Присвячено Лянці Депутович.

Вона нагадує весну. Привітну, сонячну, красиву. Інколи усміхнено-щасливу,

А іноді замріяно-сумну.

Ти мене до дна всю випив.

Усі кордони зруйнував.

Ти мене до дна всю випив.

Почуттями тут не пахне.

Ми просто дві німі душі.

Почуттями тут не пахне.

Ти мене до дна всю випив.

Ти живеш тепер в мені.

Кажуть, що навесні усе цвіте. А ще, кажуть, що з приходом весни усім хочеться кохання. Чи то всі люди такі примітивні, чи то я якась інша, але саме навесні хочеться відпочити від почуттів і дати волю емоціям. Те, що називають коханням трансформується денкілька разів і стає схожим на звичку, якої прагнеш позбутись. 

Люди намагаються бути схожими на птахів, бо кожен хоче літати. Але птахи набагато "людяніші". От, наприклад, лебеді... Їхня вірність дивує. Чому у лебедів любов навік, а в людей лише до тих пір, поки є вигода? Або гуси... Якщо одна зламає крило, то три інших сидітимуть над нею. А люди топчуть один одного усіма можливими способами.

Навесні не почуттів хочеться, а просто гормони грають. Тому дівчина й кидається у ліжко до першого ліпшого. Так, а хлопець іде за тою, у якої спідниця коротша. Такі ми вже є, природа такими нас створила. Ми лише жертви. Щодо ліжка, і першого ліпшого. Нічого дивного, якщо одноразовим сексом все розпочнеться і ним все закінчиться. Історія однієї ночі. Буває й таке, що ... живуть вони довго і щасливо...

Щодо мене, то я ненавиджу весну і все, що з нею пов"язане. Ненавиджу запах цвіту, ненавиджу рожеві квіточки. Ненавиджу, коли з дахів капає. Ненавиджу мокрі черевики. Ненавиджу зміни погоди. Ненавиджу весняний настрій і розмови про кохання... Немає його...

Але попри все вище написане, вітаю усіх з приходом весни. Щастя вам...

P.S. Контролюйте свої гормони)

Одного ранку Максимко прокинувся від гучного стуку у двері. Піднявся з ліжка, нашвидкоруч одягнувся і побіг відчиняти. За дверима нікого не було. Лише на порозі стояв маленький зелений ящичок. Хлопець, не приховуючи здивування, узяв той пакунок і приніс в кімнату. До коробки був приклеєний конверт. Замість листа чи вітальної листівки, Максим знайшов там лише папірець із написом “Інструкція”. Розгорнув. “Її не треба годувати. Вона живиться твоїми словами. Її не треба вкладати спати о 21.00. Вона засне лише в твоїх обіймах. Її треба розуміти. Вона говорить віршами. P.S. Якщо ти її поцілуєш — вона оживе.” Хлопчик усміхнувся. “Цікаво, що ж там всередині?”, - промайнуло в голові. Розкрив ящик і побачив у ньому ... ляльку. Хто ж дарує таке хлопцям? Маленька, рудоволоса, вона дивилась на нього зеленими пластмасовими очима, які випромінювали щастя. Максим усміхнувся сам собі, заплющив очі і потягнувся до неї губами. В кімнаті залунав сміх. Такого дзвінкого голосу він ще не чув. - Як тебе звати, - запитав Максимко. - У мене немає імені, - відповіла дівчина. - А як тоді мені тебе називати? - Називай мене так, як ще нікого не називав. - Я називатиму тебе Чудом. Більше за все на світі вона любила гратись його волоссям. Воно нагадувало дівчині про океан. Воно пахло свіжістю. Щоночі Максимко відчував як чиїсь теплі губи цілують його шию, груди, живіт, опускаючись все нижче. Вона дарувала йому неземні відчуття, не вимагаючи слів подяки. Хлопець зрозумів, що існують й інші кольори, окрім сірого... Минув час і Максимко з головою занурився у роботу, забуваючи про те, що у ліжку на нього чекає Чудо. Ночами працював, а на ранок зникав у невідомому напрямку. А з-під її пера виринали цілі поеми. Одного вечора Максимко повернувся додому і не почув дзвінкого “Коханий!”, яким його щодня зустрічало те Чудо. На плиті стояла каструля з гарячим супом. В кімнаті літав запах океану. Дівчини ніде не було. Понад усе на світі зараз хотілось її поцілунків, а її не було. Сьогодні так хотілось розповісти, як минув день, а її не було. Хотілось почути запах її парфумів, а її не було. Хотілось уваги, а її не було. Дзвінок у двері. Максимко витер сльози, і немов окрилений побіг відчиняти. За дверима нікого не було. Лежав лише зелений конверт. Відкрив, дістав звідти папірець. На ньому було написано лише три слова : “Померла з голоду”.

З коханням, щастям і думками Прощаюсь. Вільні ви тепер. Не штурмуй мене листами. Сьогодні адресат помер.        - Чому ти йдеш?, - мене питаєш.        - Бо я втомилась від життя.        - Тебе кохаю, ти це знаєш!        - А я не вірю в почуття. - А ти щоранку усміхалась. - А ти цього не розумів. - А ти казала, що кохала! - А ти не вірив, не хотів.        - А ми удвох зустріли осінь.        - А ти закоханий в весну.        - А ти мене любила досі!        - А ти під іншою заснув. - Ти для мене світом стала! - І ти той світ, як скло розбив. - Я доганяв, коли тікала! - Догнав і в тиші залишив.        - А ти мені писала вірші.        - І спалила їх до тла.        - Ти зробила мене іншим.        - Я інакше не могла... - А ти казала, що назавжди! - А ти не вірив в ті слова. - Я не зміг сказати правди. - То була правда. Лиш крива.        - Ти ж мені все довіряла!        - А ти від мене все ховав.        - Ти мені себе віддала.        - А ти нічого не узяв. - Я любив тебе без тями! - Ти лиш образ полюбив. - Ти стали мріями, думками. - Ти мрію в клітку посадив.        - Ти ж сама туди влетіла!        - А ти лиш дверку зачинив.        - Я віддав тобі світ білий.        - І всі барви погубив. - Я почав любити осінь! - А через день прийшла зима. - Я ж тебе кохаю досі... - Прийшла весна. Мене нема.

Він тихо плакав у кутку. Ковтаючи солоні сльози. Усе життя шукав таку! Але вона сказала : "Досить".   Здавалось, зрілий чоловік, Але ховав від неї очі. І незважаючи на вік, Вони кохалися щоночі.

У груди бився і кричав, Молив її, щоб повернулась. Але вона допила чай, І на прощання усміхнулась.   Кидався тоннами тепла. Та обіцяв любити вічно. Зібрала речі і пішла Шукати березень у січні.

У дівчинки забрали сонце. Темно. Туманом вкрили цілий світ. Страшно. Пташка сіла на віконце. Певно. В повітрі досі яблунь цвіт. Важко. У дівчинки забрали небо. Вічне. Зламали птахові крило. Лячно. Не сіре, їй блакитне треба. В січні. І щось під серцем запекло. Вдячна. У дівчинки забрали голос. Тихо. Дали зошит, олівець. Звісно. Малює білим біле коло. Лихо. Зупинилось серце десь. Пізно.

Сьогодні нарешті здала останні екзамени! Моя третя сесія позаду. Хочу підсумувати пройдене.

Витрати: 

 - 50 грн в якості хабаря;

 - 20 грн залишено в медпункті;

 - 25 грн зговорено з мобільного рахунку;

 - приблизно півтори сотні пішло на сигарети;

 - 2 упаковки кави;

 - пачка паперу формату А4;

 - 3 безсонні ночі;

 - багато нервів;

 - 5 кг власної ваги.

Здобутки:

 - 9 п"ятірок;

 - 2 четвірки;

 - 0 трійок;

 - досвід;

 - вміння втекти з-під танка;

 - 2 нових друзів;

 - ще більша повага до старих друзів;

 - 10 нових анекдотів;

 - 10 нових афоризмів;

 - величезна купа приколів!

Велике спасибі моїм коханим одногрупникам. Дякую тим, хто допомагали за те, що ви допомагали. Дякую тим, хто зраджував,  я вас ще більше ненавиджу=) Дякую викладачам за вміння вислухати! Дякую прибиральниці за те, що не виганяла мене зі сходів, коли я курила! Дякую факультету за те, що там трііііііііішки тепліше, ніж на вулиці. Дякую Собі, за те, що я така вся скромна і розумна!=)))))

Зима, а в мене ще осінні ночі,

І купи листя золоті.

Скажи, які у щастя очі?

Такі, як в тебе - не прості.

Дерева сплелися у коло,

І сніг з відтінком сивини.

Скажи, який у щастя голос?

Такий, як в тебе - весело-сумний.

Зимове сонце ранком будить,

Дарує промені палкі.

Скажи, які у щастя губи?

Такі, як в тебе - солодко-гіркі.

Осіння тиша. Дивні звуки.

Мороз малює по вікні.

Скажи, які у щастя руки?

Такі, як в тебе - тепло-крижані.

Кричу. Лиш ехо відізветься.

Мене ненавидить зима.

Скажи, яке у щастя серце?

Таке, як в тебе - там мене нема.