Мої маленькі пригоди (Глава 2 - Рекордний перехід)

Нас висадили на головній транспортній розв'язці міста - біля залізничного вокзалу. Там ходили майже всі маршрутки практично у всіх напрямках. Ми подзвонили Андрію (це чоловік сестри мого друга з К12), щоб він пояснив нам як проїхати, він сказав номер тролейбусу і на якій зупинці вийти, але попередив, що він ходить не часто, щоб ми були уважними і не пропустили його - ми слухняно пішли на зупинку та прочекали на тралік мабуть цілу годину. Проїхало більше 100 різних тролейбусів і маршруток, але того що нам був потрібний - не було. Подзвонили ще раз Андрію - він сказав, що напевно після 8 вечора він вже не ходить, і нам тоді потрібно сідати на інші, це хоч і не так зручно, але теж можна доїхати... Стали чекати на інші, але вже було більше 21 години, і ті вже теж перестали ходити... Знову дзвонимо Андрію - каже, ну тоді залишається сідати тільки на тролейбус до Ялти, і виходити через 2 зупинки.

Це була ціла пригода, як ми сідали в той тролейбус! Водій нас став запитувати, куди ми їдемо, і коли ми казали, що нам тільки 2 зупинки, виженяв нас з криком - що він іде по міжміському маршруту, і на зупинках не зупиняється! Ми робили цілих декілька спроб сісти в цей тролейбус, і кожного разу - марно, просто не пускає нас, і все тут.. Я аж розгубився трохи... вже скоро 10 година вечора, напевно потім взагалі нічого не буде ходити, а моді стерчимо біля вокзалу... В решті решт, Андрій здогадався підказати, що потрібно заходити в тролейбус не на кінцевій зупинці, а в 100 метрах від неї на "неофіційному стопі" - махнути рукою, і він зупиниться. Як не дивно, це дійсно спрацювало. Той самий водій пустив нас, запитав, на якій виходити, кивнув та поїхав спокійно, начебто до цього нічого не було зовсім...

Через годину зустрілись з Надією - вони провели нас до себе, пригостили борщем, чаєм, цукерками, постелили у себе в кімнаті на підлозі а самі пішли в сусідню дивитись кіно, щоб не заважати нам заснути. Домовились, що прокидаємось о 5 ранку, щоб до 6 встигнути на вокзал - зустріти решту групи. Перед сном трохи поспілкувались на спільні теми - про К12, про наші плани, про подорож... Коли Надія дізналась, що нас веде Сергій Головацький, то дуже здивувалась, і сказала, що краще нам з ним не йти - і погода погана (холодно), і провідник ... *сумнівний* (місцевості не знає, та водити не вміє). Ми були вражені такими коментарями, але все ж стали захищати Сергія, сказали, що він дуже впевнено розповідав про те, як добре знає маршрут, що він готувався, і навряд підведе, та і взагалі, карту маємо - не загубимось (-:

Доки вляглись, вже було близько півночі. Я не став церемонитись, і заснув відразу, як головою торкнувся чогось м'якенького... можливо то була подушка, а може просто на руку ліг... не знаю, втомлений був. Вранці прокинувся досить легко - Ліда вже була на кухні і допомагала Наді готувати. Сніданок ми замовили на чарівній дошці прямо на кухні. Там ввечері пишеш чого хочеш на сніданок, а вранці воно з'являється (-:

Поснідали борщем, макаронами з котлетами і чаєм - треба ж було добряче підкріпитись перед рекордом. Вийшли пішки, пішли через парк - там вже все зеленіло, квітнуло, був струмочок з багатьма кованими містками через нього - така краса, що настрій сам по собі підіймається (-:

На вокзал прибули якраз вчасно - за декілька хвилин до поїзда. Всіх зустріли, пішли купувати квитки на електричку до Бахчисараю. Сергій звідкись взяв, що проїзд коштуватиме по 8 гривень... хоча прямо на стенді поруч була вказана ціна 5,50... скинулись... решту не повернув - сказав що залишить на непередбачувані витрати (-:

Доки чекали на електричку - встигли трішки познайомитись. Нас було 19: 11 хлопців і 8 дівчат. Окрім Сергія, в рекордний похід ніхто ніколи не ходив, для багатьох це був взагалі перший похід в житті... Щось мені підказувало, що буде ДУЖЕ ВЕСЕЛО! (-:

Відміна "рекордного" від звичайного в тім, що в рекордному весь маршрут долається за 1 раз - без ночівель, без привалів - іти потрібно день і ніч, аж доки не дійдеш до фінішу! Речей береться з собою якнайменше - пара запасних шкарпеток, бінт, пластир, змінне взуття, тепла куртка і щось колорійне з їжі (горішки, шоколад тощо) та пляшка з водою. Ніяких спальників, карематів, казанків, сокир і такого подібного. 

Все йшло добре - ми встигли на електричку, зайняли зручні місця, Сергій сказав, що їхати нам десь 2 години, тому ті, хто не виспався в поїзді намагались знайти зручну позу щоб доспати тут. Ті хто не спав - давали "репортаж" на відеокамеру, чи просто спілкувались, ділились думками з приводу майбутньої подорожі та просто на різні життєві теми. Я встиг купити собі дощовик, на випадок сильного дощу... правда він і досі лежить у мене не розпакований - так і не знадобився, але не тому, що дощу не було, а тому що просто було не до нього (-:

Маршрут, яким ми збирались йти був приблизно такий:

Просмотреть увеличенную карту

Бахчисарай - Чуфут Кале - Високе - Сонячносілля - Аромат - Соколине - підйом на Ай-Петрі по трасі Т-01-17 - Ялта. Там, в Ялті ми мали відпочити на пляжі, потім сісти на тролейбус до Сімферополя, а ввечері сісти на поїзд додому. На весь маршрут (86,2 км за даними Гугла) ми сподівались витратити не більше 24 годин. В принципі, нічого неможливого (-:

До Чуфут Кале дішли, можна сказати, без пригод - рівненько, швиденько, на гору піднялись аж підстрибуючи та жартуючи що таким темпом весь маршрут подолаємо

Далі ми спустились з цієї гори та пішли на іншу (здається, хтось казав про монастир, в який водять екскурсії) - там, нарешті, ми стали ходити гірськими стежками, було багато вологої трави, і мої кроси швидко промокли, але я не зважав на це уваги, бо знав, що скоро буде зупинка, і буде можливість перевзутись. Ми підіймались дуже довго, і чим вище підіймались - тим густішим ставав туман. Коли ми прибули на місце призначення, у нас склалось таке відчуття - що це справжній край світу!!!

На краю світу дійсно був невеличкий привал на 15 хвилин. Ми трохи пофотографувались, перевзулись, встигли навіть розпакувати перші шоколадки та горішки. Настрій був кльовий, не дивлячись на дощ (-:

Далі ми мали зробити досить тривалий перехід до озера і там зробити основний привал на обід... але замість озера через годину ми прибули... назад до Бахчисараю (-: Всі були дуже здивовані - як це так?! Але дуже не стали сварити нашого гіда - посміялись, з ким не буває? Розвернулись та пішли за вказівками місцевих жителів шукати вірну дорогу. Це був найвеселіший проміжок нашого шляху - ми голосно співали пісні - спочатку такі, які всі знали, потім авторські, а потім і взагалі грали в пісню-експромт (-:

По дорозі ми потрапили ще до одного монастиря в горах, він був дуже оригінально оформлений - повсюди були автомобільні шини з цементом (виконували функції сходинок - м'які і надійні водночас), цистерни з водою (ми довго гадали - це дощова вода, чи хтось окремо носив звідкись?), повсюди відбувались будівельні й ремонтні роботи...

Потім ми потрапили в дуже красиве місце - здається, в цих скелях колись справді жили люди!

(ці хвостики радували мене всю дорогу, скільки їх бачив!!! Один з найкращих, найсвітліших спогадів)

(А сам я не пішов дивитись на те поселення в скелях, і зробив вибір на користь відпочинку - повалявся, і навіть трохи поспав, не зважаючи на те, що мій будильник через кожні 6 хвилин намагався змусити мене піднятись та вимкнути його)

Далі ми блукали ще десь до 2 години... а може і більше... доки дійшли до озера Сергій ще 2 рази взяв не той поворот - один раз просто 20 хвилин повертались назад, другий раз прийшлось скорочувати шлях через балку та пригорок. Ведучий пояснював це тим, що в тумані місцевість виглядає інакше, і орієнтуватись досить складно. Ми розуміли, сердились, але мовчки... В будь якому разі, коли ми, нарешті, добрались до озерця (просто велика калюжа, насправді), роззулись та дістали пакунки з їжею, то всі наші образи на блукання вмить забулись, і ми просто насолоджувались відпочинком та обідом. Вперше за день з'явилось сонечко і трохи нас зігріло. Сергій з Антоном (якщо не помиляюсь) навіть пірнули в воду. Запрошували і всіх інших, але сміливих більше не знайшлось (-:

Дивно, але ніхто там не фотографувався! Хоча.. здається, у когось має бути запис на відео, як купався Сергій... (-:

Після привалу на нас чекав довгий і складний перехід до якогось місця, де ми мали поповнити запаси води. Хмм... до цього я вважав, що довго і складно вимірюється трішки по іншому, але попереду нас чекала не просто довга і виснажлива дорога, а справді круте випробування!

Наступний пункт називався село Високе. І називався він так тому, що знаходився високо! За словами Сергія нам потрібно було піднятись на вишину десь 700 метрів. Час від часу йшов дощ, пару разів навіть град постукав нам по головам і рюкзакам, весь час були пориви холодного повітря... я навіть дістав свою "зимову" куртку, бо кофтину стало продувати, а захворіти я ніяк не збирався (-:

Підйом і правда був дуже довгий і виснажливий... ми йшли і йшли, підіймались і підіймались. Іноді хтось зупинявся, щоб перевести подих, тоді хто почувався краще - брав його за руку і допомагав продовжити рух. Всі рухались з думкою, що "ось вже майже прийшли", "вже зовсім близько - і будемо на місці", "зараз вже відпочинемо".

Ніколи не забуду той поворот, де ми звернули з одного невірного шляху на інший ще більш невірний... Просто дорога раптом замість того щоб підійматись - пішла вниз... а це було невірно, бо ми мали нагорі вийти до села Високе, а там внизу його точно не було. Праворуч був такий поворот, який більше походив на дорогу до села... В принципі, якщо чесно, то якби ми продовжили рух вперед, то потім просто повернулись би назад, і все одно звернули туди, "до села", тому напевно і краще, що відразу обрали цей шлях (-:

Прикол в тім, що ця дорога спочатку була нормальною, потім трохи менше засвоєною, а ще через кілометр стала непрохідна не тільки для автомобілів, але і дуже складна навіть для піших людей. Хто б міг знати, що ця дорога мало того, що не веде ні в яке село, а й взагалі нікуди не веде - просто забувається десь в лісі... І що робити, коли ти вже півгодини продираєшся скрізь колючі хащі, колешся сосновими гілками, вивертаєш собі ноги на видовбинах... ну не повертати ж назад? Тим більше, що поводир каже, що до села вже зовсім трохи - потрібно тільки на саму гору піднятись!

Зупинились на краю кам'яного обриву, і майже тримаючись за повітря зубами щоб не впасти, стали діставати карту та дивитись, куди ж це ми потрапили...

"Командир" дав наказ рухатись далі - нагору - там має бути село, з нього вже підемо нормально, по дорозі. Легко сказати, складніше зробити, але вибору не було - повертатись назад ніхто не хотів, тому поперлись вгору на гору (-:

Добре, коли хтось впевнено вказує напрямок - це завжди надає ентузіазму та сил рухатись далі (-: Через 15 хвилин ми піднялись на саму верхівку, обійшли її навкруги і зрозуміли, що ніякого села тут немає, і не було ніколи. Дуже розсердились... стали пригадувати різні стадії емоційного стану людини, коли справи йдуть не так. Здається, до ІІ стадії ми вже добрались - стали сердитись і серйозно лаяти провідника.

Врешті, вирішили повернутись назад до обриву - там був непоганий огляд навкруги, можна було хоч трохи зорієнтуватись по місцевості та визначити, куди ж тепер рухати далі. На місці з'ясувалось, що ми взагалі не на тій горі, на яку потрібно було підійматись, а на сусідній!!! Як таке могло трапитись ніхто не знав, але радість від того, що зрозуміли, куди йти була набагато більшою, ніж бажання знову навішати пенделів Сергію.

Спуск був незабутнім! Схил не менше 45 градусів, ніяких стежок - просто через кущі та дерева, намагаючись не посковзнутись на слизькому після дощів ґрунті. Здається, ніхто не покалічився, тільки трохи натерли собі ноги та порядком втомились. Внизу зробили привал на пару хвилин і пішли на орієнтир - до дороги на поселення... але там ще 2 рази прийшлось робити подібні спуски (ох і високо ж ми забрались, стільки спускатись потім...). Коли ми вже ступили на дорогу, по якій, судячи зі сліду, їздили автомобілі, сонце почало йти на захід.. Сергій сказав, що впізнає цю дорогу, і першим пішов до села. Ну, нарешті! (-:

Високе, як з'ясувалось, було не так вже і високо, як розповідав Сергій, вже хвилин через 30 активного підйому (сонечко знову показалось з-за обрію), ми були у на місці - набирали свіжу воду у баклажки. Добре, напевно, що вода на той час вже у всіх закінчилась - підійматись та спускатись без води було значно легше (-: 

Ще ми завітали у Високому до магазину - прикупили хто що - морозива, Живчика, чаю, кави, цукерок... Доки скуповувались та відпочивали, настала справжня ніч. Ті хто мав ліхтарики - вдягнув, хто не мав, ті просто тримались поруч, щоб не загубитись. Попереду нас чекало село Сонячносілля, до якого можна було дібратись тільки по бездоріжжю, якимись місцевими стежками. Спеціально щоб не заблукати, ми декілька разів у різних людей запитали, як нам правильно туди вийти, нам люб'язно підказували дорогу, розповідали орієнтири, де повернути, де не треба, на що дивитись і так далі.

Але це, звісно, не допомогло - надто крутий був наш гід, і визнавав тільки карту і компас, хоч зовсім і не розумів, що на них зображається, і як ними користатись (-:

Як завжди, ми спочатку йшли вірно-вірно-вірно... а потім десь не там звернули і поперлись в невідоме, сподіваючись, чи на щасливу долю, чи на інтуїції, чи на казна-що...

Після неймовірно довгого та виснажливого підйому ми опинились невідомо де! Просто посеред поля, навкруги ліса, обриви, і жодних ознак наближення цивілізації. Ось тут у нас масово почалась ІІІ стадія - депресія. Головний лозунг: "Нащо кудись іти, якщо ми все одно йдемо не туди?!". На кожній розвилці, де проходили, ми зупинялись і довго вирішували, в якому ж напрямку іти далі? Найвитриваліші вирушали в "радіальне дослідження" - тобто якомога далі заходили по вірогідним напрямкам в пошуках найкращого, потім повертались і ділились результатами розвідки. Щоразу було все складніше відриватись від землі та вмовляти себе рухатись далі... навіть обіцянки - "ми бачили там наче світло будинків" не дуже допомагали, бо вже скоріше вірилось, що це або знову Високе, або навіть Бахчисарай, тільки не те кляте Сонячносілля!

Якщо підйом був найскладнішим, то спуск потім був найстрашнішим! По-перше, вже нічого не було видно, і навіть повний місяць на чистому небі не допомагав роздивитись куди ставити ногу. По-друге, нахил був ще крутіший ніж минулого разу, і втримати рівновагу було справжньою проблемою. По-третє, більшість з того, за що можна руки намагались вхопитись, було таким гнилим, що відразу ламалось, і ми часто й небезпечно падали вниз, де нам, як могли, допомагали зупинити падіння ті, хто йшли попереду.

Ось на тому спуску я скалічився остаточно - сильно натер пальці ніг, і самі ноги на внутрішній стороні бедер. Рятувала тільки палка, на яку я спирався, завдяки чому частина ваги переносилась на неї, і було не так боляче... Після спуску ми з горем навпіл вийшли в це село, трохи злякавши місцевих жителів, але коли ми розповіли їм, хто ми такі, і що тут робимо, ті швидко заспокоїлись і навіть запросили нас розташувати свої намети у їх дворі та відпочити до ранку... Ехх, вони не знали, що таке рекордний похід... але точно знали, що це було б найкращим рішенням зараз!

Сергій сказав радісну новину: "Одна третина шляху вже позаду! Тепер ми будемо йти тільки по дорозі, тому можна поміняти взуття на легке і більш зручне". Щоправда, привал ми зробили тільки в коли вийшли з селища Аромат, що якраз знаходилось на трасі... Там ми мали можливість відпочити, поїсти, дочекались, коли на годиннику стане 00:00 і навіть відкрили пляшку коньяку для тих хто вживав алкоголь а для інших був запропонований чає-кавово-трав'яний напій за авторським рецептом Сергія. Всім необхідно було підбадьоритись.

Сам я взуття міняти не став. Це не мало сенсу, бо кросівки були наскрізь промоклі, та й знімати берці було просто страшно... навіть торкатись до ступнів через них було боляче.. просто дав їм трохи відпочити і наказав їм не дуже заважати мені рухатись, бо все-одно необхідно дійти до фінішу, тому що іншого вибору немає...

Наступний привал був у с. Соколиному - це останній населений пункт перед горою Ай-Петрі. В якому всі ми були стані яскраво демонструє фотографія:

Ті, хто стоять на ногах - просто не можуть сісти (-:

Наближалась вже 2 година ночі, а ми ще подолали тільки половину шляху. Єдиним мотиватором для того, щоб продовжувати рух, була думка про те, що дороги назад немає, і взагалі більше немає що робити, крім як намагатись іти. Думки ж про те, що цей похід "рекордний", і що потрібно викладатись навіть більше ніж на 100%, теж були, але десь далееееко-далеееко, і зовсім не гріли та не допомагали.

На підході до гори наша група дуже розтягнулась. Ніхто вже не думав про те, що краще йти всім разом. Просто йшли як могли, з думкою про те, що колись ця дорога закінчиться - і там буде Ялта... море... і можна буде виспатись та дати собі повний відпочинок. Більше нічого не було цікаво (-:

Ми йшли і йшли вперед. Почався серпантин. Ми підіймались по ньому довго, повільно, безрадісно. Очі вдивлялись в темряву з надією невідомо на що. Я був серед останніх - нас було шестеро: Я, Ліда, Іннусік, Антон, Андрій і Сергій (ага, той самий... він замикав колону і слідкував, щоб ніхто не відбився від групи). Присутність Сергія дратувала. Особливо чіпляло те, що він зовсім не подавав виду, що йому хоч трохи соромно, що він так зіпсував нам похід. Дуже хотілось би, щоб він просто вибачився... але від нього було чути тільки "давайте-давайте, треба йти швидше, бо не встигаємо!"... Чесно кажу, тут він вже просто перегнув палку. Будь-яка довіра до нього, як до лідера, зникла остаточно. Після цих слів я став покладатись тільки сам на себе, і існування Сергія, його думки та слова мене більше зовсім не хвилювали. 

Для мене нас залишилось п'ятеро, і я сконцетрував всі свої сили на тім, щоб цим складом протриматись якомога довше. Мені в цьому дуже допомагала Ліда - вона трималась весь час поруч і розважала мене розповідями про цікаві випадки зі свого життя: як вона займалась йогою, як вона спілкувалась з різними бардами, які у неї прикольні друзі, що завжди вражають її оригінальними вчинками. Було дуже цікаво, зовсім не хотілось її зупиняти, а навпаки, слухати і слухати. Мені подобались її розсуди на різні життєві теми - вони були дуже схожі на мої (-: 

Ми піднялись ще пару кілометрів. Не можу сказати точно, скільки. Але потім я помітив в 20 метрах від дороги якусь бесідку з лавкою і вся моя свідомість стала кричати мені про те, що ані кроку не зробить в іншому напрямку, крім як до тієї лавки. Запитав у Ліди, чи не проти вона теж подивитись, що то за місце і відпочити декілька хвилин? Вона сказала, що не проти, і ми спустились туди. Там було досить зручно - була лавка і стілець. Можна було навіть вдвох лягти. Доки ми роздивлялись, поруч з'явились ще Інна, Андрій і Антон. Ми покликали їх до себе. (Сергій, пройшов мимо нас, не помітив, що ми зійшли з траси).

Зробили імпровізовану вечерю - горішки, ізюм, декілька бутербродів із сиром та зі згущеним молоком.. А потім ми вп'ятьох вляглись на цей стіл, який сильно скрипів під нами, загрожуючи провалитись, але тримався... і на хвилин 30-40 ми всі вирубились спати - штабелями, один на одному... напевно, якби попросили повторити "на біс", в тверезому стані ми б не змогли це зробити так швидко, якби взагалі змогли відтворити цей номер ще раз! (-:

На столі ми швидко змерзли і стали прокидатись. Я придумав ще одну можливість, як нам всім ще трохи відпочити і при цьому не змерзнути - сіли "паровозиком": поперек лавки притулились животами до спин один до одного, обійнялись міцніше, поховали руки в кармани сусідів, попереду та подазу нас захищали від холоду рюкзаки. Позиція вдалась! Ми отримали ще близько 20 хвилин такого необхідного відпочинку.

Єдина проблема була - це ноги. Вони зовсім змерзли, і потрібно було щось терміново робити. Тут нас всіх врятувала Ліда. Не знаю, як би взагалі далі рухались, якби не вона! У неї в запасі було 3 пари теплих сухих шкарпеток і декілька поліетиленових пакетів, які можна було вдягти між шкарпетками та взуттям, щоб у випадку потрапляння води не замочити самі ноги! Тоді я вперше за весь час зняв чоботи та перевзувся назад в кросівки.

По трохи почало світати, ми вийшли на дорогу стрічати ранок. Дівчата почувались начебто краще за хлопців, хоча походка у Інночки стала як у пінгвіночки, проте Ліда навіть змогла зробити якусь гімнастичну вправу з йоги. Ми з Андрієм та Антоном ледь-ледь пересувались. Героїзму в нас не було ні на цить...

Через пару кілометрів ми зрозуміли, що такими темпами ми не тільки не встигнемо до Ялти навіть до вечора, а ще й покалічимо себе остаточно, і можливо зовсім нікуди не зможемо потім ходити, тому зупинились і стали викликати таксі з Ялти, щоб нас забрали. Це було весело (-:

По-перше, ми не знали, як пояснити, де ми знаходимось "десь на Ай-петрі... ось тут струмочок... якась база відпочинку... НІ! НІЯКОГО СНІГУ! ТУТ ТЕПЛО! ... ну, ось ми вийшли з Соколиного і пройшли приблизно 10 кілометрів.... ага, майже піднялись на вершину... ТА ТОЧНО КАЖЕМО - НІЯКОГО СНІГУ!!! ... ага... ага... добре, будемо чекати..."

Перші два водія просто сказали, що не стануть їхати, що це дуже далеко і ризиковано... десь о 8:30, нарешті, знайшовся сміливець, який наважився поїхати нас рятувати. Ми дуже цьому зраділи, і навіть погодились, що треба буде не пожаліти, і нормально заплатити таксисту - гривень по 20, а може і по 30 з кожного...

Десь через годину водій передзвонився та сказав, що застряг у снігу, доки їхав до нас, і що йому там  допомогли вибратись лижники, і що він вже скоро буде. Ще через хвилин 15 він нам розповів, що бачить розтягнуту по всьому схилу групу напівмертвих туристів, але вони не схожі на нас за описом, тому їде далі. Ми йому сказали, що це наша група, і то просто найвитриваліші - вони мають пішки дійти до Ялти...

Складно передати словами мої емоції, які я відчув, коли нарешті ми побачили нашого водія. Він приїхав на Жигулях, зупинився і кілька хвилин розпитував нас, як ми тут опинились, хто такі, і чому взагалі таке трапилось, потім, нарешті, пустив в кабіну і ми поїхали в Ялту. Наче гора з плечів впала, я отримав точку опору і миттєво заснув, прокидався тільки від покриків "О! Дивись, яка краса чудова!"; "О! Наші йдуть! ... блін, як соромно перед ними... сподіваюсь, вони нас не впізнають в машині..."; "Ух ти!!! Сніг! Справді - зима навколо. Можна на лижах кататись!"; "Яка краса!!! Не можна спати, коли ще таке побачиш?!?!?!"...  Деякі з цих фраз обривались на пів-слові, бо ми тільки відкривали очі і відразу знову засинали... Як таке може бути - не знаю, але так і було: прокинувся на 3 секунди, подивився у вікно, і знову заснув на декілька хвилин...

Коли ми приїхали до Ялти, водій взяв з нас 500 гривень (по 100 з кожного). Ми навіть не торгувались. Дорога була такою, що він міг би попросити і більше, і ми би не змогли відмовитись. Це тотальна і непереборна монополія на ЧУДО (-:

Таким чином і завершився наш "рекордний екстремальний перехід" з Бахчисараю до Ялти, в якому ми потрапили у всі можливі погодні умови та випробування - сніг, град, туман, вітер, холод, тепло, день, ніч, ясно, пахмурно, але пригодам ще далеко не кінець, просто про них я розповім потім, в наступній главі. (-: