Під куполом. Глава 12

 "Не існує нічого, за виключенням тут і зараз"

Брюс Лі

Сео Мьюнг сьогодні був особливо непередбачуваним, він нападав та наносив удари, з якими Ігор ще не стикався. Сенсей бив учня руками, ногами, палицею, та ще чимось, що Ігор не встигав опізнати. Щось хльостке та швидке. Кожен удар приходився в одну й туж точку – над правим вухом. Вчитель нізвідки матеріалізувався перед Ігорем і в туж мить, хлопець відчував удар в голову справа. Це повторювалось з кожним ударом серця. Ігор запідозрив, що це черговий урок і спробував сповільнити серцебиття, поринувши в себе. Вдалось не зразу, та все ж вдалось. І коли серце стало працювати в повільнішому темпі, Ігор зрозумів, що це не насправді, що це йому ввижається під час медитації.

Але медитація має бути падінням в пустоту, в ніщо. Треба зосередитись, на диханні, чи на тих же ударах серця. Вдих – видих, тук-тук, вдих… хлопець поринув в неосяжне і темне. Розпилився на весь космос і вбрав весь космос в себе…

Ігор виявив себе, отямившись, зв’язаним на підлозі. Свідомість повернулась. Зв’язали його вміючи. Руки просунуті між ногами, права спереду, ліва ззаду, долоні стягнуті між собою, як і ступні. В такій позі не те що битись, чи ходити, а навіть лежати незручно. В голові над правим ухом пульсує та відчутно набрякає гематома. Ігор зрозумів, що це він приложивсь, скоріш за все об металеву спинку стільчика, на якому сиділа Оксана.

Але не це хвилювало хлопця. Біль та незручності були тимчасовими і зрозумілими. В голові щось сформувалось, що не мало чіткого визначення. Якийсь ефемерний згусток, який тримавсь купи наче в мильній бульбашці. І здавалось досить найменшого поруху вітерця, щоб бульбашка лопнула тоді, щось дуже важливе вилиється назовні.

«О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?»

Саме ці слова, а точніше голос, тембр, інтонація рознесли вщент ту мильну бульбашку, і весь її вміст, а містила вона в собі спогади про минуле хлопця, заповнили єство Ігоря. Він вмить пригадав все від самих ранніх своїх літ і до смерті.

Так він вважав до цього моменту. Йому здавалось що він уже бачив свою смерть, коли шаленим вибухом розривало трьох чоловік перед ним на найменші шматки. Але, як виявилось, він родився в сорочці. Він залишився в живих. Звісно лікарям довелось добре попрацювати, щоб зберегти йому життя та здоров’я та їм це вдалось добре.

Крім того Ігор зрозумів, що всі його спогади про сенсея Сео Мьюнг, про його життя в джунглях, все те чим він жив останні кілька років виявились лиш маренням. Сновидіннями людини в комі, видіннями на межі життя і смерті.

Ігор упізнав голос свого батька і повернув голову, на звук.

- Ооо, бачу прокинувся наш супергерой – це говорив лисий чоловік невеликого зросту – Лікарю, дозвольте.

Він досить зухвало зняв кільце з пальця Степана Семеновича, та повернув його так, щоб на моніторі в правому нижньому кутку, там де в маленькому квадраті транслюється зворотне зображення, стало видно скрюченого Ігоря, і продовжив:

- Отже, Альберни Ольберман, як бачите, ваш син та найкращий друг – в зворотнім зображені з’явився Степан Семенович – та дівчина, яку ви не знаєте – в кутку вже Оксана – але повірте мені на слово, через яку ваш син ризикував життям, всі дуже сподіваються на вашу розсудливість.

Альберни Ольберман виглядав здивованим. Не зляканим, не розгубленим, а так, як має виглядати людина, що чогось не розуміє. Ігор навіть усміхнувсь, так це його батько! Приємно не просто згадати, а саме впізнати рідну людину.

- Не розумію, молодий чоловіче. Спробуйте висловиться чіткіше. Чому вони зв’язані, і що вам потрібно від мене?

- Зразу до справи? – лисий всміхнувся – Добре. Зв’язані, щоб не відволікати нас. А розмовляти ми будем про Парасольку. Про ваш, мушу визнати, геніальний винахід.

- О, про це я можу розмовляти годинами – Альберни відкинувся на спинку крісла – І для цього зовсім не обов’язково когось зв’язувати. До речі, це один з моїх найулюбленіших винаходів. Що ж саме вас цікавить? І я, здається, досі не почув вашого імені.

- Називайте мене Іван. А цікавить мене все. Все, що стосується проекту Парасолька. Я, щойно скинув вам свій І-мейл. Для економії часу просто відправте мені всю документацію туди. Прошу, не зволікайте.

- Нарешті я зрозумів, навіщо ви зв’язали цих людей. Хочете гарантій. Ну добре. Ця документація досить об’ємна, думаю доцільно було б її архівувати. Це займе певний час.

- Ольберман, не грайтесь зі мною – Іван глянув на Гєну, той сховав більярдний шар в карман піджака і просто поклав свою п’ятірню Оксані на потилицю, від чого дівчина зойкнула.

- Цей час не буде втраченим – швидко сказав Ольберман – в документації технічні характеристики, хіміко-фізічні властивості цього слою, розміри та пропорції, але левова частка інформації існує лише в моїй голові.

- Щож – сказав Іван, - думаю півгодини часу в нас є. Із задоволенням послухаю, тим більш, якщо це має практичну користь

- Гадаю, треба розпочати з самої ідеї. Вперше такий задум в мене з’явився, коли я почув заклик «закрийте небо». Звісно, що в даному контексті, закрийте, образний вираз, а я замислився над його буквальною реалізацією. Якщо з фізичною, скажімо так складовою мені було все зрозуміло з самого початку, я взяв за матеріальну складову негативно заряджені фотони, то з пошуком джерела енергії довелось складно.

Видно було, що Альберни Ольберман сів на свого улюбленого коника, і був ладен розповідати про свою улюблену справу годинами і будь-кому. Ігор пригадав, що у батька свого часу діагностували початкову стадію синдрому Аспергера. Люди з таким порушенням, а радше особливістю психічного розвитку дуже погано орієнтуються в соціальній взаємодії, тобто їм не зрозуміла поведінка інших людей. Зате вони здатні повністю віддатись улюбленій справі, буквально розчинитись в своїй роботі.

- Розумієте – тим часом продовжував Альберни – енергії для постійного функціонування того, що люди називають Парасолька, а в документації фігурує назва, захисна ектоплазма, треба стільки, що її просто неможливо виробити на території однієї України, навіть якщо для цього використати всі доступні ресурси.

- Давайте пропустим лірику – нетерпляче кинув Іван, і Альберни у відповідь буркнув.

- Скіфські поховання.

Коли Іван від здивування розкрив рота, Ольберман задоволений викликаною реакцією продовжив:

- Про кургани, які скіфи будували для своїх померлих царів, ви мабуть чули. Це загальновідомо. І про те, що ці кургани в більшості своїх розташовані саме в Україні теж всі знають. А от про те, чому обирали саме ці міста інформації майже нема. Під час екологічних досліджень скіфських курганів України Ізраїльського інституту екології, де я працював ми з’ясували, що кургани розташовані в так званих місцях сили, тобто там фіксувалось джерело енергії невідомого походження. Тоді, нажаль, через економічну недоцільність дослідження було згорнуто.

- Тобто як? – Іван недовірливо перебив Альберни – джерело енергії і економічно недоцільно?

- Ви, як і майже всі молоді люди неуважні і поспішаєте з висновками. Я ж кажу дослідження в Україні проводив Ізраїльський інститут, який ніс затрати, а зиск мала інша держава, Україна, бо на її території розташовувались кургани.

- Ну зрозуміло. Вирішили притримати козирі для майбутнього.

- Можливо. Так от, коли я зацікавився енергією для захисної ектоплазми, то згадав про той проект. Довелось спорядити експедицію і їхати так би мовити в поле. На диво однодумців серед екологів, археологів і дослідників виявилось вдосталь. Скіфські поховання це вам не Єгипетські піраміди, їхні таємниці ще розгадувати і розгадувати.

- Мушу нагадати про час. Переходьте вже суті питання – Іван уже не міг приховувати, що поспішає