- «Привіт… Це я…»
Ці слова розбудили мою матір коли вона вперто намагалася заснути в холодному автобусі який їхав до Харкова де в одній з клінік вона мала пройти сеанс МРТ… Заговорив чоловік який підсів поряд з нею і почав розмовляти по мобільному. Здавалася б, звичайна собі приватна розмова слухати яку не хотілося але матері довелося оскільки була десь п’ята ранку п’ятниці тож великий автобус щоденного рейсу Барвінків-Харків який їхав через Балаклію був майже порожній (вщент він заповниться коли буде їхати назад і його окупують студенти які на вихідні роз’їздяться по селах та периферійних містечках) і інтимну бесіду сусіда нічого не приглушувало так само як і жіночий голос зі слухавки, та й від раптового пробудження в холоді спати вже не хотілося. Вмостившись зручніше матір сподівалася, що розмова сусіда буде короткою і вона ще зможе задрімати адже до Харкова ще понад дві години шляху… Однак розмова виявилася доволі довгою і з кожним почутим словом надія заснути розчинилася в морі збентеження та гніву… Та спершу опишу вам цього чоловіка – він був трохи старший за мою матір, досить добре вдягнений з гарною вимовою, схожий на якогось викладача, при собі мав сумку набиту продуктами (молоко в пляшках, творог, якісь банки з консерваціями). Ну, а тепер зміст самої бесіди…

Чоловік:
- Ти мене впізнала… Знаєш, я дуже часто почав думати про тебе і досі пам’ятаю, що в нас було…
Жінка:
- Я теж пам’ятаю, але що це дасть…
- Я дуже хочу з тобою зустрітися… Оце їду в Харків до дочки, вона вчиться в інституті, а потім хотілося б побачити тебе і можливо залишитися…
- То й що, що ти хочеш?.. Ти ж колись злякався, в тебе ж там дружина…
- Забудь про мою дружину… Я злякався тоді, але суцвіття моїх почуттів до тебе дало плоди саме тепер…

Мама сказала коли почула слова свого сусіда то втупилася в нього в упор, але той геть не зважав… Коли ж вона переповіла мені їхню бесіду дослівно (вона одна з людей тих які мають унікальну пам’ять) в мене буквально відвисла щелепа… Окрім того, домовившись про зустріч зі своєю колишньою коханкою чоловік зателефонував своїй дочці і попросив аби та на зустріч з ним прихопила книгу з його улюбленими віршами… Знаєте, я всякого маразму про подружні зради начулася і набачилася, але зіткнутися з подібним «ніс-в-ніс» коли чоловік говорить про «суцвіття своїх почуттів» і безсоромно плентає до коханки вдягнувши ідеально випрану і випрасувану білу сорочку і брюки зі стрілками які для нього прасувала дружина, напахтившись парфумами які для нього знову ж таки обирала дружина! З таким виглядом ніби він на міжнародний науковий семінар зібрався йти… На змученого голодом чолов’ягу він теж не схожий і маю сумнів, що він зі своїм інтелігентним писком та білими руками поліз під корову, а коли б і поліз, то навряд чи б йому вірші в голові були… Знаєте, в мене просто слів не вистачає! Це ж треба бути таким холоднокровним, безсовісним і безсоромним гадом!.. Мені взагалі цікаво, з якими думками подібні, випещені своїми дружинами чоловіки йдуть до коханок? Невже вони взагалі ніяк не оцінюють клопоти своїх дружин, невже ми живемо в ісламській країні де жінка має народжувати дітей, годувати і доглядати своїх чоловіків тоді як вони не боячись Аллаха будуть ходити по слов’янських наташах? Це так виходить?.. Ні, навіть гірше, потім, коли найскладніші часи минули – дім збудовано, дитину народжено і виховано, а дерево вже приносить плоди і вже можна спокійно засісти десь в саду на лаві, закурити цигарку й чекати онуків в цих мужів раптом настає криза середнього віку і вони починають казитися!..
Але ж заждіть… Це лише пів історії… Впоравшись в клініці і посидівши в мене на квартирі я провела матір до автобусу і вона поїхала до дому… Та в вечері, щойно вона дісталася додому відразу ж зателефонувала мені і лаючись з люті почала розповідати геть іншу історію…
  Як я вже казала, великі автобуси в п’ятницю геть заповнені студентами тож дорогу до дому матір змушена була простояти стиснена з усіх боків (а це чотири години шляху), і треба ж було таке статися щоб її стисло саме поряд з іншим персонажем… Тож, симпатичний молодий панок близько 25-27 років, гарно вдягнений з кількома пакунками заповненими усілякими покупками розмовляє по телефону з жінкою і в деталях розповідає їй як буде нудьгувати без неї але обіцяє, що скоро повернеться і вони знову зустрінуться… Чути телефонний дзвінок... Швидко закінчивши розмову зі своєю палкою коханою панок витягує з кишені інший телефон - ідентичної моделі і навіть того ж кольору. Відповідає. Голосу в слухавці не чути, однак самого персонажа чути відмінно…

Панок:
- Так мила, я вже їду до дому… Цьомни мою донечку… А я везу подаруночки… Так гарні… Так, і твоїй матері невеличкий… Так, і я дуже скучив і вже скоро буду вдома… До зустрічі кохана…

Бесіда закінчилася і панок знову взявся за перший телефон і почав дзвонити… І кому б ви думали?.. Він попередив ще одну «кохану» про те, що має поїхати на кілька днів, але скоро повернеться і вони зможуть побачитися… Закінчивши розмову герой задоволено зітхнув і відкинувся в кріслі не помітивши як на нього з розкритим ротом втупилося двоє людей - молодик який сидів поряд і моя матір яка стояла над ним… Певний час було тихо, та сусід цього паночка все ж не стерпів і заговорив.

Молодик:
- А як тобі це вдається… Тобто, невже твоя дружина не бачить в телефоні номерів дівчат?
- А я тримаю телефон з номерами подруг у скриньці з інструментами в гаражі – туди вона не дивиться…
- І як, вона не здогадується?..
- Ну, за два роки так і не здогадалася… До того ж в чому можна підозрювати дбайливого, тихого і люблячого чоловіка. Я свою дружину ніколи не ображав, батьків її шаную і постійно допомагаю і привожу якісь подарунки, тож теща і тесть мене просто обожнюють, навіть заступаються коли дружина чимось незадоволена… Кому ж хочеться втратити ідеального зятя…
- Але, тоді навіщо?..
- Ну як, мені ж треба якось розважатися…

 «Ідеальний»… Може зять він і ідеальний, а ось чоловік… Невже чоловіки дійсно думають, що жінки нічого не помічають!!! Жінка може виглядати наївно, поводитися як закохана дурепа, але невже чоловіки дійсно думають що жінка не здатна помітити зраду?! Ви що, дійсно так думаєте? Думаєте, що жінки ІДІОТКИ? Чи ви думаєте, що жінка яка дізналася про зради чоловіка відразу почне бити посуд і влаштовувати істерики! Та є такі дружини яких чоловіки головою в стіл б’ють коли та не вчасно виделку принесла, а вони все одно поводяться як закохані дурепи… Чоловік може шифруватися скільки влізе, але вуста зрадливі і він не завжди здатен помічати, що і де говорить… А жінки , як відомо, складаються з деталей, вони здатні помічати такі речі на які чоловіки просто не зважають, а склавши 2+2… Причин мовчання зрадженої дружини може бути безліч – діти, сімейні цінності, закоханість, смирення, релігійність, не виключенням може бути навіть подружня зрада з боку жінки… Але невідання… Я вас прошу… Але знаєте, що найжахливіше, такий «коник стрибунець» може доскакатися так, що занесе якусь хворобу в родину, і знаєте кого в першу чергу почне звинувачувати – мовчазну дружину яку він охрестить шльондрою… А як же інакше, образ «ідеалу» не можна паплюжити, інакше він втратить авторитет у сім’ї…

   Два геть різних випадки, дві геть різних реальності... Не молодий пан з кризою середнього віку, якому захотілося згадати старі-добрі часи і незважаючи на дружину яка розділяла і переживала найскладніші періоди їхнього життя, разом з ним трудилася і намагалася створити майбутнє для їхньої дочки, разом з ним переживала розчарування і кризи, і яка тепер стала не потрібною, адже життя стало тихим і стабільним, метушня і хвилювання зникли тому можна знехтувати стількома роками аби завіятися казна-куди, до казна-кого бо його "почуття принесли плоди"... Які плоди? Дитину, господарство, облаштований будинок в якому господиня створювала затишок впродовж багатьох років... Коханка не ділила з ним будні і хвороби, не прала і не прасувала його речі стільки років, аби її чоловік виглядав достойно, і хто-знає чи вона б витримала його бодай три роки, не те що б двадцять, і не факт, що зараз вона готова прийняти це... А єдиний справжній плід який принесе йому такий зв'язок - розчарування, а можливо й зневага власної дитини... І молодий, геть несвідющий панок, який навіть уявлення не має як певно страждає його молода дружина коли у ночі прокидається почувши як у сні її чоловік лагідно шепоче до якоїсь жінки... І плаче... Вона не скаже про це своїй матері, адже матір може відмахнутися або ж зчинити неймовірний скандал який приведе до розлучення... І як потім дитина буде рости без батька... А як вона буде жити без свого чоловіка... Вона плаче і безмовно голосить, а якщо ж раптом прокинеться чоловік і запитає - "Що трапилося?", відповість, що прокинулася через сусідського пса, або ж через поганий сон... І нічого не скаже...

Ох, давненько я вже не бралася за "перо" і хотілося б поговорити на багато болючих тем, але сьогодні в мене хвилює геть інше, а саме справжнє, високоякісне кіно...
   За останні кілька років через бум новітніх комп'ютерних технологій в галузі кіномистецтва наш одвічний кіногодувальник "Голівуд" доволі різко посадив нас на жорстку дієту радикально зменшивши кількість смислових калорій в кіно і тицьнувши нам в зуби жорстку і прісну вівсянку зі спецефектів та шаблонного сюжету. Але, що ми можемо зробити, адже кіногодувальників як і батьків не обирають, а оскільки наші співвітчизники навіть маючи гроші та можливості випускають кіно через яке потім дві доби не можливо з горщика злізти маємо миритися з американськими продуктами...
   Тож, кіно! Вже років зо три роки я з сестрою марно намагаюся знайти в купі нових американських кінофільмів щось дійсно якісне і можете не вірити, але ці кілька нових років ми спровадили з гіркою думкою, що Голівуд не порадував нас жодним по-справжньому гарним фільмом... "Сутінки" - ну так, фільм цукерочка, але його можна скуштувати лише раз, вдруге вже нудить. "Трон" - біс-знає для кого воно, але точно не для шанувальників кіно, так само як і "Володар бурі" (не розумію за що він отримав стільки оскарів), а далі ціла купа усіляких аватарів, поттерів (кожен з яких гірший за попередній, власне як і сутінкова сага), персі джексонів... А ви знаєте скільки є фільмів схожих на "Імаджинаріум доктора Парнаса" - ви б дуже здивувалися! А "Я, четвертій", "Астрал", "Тор", "Той, що змінює реальність", "Початок" і ще ціла купа голівудського сорому який ми змушені дивитися бо все інше ми вже ніби то подовилися... В мене самої кінотека з 700 різних фільмів починаючи з 90-х і до сьогодні, і це не рахуючи серіалів... Ті що з 90-х я вже по десять разів подивилася і змушена була "їсти" новинки з переглядом яких голод до справжнього кіно почав зростати дедалі більше, тож з "голодухи" я почала шкребсти "по-сусєках" пам'яті і згадувати фільми про які колись чула, але все ніяк не випадала нагода їх переглянути... Я говорю про старі -добрі американські стрічки 30-х та 40-х... Знаю, зараз хтось проскрипить "Це що, прикол такий?.. То ж старе як світ кіно, воно зараз не актуальне і нудне - не для сьогоднішнього ритму життя..."Я теж так думала, і певно тому мої руки ніяк до них не доходили... Але я так собі подумала, якщо воно таке занудне, то чому попри насичений суперфільмами  американський глядач продовжує його дивитися, а деякі з тих старезних фільмів стали культовими... Тому, взявши себе в руки я пірнула в минуле кіно і почала "виловлювати" окремі стрічки... Певно багатьом глядачам знайома романтична кінострічка "Сабріна" з Гарісоном Фордом, та ще в дитинстві я дізналася, що то рімейк однойменної стрічки 50-х де роль Лайнуса Ларебі грав знаменитий на той час ідол жінок Хемфрі Богарт і відома красуня Одрі Хепберн... Тож, саме з цієї стрічки все почалося... І яким же глибоким було моє збентеження коли я зрозуміла, що цей старезний фільм насправді дуже гарний! Звісно, він не такий пророблений як фільм 90-х, але надзвичайно вишуканий і по-дитячому наївний, а чудова гра акторів мене просто вразила, ось саме тоді я відчула першу симпатію до Богарта і розділила думку тогочасних американців щодо неймовірної вроди Одрі... А далі, знаменита стрічка 40-х "Касабланка", з тим самим Богартом і красунею Інгрід Бергман... Ну, що я можу сказати, десь на 20-й хвилині перегляду я мало з дивана не сповзла бо майже весь сценарій  знала на пам'ять хоч і дивилася його в перше в житті... А все через фільми 80-х та 90-х в яких фрази з "Касабланки" використовували як крилаті, так як в нас "нехороший человєк - редіска", "А Вас, Штирлиц, попрошу остатся...", або "Вор должен сидеть в тюрьме", ну, іще купа подібних виразів... А особливо фрази з "Касабланки" любили використовувати в американських пародійних фільмах "Гарячі голови", "Голий пістолет", тощо... Думаю тим хто дивився хоча б одну з цих пародійних епопей знайома фраза: "Так, я пам'ятаю, вони були одягнені в сіре, а ти була в синьому..." А улюблена фраза американців: "Я знаю, що за маскою циніка приховується сентиментальне серце..." я її мільйон разів чула з вуст різних кіноперсонажів... А Боггарт в білому піджакові! Через якихось 20-25 років в такому самому піджакові Джеймс Бонд зачаровував нове покоління кінофанаток!.. Але, що ж це я про деталі коли варто поговорити про саму стрічку... Перш за все фільм переносить нас до Африки, в Касабланку у час Другої світової війни. Касабланка тоді ще належала французам, а французи вже належали німцям тому в тому районі була досить складна політична ситуація... І ось, на фоні всієї цієї метушні та страху герой Богарта раптом зустрічається зі своїм старим коханням, яке жваво так дременуло від нього у Франції і помчало в протилежний бік, і як виявилося не даремно... І ось наш герой зневірений в коханні, в жінках і людях загалом вдруге переживає втрату кохання і допомагає йому чкурнути в Європу прихопивши лідера європейського супротиву який вів підпільну війну з фашистами... Шанувальникам вибухів, усіляких піротехнічних експериментів, кривавих бійок і сексуальних епізодів тут шукати нічого! Це кіно яке розкриває персонажів і їхні внутрішні суперечки, вагання, страждання і щирі почуття які втілюють чудові, талановиті і безмежно красиві та чарівні актори - боги справді якісного кіно...
   А далі стрічка "Це чудове життя" 1946 го року... Як сказав один критик: "Це дивовижний приклад того кіно, яке не потребує ніяких оцінок чи рейтингів, так як час вже давно розклав усе на свої місця..." Принаймні для всіх американців (І я не про США, а про жителів материків) та західних європейців для яких ця стрічка стала таким атрибутом Різдва як для нас салат "Олів'є" та стрічка "Іронія долі..." на Новий рік... Але з тією різницею, що "Іронія долі..." для нас стала необхідним фоном коли ми готуємо це саме "Олів'є" або коли його їмо, і якщо раптом, в програмі телепередач на Новий рік ми не знаходимо "Іронії долі..." хоч і не збиралися його дивитися то починаємо відчувати крайній дискомфорт у передчутті апокаліпсису... Тоді як для американців і європейців "Це чудове життя" стало такою ж потребою як різдв'яна ялинка і щедрівки... А все через неймовірний настрій стрічки, вона намагається запевнити нас, що попри наші розчарування, втрати, горе та проблеми, обов'язково знайдуться люди які нас підтримають в скрутну хвилину, люди, які є невід'ємною частиною життя і частиною життя яких є ми - щоб ми там собі не думали... Історія розповідає нам про життя звичайного дрібного чиновника - Джоржа, який пожертвувавши власними мріями та бажаннями заради добробуту своїх рідних і близьких одружується на красуні Мері і починає жити цілком посереднім життям. Але в найнесподіваніший момент, напередодні Різдва його конкурент довів його банк до банкрутства і звинуватив Джоржа в злочині якого він не коїв, але за який міг сісти у в'язницю. У відчаї, батько чотирьох дітей вирішує покінчити з життям, але його рятує янгол який показує яким насправді чудовим є його життя... Заспокоївшись Джорж вирішує з гідністю прийняти все, що приготувала йому доля та раптом обставини змінюються коли йому на допомогу приходитьвсе містечко і люди яким свого часу допоміг він... Чудовий актор Джеймс Стюарт і неперевершена красуня Донна Рітч виявилися просто неймовірною екранною парою! Їхні персонажі живі, реальні і надзвичайно витончені - такої якісної акторської гри ви мало де побачите... А сценарій просто бомба!!! Я сиділа і дивилася фільм не вірячи, що він був знятий в 40-х роках, адже герої, їхня мова та пластика є цілком доступна сучасному глядачеві... А деякі епізоди з фільму ви можете знайти в фільмах 90-х років, і навіть... Ви бачили фільм "Брюс всемогутній"? Пам'ятаєте той фрагмент коли Брюс заарканив місяць для своєї коханої, так ось - це переграна сцена з "Це чудове життя"... Тільки коли молодий Джорж обіцяв Мері заарканити місяць і почав вішати їй лапшу на вуха про те, що після цього місячне сяйво буде линути з кінчиків її пальців і волосся старий сусід який слухав його байки не витримав і закричав : "Що ти так довго базікаєш! Краще б поцілував її!.. Ох-ох-ох, молодість дається не тим..." До речі "Янгол А" Люка Бесона можна назвати однією з варіацій "Це чудове життя", тільки янгол Джоржа не був схожий на фарбовану повію, а на старенького, розгубленого дідуся...
  Наступним моїм відкриттям стала стрічка 40-х років "Знайомтеся, Джон Доу" з красенем Гарі Купером... Зізнаюся, йому не надто пощастило з партнеркою по знімальному майданчикові - надто метушлива, надто стрімка і не надто глибока героїня, чимось схожа на журналістку "Дейлі Пленет" Лойс Лейн з мультсеріалу 30-х років "Супермен" - амбіційна, самовпевнена і завжди трапляє в неприємності... Дехто відносить цю стрічку до розряду "комедій", але я - ні... "Знайомтеся, Джон Доу" більше схоже на якісне соціальне кіно ранніх часів яке на постмодерністській хвилі перейшло в русло артхаусу... Шкода, в наші часи не можна знайти гарне соціальне кіно після якого б не почувався брудним, зараз це або солодкаві мелодрами які межують з комедіями, або грубий та гнітющий артхаус після перегляду якого складається враження ніби ми вже живемо в пеклі і барахтаємося у власних екскрементах... А ось "Знайомтесь, Джон Доу" це чудово збалансоване кіно яке примушує тебе задуматися про стосунки людей з соціумом, про ідеали та патріотизм... І хоч ця стрічка стара як світ, а красень Купер вже давно постарів і помер, однак проблеми гуманності в ній цілком актуальні для сьогодення, а найголовніше після нього лишається приємний ралігійно-християнський присмак і глибока любов до людей... Сюжету я вам переказувати не буду, краще подивіться цю стрічку - не пожалкуєте...
   І на останок "Мальтійський сокіл" 1941-го року з вже знайомим Хемфрі Богартом. Це кіно для шанувальників детективів та інтриг (особисто я відношуся саме до таких). Тут знову ж таки не буде вибухів, масових вбивств, безкінечних патронів та оголених частин тіла. Ми відразу ж поринаємо в світ приватного детектива Сема (Богарт) який паралельно з розслідуванням вбивства свого партнера по бізнесу намагається розв'язати загадку яку йому при-піднесла нова клієнтка... Тут Богарт у всій красі! Ви пам'ятаєте фільм "Останній бойскаут" з Брюсом Уілісом - його персонаж Джо не поважає ні Бога ні копа, для нього всі однакові і він будь-кому нагрубить, нагострить, начистить пику і при цьому нагло і чарівно так вишкіриться... Так ось, детектив Сем Спейт такий самий, але на відміну від Джо він завжди елегантний, гладенько виголений і не прокидається у власному блювотинні, до того ж він сам страшенно любить інтриги і сам не проти пограти з мафіозі в "кошки-мышки", а його стосунки з секретаркою дивовижно нагадують стосунки Бонда з його Меніпенні...
   Ось такі вони - герої минулого століття, самовпевнені, елегантні, шляхетні, нестерпні і насамперед МУЖНІ! На-жаль сучасні герої - це самозакохані мазунчики позбавлені характерів, плаксії і вічні мученики долі. Їхні обличчя і характери почали зливатися через шаблонність які для них обрали самі ж глядачі - дивитися шкода! Як власне і сучасні фільми... Та все ж, в світі існує бездонна криниця "золотої колекції Голівуду" яка здатна повернути в той час коли головним був не жіноподібний писок якогось чубатого красунчика, а справжній акторській талант та шарм, визнаний кількома поколіннями справжніх поціновувачів якісного кіно... І якщо вам вже набридли дурні спецефекти, фільми позбавлені мети та сенсу, безликі і безвільні герої просто сходіть до тієї криниці і втамуйте спрагу культовими стрічками... І хай вас не лякає, що зняті вони були казна-коли, насправді вони надзвичайно актуальні, захоплюючі і такі різні. Там ви можете знайти саме те, що вам до смаку, чи це мила і наївна романтична комедія, чи інтригуючий і непередбачуваний детектив, або ж глибока і розумна мелодрама... Це лише крихітна частина з того, що я могла б вам порадити, а хороших фільмів ще так багато... Та з цього ви можете почати смакування справжнім кіно, і щойно ви його скуштуєте сучасні блокбастери почнуть здаватися просто банальним набором фантасмагоричних картинок... 

   Чи знає хтось, звідки пішов вислів "козел відпущення"?  Насправді він дуже старий і бере початок, ще від євреїв. Виявляється, в сиву давнину в сільських громадах раз на рік обиралася тварина - козел, на яку всі жителі "вішали" так би мовити, гріхи всієї общини і ніби очищалися від них, після чого, козла відпускали в чисте поле де він мав згинути разом з їхніми гріхами, тоді як жителі селища зі спокійною і чистою душею могли починати заробляти гріхи наново, адже наступного року вони обирали собі нового козла відпущення...
    Про "козла відпущення" я дізналася на парі з соціології, зізнаюся, я і не пішла б на заняття якби знала, що то звичайна лекція бо збиралася з'явитися лише на семінар аби подискутувати на тему "Гендерного питання". Але, так склалося, що я прийшла і стала п'ятою студенткою (з можливих тридцяти), і не пожалкувала просидівши в тісній компанії дві години, адже це підштовхнуло мене до нових міркувань...
   То, хто такий "козел відпущення" у невеличкій соціальній громаді? Це дуже просто, чи на роботі, чи в дома, чи в студентському колективі завжди є "козел відпущення", окрім того, помізкувавши, я дійшла висновку що в цій самій громаді у кожного її представника може бути навіть свій особистий "козел відпущення"... Він обирається сам-по-собі, громада про це навіть не домовляється, але якось, по-звірячому інтуїтивно вона вираховує найслабшого представника і починає його цькувати, - це можуть бути дрібниці: гострий жарт, нібито необразливе кепкування, дзвінок о третій ночі через якесь ду-у-у-уже нагальне питання, яке насправді можна було б вирішити напередодні у вечері або з ранку, якісь дрібні капості (на-кшталт пришивання гудзика туди де йому не місце, або причеплення до одежини якогось папірця-хвостика), і на все це знаходиться дуже проста відмовка - "це лише невинний жарт"... Невинний жарт... Невинний жарт... Мене ці слова ніби кістка поперек горла стають... Наш викладач мотивувала це так: "Якщо соціальна група, не знайде "козла відпущення" соціальні одиниці почнуть пожирати один одного мов павуки в банці"... Дивно, я майже рік пропрацювала в трудовому колективі в якому не було "слабкої ланки" - так, виникали деякі сутички, але вони швидко перегоряли і життя знову тривало, - жартували, пліткували, спілкувалися, знову знаходили "точку зіткнення" через яку виникала полеміка, але висловившись ми знову починали спілкування ніби нічого не трапилося, через що, колектив був дивовижно дружний... А вже після зазначеної лекції соціології, я "ідентифікувала" цього самого "козла відпущення", точніше двох, у своїй студентській групі ... Перша - це дівчина, дуже спокійна і приязна, звісно не без своїх "тарганів" в голові але дуже мила, з першого ж курсу її почали називати "білявкою" (хоч насправді вона брюнетка) і поводитися відповідно, і з того ж самого часу я усіляко намагалася відгороджувати її від одногрупників, адже ця дівчина має дуже вразливу душевну натуру і болісно сприймає подібні цькування. Можу навіть сказати чому намагалася усіляко обороняти її - бо свого часу вже була "козлом відпущення" і після того почала хронічно не-переносити будь-які види пригноблення жорстоко реагуючи на гнобителів, за багато років перебування у "козлячій шкурі" я навчилася вираховувати у цих самих гнобителів "найболючіші точки" і бити саме по них... А ось другим "козлом відпущення" виявилася особа, про яку я навіть не підозрювала... Це була я сама, але не для групи, а для окремої особи... За майже чотири роки я, так як і більшість моїх одногрупників дивувалися, чому один з найсолідніших парубків з групи забачивши мене раптом мінявся у настрої і ставав незвично... Різким, критичним і цинічним ,направляючи всі ці емоції на мене... Для мене самої це була загадка, хтось навіть кепкував з нього (так щоб він не чув), ніби-то він закохався, адже ми з ним і в стилі одягу і в норові ніби відбиток один одного, але я мало в це вірила, і тому продовжувала активно протистояти йому, адже язик також підвішений маю, до того ж сама не проти поскандалити з розумною людиною... Доходило до того що наші з ним суперечки ставали просто як кіношні розбірки для одногрупників ... І ось, на тобі... Я виявилася "козлом відпущення"... Шкода, що я дізналася про це запізно, швидше за все, це могло припинитися ще на першому курсі, просто стратегію треба було змінити... А я ж вже так давно скинула "шкуру козла" що й забула, як це, коли тебе намагаються вразити в найболючіше місце аби самоствердитися в очах оточення та самого себе, і тому, лютувала і казилася, а треба було лише послати того парубка к бісовій матері у найжорсткішій формі і відвернувшись йти у протилежному напрямкові...
   Почала міркувати, а чи є в мене "козел відпущення"? Однак колишній досвід не дозволив на когось "вдягнути шкуру" яку сама носила, адже розумію як це тяжко, тому дотримуюся досить дієвого принципу - "стався до людей так, як ти хочеш, аби ставилися до тебе"... А "пару випустити" можна і роботою - чим активніша і зайнятіша людина, тим менше їй хочеться витрачати час на цькування свого ближнього, а найдієвіший спосіб, - це посперечатися з кимось на політичну тему , або просто знайти особу з протилежною життєвою позицією і взятися активно пояснювати їй, чому її життєва позиція неправильна .

   До того як піти на виставу Є. Безродного «Чичиков і Ко» до харківського театру "Березіль" я досить багато чула про неї, і навіть бачила один фрагмент у відео архіві який справив на мене не надто хороше враження, відверто кажучи як на неї сто років не пішла коли б викладач «Історія українського театру» не наказала, додатково давши завдання написати на неї рецензію.  Кожен зі студентів сприйняв виставу по-своєму, однак, прихильники класики (до яких власне відношуся і я) були вкрай обурені і збентежені після перегляду. Тож… Мій перегляд не виправив те враження яке склалося на основі переглянутого відео і свічень інших глядачів. Як на мене вистава була зроблена вкрай неохайно і ніби поспіхом, іноді складалося враження, що самі актори не знали про що говорили і про що взагалі вистава; незрозумілі, спонтанні фрази з вкрай фальшивими емоціями та пластикою викликали враження ніби я прийшла не в театр на виставу за знаменитим шедевром Гоголя, а в гурток народної самодіяльності де зібралися самі недоучки яким треба якось розважатися на вихідних… Сценарій не зрозумілий, від нього «тхне гнилим» салонним гумором вартим хіба що «Камеді-клубу», а може ще гірший, а вульгарні жарти на предмет людських збочень ніби списані з дешевих американських пародійних фільмів. Єдине, що можна відзначити як позитивний момент – це деякі звукові каверзи якими супроводжувалася п’єса, більше ж нічого додати.

Цікаво як сценарист чи-то режисер Безродний примудрився зробити з геніального майстра блефу і імітації Чичикова метушливого, безхарактерного персонажа який мотається від одного двору до іншого потрапляючи від одних дивних господарів до ще дивніших і при цьому акцент постійно робиться саме на гіперболізованих дивацтвах цих господарів які були збільшені від маленького грішка до мегазбочення на всіх його рівнях – ланцюги, недвозначні розмови, сексуальні натяки, непристойні фотографії. Один з викладачів охарактеризував виставу так: «Ну, яка вистава… СУЧАСНА вистава…» То що можна сказати про наших сучасників, що в їхніх головах лише вищезазначені думки? Моментами здавалося, ніби я потрапила в голову божевільного або наркомана: рибний пінг-понг з бджолою, «дітки-крихітки» схожих на пенсіонерів-алкоголіків з якими у «матінки» недвозначні стосунки… То що це за театр? Де славетна курбасівська знаковість в якій всі предмети на сцені повинні нести смислове та філософське навантаження? Бо я побачила лише абсурд привабливий лише як розважливий маразм який подивився і забув. Хаос з образів який не навантажує мозок проте викликає непідробне обурення або остаточну зневіру в тих хто сподівається походом в театр долучитися до справжньої культури, адже на банальні людські «пристрасті» можна і в дома по-телевізору подивитися… Але що вже казати, - зараз модно виносити на публіку психоделічний бруд забувши при цьому не лише моральні засади, але й елементарну художню впорядкованість та вишукане мистецтво… Властиво, що ця болячка не зникла навіть після того як з театру "Березіль" втік "славетний" Жолдак котрий опустив театр до такого стану, що дворова шпана і кидала свої свої порносайти і пиво і бігла подивитися збочення "наживо", адже відео, це не те ж саме що дивитися на голих акторів за п'ять метрів від тебе... Так, смутні часи тоді були в театрі, та на щастя в Харкові ще лишилися впливові консерватори які своїм обуренням та збентеженням примусили пана Жолдака зі скандалом полишити спаплюжений ним храм мистецтва... Та схоже що його спадок лишився і подібні вистави ще довго будуть тішити глядачів позбавлених смаку та культури приваблюючи до театру шанувальників збоченого балагану.

Хто зараз згадає про суть п’єси "Чичиков і Ко"? Режисер хотів втілити якусь філософію про смерть і життя у виставі? А якщо запитати в глядача : «Що з вистави Ви запам’ятали найдужче?», хтось згадає про філософські домисли на тему мертвих душ які продовжують жити… Вже! Хтось згадає про незабутній «пінг-понг», хтось заговорить про екстравагантні фото з гомосексуалістами у відвертих шкіряних костюмах або божевільне поводження того чи і іншого персонажа, а декого могло вразити підкидання "новонародженого" за пуповину, а найцікавіше – майже ніхто не згадає самого Чичикова… А що Чичиков? Хто він такий? Лазить тут і там, «нормальних людей» колотить… Адже мало хто читав літературний оригінал «Мертві душі», а одна моя одногрупниця сказала, що після такої вистави ніхто й не захоче прочитати. Тож Чичиков і лишиться у свідомості глядача абиким, але не вишуканим інтригантом, здатним пристосуватися до будь-яких обставин так само легко як хамелеон, людина майже позбавлена індивідуальності однак наділена надзвичайною здатністю мати сотні інших індивідуальностей.    Подумати лише на театральній сцені де тисячі років тому греки поклонялися своїм богам і оспівували доблесть, брудно зґвалтували мистецтво і одного з найцікавіших і найбільш інтригуючих персонажів Гоголя – Чичикова, якого великий літератор обожнював чи не найсильніше серед усіх створених ним героїв.

Григорій Петрович ПІВТОРАК Півторак Григорій Петрович — член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою історик і філолог. Автор понад 150 друкованих праць з проблем етногенезу слов'ян, історії й діалектології східнослов'янських мов, етимології, білорусистики, культури мови, у тому числі 5-ти монографій. Один з авторів «Етимологічного словника української мови» в семи томах (написав близько 3500 етимологічних статей). Рецензії на його праці друкували часописи Білорусі, Болгарії, Чехії, США. Учасник багатьох всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій, симпозіумів, конґресів. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995). Працював також у галузі літературознавства, публіцистики і художнього перекладу. Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

Рецензенти: Член-кореспондент. НАН України, доктор філологічних наук, професор О. Б. Ткаченко; доктор філологічних наук, професор В. В. Жайворонок; доктор філологічних наук, професор Ю. О. Карпенко; доктор філологічних наук, професор І. Г. Матвіяс.

Затверджено до друку вченою радою Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

                                                          Вступ до книги

Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської) хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по-різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо.

Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV-XV ст.).

На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX-X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.

У наш час відновлення української державності й відродження духовності нації помітно зріс інтерес широкої громадськості до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці-вчені, але й аматори-журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов'янських та неслов'янських мов. Але відсутність необхідних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті, невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII-XVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням лише російської державності. За такою логікою, українці до Київської Русі нібито зовсім не причетні. Рядовому читачеві буває важко розібратися в усьому цьому, і він часто сприймає різні вигадки як історичну правду. Пропонована книжка в популярній формі розкриває деякі аспекти порушеної проблеми на основі найновіших досягнень мовознавства, історії, археології, антропології та інших суспільних наук.

Історія українського народу й української мови давня й невичерпно багата, справді гідна великої нації. Отож немає потреби її штучно збагачувати, прикрашати міфами й відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Шукаючи прадавні наші корені, слід пам'ятати, що українці — частина слов'янського світу, а українська мова — одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи дослідження далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши суспільну й мовну історію давніх слов'ян. З історією всього слов'янства була пов'язана й історична доля українців.

Публікація: Віктор МОВЧАН, газета "Нація і держава", 12 квітня 2007 року

У побуті кожен з нас, українців, особливо перебуваючи в Російській Федерації, не раз чув на свою адресу образливу кличку "хохол" - цим словом північні сусіди позначають нашу національну належність. Незважаючи на штучно культивовану велику дружбу народів СРСР, росіяни часто для приниження вдавалися до прізвиська "хохлы". Пригадую, в Москві високий чиновник у присутності українців безсоромно верещав: "Хохлы окуппировали Кремль!" Він мав на увазі "царювання" Хрущова, Брежнєва, Підгорного, Полянського, Шелеста та інших членів партійної еліти, які походили з України. "Хохлов давить надо!" - вів далі. Так раз заразом вигукував сп'янілий міністерський керівник.      Глибоку образу відчували наші земляки від заклику москвичів "Хохлов давить надо!": і дрібні, і великі московські та російські чиновники, де могли і як могли, постійно "давили" все українське: науку, культуру, освіту, виробництво,нищили та вбивали талановитих, національно свідомих українців, забороняли українську мову, насильно здійснювали зросійщення.     Москвичіта інші росіяни полюбляють замість назви "Україна" вживати слово  "Хохляндія", а схильність і любов до всього українського називають  "хохломанією". Наші надмірно бундючні, самовпевнені та агресивні північні сусіди щедро нагороджують епітетом "хохол" майже кожного, від кого почують не лише нашу мову, а бодай українську вимову.

На місці, де стояв намет ката-м'ясника, Іван  Грізний наказав поставити пам'ятний знак - кам'яну урізану піраміду щоб татари навіки запам'ятали, чому їм треба підкорятися Росії. Саме після цієї кривавої акції пристала кличка "кацап" до московитян, а згодом - до всіх росіян, до великого князя московського і першого московського царя Івана IV Грізного. Це слово походить від татарського "кассап", що  означає м'ясник Є в татарській мові й слова: кассапхане (бойня, м'ясна ятка), кассапчилик (м'ясна справа, професія м'ясника) та інші слова з цим коренем.

   Слово "кассап" є і в мові кримських татар, але тут  воно має два значення. Крім значення м'ясник, продавець м'яса, є ще й інше. Один старий татарин, родом із Бахчисарая, провівши виразним жестомруки навхрест по обличчю, сказав: "Якщо порізав когось - теж кассап". Усі ми, українці, з дитинства чули іншу версію назви росіян "кацапи".  Мовляв, вони носили бороди й виглядали "как цап". Це хибне тлумачення виникло за таких умов. Перед Переяславською радою серед козаків була сильна протимосковська група, яка складалася з Івана Богуна (на знак протесту проти угоди з москалями він зламав свою шаблю), Виговського, Григорія Герцика та інших. Ці патріоти доводили Богданові Хмельницькому, що не можна укладати договір з таким підступним і безчесним народом, як кацапи. Тоді Богдан Хмельницький звернувся до московських послів із  запитанням: "Чому вас називають кацапами?" Посли не змогли дати відповідь. Гетьман послав з цим запитанням Виговського в Москву, до царя Олексія. Цар і бояри, порадившись зі своїми прислужниками-вихідцями з України, вигадали таке: ви хохли, бо носите на голові хохол, а ми носимо бороди, тому нас прозвали "как цап" (тобто "как козел") звідси й "кацап", Виговський привіз цю відповідь Хмельницькому, і Переяславську угоду було згодом підписано. Москалі та московські бояри справді носили бороди, й пишалися ними, але бороди в них були не клиновидними, цапиними, а широкими і мали вигляд лопати. Та й слово "цап" є українським. Таке фальшиве тлумачення слова "кацап" не має нічого спільного з прізвиськом "кассап", що його дали московитам скривджені татари. Відомий факт, коли Іван Грізний захотів відвідати Миколу Салоса - юродивого-оракула, який жив у Новгороді. Салос у відповідь на привітання царя простягнув йому закривавлений шматок сирого м'яса. На цю тему є картина одного з художників-передвижників "Грізний і Салос". Упродовж історії кацапи ще не раз засвідчували свою нелюдську, люту вдачу.     Страшна різня була в Батурині, коли кацапи вирізали всіх жителів, від малого до великого. Тоді, під час російсько-шведської війни, Петро І, щоб викликати в українців ненависть до шведів, переодягав своїх солдатів у шведську форму й наказував вирізати цілі українські села. Особливі звірства виявили кацапи під час першого руйнування Запорозької Січі в 1709 році, коли козаки повірили присязі Москви та намовлянням зрадника - колишнього січового курінного Гната Ґалаґана і склали зброю. Кацапи до смерті замучили всіх живих запорожців, пустивши по Дніпру плоти з шибеницями і палями, на яких конали козаки. Та цього виявилося замало і вони взялися за мертвих Викопували з могил трупи не лише козаків, а й ченців: "...голови їм відрубано, шкуру луплено, вішано, колесовано..." (Іванченко Р. П. Історія без міфів. - К,: "Український письменник". 1996 рік. - С 335), "Знущатися над мертвими - в звичаї цього народу" (Штепа П. Московство. - Дрогобич: "Відродження", 1996.-С. 337).

Можна наводити безліч фактів жорстокості кацапів. Особливо "проявили" себе кацапо-більшовики  XX століття. У 1918 році банди Муравйова вбивали мирних жителів Києва лише за українську мову або одяг. А до яких нелюдських знущань вдавалися кацапи в страшному 1933 році, коли на кордонах України і Кубані стояла Червона армія і не  пускала голодних українських селян у ситу тоді Росію, де просто неба гнили гори звезеного з України зерна. Не забуваймо, що ідея голоду в Україні належить кацапу В'ячеславу Молотову (Скрябіну). Це він сказав Сталіну: "Хохлов и казаков может загнать в колхоз только голод". Під час сталінських репресій у катівнях НКВС душа кацапська розгулялася уволю. Наприклад, у колишньому Жовтневому палаці в Києві у підвалах в'язням пробивали черепи, а інших в'язнів примушували ложкою їсти ще теплий мозок Тепер добре відомі й звірства, що чинилися в таборах ГУЛАГу, особливо тоді, коли було "добровільне" приєднання Західної України. Так, у 1941 році, перед приходом німців, у тюрмах було замучено всіх ув'язнених: людей варили в казанах, а трупи пересипали негашеним вапном, щоб замести сліди. Увесь світ тоді облетіла фотографія трупа українця, в очі якого ще заживо було забито цвяхи. Крім того, було знищено усіх членів Комуністичної партії Західної України, які боролися за комуністичну владу.

Важко перелічити всі прояви жорстокості  владних росіян під час Другої світової війни. Після звільнення частини Слобожанщини від фашистів радянські воєначальники провели тотальну мобілізацію чоловіків-хохлів і відразу, без жодної військової підготовки, залучили у штрафні роти. У боях за Харків загинуло багато українських людей. Добре озброєні німецькі загони із зручних, заздалегідь підготовлених позицій перехресним вогнем кулеметів та гармат безжалісно нищили лави щойно мобілізованих українських селян та робітників, яких гнав у штрафних ротах на справжню бойню наказ командирів, наказ Сталіна та Жукова. Німці легко відбивали все нові й нові лави нещасних радянських штрафників. Та ось розвідники армії Ватутіна взяли їхнього генерала в полон. У штаб, де його допитували, раптом зайшов маршал Жуков. Усі виструнчилися, генерал Ватутін доповів представникові Верховного командування наслідки допиту німецького генерала. Полонений у цей момент сидів понуро і не піднявся, коли з'явився Жуков, отже, не виявив жодної уваги до військового начальника, перед яким усі завмерли. Така байдужість полоненого обурила маршала Жукова, і він попросив перекладача запитати в німецького генерала, чи впізнав він того, хто зараз з'явився? Полонений генерал заперечно похитав головою. Жуков попросив, щоб німцеві назвали його прізвище та всі титули, сподіваючись, що це повинно вразити німецького генерала. Але німецький генерал скривив обличчя в саркастичній посмішці й звернувся до Жукова, не встаючи зі стільця: "Ви кажете, що ви маршал? Не може цього бути! Якби ви були маршалом чи чесним офіцером, ви ніколи не дозволяли б посилати на забій своїх солдатів без жодного захисту. Такого зневажливого ставлення до життя своїх солдатів жоден маршал світу ніколи й ніде не допускав!"    Відповідь чесного німця настільки вразила чванькуватого Жукова, щовін, не соромлячись присутніх, зреагував імпульсивно: "А что этих хохлов жалеть? Они же изменники Советской Родины! Чем больше их выбьют, тем легче и лучше будет русскому народу!" Ось так, не більше, не менше, виявлялася псевдодружба кремлівських зверхників. В очах полоненого німця "великий герой" Радянського Союзу, майбутній кавалер ордена "Победы" був убивцею, а не полководцем. Не можна не згадати ще один жахливий злочин проти нашого народу -  Чорнобиль, який і далі забирає життя багатьох людей. Цинізм росіян відображено в анекдоті, який "ходив" по Москві вже через кілька днів після аварії і який закінчувався такими словами: "...чернобылец не жилец, и, вообще, хохлам конец!" Хоч як крути, а прізвисько "кацап" від XIV століття нероздільно пов'язане з поведінкою московитів-росіян, засвідчує безсердечність, жорстокість, деспотизм, підступність цих людей, немилосердномстиву лютість їхньої душі. В їхній поведінці немає й сліду доброго слов'янсько-християнського духу. Адже і слово "москва" не слов'янського походження, а угро-фінського, в перекладі означає "каламутна, гнила вода". Слово "кремль" походить від татарського слова "кермен", що означає "укріплення на пагорбі".Ну а "мавзолей"? Шкода, що там лежить самотній Ленін, треба було б ще й Тамерлана перевезти до нього, чудова була б історична пара під "блаженним" собором, збудованим з нагоди взяття Казані. Сьогодні, вишколена ще в Москві, "п'ята колона" намагається остаточно задавити українців або ж здійснити свою вічну ідею: 'Україна - це частина Росії!" Нам, українцям, треба це пам'ятати і єднатися один з одним, любити, поважати одне одного, зміцнювати свою молоду державу, розвивати рідну мову, культуру, підтримувати народні звичаї і традиції, почуття національної української гідності. Створення СНД, ЄЕП, улесливі запрошення "добро пожаловать", підтримка КПУ та інших маріонеток є підступними планами росіян, які після захоплення влади в Україні знову перетворять нас на  рабів, а всіх теперішніх комуністів, які працюють на них, розстріляють, як це було за радянської влади. Нам необхідно добре затямити, що означає слово "кацап". Нашу, українську, кров вони проливають ще з часів Андрія Боголюбського, який гірше татар спалив Київ у 1169 році. За  минулі майже тисячу років пролито ріки нашої крові У 1654 році українців було 11 млн., а московитів - усього 9 млн. Тепер українців у 4 рази менше, ніж росіян. 31917 року в Україні в 1,5 раза збільшилося число українців і в 5 разів - росіян! Усе це ми повинні знати, щоб протидіяти цьому. Не забуваймо голоду 1933 року та інших злочинів проти нашого народу, бо інакше кров десятків мільйонів українських мучеників упаде на всю Україну жахливим прокляттям, і знову Україна стогнатиме в новому, ще страшнішому рабстві. НАЙВИЩА СПРАВЕДЛИВІСТЬ КАРАЄ НАРОД РАБСТВОМ ЗА ЗНЕВАЖЕННЯ КРОВІ ПРЕДКІВ, ПРОЛИТОЇ ЗА ВОЛЮ НАРОДУ!

P.S. Від Опівнічної. Не всім відомий той факт, що наші північні сусіди не страждали від татарських набігів, тому, що тамошнім княжествам було легше домовитися з татарами аби ті стали не офіційними покровителями московії і платити їм невеличку за тими мірками данину, адже в росіян навіть князів ухвалював хан... Тоді як український народ така перспектива не задовольняла, і хай данина була невелика, і татари після того б ніколи не турбували, однак сам факт навіть умовної несвободи викликав в українців неймовірний відчай, і навіть за лиху волю, але вони готові були боротися до кінця.

Володимир Василенко, правознавець-міжнародник, автор Декларації про державний суверенітет в інтерв’ю на радіо «Свобода» говорив про  те , що провідні виші навчальні заклади країни числом, включно з КНУ імені Шевченка і КПІ, оприлюднили звернення, у якому висловили підтримку новому міністру освіти Дмитру Табачнику. Очевидно, це у відповідь на критичне звернення Києво-Могилянської академії та громадськості західних областей, які, навпаки, вимагають відставки пана Табачника. У зверненні, зокрема, йдеться про те, що ректори цих провідних вишів висловили підтримку задекларованому Дмитром Табачником положенню про те, що виші мають отримати більше повноважень і серед цих повноважень може бути таке, зокрема, як забезпечення «вільного вибору мови для навчання усіх рівнів, тестування та складання іспитів». Хоч насправді буде відверте порушення існуючого законодавства, адже стаття 9 Конституції говорить про те, що єдиною державною мовою в Україні є українська мова і вона повинна застосовуватися в усіх сферах суспільного життя. Отже, і в освітній сфері. Якщо брати європейську практику, то ви не знайдете жодної держави, де викладання у вишах велося б не на державній мові і студенти та учні мали б право вибору мови.  Принцип вибору мови викладання нас повертає в ті старі радянські, комуністичні часи, коли одним із засобів русифікації була якраз норма, встановлена постановами Кабміну СРСР, про те, що батьки мають право обирати мову навчання своїх дітей, коли встановили норму, що за вибором батьки дітей і діти можуть вивчати чи не вивчати українську мову.  Однак партія регіонів і Дмитро Табачник аргументують свої дії зовсім іншим. Вони кажуть, що абсолютно логічно ця теза випливає з того, що мовна політика України має базуватися на Європейській хартії регіональних або міноритарних мов. І в коаліційній угоді записано про те, що державна мовна політика буде здійснюватися відповідно до міжнародних угод і зокрема Хартії регіональних мов. Про назву я поговорю потім. Але це абсолютно антиконституційне положення, воно суперечить Конституції України. Чому державна мовна політика України не має ґрунтуватися на положеннях Конституції України, а потім уже на міжнародних угодах? Це перше.  У Конституції України є стаття 10 діє закон про мову в УРСР, який був ухвалений ще в 1989 році. І там регламентовані всі ці питання. Посилання ж на хартію абсолютно безпредметне. Свого часу, вступаючи до Ради Європи Україна взяла на себе зобов’язання стати стороною хартії. І, ґрунтуючись на цьому зобов’язанні, у свій час Президент Кучма, починаючи свою передвиборну кампанію на другий термін, скористався цим і подав хартію на ратифікацію парламентом. Тобто, знову ж таки це була спекуляція на мовному питанні. У зобов’язаннях України не було  термінів, коли Україна має ратифікувати хартію. Україна підписала хартію. І треба було вивчати цей документ ретельно і з’ясувати всі його наслідки для України. Цікавий той факт, що більшість держав Ради Європи не є сторонамицього документу.

А щодо самої хартії, на ратифікацію парламентом був поданий документ неправильно перекладений, не з офіційної мови французької чи англійської, а з російської мови. Це був переклад-калька. Він і спотворив  назву цього документа  і базові терміни цього документа. Адже Хартія є документом, який покликаний забезпечити захист мов, які є на межі зникнення. Правильна назва цього документа «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов». Це означає, що (якщо Ви увесь документ прочитаєте) хартія є особливим документом, який покликаний забезпечити захист мов, які є на межі зникнення, а не взагалі захист мов. І у цьому документі немає жодного положення, навіть натяку на те, що хартія визначає якимось чином статус мов. Цього немає, тому посилання на хартію як на підставу для введення якихось там офіційних, регіональних, напіврегіональних, інших мов абсолютно безпідставне. Заходи по захисту регіональних мов не повинні йти на шкоду державній мові. І в самій хартії є положення, які говорять, що ні в якому разі заходи по захисту оцих регіональних або міноритарних мов не повинні йти на шкоду державній мові, а Хартія використовується, щоб надати статус, близький до державного, російській мові в окремих регіонах України….

 

Тож, сьогодні перший навчальний день передостаньої сесії в моєму житті… Першою парою був предмет “Історія української художньої культури” на якому зібралося аж сім осіб, хоча мало б бути близько тридцяти. Його нам викладає пан Грициненко, - вельми цікавий, хоч і дивний викладач захоплений метафізикою культури… Висиділи, наступний предмет “ділова українська мова” яку нам викладає молода та чарівна викладачка, але сьогодні пара відклалася, нас дружно внесли в список і відправили в головний корпус на Бурсацькому узвізі де мав відбутися творчий вечір І. Боріса, дуже солідного викладача акторської майстерності, він знайомий в театральних колах не лише Харкова, але й інших областей, як великий професіонал… Трохи про нього з позиції студентки… Це високий і дуже мужній чоловік з неймовірно гучним та приємним голосом зачувши який всі студенти дружно затихають і ховають голови в пазухи… Пан Борис один з небагатьох викладачів у нашій Академії який розмовляє українською мовою, і то дуже гарно, навіть з легким західно-українським акцентом. Він якось приймав в нашої групи режисерів залік з акторської майстерності яку вів пан Тополєвський. Після того заліку я довгий час почувалася незручно, адже критика пана Боріса безумовна… А тепер ми йшли на його творчий вечір присвячений дням Т.Г. Шевченка… Зізнаюся, я готова була побачити на тому вечорі все, що завгодно, тільки не те, що бачила… А побачила я суцільну, нізчим не зрівняну КАТАСТРОФУ… Що ж Ви так, пане Боріс!..
  Зайшли ми до актового залу на другому поверсі - дуже розкішний актовий зал дроблений в стилі Барокко, наша група колись на його сцені ставила комплекс вистав під керівництвом того ж самого пана Тополєвського. В залі були присутні кілька нещасних студентів яких так само “добровільно” за шкірку привели сюди і багато викладачів, окрім того три оператори які знімали все те дійство… Мені з моїми колегами відразу впало в око непрофесійне розташування операторів… А колись в моєї групи було завдання від пана Боріса зняти на відео одну з його камерних вистав за якимсь старим українським твором, і тоді він нас страшенно доймав керуючи де нам треба ставити відеокамери, хоча насправді він тямив в цьому менше ніж ми - другокурсники… Та гаразд, аби тільки він не обурювався своїм басистим голосом ми робили як він казав, хоч і бачили, що виходить казна що… Але сьогодні, побачивши цих солідних операторів в мене мимоволі долоні почали свербіти… Тож, повсідалися ми (я, і двоє моїх колег) та почали чекати…Спершу на сцені з’явилася дівчина з текстом, яка коротко і не дуже вдало начитала нам біографію Шевченка, за нею на сцену вийшла співачка яка виконала пісню в супроводі гри на фортепіано… І тут мені почало ставати незручно… Знаєте, Бог не нагородив мене здатності до співу - зовсім, чи може це через брак практики - не знаю, однак співати мені категорично заборонено тому писок свій я не розтуляю при людях, навіть при родичах, однак в мене чудовий музичний слух (це дійсно є) і від звуків які почали долинами зі сцени мене вкрила гусяча шкура… Не сперечаюся, голос у дівчини співучий, - коли певну частину пісні вона співала тихо та лагідно, але, коли вона набирала голос і піднімала його по самоє нєкуда звуки були такі ніби хтось дряпає скло… Хоча, одному моєму колезі було байдуже і він успішно вирубився в сидячому положенні тоді як я з іншою колегою мали слухати ці жахливі, пронизливі звуки… Періодично зирали на вихід… От дідько, - оператор загородив, не вибратися… Сидимо, шиї повтягували і “насолоджуємося тортурами” доки двоє викладачів позаду, активно ігнорували все що відбувається запальними бесідами на усілякі теми… Продовжуємо сидіти… Показали коротенький фільм російських колег на честь відкриття пам'ятника Шевченкові в Петербурзі… Гаразд, проїхали… Аби якось вбити час витягнула лептоп і почала перевіряти почту через інтернет (всеодно за колонами сидимо і нас ніхто не бачить), похизувалася фотографією свого віртуального друга і знову сидимо… А той мій інший колега продовжує спати мирним сном… На сцену вийшло кілька акторів і почали грати уривок з якогось твору Шевченка… Я сиджу в ступорі… Актори розмовляють так, ніби не п’єсу грають, а розмовляють з даунами в залі - повільно, протяжно і монотонно, певно це мало б виглядати журливою п’єсою, однак виглядало вкрай по-дурному, до того ж постановка була жахлива (пан Тополєвський ознайомив нас з усіма правилами гри на сцені)… Озирнулися… Операторів поменшало, скоро будемо готуватися до дезертирства… Почали лунати оплески і тут мій сплячий колега, не тямлячи, що трапилося також почав набивати долоні… Заспокоїлися… Мені здавалося більше зіпсованим вечір вже не буде, однак я помилилася… Ох, як я помилилася! На сцені знову з’явилася дівчина з текстом (вже інша) і почала начитувати романтичні історії з життя Шевченка… І тут мене перекосило ніби від інсульту… Дівчина начитувала текст українською мовою точнісінько так само як це робить “шанований” всіми нами міністр, пан Азаров… В мене серце кров’ю облилося, від заціпеніння я навіть забула про план втечі… І пан Боріс дозволив цій дівиці вийти на сцену?!! Як він дозволив цьому статися, і це в розкішній залі актового залу АКАДЕМІЇ КУЛЬТУРИ на вечорі присвяченому Шевченкові!!!  Як він взагалі після цього нелюдського блюзнірства зможе спати?!! Зі стану заціпеніння мене вивів “сплячий” колега який двозначно кинув погляд на вже звільнений вихід… Не довго думаючи, без вагань, я разом з іншою колегою схопила манатки і вибігла в коридор, де ще довго лаялася і обурювалася не зважаючи на оператора який там стояв налаштовуючи свою камеру…

   Зізнаюся, це було моє перше і таке сильне розчарування паном Борісом, до цього, я дуже поважала його і вважала одним з найбільших перфекціоністів, - попри вкрай тяжкий характер... Однак цей вечір дуже мене вразив і збентежив, такого знущання над нашою національністю, та ще й на святій театральній сцені яку дуже поважаю і ціную, я ще не бачила... І коли б під час мого з колегами дезертирства хтось з викладачів спробував нас зупинити, пан Боріс відчув би моє розчарування повністю, бо щойно я втрачаю повагу до людини - яке б становище в світі вона не займала, я перетворююся на безпринципну і жорстку особу, яка не приховує своїх мотивів та намірів...

Дочка розмовляє з батьком:
- Батьку, я втомилася, в мене таке тяжке життя, стільки складнощів та проблем і я увесь час намагаюся пливти проти течії... Здається я вже втрачаю сили...
Батько мовчки поставив на вогонь три однакові каструлі з водою, в одну кинув морквину, в іншу яйце, а в третю насипав кави. Після того як вода в каструлях закипіла батько зняв їх з вогню і витягнувши з кип'ятку морквину та яйце виклав їх на тарілці і поклав на стіл перед дочкою, а наливши кави з третьої каструлі в чашку прилаштував поряд з тарілкою. Сівши напроти дочки він запитав:
- Скажи, що змінилося в цих продуктах?
- Яйце та морква зварилися, а кава розчинилася в воді... - збентежено відповіла дочка.
- Ні, дочко, - спокійно заговорив батько. - Це лише поверхневий погляд на речі. Та якщо подумати, подивися - тверда морквина побувши в кип'яткові стала м'якою та еластичною. Крихке та рідке яйце стало твердим. Так, ззовні вони не змінилися, але змінилася їх внутрішня структура під впливом однакового неприємного чинника - кип'ятку. Так само й люди - сильні ззовні зрештою можуть здатися і зм'якнути там, де тендітні та ніжні лиш зміцнішають та затвердяться.
- А кава? - здивовано перепитала дочка.
- О! А це - найцікавіше! - Заговорив батько. - Зерна кави повністю розчинилися в ворожому середовищі і змінили його, перетворивши кип'яток в чудесний і запашний напій... Є особливі люди, які не змінюються через обставини, вони змінюють самі обставини перетворюючи їх на щось нове і чудове, отримуючи користь та знання з ситуації..

  

   З чого ж почати... Зараз я сиджу перед комп'ютером з цигаркою в лівій руці, а неподалік від комп’ютера лежить невелика купа листівок і перший випуск невеличкої газетки "Вартовий держави" яку випустила громадська організація "Патріоти України"... Взагалі я ввечері не планувала палити, адже гадала, що цигарка з ранку і три по-обіді мені цілком вистачить, але після розчарування яке я відчула нині в вечері просто не можу заспокоїтися.

   Я знала про організацію "Патріоти України" вже понад два роки і все збиралася сходити, однак завжди заважали якісь проблемки, але сьогодні вирішила все ж сходити на розвідку, адже слово "патріот" звучить так спокусливо, тож, я прийшла. Не знаю, що я хотіла, або очікувала там побачити, мабуть гурт інтелігентних людей різного віку які мізкують над тим, що можна зробити аби якось виправити ситуацію з патріотичним настроєм суспільства, але… не вийшло. Все виявилося зовсім не так… Я опинилася в гурті юнаків та чоловіків які пропагандують військову філософію… Хм, навіть не знаю чого саме, вони заявляють, що їм близька філософія ОУН, звісно я дуже поважаю вибір здорового способу життя (хоча сама не є представником подібного життя) і військового вишколу серед чоловіків, але… Є велике АЛЕ, я не є прихильницею расизму, так, мене дуже ображає свавілля іноземців у моїй країні, і я навіть не проти фізичного вияву «хто в домі господар», але не безглуздого наїзду на тих самих іноземців, хай вони чорні, коричневі чи хоч зелені – Бог створив нас такими якими ми є, не залежно від кольору шкіри, і якщо Він, бачить нас рівними, то чому я – маленька, нікчемна людина маю виявляти претензії через колір шкіри, зрештою росіяни, - які доречі є білошкірими, на нашій землі поводяться ще гірше ніж приїжджі китайці чи африканці… Та зараз не про це, потрапити на безпосередні збори мені не вдалося через те, що цього дня «Патріоти України», а точніше Харкова, вирішили влаштувати мітинг, до останньої миті я не знала що то був за мітинг, та дарма, через цікавість я вирішила піти разом з гуртом. І вже шляхом мене почало настигати розчарування, насамперед тому, що майже ніхто з «патріотів» не розмовляв українською мовою, звучав безсоромний суржик, який між іншим був ще гірший ніж у донецьких селах, а в основному російська мова… То скажіть мені панове патріоти, чи не є мова народу основним показником цього самого народу?   Громадська організація претендує на патріотизм, тобто її представники мають бути зразком для наслідування, аби ті хто чув про неї, знали – «Так, це справжні патріоти, вони пропагандують мову народу який люблять, пропагандують націоналізм у повному значенні цього слова…» Прийшли ми до міської ради, тут було біля півтори сотні таких самих патріотів, більше половина з яких позакривали свої обличчя… І тут виникає друге питання, - невже люди які прийшли на мітинг бояться показати свої обличчя і вистояти те, за що прийшли боротися не приховуючи своїх намірів в очах суспільства? Вони прийшли до міської ради і при цьому бояться, що це їм може вийти боком (звільненням з роботи чи відчислення з учбового закладу), особисто я ніколи не боюся відстоювати свою позицію, і готова прийняти наслідки – адже, це мій свідомий вибір… Тож, постояли ми десь пів години в компанії двох десятків міліціантів, і нарешті вийшов «затійник» з рупортом, і знаєте що пролунало з рупорта, промова російською мовою, в честь якогось російського брата якого забили десь в Росії купка чи-то грузинів, чи-то арм’ян, - це я не надто зрозуміла, а під кінець промови пролунало сороміцьке «Слава Україні!»… Куди я мать вашу потрапила!? Від коли це москалі, ТІ САМІ москалі стали нашими братами? І взагалі, чи не заслужив той чоловік гнів якоїсь національної меншини за свою жорстокість?.. О, Боже!.. Що ж це таке! І як сміє хтось згадувати при цьому ОУН або Бандеру? Наші діди боролися не проти різнокольорових, або за германський нацизм, вони боролися за УКРАЇНУ! Хто небуть взагалі розуміє, що українці допомагали німцям не тому, що приймали їхню ідеологію чистої, білошкірої раси, а тому що повірили тим негідникам, які пообіцяли волю від росіян, - втямте ж нарешті, що це дві зовсім різні справи! Ви лупцюєте національні меншини і що, думаєте ті не відповідатимуть у відповідь? Вони так само лупцюють і нас, бо ми лупцюємо їх – це, мать вашу, замкнене коло!!! А роздуми про неймовірну розсудливість Гітлера?.. Це ж сказитися можна!!! Гітлер був євреєм, і нищив євреїв сотнями тисяч, - це нікому ні про що не говорить? Чувак був шандарахнутий на всю голову! Це всеодно що прийшов би до в лади якийсь Максим Нива і почав нищити всіх українців з прізвищами Зуб, Дуб, Котигорошко, Дзвенигора, тощо… Тобто почав нищити українців у яких були карі, а не блакитні очі, а в мене між іншому теж карі очі, то що, я не українка?.. ОУН і УПА не воювали за якоюсь методикою жорстокого маніяка і оспівували за те, що він винайшов таку вдалу методику знищення, вони воювали за Україну, для України, - попри все, попри німців, попри поляків, попри росіян, вони воювали за нас з вами, за свої сім’ї, за себе, а не про ти когось…

   Бог створив людину, за Своїм образом та подобою, Своєю мудрістю, Своєю безмежною благодаттю та любов’ю, і Бог ніколи і нікому не казав, що ті хто темні шкірою – є зло. Бог каже: зло те - що вбиває, зло те – що приносить зло, зло те – що приносить горе та біль на землю. А в істинного зла нема кольору шкіри чи очей, воно немає зросту чи ваги, зло – безлике.