КУЛЬТУРИ НА МОСКОВСЬКУ





1. Низький рівень московської культури



У Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл було мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, вважали її за дияволів плід. Відомий архієпископ Новгородський Геннадій наприкінці XV віку так скаржився на темноту в Москві: «От, — пише він, — приведуть мені мужика на посвяту, я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє; я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його вижену, а на мене за це скаржаться: «Земля, кажуть, така; не можемо роздобути людини, щоб грамоти вчила»... І б'ють мені чолом: «Пожалій, господине, звели навчати!» Я накажу проказувати йому єктенії, а він і до слова пристати незугарний. Ти йому одне, а він тобі друге. Накажу йому вчити азбуки, а він посидить трошки, та й втікає геть»...1.

На низьку освіту скаржаться в Москві й у XVI віці. Так, у постановах Стоглавого собору 1551 р. кріпко наказують, щоб ті люди, яких висвячують на попів, бодай би грамоти вміли, хоч і не сподіваються, що це можна здійснити. «Мы, — казали ставленики, — учимся у своих отцов или у своих мастеров, а инде нам учитися негде; сколько отцы наши и мастеры умеют, по тому нас и учат. А отцы их и мастеры, — насмішкувато додає Стоглав, — сами мало умеют, да и учитися им негде»...2.

Такою ж була освіта на Москві й в пізніші часи. Як і давніше, довго сперечались тут, як треба співати, чи «Господи, помилуй» чи «О Господи, помилуй», чи двічі співати алилуйя чи тричі, чи з процесією йти ліворуч з церкви чи вправо («по солонь», по сонцю), чи писати Ісус чи Іісус і т. ін. Навіть у XVII віці Москва животіє в темноті, і на науку там дивились, як на «порождениє исконнаго врага человеческаго рода — диавола»3.

....далі тут http://litopys.org.ua/ohienko/oh15.htm

З часів початку нашої незалежності ми щось намагались будувати. Правда надзвичайно складно щось путнє створити, не знаючи куди і в якому напрямку рухаєшся, а для цього, насамперед, необхідно осмислити самих себе, заглянувши до глибин власної душі й ментальних особливостей етнопсихології народу, його джерел і витоків, що у сусідів називають "скрепами". Але мова зараз не про сусідські цінності, до речі, більшість з яких крадена, починаючи з варязьких Рюриковичів і продовжуючи праукраїнськими(руськими) київськими князями Володимиром Хрестителем(988 р. хрестив Русь в Києві) та його сином Ярославом Мудрим, який витягував Київську державу з мороку середньовіччя. Нагадаю, що Москва виникне за писемними свідченнями лише в 1147 році, в той час коли Київ був уже понад 6 століть величезним, за тими мірками, європейським містом.
На зорі Незалежності в України-Руси було лише одне бажання - подалі від Москви(хоча Кучма згодом намагався якось лавірувати, декларувавши багатовекторність напрямку руху у зовнішніх зносинах), занадто вже багато було залито смальцю за шкіру сусідами, які весь час набивались до нас в родичі і браття, називаючи себе старшими, але чомусь забувачи те, що коли 100-тисячний Київ складав конкуренцію Візантії(східній римській імперії), по лісах поблизу річки Мокви ще блукали бурі ведмеді, втікаючи від комариних роїв. Та забагато честі для москитів-московитів присвячувати їм весь час, - повернемося на декілька століть назад...
Європа після занепаду Давнього Риму утворює декілька варварських королівств, відбивши напад гуннів зі Степу і зрозумівши, що римські порядки і закони - це сила, яка дає змогу організуватись і давати відсіч загарбникам, тому, поряд з акведуками й дорогами з бруківки, було перейняте й підкоректоване римське право, яке в 5 ст. в Західній Європі у франків отримало назву Салічна правда. Германські племена заселяли й освоювали землі, на яких вели осідлий спосіб життя і їм на початку середньовіччя прийшло розуміння, що зайвих земель вже немає, а тому краще жити по законах, адже сьогодні пограбуєш ти, а завтра можу прийти і так само вчинити з тобою. Щільність населення змусила західних європейців розмежувати кордони та намагатись їх поважати. За декілька століть повага до тих правил і законів переросла в законослухняність.
Що ж в цей час відбувається трохи далі на Схід? Родючі безкрайні землі межують з диким полем. З одного боку розвиваються осідлі хліборобські культури, а з іншого кочовий степ, - два світи, два способи життя... Якщо перші живуть зі своєї праці, потом і кров'ю вирощеним хлібом, то другі переважно за рахунок грабунку, як і належить справжнім азіатам, де в повазі лише право сильнішого, що і становить основний закон життя. Україна лежить на межі двох цивілізацій - європейської і азійської, зіткнення яких не раз призводило до неодноразових кривавих трагедій. Постійні набіги з Степу змушували шукати більш спокійних умов ведення господарства. І якщо спочатку хлібороби, коли зазнавали тиску від неспокійних сусідів, просто переходили на інші землі, адже всім наче вистачить, то навіщо воювати? Та згодом бачучи, що поки вони гнуть горба, повз них туди-сюди снують орди кочовиків, витоптують посіви, палять, нищать, руйнують, обкладають даниною, бо інакше представники Степу не могли, для них грабунок - це сенс і стиль життя... підкорити якомога більші території й їх населення обкласти даниною чи змусити працювати на себе. Згодом слов'яни-хлібороби почали городити городи з високими стінами для захисту, а то й самі виходити в Степ щоб випередити набіги дикунів. Разом з потребою захисту від зовнішньої загрози приходить розуміння, що необхідно якось і між собою самими налагодити стосунки, а тому на основі звичаєвого права русичі створюють свою "Руську правду", або, як її ще називали, Правду Ярослава в 11 ст. Та от біда розбіжність Салічної і Руської правди, писаних законів суспільства, становила проміжок часу в 6 століть, за який у представників першої сформувались державні інституції, стійкі риси ментальності. А в других, постійно шматованих Степом і власними чварами, повага до писаних законів так в повній мірі й не виробилась, занадто вже великий вплив мало право сильного, який отримував у разі перемоги все. Тому для сильного війна була стилем життя і по-іншому він уже не міг. Але різні імперії, як Золота Орда, канули в літу, бо застигли в своєму розвитку і поступі суспільного прогресу, - будівнича цивілізація європейців сказала грабіжникам зась і дала по зубах азіатам. Та все ж викорінити повністю шукачів легкої наживи не вдалось, залишки і традиції грабіжницкої культури перейшли до іншого народу, який проживаючи одночасно поряд з кочовиками довгий час, перейняв у них значну частину порядків і сформував свій культурний симбіоз, суть якого в ототожнюванні себе з цивілізованим світом і одночасному нехтуванні його законами за правом сильнішого. Така собі новітня Азіопа. Власне, саме такий спосіб життя зараз і демонструє всьому світу Російська Федерація. Здавалось би, навіщо росіянам нові землі, коли вже володіють однією шостою частиною земної суші з кількох десятків мільйонів квадратних кілометрів, але по-іншому вони вже не можуть. На жаль, грабунок в крові наших сусідів, і поважати кордони і закони то не для них. Саме це суттєво нас і різнить з нащадками Степу із Азіопи, з якими нам не по путі. Законослухняність притаманна лише справжнім європейцям - українцям. P.S. Трохи в каруселях думок не упустила самого суттєвого і не поставила акцент з жирною крапкою. Отже, там, де відсутня законослухняність, закони не діють, а в місці з недіючими законами, звісно, порядку ніколи не буде. Так куди рухаємось, панове?