Нічна дорога і вогні машин
Мов вогняна ріка, яка тече кудись:
Комусь додому, а комусь у Рим -
Є думка, що дороги всі туди зійшлись.

А завтра знову бУде день новий
І подарує сонце світла та тепла потік,
А може дощ із хмари проливний
Всім подарує воду – життєдайний сік.

Потік новин розкаже правду і брехню,
Потік людей знов поспішати кудись буде,
Багате та обмежене в чомусь меню
Потоки ззовні знов запропонують людям.

Відкриється вухам нова доріжка звукова
І новий кінофільм покаже очам світ…
Вночі у снах сама сформує все це голова:
Свідоме, підсвідоме, трафік в сотні гігабіт .

Потік любові зсередини буде зігрівати,
Можливо потік гніву обпече чуть-чуть,
Потік надії буде мрії дарувати,

PS Замітка напевно тимчасова... слухав музику і написалося...

На сайті я тут давно, але недавно мені попався мій ніковий близнюк, який тут ще давніше за мене. R_

А Вам тут траплялися близнюки з ніками схожими на Ваш?

PS ну на всякий випадок скажу, що це не я, якщо хтось не зрозумів

Таке складне питання віри і побожності
У тих, що все робили по уставу фарисеїв,
У книжників, що знали Тори усі тонкощі,
В знавців Законів Мойсея садукеїв.
 
Для них Бог у рядках Святої книги розчинився
І став таким, що не відчути й не торкнутися,
Десь зник… та статус слуги божого лишився -
Він прибутковий і його би не позбутися…
 
Чому б грошей собі не заробити,
Якщо є попит - мить не можна упускати
І тридцять срібників в кишеню положити…
Бог все влаштує, гроші Юда і за зраду може взяти…

Таке велике прагнення зрівнятися із Богом,
Місця від Нього справа й зліва заказати б
І там сидіти би й судити усіх строго…
Що до таємної вечері ще апостолам бажати?

Десь загубився Бог серед Писання,
Його не видно зовсім із людської висоти,
Якщо Його прикрили слави і грошей бажання…
Він учням ноги вмив, а далі на Голгофу хрест нести…

Ми часом в свого віримо  божка чи Бога,
Як фарисеї, садукеї, книжники чи Юди,
Нам ближче до престолу би і більш нічого -
Буваєм часто, як людиська… деколи, як Люди…


PS Навіяно різними тут замітками

Коли мені сумно, то щось не так...
Можливо не в мене... Можливо в інших...
Це серце моє дає мені знак,
Що щось має бути інакше та ліпше.

Не вистачить часу все змінити мені,
Не все під силу повиправляти…
Та знаю я, що думки сумні -
Це привід на краще щось поміняти

Сум – це мотив не псувати світ,
Щоб в глибший сум себе не загнати,
Бо сум, мов пекучий на серці лід,
Котрий теплом можна тільки здолати.
 

Серед бажань і різних почуттів,
Котрі живуть в наших серцях і душах,
Є ті, котрі мов шум й такі, мов спів,
Є ті, котрі будують і є ті, що рушать.

Серед війни,  де кожен проти всіх
І всі проти одного ради себе,
Щоб кинути весь світ собі до ніг
Й ні більшого, ні меншого не треба…

Серед зруйнованих розбитих доль,
Котрі поклали на поталу жлобству,
Де майже кожен зводить свою роль
До себелюбства й іншихфобства…

Десь в нетрях цих у людях й між людей
Жевріє тихе світло від Творця:
Любов, надія, віра і перелік цей -
Дар Доброго та Мудрого Отця.

Цей Дар підносить вище суєти,
І хаос впорядковує у душах та у світі,
Дає можливість всім і кожному рости,
Йти до гармонії, поповній щоб життю радіти…

Не нарікаю зовсім на погоду,
Хоча надвОрі березень зимовий
Заллє дощем чи заморозить воду,
Засипле снігом і насупить хмари-брови.

Не поспішають поки розквітати квіти,
Чекають вони справжньої весни,
Щоби поповній сонцю і теплу радіти...
Ще сплять і дивляться весняні сни.

Нехай вони ще нікуди не поспішають,
Нехай морозом їх не обпече,
Хай сили бережуть, а розквітають,
Коли підставить теплий день своє плече.

Нехай весна - зима... Я поки почекаю
Під спраглий за весною спів птахів.
Весна вже поруч, на порозі - я це знаю.
БудЕ теплО, все зацвіте - ще пару днів.

       Доросла людина походить з юності, юна - з дитинства, дитя - від батьків, батьки - від їх батьків... Історія настільки давня, що навряд чи хтось зможе впевнено сказати, що людина взялась звідти чи он звідти. Історія людського роду губиться десь в далекому-далекому минулому.

       Можна придумувати різні версії походження людини, але... Обмежуся періодом від народження. Кожна людина походить зі свого народження. З'являється вона на світ гола, боса, безпорадна, плаксива, з відчуттям голоду та страху. Плаче бо не знає куди попала і що її чекає. Плаче поки не відчує, що в безпеці і поки її не нагодують. Дати цій маленькій людині одне та друге і вона вже щаслива, задоволена життям, починає посміхатися... Яка все ж проста людина в перші миті життя! 

       А далі хочеться пісяти і какати... З'являються нові проблеми з комфортом, хочеться чистоти... Потім малій людині хочеться уваги, іграшок, побавитися, а якщо чогось їй буде бракувати, то починаються сльози... Батьки тішать дитину іграшками, погремушками -  переконують дитину, що в  цьому світі весело і цікаво. Дитина дивиться на старання батьків і вірить  їм, посміхається, радіє. В її маленькій голівці з'являються думки, що не в таке вже погане місце вона попала, що тут доволі весело.

       Погремушки потрохи набридають і їхнє брязкання не таке вже переконливе, хочеться чогось більшого. Дитина показує пальчиком на різні речі і батьки тицяють їй все. Чим би дитина не тішилась, лише б не плакала... Далі, щоб дитина не плакала, їй купляють машинки, літачки, ляльки... Дитина їх вивчає, крутить в ручках, випробовує на міцність ручками, ніжками, зубками... І до певного часу їй цікаво, все її влаштовує, світ прекрасний.

       Далі дитина пробує повторювати звуки, які виробляють ротом батьки, Називає маму - мама, тата -тятя, кицю - кі, машинку - сьинька, літачок - тяцьок, ляльку - ляля, корівку - ойка, морозиво - озьо, цукерок -  цюцьо... і т.д. І це вже зовсім не та людина, яка була до того, як навчилася говорити. Цій людині вже замало іграшок. Вона хоче все знати, задає безліч питань, хоче вірити, що світ прекрасний, хоче слухати казочки, хоче в них вірити, хоче бути впевнена, що всі історії закінчуються добре... Ну і батьки розказують їй добрі казочки...

       Потім починається вже більш відповідальне життя. Дитина вчиться читати і писати. Отримує інструмент самостійного пізнання світу. Отримує його неохоче. Інструмент не такий веселий, як просто слухати й дивитися на того, хто щось розказує. Читати треба самому, прикладати зусилля, долати страх "багатобукв"... І цілих довгих вісім/дев'ять/десять/одинадцять/дванадцять років шкільного життя дитина вчиться користуватися цим інструментом. А далі за межами школи  до кінця життя вона користується цим інструментом. Так людина набирається знань...

       Пізніше набуття фаху, праця, гроші... Кохання, шлюб, діти.. Час невідомо куди втікає... Все по накатаній схемі...

       Але десь там в цій схемі людина набирається людяності і стає людиною. Десь тоді, коли захотілося допомогти батькам зробити якусь роботу... десь там, коли треба було когось підтримати добрим словом чи справою... десь там, де прийшло розуміння, що не тільки ти живеш в цьому світі і що після тебе ще будуть люди, які захочуть радіти життю. Народження  чи то пробудження людини в кожному з нас проходить по-своєму, хоча схема життя у всіх приблизно однакова. Питання тільки в тому чи встигнемо пробудитися поки ми ще в тілі...

        Думаю, що людина походить з доброти, доброзичливості, любові, віри, надії, мудрості..

Ми даємо дорогу прогресу:
Нам замало лише наших рук,
В допомогу ногам є колеса,
Крила є і ми швидші за звук…

Один одного можем почути
З протилежного боку Землі,
Тепер можем мобільними бути,
Відстань стерлась тепер взагалі.

І на лініях автоматичних
Щораз більше можна зробити
Речей різних практичних й незвичних,
Без яких вже не можемо жити.

Ми вже масово вмієм вбивати
Континенти, народи, країни…
Й від життя тільки попіл лишати,
А від міст залишати руїни.

Наш технічний прогрес все росте,
А духовний позаду лишився
Нам багато під силу, проте,
Зміст життя сенсом не збагатився…


Ми даємо дорогу прогресу,
Без думок хочем розум лишити
І тепер наші всі інтереси
Інтелект штучний має рішити.

А якщо всемогутній прогрес
Нас лінивих не схоче тягнути,
Скаже це не його інтерес
І що нам краще навіть не бути?...

А якщо побудує він рай
Та нас знову виженуть звідти
У запущений дикістю край,
Де малому треба радіти?

Сніг в повітрі кружляє,
Ніби ангелів пух
Та собою вкриває
І дерева, і луг...

В білий колір невинний
Одяглася земля,
Мов завите в пелени
Мале немовля.

Зі сторінки новОї
Хоче світ все почати,
Бруд і плями всі свОЇ
Під снігом сховати.

Парк у біле покритий -
Тихий ангельський сад.
Шкода слід залишити…
Все красиво й без вад…