Я не политик, долбящий своей аудитории на день по десять раз одну и ту же мысль, месседж, сентецию и даже испытывающий при этом определенное удовольствие.    Я – имхист, по ДДшному  говоря. Долбить одну и ту же тему в разных имхо, это   считаю нормальным. Есть темы, для раскрытия которых и сотни имхо мало. Но если мне в разных постах приходится повторять одну и ту же мысль, почему-то испытываю неловкость. Как сейчас. Все-таки коллеги и читатели «Дурдома» не ученики, с которыми периодически надо делать повторение и закрепление пройденного материала. Тем не менее, очень хочется повторить в третий или пятый раз: прежде чем начать воспринимать, ЧТО говорит политик, надо постараться понять, КТО это говорит и ЗАЧЕМ он это говорит. 
 
Когда дамочка, многократно показавшая «слабость своего передка» клянется очередному любимому в лебединой верности…, когда мошенник-рецидивист уверяет, что лучше его никто не сохранит наши сбережения, мы еще более-менее можем «включить» свой скептицизм. (Хотя, говорят, что Мавроди опять благополучно, теперь уже в Украине, строит свои пирамиды). Но когда политик,  «по ошибке» сменивший многих  хозяев  и сделавший «ошибки» своей профессией, начинает говорить,  мы (не все, конечно) внимаем ему с открытым ртом. Совершенно забыв, КТО это говорит и ЗАЧЕМ это говорится. Потому что, хотя еще вчера, служа другому хозяину, он делал и говорил совершенно противоположное, сегодня с тем же задором этот политик втолковывает, а иногда демонстрирует то, что мы  очень  хотим увидеть и услышать, то, что нам нравится. За это мы тут же готовы забыть, КТО он. Впрочем, о профессиональных тушках говорено-переговорено… 
 
Сейчас     несколько слов об обыкновенной тухлой пустышке,  имеющей позорную биографию, но умеющей балаболить,  гарцевать и  красоваться на публике; готовой, если надо, оголить задницу или съесть пригорошню говна; короче, знающей, как удовлетворить запросы толпы.  Которая (толпа), как известно, начисто лишена возможности адекватно воспринимать ситуацию.  А когда эта пустышка начинает с умным и серьезным видом вещать то, что мы хотим услышать, мы в благодарность тут же забываем, КТО это говорит и  что это говорится только ЗАТЕМ, чтобы   застолбить за собой место «народного профессионального революционера». 
 

Если честно, я, наверное, и сам, при соответствующих обстоятельствах, смог бы показать фигу первому и обозвать «уродом» второго - тех, кому это продемонстрировал  и сказал позавчера   на передаче Шустера Олег Ляшко. Но я бы ни за какие деньги не сделал  это в телестудии на глазах у миллионов зрителей, тем более, будучи народным депутатом.  Я бы не смог так унизить своих избирателей, продемонстрировав, какой придурок «представляет их интересы». 
 
Ляшко же, видя одобрение толпы, тут же вошел   в раж, устроил   клоунаду с «роялем в кустах» (законной супругой)   и   сорвал     передачу. Как раз в тот момент, когда, что нечасто бывает у Шустера,  происходил не обычный срач, а подавалась интересная информация  о планах и месте в политике Юрия Луценко. 
 
Кто смотрел передачу, знает, что после дешевого перфоменса, устроенного Ляшко,  в знак протеста против бездействия Шустера, явно прибалдевшего      от такого  "концерта"  своего любимца и изподтишка поощрявшего его, все политики покинули телестудию. Лично для меня это стало, наверное, единственным случаем в жизни, когда я на короткое время зауважал одновременно так много разных политиков. Правда, только за этот их конкретный жест. И правда, как оказалось несколько минут спустя, все-таки не всех. Потому, что двое тут же вернулись. Один, очень дисциплинированный и старательный «региональный» спикер, искупающий перед боссами вину за «ошибку молодости» - сотрудничество     с «Батькивщиной» (см. Утешитель)  и второй – политический эксперт, всегда доводящий себя до экстаза собственным красноречием и эрудицией и с  одинаковым пионерским задором воспевающий то гениальность одного нанимателя (Ющенко), то ум, честь и совесть второго (Балоги)  и всегда готовый  обслужить кого-то третьего, четвертого и т.д. (см.Новейшая профессия). Так как об этих ребятах я  в своем «творчестве» высказался довольно определенно, о них – хватит. 
 

О Шустере. Давно хотел написать пару слов об этом незаменимом на всем телеполе Украины шоумене. Сегодня, когда он «получил по морде», а я получил от этого глубокое моральное удовлетворение,  думаю – в самый раз. 
 
Наверное, быть немножко провокатором (задавать провокационные вопросы, создавать провокативные  ситуации) – это профессиональная необходимость для телеведущего. Но когда человек начинает жить и наслаждаться   собственным подстрекательством и умением в любой момент организовать скандал и срач – это уже не профессиональная необходимость, это уже нутро нравственно нечистоплотного человека.   
 
Когда три-четыре месяца назад Шустер чуть ли не поклялся перед телезрителями, что ноги Ляшко в его студии больше не будет никогда, я, было подумал, что у шоумена-подстрекателя  еще есть шанс стать цивализованным телеведущим. Но когда  «народный революционер» с сытой, победной и торжествующей улыбкой снова занял «белое кресло», я понял, что без Ляшко, Богословской,  Е.Бондаренко и   подобным, Шустер просто ничего не  может. Без них он не Шустер. Они его самые необходимые инструменты. Как отмычки и фомка у домушника. 
 
Подыгрывает ли Шустер власти? Только потому, что мне о нем уже  надоело, я не углубляюсь в этот вопрос. Скажу только, что то, как «организатор дискуссии» использовал Ляшко для прекращения серьезного «опозиционного» разговора, говорит о многом. 
 

Вряд ли   Шустер и Ляшко «вдохновили» бы меня настолько, чтобы я отложил свои житейские дела и засел за это незапланированное имхо. 
 
Наибольшую эмоциональную встряску я получил, когда Шустер, носом учуяв «запашок»  и настроение зрителей в студии (опыт, однако), задал вопрос, одобряют ли они жест  политиков,  покинувших в знак протеста студию.  92% «судей» политических разговорных соревнований не одобрили…  Во много раз преобладающему большинству зрителей сильно понравился скандал,  балаган и клоунада. Они расстроились, что из-за покинувших студию политиков все уже закончилось. Возможно, их где-то можно понять:  во все времена  толпа требовала еды и зрелищ, а не пищи для ума. Тяжело только осознавать, что «репрезентативная  выборка», как называют зрителей в студии, на этот раз на 92% оказалась толпой.  Которая, прежде чем слушать политика, никогда не задаст себе вопрос, а КТО это говорит? 
 
Остается надеяться, что народ в целом,  когда придет его время, окажется умнее своей «репрезентативной выборки»...   
 
Prokop14

Будь-яка влада може дозволити собі бути ефективною або не дуже, красти багато або не дуже, дотримуватися законів  або так собі, вибірково, може викликати повагу або не зовсім, бути страшною або вміру жорстокою,  але не може бути потішною у своєму щоденному маразмі. 
 
Одна справа коли «антисовєцькі» анекдоти вигадують у партійних штабах політичного супротивника, а інша ситуація – коли сотні «ґеґів»  складає і розповідає сам народ. Бо тоді навіть диктатор з  «армією»  міліції, прокурорів й спецслужб, які лишаються тупими й недолугими  у своїх   солдафонських діях, не можуть  зупинити насмішки, перехопити кпини й анекдоти. Сміх вислизає з облави і лунає їм у спину. 
 
З часів залізобетонного колаптоїдного надзвукового яйця влада сприймає  насмішки над собою зі скреготом зубів. Звідси й істеричне хамство на прес-конференціях, коли журналісти запитують можновладців про факти й ситуації, які вже встигли обрости десятками анекдотів.  Можна пригадати численні хамовиті випади прем'єра Азарова і його «тикання» журналістам.  Саме Азаров є втіленням «народних анекдотів», такий собі новітній Вовочка і Чапаєв в одному флаконі. Лише його спосіб мислення та висловлювання вже багато років залишається  ґумусом для вирощування супер-анекдотів.  Від нього  у фолькльор для нащадків  перейшли численні «кровосісі», які то дивуються зовнішній рекламі при дорозі в Конча-Заспу, де  хтось закликає  «насосі на дачу», а намальовані якісь незрозумілі гідравлічні аґрегати, то  обіцянки розвивати метро в столиці й «купуваті нові вагіни». 
 
Вгаратати 100 мільярдів у хатинку над річкою – анекдоти про золотий унітаз самозароджуються, як гриби після дощу. Коли за два роки стоматолог перетворюється на мільярдера з Форбс – чекай лавину  анекдотів про єдиного пацана, який у цій країні ще працює. Посади клоуна, у якого сіпається око, стрибає брова, коли цей  паяц ще й затинається і по складах щось зачитує з папірця – навіть мантія не врятує блазня  від обростання анекдотами. 
 
Неадекватна реакція репресивної машини влади лише запускає механізм насмішок та зародження анекдотів. А система БіБіСі – «баба бабі сказала», помножена на миттєвість  Інтернету – запорука, що система репресій та залякування не досягає високої мети, навіть іменем сакрального 2015 року. 
 
 
 
Як влада стала музою для створення анекдотів? Беремо один із численних останніх прикладів. Тушки-Табалови з перекошеними обличчями, посипані снігом отримують держаком від прапора по голові під стінами парламенту, тролінг Ляшка на телекамеру, який захлинувся від сніжки в рот. 
 
Але головне – наступне кримінальне провадження та сотня допитаних «терористів-фашистів» за сніжку в депутаток. Заява Партії Регіонів про сніжки й «фашизм на порозі вашого дому» - це вже коротка збірка анекдотів. Розхапають на цитати – і до ворожки не ходи. Писаки з сайту головної партії країни спромоглися без жодних знань історії й політології об'єднати в одне ціле «сніг-фашизм-тероризм-нацизм». Там суцільна колізія – «підпис здесь і підпись здесь». 
 
Ось типовий портрет «юного фашиста»: 
 
 
 
Але як можна було за один день створити таку кількість  анекдотів?! Уся країна покадрово дивилася «сніжковий теракт». Навіть дуже вчені лікарі-ескулапи не зможуть пояснити, яким чином сніжка, яка влучила у спину регіоналці Льовочкіній, викликала «струс мозку» у владної дами Горіної? Цікаво буде подивитися на подальшу публічну кар'єру цієї «жертви тероризму й фашизму», як тільки вона з'явиться на світ Божий, адже останні тижні вона очолює хіт-паради й посунула «головну  кровосісю» з анекдотичного Олімпу. 
 
Коли влада застосовує заборони й насильство, то саме інформаційний супровід цих «подвигів» - уже збірник анекдотів. Суди забороняють мітинги, бо «люди можуть пошкодити трамваї». Блискуче! Жванецький плаче-ридає в куточку. Якийсь містичний «козак» Ґєпа перекриває мільйонний Харків трамваями і тролейбусами, які стали майном партії влади. У трамваїв виявляється також є партквиток?!  Усі матюкаються цілий день – увечері вже відро свіжих анекдотів до столу. За послідовну й гуманістичну позицію принципового Колесниченка ще в денний час  жбурляють  фекаліями – увечері вже сотня «ржаків» про кругообіг  лайна  в природі. 
 
Десять молодих активістів з «Демальянсу» прийшли під хатинку № 1 – і 50 спецментів з повним обладунком їх беруть в облогу. Чому? Бо «нізя»  – йде боротьба з паводком! Хатинку  №1 затоплює, це вже потопаючий острів відрізаний водами від світу!!! Ті самі молоді люди другого дня приходять допомогти «боротися з паводком» - їх хапають, допитують, саджають на 5 та 7 діб арешту. Чим не анекдот?! 
 
А можна було б якось по-іншому усе владнати.  Коли спеціальні дозорці-снайпери, замасковані під кущі акації,  ще на підступах до Межигір'я дали б чітку інформацію про кількість «терористів» та примкнувших до них «екстремістів», їх швидкість пересування і точні координати GPS – от тоді можна було б дати попереджувальний залп із гармат, які прикривають Хатинку №1 зі сторони київської дамби. Так – короткий «килимовий» загороджувальний обстріл.http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=YHoLN6GwqZU
 
 
Якщо б ця «молодіжна боївка київської Аль-Кайди» все-одно не спинилася – тоді винищувачі мали б повне право застосувати ракети класу «повітря-земля». Потім територію від впертих «недобитків» зачищають гелікоптери.  І все – можна нарешті  спускати з ланцюгів  пів-сотні  беркутівців і собак. І гнати тих мерзотників  назад на Київ. Весела гра для вправних двоногих міліціянтів та їх чотириногих побратимів – «швидкісна Зарніца». Весело й красиво. Увечері головні телеящики країни могли б розповісти про подвиги невідомих солдат  - секретних агентів Вітчизни і одразу продемонструвати  глядачам фільм «Падіння Олімпу». Мовляв:  не лише у нас, навіть в США дикі корейці захоплювали Білий дім. 
 
Усе це й подібне вже не раз було в «совєтській» історії України. Навіть за кривавого Сталіна сміх і кпини не змогли подолати. Навіть в’язні  комуністичних концтаборів сміялися і розповідали анекдоти про вождя й партію. А тепер, коли «потішна автократія», послаблена інтелектуально, але численно посилена недоумками та різними «антикризовими менеджерами»,  щодня породжує маразм і сама ж його інформаційно розповсюджує, то вся  Одеса має хвилюватися. Бо скоро столиця гумору може насильницьким шляхом  бути переведеною до Києва. 
 
Сміх  долає страх, а страх боїться сміху. Леся Українка, яка жила за подібного царату казала: щоб не плакать, я сміялась.