Ми досі не визначились, що будуємо – сучасну націю чи тимчасову державу, вважає історик Іван Патриляк

Столична держадміністрація збирається оголосити 6 листопада вихідним днем – на честь звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників. Як до цього ставитись?

– Є одне чудове визначення нації: це спільнота людей, яка має спільне уявлення про минуле, спільні завдання на сучасність і спільні плани на майбутнє. Уявлення про минуле – третина фундаменту національної ідентичності. Війна за минуле завжди була, є і буде. Міфи радянської доби були покликані формувати нову спільноту. Із часом людина звикала до усталених речей: радянський народ, Велика вітчизняна війна, німецько-фашистські загарбники, бандерівці. Для теперішньої влади радянські міфи комфортні. На них легко завоювати голоси. Сказати: ми захистимо звичний для вас простір. Не дамо переписати історію. Хоча кожне покоління пише історію по-новому.

Теперішня українська молодь орієнтується на нові міфи?

–У неї зараз повний розгардіяш у голові. Молоді українці схильні вірити у взаємовиключні речі. Цьому сприяє все навколо. Та й сама школа хитається в різні боки – залежно від того, чия влада і хто міністр освіти. Ми не маємо навіть стандартизованих підходів до написання підручників. В одному класі, за міністра Вакарчука, дитина вчить одне, а в наступному, за Табачника, – зовсім інше. В одній області одне, в іншій – інше. У підручниках узагалі жахи робляться. У мене донька в шостому класі. У підручниках із всесвітньої історії кругом пишуть "трипільська цивілізація", хоча це – археологічна культура, а не цивілізація. Але в сусідньому тексті – "трипільська культура". Відкрита наприкінці ХІХ століття на Тернопільщині, "яка тоді належала до Польщі". Хоча вона тоді була у складі Австрійської імперії, ніякої Польщі не існувало.У трохи старших ситуація не краща. Є абітурієнти, які говорять про Україну в Першій та Другій світових війнах мало не як про суб'єкта бойових дій, воюючу сторону. Але Україна була частиною різних імперій, держави такої тоді не існувало.

Хіба це не вплив нашого державного міфу?

–Так, але вплив – поганий. Бо люди не мають елементарного уявлення про історичні події. Ототожнюють себе то з Російською, то з Австрійською імперією, то з СРСР, то з Польщею – тобто сталого образу немає. Це слабкість нашої школи. У бідній країні важко розраховувати на гарну школу та підготовлених, якісних учителів. Тому молодь має мозаїчну свідомість, насмикану з різних міфів, історій, уявлень.У підручнику для 10 класу чудово виглядає Українська Народна Республіка – мовляв, це наша держава. А потім раптом своїми стають більшовики, які проти УНР боролись, – заходжуються проводити українізацію. Далі репресії, Голодомор – більшовики знов погані. А тоді ті самі люди, які все це робили, під час Другої світової раптом стають захисниками Вітчизни. Вчора вони стріляли у потилиці, а сьогодні – доблесні воїни. Каша.Ми дивно ведемо свою історію – то від Радянської України, то від УНР, то ще від чогось. Але якщо беремо якусь одну традицію, мусимо рішуче порвати з іншою. Наприклад, Білорусь не претендує на БНР (Білоруська Народна Республіка 1918–1919 років. – ­"Країна"), на Велике князівство Литовське – бо президент Лукашенко сказав, що все це – фіґня. А в нас намагаються поєднати непоєднувані речі. У нас позитивне і козацтво, і шляхта – хоч вони різалися між собою. Позитивні УНР та УРСР. Позитивні УПА й СРСР. Усе це водночас, і всі – хороші. Виходить продукт, який неможливо куштувати. Складники окремо їстівні, а страва – ні.

Хто в цьому всьому має поставити крапку?

–Гуманітарну політику повинні формувати державні структури – незалежно від партії влади. Зокрема, в цьому мали би брати участь Інститут національної пам'яті, Рада національної безпеки та оборони, Інститут стратегічних досліджень. Ця політика має бути чіткою, однозначною, а не розмитою. Якщо ж продовжувати так, як зараз, то ніколи не матимемо путящої політичної нації.

Чому не вийшло в "помаранчевих"?

–Бо там були дуже різнорідні люди. Керувалися, скоріше, своїми особистими поглядами на гуманітарні речі, а не залучали фахівців. Багато заходів робили з возом поперед коня. Добра річ – нагороджувати орденами Бандеру та Шухевича, покійних історичних діячів. Але, якщо ви вже це збираєтесь робити, то виправте спершу стереотипи суспільства про них. А не ставте людей перед фактом. "Помаранчеві" не розуміли, що суспільство треба виховувати. Саме через те чимало ініціатив зазнали невдачі. Хоча дещо відклалося, деякі стереотипи відступили.

Наприклад?

–Той-таки Голодомор. Він укорінився у свідомості значної частини людей – може, навіть більшої частини – як трагедія, спеціально спланована, проти саме українців. Тут було багато зроблено.

Але щодо Української повстанської армії суспільство розділене й зараз.

–Бо влада живе у стереотипах. Змінювати свідомість значно складніше, ніж лишати все, як є. Велика частина українців беззастережно, некритично сприймають радянський міф про УПА як про німецьких колаборантів, злочинців і бандитів. Для політиків це зручно. Вони не хочуть витрачати зайвих ресурсів. Одні приходять до влади під одним історичним міфом, а інші – під іншим. Вони в це можуть не вірити, але говоритимуть саме те, що хочуть чути їхні виборці. Їм нічого робити не треба – просто дбайливо зберігати суспільство поділеним.

Недавно до мене звернулись представники одного державного органа. Кажуть: "Польща поприймала постанови сейму та сенату щодо Волинської трагедії – що нам робити, що відповідати?" Друзі, а що ви хочете від поляків? У нас уся теперішня влада називає упівців бандитами! Чого поляки не мають права вважати їх людьми, що вчинили геноцид? Без того, щоб надати їм конкретного статусу в Україні, який сенс відповідати Польщі? У Варшави залізна позиція: ви їх самі бандитами називаєте. І що тут заперечити?

Хто і навіщо пропагує міф про Велику вітчизняну війну?

–У нас на території прямо працює російська пропаганда. А цей міф узяли на щит за часів Хрущова. До того націотворчим міфом "радянського народу" була Велика Жовтнева соціалістична революція і побудова комунізму. Але у хрущовські часи стало зрозуміло, що з комунізмом справа поганенька. А за Брежнєва всі остаточно побачили, що не побудують його ніколи. Навіть сталінську конституцію змінили, бо там було написано: соціалізм збудували. А тут уже 1970-ті, а комунізму досі нема. Треба було щось робити. Вихід знайшли вишуканий: "побудували" розвинений соціалізм, першу стадію комунізму. Ніхто ж не казав, скільки тих стадій має бути. Потрібен був новий міф, що тримав би вкупі конгломерат народів. Тож сказали, що у Великій вітчизняній війні весь радянський народ піднявся під мудрим керівництвом Комуністичної партії і врятував людство від коричневої чуми. Самотужки, всякі англійці й американці нічого не варті. Ще й месіанство яке! Коли впроваджували міф, інваліди в масі своїй уже повмирали. Справжні ветерани тяжко працювали. СРСР не мав такого післявоєнного синдрому, як США після В'єтнаму. Бо не було часу переживати, всіх гнали на роботу. А хто думав – у табір. Народилося нове покоління, яке війни не знало. І всі повірили. Народну пам'ять про війну вийняли з голів людей і затасували туди офіціоз із георгіївськими стрічками та кіно.

Але у 1990-ті міф майже зник. Чому Росія відновила саме міф про Велику вітчизняну, а не, скажімо, про Російську імперію?

–Бо радянський міф ще жив. А імперський давно забутий. Це все одно що будувати нашу національну історію на міфові про Київську Русь. Його можна використовувати, але – без фанатизму.

Чи варто запровадити європейську практику і відзначати 8 травня – як день перемоги над нацизмом? Щоб змінити свідомість і вектор поглядів українців?

–Вектор поглядів на Другу світову війну змінити можна. Але для цього потрібна воля керівництва країни. Хто б міг колись сказати, що вигадана в ХІХ столітті одним єврейським інтелектуалом мова стане державною в Ізраїлі (іврит Еліезера Бен-Єгуди. – "Країна")? Тим світ і цікавий, що плануємо одне, а виходить – інше. Бог має почуття гумору. Єдине, що можна стверджувати: технологічно зміни міфів – можливі.

Чи потрібні вони простому українцю?

–Ми живемо у світі ідей, а не у вакуумі. Міфи, ідеї потрібні, бо без них світ буде нестерпний, людина його не зможе витримати. Але потрібно знати, що ми будуємо – сучасну націю чи просто тимчасову державу. Якщо друге, то можна підтримати будь-які міфи – для вигідного балансування між різними частинами суспільства.

Змінюють підручники з історії. Чому влада бореться з національними героями? Адже хоче в ЄС, у західний світ, і логічно було б діяти навпаки – плекати їх.

–Дуже скоро станемо свідками певної зміни гуманітарної політики.

Чому зміниться політика?

–Бо влада робить похід в Європу і зчепилася з Росією. Підозрюю, європейське товариство гарантувало чинному президенту підтримку на другий термін. Йому потрібно розширювати електоральну базу, вибивати основні козирі з рук опозиції. Один він уже вибив – європейську інтеграцію. А змінивши гуманітарну політику – виб'є всі інші козирі. Опозиції не буде з чим іти на вибори.

Що робити з радянськими символами?

–Усе залежатиме від наших ціннісних орієнтирів. Держава має визначитись. Була Німеччина нацистська. Програла війну. На заході була сформована демократична ФРН, а на сході – соціалістична НДР. І там, і там німці відмовились від свого нацистського минулого. Сказали: ми – інші. Важко уявити, що там десь забули демонтувати пам'ятник Гітлеру.

Найперше, що треба було зробити після отримання незалежності, – це знести комуністичні пам'ятники і символи. Складніше поміняти сутність, але фасад треба було змінити ще 1991 року, навіть не 1992-го. Важливо не запізнитися навіть на день. Ми ж втратили роки, уже – десятиліття. Коли проблема не розв'язана зразу – вона починає гноїтися, і з часом вилікуватись складніше.

Які дати в історії мав би знати кожен українець? Чому?

–Історія – це певний легітимізатор, паспорт нації. Якщо народ має окрему історію – значить, це окрема нація. У цьому паспорті мають бути дві сторінки: одна – твої предки весь час боролися за незалежність, друга – твій народ дуже страждав від того, що не мав незалежності.

Найголовніші дати пов'язані з оголошенням Декларацій про незалежність. Лише в ХХ столітті ми маємо чотири такі спроби. А також події пов'язані з боротьбою за належність – починаючи з часів Хмельницького. І, звичайно, трагедії.Ми пережили голод і геноцид через те, що не мали власної держави. Зазнали колосальних втрат у двох світових війнах, наших людей мобілізовували й кидали за чужі інтереси, ми отримали Чорнобиль. Якби ж мали власну державу, то думали б: чи варто будувати станцію поряд із мегаполісом?Тільки в державі як народ можемо себе повноцінно реалізувати. От уявити, що 1918 року українська незалежність відбулася. Чи була б Друга світова війна? Чи лягли б 50–60 мільйонів людей у сиру землю? Чи була б зруйнована Європа від Волги до Рейну? Якби Україна мала незалежність, був би зовсім інший розклад сил у світі.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_u-nas-pozitivni-unr-ta-ursr-pozitivni-upa-j-srsr-vihodit-produkt-yakij-nemozhliv/522229">Gazeta.ua</a>

Днями Архієрейський синод Російської православної церкви закордоном (РПЦЗ) – невід’ємної самоврядної частини Помісної руської православної церкви – категорично заявив, що ані генерал Андрій Власов, ані його соратники, які у роки Другої світової війни співпрацювали з нацистською Німеччиною, в жодному разі не можуть вважатися зрадниками.

Більше того, Власова названо символом опору безбожному більшовизму, справжнім патріотом та захисником історичної Росії. На погляд ієрархів РПЦЗ "ім’я православного християнина Андрія Власова викликає ненависть через незнання історичної реальності в силу тоталітарно-богоборної пропаганди".

А ця заява якраз і сприятиме "звільненню від спотворених уявлень, нав’язаних довгими десятиліттями володарювання богоборців".

Представники радикальних квазіцерковних ура-патріотичних організацій в один голос звинуватили єпископат РПЦЗ у віроломстві та підступному підіграванні недругам із числа історичних фальсифікаторів і русофобів-міфотворців у самий розпал інформаційної експансії Заходу проти Росії та її історичної пам’яті.

Професор Московської духовної академії, "протодиякон всєя Русі" Андрій Кураєв, до думки якого прислухається Патріарх Киріл, заявив, що оцінка зарубіжної церкви постаті Власова не відображає ані історичної правди, ані ставлення усього російського зарубіжжя.

Водночас, офіційна реакція Московської Патріархії на позицію Архієрейського Синоду РПЦЗ була більш обережною та стриманою. Чільники РПЦ поквапилися згладити цю вкрай неприємну ситуацію.

"У церкві існували та існують дискусії з приводу деяких сторінок нашої історії. Ми сприймаємо заяву Синоду Російської закордонної церкви як пропозицію продовжити таку дискусію" – так доволі обтічно висловився голова Синодального інформаційного відділу Московського Патріархату Легойда.

І це не дивно. Адже Синод МП опинився у вельми непевному становищі.

З одного боку, найвища колегіальна церковна установа однозначно не може прийняти, бодай частково, позицію РПЦЗ, з огляду на формування в Росії режиму "особливих" стосунків держави і церкви.

Інакше кажучи, РПЦ перетворюється у важливий елемент апарату Російської держави, дієвий інструмент забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки країни.

Якщо президент РФ створює комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, ініціює введення кримінальної відповідальності за заперечення перемоги СРСР у Другій світовій війні та героїзацію "посіпак" нацизму, то РПЦ мусить без усілякої самодіяльності покірно слідувати фарватером кремлівської партії та її політики.

Позиція ж нинішньої влади щодо генерала Власова висловлена чітко. Ще у 2001 році Головна військова прокуратура РФ відмовила власівцям в реабілітації. Це означає, що поновлення доброго імені "відступників" сталінсько-більшовицького режиму ніколи не відбудеться.

В СРСР Власов став символом зрадництва. А у Москві традиційно дуже чутливі до політичного символізму.

Тому питання реабілітації Власова – не релігійно-моральне, не внутрішньо-церковне, а суто політичне.

З другого боку, як би цього не кортіло архіпастирям МП, але нанести стрімкого нищівного удару по інакодумству у лоні закордонної церкви вони сьогодні не в змозі. Позаяк лише в травні 2007 року Патріарх московський Алексій II та першоієрарх РПЦЗ митрополит Лавр підписали Акт про канонічне спілкування "двох половинок єдиного цілого", які роз’єднала революція 1917 року і громадянська війна.

Йти ж на відкрите протистояння з РПЦЗ – значить свідомо підривати основи відродження церковної єдності, важливої умови для відновлення такої омріяної єдності "руського світу".

Отож, представники МП не втомлюються наголошувати, що у Церкві є різні погляди на деякі історичні події. Але це її не розділяє, оскільки головне – єдина віра і єдине тіло Церкви. Іншими словами: зраднику Власову не розколоти Руську православну церкву.

Не збираємося та, звичайно, і не вправі судити вчинки Власова. Для всіх один суддя – Господь Бог!

Однак до цього часу існують різні підходи, як оцінювати особистість та історичну роль генерала Червоної армії і його соратників.

Ставлення до них може змінитися на більш тверезе, якщо прийде усвідомлення того, що Друга світова війна для багатьох підданих Радянського Союзу була одночасно і громадянською війною, а для українців – ще й національно-визвольною боротьбою.

Перед тим, як огульно звинувачувати мільйони людей у зраді, дайте відповідь на питання: чи був СРСР для них Батьківщиною?

Чи могла бути для них "рідною матір’ю" держава, яка проводила насильницькі колективізацію та розкуркулювання, нищила людей у штучних голодоморах, руйнувала Віру та Церкву, стерла мільйони своїх співвітчизників у "табірний порох", а життя тих, хто залишався на волі, мало чим відрізнялося від життя за гратами?

Чи могли вони, принижені та ображені, встати усі як один на бій із "фашистською силою темною"? Адже для багатьох із них "душителями усіх полум’яних ідей, насильниками, грабіжниками, мучителями людей" якраз й були повпреди сталінської репресивно-каральної системи.

Прості селяни та робітники "Майн кампф" не читали, і грядущих нацистських звірств передбачити не могли, а якщо зважити на вплив офіційної радянської пропаганди, яка з 1939 по 1941 рік безперервно торочила про братній німецький народ під проводом мудрого фюрера, то немає нічого дивного у тому, що люди зустрічали німців, як "визволителів" від комуністичного ярма, а солдати Червоної армії добровільно здавалися у полон.

Таким чином, трагічна історія радянського люду, який опинився між молотом та ковадлом, ще чекає об’єктивного дослідження.

Які ж висновки з цих подій маємо зробити?

Перше. Позиція РПЦЗ – це прямий виклик нинішнім вершителям долі Росії. Клірики РПЦЗ чудово розуміють, наскільки болючими для влади та церкви є точки, на які вони натискають, наскільки серйозною та непередбачуваною може бути реакція Кремля та Московської Патріархії.

Вони не можуть цього не розуміти, відтак ухвалене рішення виглядає як добре зважений та цілеспрямований крок.

Синод РПЦЗ дав зрозуміти, що ані він, ані більшість вірних закордонної церкви, ніколи не визнають нинішні ідеологічні лекала Кремля, коли все, що не вкладається у "прокрустове ложе" його бачення минулого, вважається фальсифікацією історії.

Одним словом, сталінізм, як дух та мислення, як базис для "єдінствєнно правільной" історії, причому нав’язаної у наказовому способі, вони ніколи не приймуть.

Друге і головне. У контексті заяви Синоду РПЦЗ щодо возвеличення та освячення спротиву більшовицько-сталінському режиму, українці мають свій пантеон героїв. І історія національно-визвольних змагань на початку 20 століття, і діяльність ОУН, і героїчна боротьба УПА сповнені славними іменами. Причому ці великі люди не заплямовані зрадою.

Ані Євген Коновалець, ані Степан Бандера чи вояки УПА, на відміну від Власова, ніколи не приносили присяги на вірність більшовицькій Росії чи нацистській Німеччині. Вони боролися за ідею незалежної України, а не зі страху за власне життя, і самі нерідко обирали смерть, аніж полон, не кажучи вже про перехід на бік ворога.

Очевидно, що тепер настав час і українському православ’ю висловити своє ставлення до тих синів та дочок України, які ціною власного життя боролися з безбожним більшовизмом за волю України.

Нині якраз трапилася добра нагода відзначити борців за незалежність України. Мається на увазі початок консультацій між УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ щодо підготовки міжцерковного діалогу з метою відновлення єдності українського православ’я.

Вироблення спільної позиції щодо оцінки українського національно-визвольного руху та його очільників може стати одним із морально-політичних чинників подолання церковного розколу.

Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква вже давно визначилися в історичних оцінках.

Залишається питання: чи УПЦ МП визнає ОУН-УПА?