А там у кілзоні лишилось багато добрих людей,
Які не хотіли, не вміли вбивати і воювати,
Немов досягнуло безглуздя у світі свій апогей,
Щоб не найгірших, а кращих зі світу цього забрати.

Когось тут чекали їх дуже хворі батьки -
Яких тепер зовсім нема кому доглядати,
Для них вже не буде у світі добрих людей таких,
І треба свій вік батькам без них якось доживати..

Лишив хтось тут сиротами малолітніх своїх дітей.
Як жити цим дітям у цьому недоброму світі,
Де зла так багато й неправди, а ще невинних смертей?
Хто зможе їм тут помогти чи хоча б колись пожаліти?

Когось не жаліло життя і він змалку тут зовсім сам,
Він ріс сиротою у світі, не знав ні удачі, ні щастя
Й назАвжди лишився в кілзоні, як жертва своїм катам,
Ні люди, ні бОги не дали нічого, змогли лише вкрасти.

У когось тут мати, як взнала, що сина вже більше нема,
Від горя важкого за тиждень також злягла у могилу.
Померла від болю у серці й душі покинута світом й сама,
Бо жити у світі у неї не було й краплини вже сили.

А хтось тут за велич і землі воює й нікчемність своЮ
Бажає сховати й прикрити за шторою перемоги,
Заливши все кров'ю й слізьми й живучи у свому "раЮ"
Не бачить у дзеркалі рило свиняче своє і роги.

Так прикро, коли щось ламається у світі -

День минає - не все змогло збутися,
Не всі плани і мрії здійснилися,
Не змогло все, що треба збагнутися,
Ще не всі ми на краще змінилися.

Справ багато ще є незавершених,
ПомилкИ не робити навчитися б,
Ще б манер досягти довершених
Та прощаючи, не помилитися б.

День проходить й багато не зроблено,
Що ж зробив - вже в минуле пірнуло,
Сонце десь за обрієм втомлено
Ставить крапку за тим, що минуло.

Відпочити б за ніч й відновитися,
День скінчився, а з ним й метушня.
Богу дяка! Та ще б помолитися,
Щоб дав сили для нового дня.

Життя... То є падіння, то є злети...

Душа від добра росте,
Душа без добра міліє,
Коли у ній є щось святе,
То світлом вона пломеніє.

Буває дорожчає час,
Стають дорожчими речі,
В душі ж бракує прикрас
Й життя, як погоня чи втеча.

Десь в поспіху зникли перлини
Любові, надії та віри
І просто втікають хвилини
В минуле душею сіре.

Душа від добра росте,
Душа без добра вмирає...
Чи є щось дорожче за те,
Що в душу собі назбираєм?

Це ШІ намалював. Так він собі уявляє цей вірш

Ще один день з хворобою боремось -
Нитку життя не порвати б лишень.
Багато років смерті не коримось,
Щоби прожити ще один день.

Ще один день молитва й прогулянка,
Свіже повітря й пташиний спів,
Квітка й листок, що з'являються з пуп'янка -
Барви природи кращі від слів.

Спокоєм стреси і тиск проганяємо,
Щоб рівновагу якось віднайти.
Що буде завтра ніколи не знаємо,
Нам якось нинішній день би пройти.

Ще один день би пройти з перемогою
Розмір якої - одна мить життя
Та скористатися чудовою змогою -
Цінне щось внести туди, не сміття.

Ми не воюєм з людьми і народами,
Інших вбивати не хочеться нам.
Ми просто шлях свій життєвий проходимо,
Щоб менше злого й добро було там.

Ні місяця вгорі на небі, ні зорі,
Безодня темна дрібні краплі трусить,
Дерева мокрі й голі в світлі ліхтарів
Вдячно блистять й води скидають буси.

У цього лютого плаксива якась лють,
Він не морозом - сирістю лютує,
Земля й калюжі неохоче її п'ють -
Стоїть в повітрі й в душу шлях торує.

Ця сирість не вбиває, бере за живе,
Обмиє, холодом їдким остудить,
Від мрій про щастя брутально відірве,
ОгОрне дрожжю і тремтінням все та всюди.

Та темна й сира ніч колись таки мине,
Проллє усюди світло день прийдешній.
Хай ще зима та й лютий скоро промайне,
Цвістимуть первоцвіти, яблуні й черешні.