Доросла людина походить з юності, юна - з дитинства, дитя - від батьків, батьки - від їх батьків... Історія настільки давня, що навряд чи хтось зможе впевнено сказати, що людина взялась звідти чи он звідти. Історія людського роду губиться десь в далекому-далекому минулому.
Можна придумувати різні версії походження людини, але... Обмежуся періодом від народження. Кожна людина походить зі свого народження. З'являється вона на світ гола, боса, безпорадна, плаксива, з відчуттям голоду та страху. Плаче бо не знає куди попала і що її чекає. Плаче поки не відчує, що в безпеці і поки її не нагодують. Дати цій маленькій людині одне та друге і вона вже щаслива, задоволена життям, починає посміхатися... Яка все ж проста людина в перші миті життя!
А далі хочеться пісяти і какати... З'являються нові проблеми з комфортом, хочеться чистоти... Потім малій людині хочеться уваги, іграшок, побавитися, а якщо чогось їй буде бракувати, то починаються сльози... Батьки тішать дитину іграшками, погремушками - переконують дитину, що в цьому світі весело і цікаво. Дитина дивиться на старання батьків і вірить їм, посміхається, радіє. В її маленькій голівці з'являються думки, що не в таке вже погане місце вона попала, що тут доволі весело.
Погремушки потрохи набридають і їхнє брязкання не таке вже переконливе, хочеться чогось більшого. Дитина показує пальчиком на різні речі і батьки тицяють їй все. Чим би дитина не тішилась, лише б не плакала... Далі, щоб дитина не плакала, їй купляють машинки, літачки, ляльки... Дитина їх вивчає, крутить в ручках, випробовує на міцність ручками, ніжками, зубками... І до певного часу їй цікаво, все її влаштовує, світ прекрасний.
Далі дитина пробує повторювати звуки, які виробляють ротом батьки, Називає маму - мама, тата -тятя, кицю - кі, машинку - сьинька, літачок - тяцьок, ляльку - ляля, корівку - ойка, морозиво - озьо, цукерок - цюцьо... і т.д. І це вже зовсім не та людина, яка була до того, як навчилася говорити. Цій людині вже замало іграшок. Вона хоче все знати, задає безліч питань, хоче вірити, що світ прекрасний, хоче слухати казочки, хоче в них вірити, хоче бути впевнена, що всі історії закінчуються добре... Ну і батьки розказують їй добрі казочки...
Потім починається вже більш відповідальне життя. Дитина вчиться читати і писати. Отримує інструмент самостійного пізнання світу. Отримує його неохоче. Інструмент не такий веселий, як просто слухати й дивитися на того, хто щось розказує. Читати треба самому, прикладати зусилля, долати страх "багатобукв"... І цілих довгих вісім/дев'ять/десять/одинадцять/дванадцять років шкільного життя дитина вчиться користуватися цим інструментом. А далі за межами школи до кінця життя вона користується цим інструментом. Так людина набирається знань...
Пізніше набуття фаху, праця, гроші... Кохання, шлюб, діти.. Час невідомо куди втікає... Все по накатаній схемі...
Але десь там в цій схемі людина набирається людяності і стає людиною. Десь тоді, коли захотілося допомогти батькам зробити якусь роботу... десь там, коли треба було когось підтримати добрим словом чи справою... десь там, де прийшло розуміння, що не тільки ти живеш в цьому світі і що після тебе ще будуть люди, які захочуть радіти життю. Народження чи то пробудження людини в кожному з нас проходить по-своєму, хоча схема життя у всіх приблизно однакова. Питання тільки в тому чи встигнемо пробудитися поки ми ще в тілі...
Думаю, що людина походить з доброти, доброзичливості, любові, віри, надії, мудрості..
