Так прикро, коли щось ламається у світі -

День минає - не все змогло збутися,
Не всі плани і мрії здійснилися,
Не змогло все, що треба збагнутися,
Ще не всі ми на краще змінилися.

Справ багато ще є незавершених,
ПомилкИ не робити навчитися б,
Ще б манер досягти довершених
Та прощаючи, не помилитися б.

День проходить й багато не зроблено,
Що ж зробив - вже в минуле пірнуло,
Сонце десь за обрієм втомлено
Ставить крапку за тим, що минуло.

Відпочити б за ніч й відновитися,
День скінчився, а з ним й метушня.
Богу дяка! Та ще б помолитися,
Щоб дав сили для нового дня.

Життя... То є падіння, то є злети...

Душа від добра росте,
Душа без добра міліє,
Коли у ній є щось святе,
То світлом вона пломеніє.

Буває дорожчає час,
Стають дорожчими речі,
В душі ж бракує прикрас
Й життя, як погоня чи втеча.

Десь в поспіху зникли перлини
Любові, надії та віри
І просто втікають хвилини
В минуле душею сіре.

Душа від добра росте,
Душа без добра вмирає...
Чи є щось дорожче за те,
Що в душу собі назбираєм?

Це ШІ намалював. Так він собі уявляє цей вірш

Ще один день з хворобою боремось -
Нитку життя не порвати б лишень.
Багато років смерті не коримось,
Щоби прожити ще один день.

Ще один день молитва й прогулянка,
Свіже повітря й пташиний спів,
Квітка й листок, що з'являються з пуп'янка -
Барви природи кращі від слів.

Спокоєм стреси і тиск проганяємо,
Щоб рівновагу якось віднайти.
Що буде завтра ніколи не знаємо,
Нам якось нинішній день би пройти.

Ще один день би пройти з перемогою
Розмір якої - одна мить життя
Та скористатися чудовою змогою -
Цінне щось внести туди, не сміття.

Ми не воюєм з людьми і народами,
Інших вбивати не хочеться нам.
Ми просто шлях свій життєвий проходимо,
Щоб менше злого й добро було там.

Ні місяця вгорі на небі, ні зорі,
Безодня темна дрібні краплі трусить,
Дерева мокрі й голі в світлі ліхтарів
Вдячно блистять й води скидають буси.

У цього лютого плаксива якась лють,
Він не морозом - сирістю лютує,
Земля й калюжі неохоче її п'ють -
Стоїть в повітрі й в душу шлях торує.

Ця сирість не вбиває, бере за живе,
Обмиє, холодом їдким остудить,
Від мрій про щастя брутально відірве,
ОгОрне дрожжю і тремтінням все та всюди.

Та темна й сира ніч колись таки мине,
Проллє усюди світло день прийдешній.
Хай ще зима та й лютий скоро промайне,
Цвістимуть первоцвіти, яблуні й черешні.

Все закінчиться рано чи пізно -
В цьому світі Вічний лиш Бог.
Війни, сльози та всі біди різні -
Людських справ розвіється смог.

Задихалися ми у ньому,
Отруївши сенси життя:
Щоб добра ні собі, ні нікому,
Лиш зіпсованості відчуття.

Нам вдихнути би Божу пораду -
Як себе своїх ближніх любити,
Не псувати брехнею правду,
У гармонії й мирі жити...

Нам від щирості свіжість відчути б
Без отрути ненависті й злоби,
Іншим - світлом й теплом побути,
Що лікують душевні хвороби.

Ми б до Бога подібні стали
Й цілу вічність життю би раділи
Та щось інше для себе обрали,
В божевіллі свому зачаділи.

Це закінчиться рано чи пізно,
Коли вирішить Вічний Бог.
Війни, сльози та всі біди різні -
Він розвіє, як зайвий смог.

Сьогодні прочитав дещо в Біблії в посланні апостола Павла до Колосян:
"Над усе це вдягніть любов, зв'язок досконалости..."

І пригадалось мені моє римоване трактування іншого послання того ж апостола Павла:
Поможуть незримі сили іти -
Це віра, любов та надія.
Найбільша Любов між ними завжди -
Єднати часткове вміє.

Останній рядок я сам дописав. Але ж як він перегукується з тим, на що я звернув увагу сьогодні, що любов - зв'язок досконалості.

Покоління з відкритими ранами
Та розбитим війною життям,
Воно вміє жити оманами
Та швидким помилок забуттям.

В покоління наскрізь скалічені
Думки, душі, тіла та долі.
Часто в виборі недосвідчені
Й нешкодуєм на рани солі.

Покоління героїв й хабарників,
Покоління сволоти й святих,
Нам би мудрість собі в напарники,
Щоб не пхати на верх не тих.

В покоління розбиті ворогом
Мова, дух, оселі й міста,
Щось обманом, а щось порохом -
Тож дорога в нас непроста.

Нам вперед йти із нашими болями,
Увімкнувши інстинкт виживання,
Та з сталевою жити волею
Все недобре змести без вагання.

Під колискову вітру гойдаються дерева,
Кружляє листя в танці листопаду,
Знімає свій барвистий одяг осінь-королева,
Щоб в милих снах знайти собі відраду.

Лиш спогад збереже її яскраві миті
Про теплих та барвистих кольорів палітру,
На згадку вогником в душі буде горіти
Й не гаснути від сирості, ані від вітру.