Украинцы – очень коварный народ. Мы даже бездействием способны сделать больше, чем многие страны активной борьбой. Ситуация с Таможенным союзом скорее типичный случай. Ряд российских аналитиков предостерегали Владимира Путина от втягивания Украины в единое экономическое пространство. Мол, в РФ кризис, более половины бюджетных доходов составляет продажа нефти и газа, страна больше практически ничего на экспорт не производит. А цены на углеводороды падают.
И вот уже кормить братскую Беларусь становится очень трудно. Кавказу дань – попробуй вовремя не заплати. Всякие непризнанные республики требуют денег каждый день – иначе отколются. А если добавить Украину – крупнейшего покупателя газа по самой высокой цене «в друзья» и снизить цену – экономика России рухнет. Следом, по эффекту домино, рухнет экономика Таможенного союза.
То есть вступление Украины в ТС на самом деле не благо, а приговор. Отравленное яблоко. При этом порознь страны как-то выживали и даже неплохо сотрудничали. Да, друзьям Путина не позволили провести в Украине повторную приватизацию, но ведь интересы российского государства формируются не только жадностью отдельного дачного кооператива «Озеро». Геополитика – она шире. Так что дружба без брака для Украины и России выглядели как-то спокойнее и надежнее.
У Путина были свои геополитические резоны (и экономические тоже), потому эти предупреждения он игнорировал. Теперь о том, помогла бы Украина Таможенному союзу или угробила бы его в случае вступления можно спорить до бесконечности. В первую очередь потому, что вступление это так и осталось нереализованным проектом. Во вторую, потому что Украина и без вступления имеет все шансы Таможенный союз развалить на куски. Вот такая магия всепобеждающего украинского неделания.
Сделано это будет элементарно. Россия может сколько угодно отгораживаться таможенными барьерами и спускать своего санитара Онищенко. Это только испортит имидж государства российского в глазах украинцев, европейцев и, что самое неприятное, в глазах членов Таможенного союза.
В первую очередь, потому что Онищенко в этой роли уже смешон. И хрен бы с ним, с Онищенко, но он выставляет в смешном свете Путина, а авторитет российского президента держится в основном на его сакрально могуществе и образе безупречного сильного политика. Клоунский колпак в этой ситуации убивает быстрее, чем пуля.
Во-вторых, меры по изоляции Украины от российского рынка совершенно неэффективны. Потому что лидер Беларуси отказался участвовать в этой игре. Да, бацько Лукашенко натурально кинул Владимира Владимировича в украинском вопросе. Он готов покупать украинские товары и продукты, включая шоколадки Рошен, в которых его санитары не нашли ничего плохого.
Упрекнуть Лукашенко не в чем. Ему выгодно дружить с Украиной, ему интересно это сотрудничество. А если он сможет через Украину торговать с Евросоюзом, то это становится еще интереснее. Россия перед выбором – терпеть торговлю с Украиной при посредничестве братьев-беларусов или перекрыть кордоны с Бацькой. Накрылся Таможенный союз? Без вопросов. Без Украины и Беларуси Россия может создавать Кавказский или Азийский союзы. Про Европу лучше забыть. Но и с Азийскими союзами не сложится. Потому что союза народов и союза экономик, увы, не существует. Таможенный союз – это совсем другое. Это, если хотите, союз диктаторов или союз сильных национальных лидеров – подчеркните понравившуюся формулировку и смиритесь с сутью.
Да, кстати, мы еще забыли про один важный аспект. Российские лидеры любят рассуждать о геополитике и стратегии на «Западном фронте». Там мало быстрых событий и можно бесконечно трепаться о вырождении Запада, русской духовности, гей-парадах и чистой неприкосновенной славянской попе. Для пустого трепа это подойдет. Но с другой стороны – на Востоке растет новый игрок. Китай постепенно поглощает русский восток и вытесняет Россию. Он ведущий инвестор и ведущий покупатель продуктов и товаров. И теперь именно неожиданный союз Китая с Украинойбьет по российским интересам сильнее всего. Фехтовальщики в этих случаях говорят – туше.
Триумф Фирташа | |||||
Виталий Портников "Росукрэнерговцы" заманили собственную страну в ловушку для обеспечения сверхприбылей и усиления собственного влияния. Пресс-секретарь российского президентаДмитрий Песков отметил, что гибкость "Газпрома" не может быть безграничной и настал момент, когда российский энергетический монополист – любимая игрушка Владимира Путина – должен требовать возврата украинских долгов. Можно, конечно же, посчитать, что момент настал именно потому, что приближается время Вильнюсского саммита и Владимир Путин, который так и не договорился с украинским коллегой об отказе от европейской ассоциации, повелел использовать энергетический аргумент в качестве последнего доказательства российской правоты. Но на самом деле усиление российского давления может быть связано не столько с Вильнюсом, сколько с тем, что "Газпром" с помощью своих союзников в Украине решил проблемы с поставками газа в Европу в зимний период и теперь может диктовать свои условия "Нафтогазу". После того как в Москве решили снизить цены для структур "энергетического посла" России в Украине Дмитрия Фирташа – для обеспечения закачки необходимого для зимних поставок количества сырья в подземные хранилища – "Нафтогазу" просто нечем крыть. К тому же факт остается фактом: Украина на протяжении практически всего периода правления Виктора Януковича недобирала обусловленное в контракте количество газа – и демонстративно отказывалась его оплачивать, мотивируя это исключительно тем, что контракт – плохой и нечестный. Но никаких юридических действий по обоснованию своего отношения к документу Украина не предпринимала – более того, именно благодаря действиям Виктора Януковича, подписавшего пресловутыеХарьковские соглашения со своим тогдашним российским коллегойДмитрием Медведевым, договор хозяйствующих субъектов был переведен на уровень межгосударственный. При этом как тогда, так и сейчас энергетическая отрасль Украины контролировалась и контролируется группировкой Дмитрия Фирташа. Фактически участники группировки заманили собственную страну в ловушку для обеспечения сверхприбылей и усиления собственного влияния. Они убедили президента и руководство страны в том, что можно не платить по контракту – и ничего не будет, и в том, что не нужно подавать в суд – все равно не выиграем. А когда пришло время, стали фактической альтернативной "Нафтогазу" и экспортными агентами "Газпрома". И ассоциация – подпишут ее или нет – тут ничего не изменит. "Газпром" держит Украину за горло, требуя денег. Стуктуры Фирташа аккумулируют нужное "Газпрому" количество газа. Люди Фирташа блокируют возможность подачи исков. А виновата во всем, конечно же, та, кто ограничила произвол "росукрэнерговцев" хотя бы на время. Энергетическая независимость Украины восторжествовала. |
Україна має виплатити 27 тисяч євро компенсації жителю Макіївки, який виграв у Європейському суді справу щодо катування.
Про це йдеться в прес-релізі Євросуду з прав людини.
Щоб змусити Тарасова зізнатися в скоєнні кількох тяжких злочинів у 2000 році, макіївські міліціонери жорстоко били його, душили і застосовували електоршокер.
Також до нього не допустили адвоката.
Таким чином правоохоронці отримали явку з повинною, яка стала ключовим доказом по справі.
Лікарі зафіксували ушкодження, нанесені міліціонерами. Згодом Європейський комітет з попередження катувань відвідав Тарасова та згадав цей випадок у своїй доповіді. Проте ані прокуратура, ані – згодом – суди не звернули на це уваги.
На судовий розгляд Тарасова приносили на носилках, адже у нього почались серйозні проблеми з хребтом, через які він не міг ходити і сидіти.
Результатом несправедливого розгляду став вирок суду, яким Тарасова позбавили волі на п’ять років.
Місцеву прокуратуру, яка не побачила порушень з боку міліції, та підтримувала обвинувачення, очолював доктор юридичних наук, заслужений юрист України, кавалер ордена "За заслуги" II і III ступенів Ренат Кузьмін, зазначає Українська Гельсінська спілка з прав людини.
Як відомо, Україна входить до п'ятірки країн, з яких приходитьнайбільше скарг у Європейський суд з прав людини.
Українська правдаhttp://www.pravda.com.ua/news/2013/10/31/7001129/
У минулорічній резонансній події, замішаній на криміналі й політиці, ввечері 29 жовтня Івано–Франківський міський суд поставив не менш резонансну крапку. Нагадаємо, що торік незадовго до парламентських виборів співробітники СБУ на вулиці Січових Стрільців привселюдно зі спецефектами затримали керівника департаменту містобудування та архітектури міськвиконкому Олега Гаркота, лідера місцевих «свободівців» Романа Онуфріїва та бізнесмена Володимира Балагуру. Приводом для гучної акції у стилі голлівудських вестернів, як згодом пояснили керівники правоохоронних органів, було вимагання і спроба отримати від власника будівельної компанії хабара в розмірі 30 тисяч американських доларів.
Зрештою, передвиборчі пристрасті вгамувалися, мандат парламентарiя від Івано–Франківська отримав «свободівець» Сич, а справа Олега Гаркота повернулася в русло Кримінального процесуального кодексу. І вже в березні цього року екс–головний архітектор, каючись на черговому засіданні суду, зізнався, що таки вимагав і взяв «винагороду» в розмірі 30 тисяч доларів США за сприяння у просуванні будівельного проекту. Щиросердне зізнання, а також пом’якшувальні обставини — перебування на утриманні підсудного двох дітей та хворої матері, давали підстави сподіватися на не надто суворий вирок Феміди. Тим паче що навіть прокурор просив суд не позбавляти волі обвинуваченого, обмежившись чималою сумою штрафу. Тому оголошений 29 жовтня вирок — позбавлення волі на 5,5 року з конфіскацією майна, позбавлення 9–го рангу держслужбовця і права обіймати посади впродовж трьох років — став для підсудного громом серед ясного неба. Також суд зобов’язав Олега Гаркота відшкодувати потерпілому Віктору Ломею 42 тисячі 362 гривні матеріальної шкоди та 550 тисяч гривень моральної. Під час виголошення вердикту колишній містобудівник зомлів і впав на підлогу. Після надання швидкої медичної допомоги його взяли під варту в залі суду.
«Навіть не знаю, з чого починати свою оповідь, але формувати життя мене почало саме в «Просвіті», що діяла в Лозах біля Вишнівця, — розповідає старенька. — Ми співали, ставили сценки, ходили у гуртки. Там я зустріла свою першу любов і свою першу зраду. Іван, з яким була заручена, зрадив мене з коханкою польського пана. Дуже вже я переживала, але тоді ще не знала, що це лише початок моїх страждань».
Майже сім років Ольга Горошко була зв’язковою та розвідницею у повстанському підпіллі в загоні Макса, була і медсестрою. «Мої друзі–повстанці називали мене Трояндою, — усміхається жінка. — Я тоді багатьом подобалась. Але моєю єдиною мрією було народити сина. Рана від Іванової зради тоді вже затягнулася, а поряд був він — відважний командир УПА, курінний Михайло Кондрась, який мене дуже кохав. І коли він захотів на мені оженитися, я не відмовила».
Жінка згадує, що її мрія здійснилася — вона завагітніла, але пологи були дуже важкими. Перейми почалися у лісі, тому повстанці відвезли її у село Майдан і залишили у місцевих людей. Як тільки повитуха переступила поріг, за вікном почалася стрілянина.
Господиня почала голосити: «Ой, що то з нами буде?! Ой, що буде?!» І всі, хто був у хаті, повтікали, а я залишилася сама, — витирає сльози жінка. — Думаю тоді: треба вийти з хати, щоб більшовики не знали, у кого я була, але змогла докотитися лише до сіней, там пролежала й сама не знаю скільки часу. Господар і бабка–повитуха повернулися до хати аж після того, коли на вулиці перестали стріляти. Коли я народила сина, він був увесь синій і не дихав. Бабуня щось зробила, і він заплакав, а я — розреготалася. Всі думали, що позбулася розуму, а то все — через переживання. У той час за селом розривалися бомби й свистіли кулі... А другого дня приїхали хлопці з табору «Антоновецька республіка», і я мусила поїхати з ними верхи, бо не було кому перев’язувати поранених повстанців...»
Зраджена за 25 тисяч рублівПодружнє життя і щастя Ольги Горошко тривали недовго. Її чоловік Михайло, або, як його називали повстанці, Великан, 11 квітня 1948 року застрелився. Його загін потрапив у засідку енкаведистів, він устиг спалити всі документи та пустив собі кулю. Мертвого Михайла разом з іншими повстанцями викинули у криницю неподалік НКВС і виставили охорону, тому жінка не могла навіть забрати тіло. А через багато років, коли вона повернулася з таборів, криницю вже засипали.
Ольга Горошко каже, що у своєму житті не раз стикалася з людською підлістю. Майже 60 років тому її виказали за 25 тисяч совєтських рублів. Імен зрадників не називає, каже тільки, що це були батько і донька, вони обоє згодом наклали на себе руки. «Ці люди так і не скористалися тими грішми. Першою повісилася на горищі Катерина, яка мала прийти на очну ставку зі мною, а потім застрелився з мисливської рушниці її батько, — згадує старенька. — Дотепер мені та Катря перед очима. Дуже вже запам’яталася — надзвичайної вроди була, навіть не уявляєте, яка гарна».
«Били так, що аж шмаття летіло, а я подумки читала «Отче наш»Після зради жінка пройшла катування в рівненській та львівських в’язницях.
«У тюрмах були безкiнечні тортури. Дай, Боже, щоб нікого не катували так, як мене, — зітхає Ольга Горошко. — Мене кидали на підлогу, топтали чобітьми по голові, били нагайками і грубими палицями по ногах, руках. Били так, що аж шмаття летіло, а я в думках проказувала «Отче наш»... Згодом забула навіть молитву і проказувала тільки перші два слова з неї. Катували мене без перепочинку, я вже не знала, де день, а де ніч».
Коли Ольга була на межі між життям і смертю, лише тоді її відправили в карцер. Там пробула вісім діб, а потім сказала собі, що вже не сила більше терпіти. Зняла з себе сорочку, зробила з неї мотузку, і коли вже всунула голову в зашморг, раптом... побачила сина. Він плакав.
«Я закричала: «Ігорю, Ігорку!..» Тут прибіг черговий і витяг мене з петлі, — згадує Ольга Горошко. — Каже: «Дура!», а я йому: «Тут був мій син, Ігор. Де він? Де ви його поділи?» А він мені: «Это не Игорь был, но он тебя спас».
Жінка каже, що після того вже ніколи не думала про самогубство, хоч як би не було їй важко. «Незважаючи на жорстокість слідчих, під час допитів я нікого не виказала, — гордо мовить Ольга Горошко. — Про себе розказувала все, а про інших — ні слова. Я і не приховувала своїх політичних поглядів. За це мене судило «особоє совєщаніє» — дали десять років виправно–трудових таборів суворого режиму. Відбувати строк відправили в один із мордовських таборів, що у селищі Явас, біля станції Потьма».
Усе життя переслідували нещастяНа засланні розвідниця УПА жила у величезному бараці, де тулилися десятки жінок. Спали вони на двоповерхових нарах. Жінка згадує, що умови в таборі були нестерпними, але найяскравішим спогадом є баланда, якою годували засуджених. «Це була звичайнісінька ячмінна зупка, але така ріденька та пісна — аж синя, через це ми їй дали назву «синие глазки», — гірко посміхається жінка.
Вона згадує, як у таборі здружилася з 70–річною професоркою Оленою Степанів, яку засудили за співпрацю із Петлюрою та Коновальцем. Улітку вони працювали на торф’яних кар’єрах, а взимку шили білизну та форму для військових. У цьому таборі Ольга Горошко прожила сім років, аж до смерті Сталіна. Але й після повернення з таборів почувалася чужою і непотрібною, навіть рідні не хотіли її прописати, бо ж «враг народа».
«Через це я мусила поїхати у Воркуту до рідного брата Максима, який після таборів залишився там, аби підзаробити трохи грошей, — згадує пані Ольга. — Аж через два роки змогла забрати до себе сина. (Хлопчик, поки мати поневірялася, спочатку жив по людях, а потiм його забрав рідний дядько Михайло на Рівненщину. — Авт.) У 1969–му Ігор поїхав працювати в Якутію, де й оженився. Там нині живуть мої внуки».
Ольга Горошко каже, що трагедії переслідували її впродовж усього життя. Вона поховала всіх свої рідних — маму, чоловіка, сина. Нині, у свої 96 років, вона зовсім самотня. Але доживати віку жінка може таки у власному домі: у 2006 році тернопільська обласна влада виділила деякі кошти на придбання житла для пані Олі. Правда, в Тернополі за ці гроші квартиру, навіть найдешевшу, купити було неможливо. Тому при сприянні громадських діячів, зокрема поета Петрука–Попика, придбали невеличку квартиру в місті Збараж, де й по сьогодні мешкає жінка.
«Я більше 50 років не мала свого кутка, — нарікає жінка. — Моталася з Воркути до України. Відтак опинилася у Вишнівці. Все життя прожила у злиднях. Мені було соромно просити в племінниці копійки, щоб покласти їх на тацю в церкві. Та я навчилася за ці роки жити без грошей. І що ви думаєте, хіба мені не прикро, що червона партизанка не платить за квартиру, за газ і світло, а я плачу? Ми з нею ще стрічаємось у церкві, то вона якось мені каже: «А було йти зі мною, ти б також не платила...» Не та ще Україна, за яку ми боролися, не та ще... Але, якби життя повернути, я би вчинила так само. Ні про що не жалкую і щиро люблю свою Україну!»
Ця новина пролунала, мов грім серед ясного неба — у понеділок голова московського фонду «Відродження культурної спадщини» Олександр Панін і керівник харківської обласної філії товариства «Русь триєдина» Сергій Мойсєєв повідомили, що вже в середу неподалік села Борки Зміївського району встановлять пам’ятник російському імператору Олександру ІІІ. До цього часу про подію в регіоні, схоже, знали хіба що чиновники облдержадміністрації. І то, мабуть, лише тому, що без їхньої допомоги росіяни не змогли розмитнити монумент на кордоні й «узаконити» на рівні сільради його встановлення в Україні.
Не менш цікавою виявилася й передісторія проекту. За словами пана Мойсєєва, просити чи то благословення, чи то дозволу на спорудження постамента він улітку їздив до самого президента. Але не Януковича, а... Путіна. Той якраз перебував неподалік Харкова, на Прохоровому полі, де росіяни широко відзначали річницю Курської битви. Підійти до глави сусідньої держави харків’янин зважився тієї миті, коли той iшов покладати квіти до військового меморіалу. «Володимире Володимировичу, вам лист від харків’ян, — з якимось благоговійним натхненням переповів свою історію пан Сергій. — Слово «харків’яни» його миттєво «ввімкнуло». Він потеплішав поглядом і на зворотному шляху сам підійшов до мене і взяв листа в руки, навіть охоронця відштовхнув». Але про свою обіцянку Путін, схоже, забув, і тоді Сергій Мойсєєв поїхав на зустріч iз ним уже до Києва на річницю хрещення Русі. І коли російський президент брав участь у знаменитій «конференції Медведчука», знову вручив йому «чолобитну». Ось тоді «механізм включився» вже по–справжньому, і за кілька місяців монумент «із залізобетону в бронзянці» (так описує пам’ятник пан Мойсєєв) прибув на кордон.
Дату і місце для його встановлення обрано не випадково: рівно 125 років тому саме на цій ділянці тоді ще Курсько–Харківсько–Азовської залізниці сталася аварія імператорського потяга, в якому государ iз родиною їхав зі столиці до Харкова. Трагедія забрала життя 22 людей, ще 68 отримали тяжкі травми. Але царська сім’я залишилася неушкодженою, тому що Олександр ІІІ, маючи від природи могутню статуру, підпер плечима дах сплюснутого вагона, й імператриця з дітьми вибралися з пастки. Ця подію російська громадськість і духовенство піднесли до рангу дива Господнього і поклали початок будівництву багатьох храмів. Не стала винятком і Харківська губернія, де на місці аварії було споруджено Спасо–Святогорський скит, дзвіницю Преславного Преображення, храм в ім’я Христа Спасителя, а пізніше й пам’ятник Олександру ІІІ. До цього часу збереглася лише обезглавлена дзвіниця, яку 10 років тому від повної руйнації врятувала Південна залізниця. Тож відкриття під Борками нового імператорського пам’ятника Олександр Панін назвав «відновленням історичної справедливості», а Сергій Мойсєєв спрогнозував, що Спасів Скит від сьогоднi стане «магістраллю руського світу» і точкою відродження всього, про що цей світ мріє.
Ще до відкриття пам’ятник спорядили відеокамерами і загоном відомчої охорони Південної залізниці. А на саму церемонію відкриття привезли десантну бригаду капітана Моргєлова і кілька загонів російського козацтва. Список запрошених теж здивував. Українську сторону представлятимуть лише голова облдержадміністрації Михайло Добкін і духовенство УПЦ Московського патріархату, а російську, крім згаданих захисників, — численні представники дипломатичного корпусу, включаючи посла РФ Михайла Зурабова і низку громадських організацій, що невтомно працюють над розбудовою «руського світу». Про те, що останній у їхній уяві не має й натяку на бодай умовні кордони, свідчить також i напис на пам’ятнику, яким Олександра ІІІ названо його повним титулом — Імператор Всеросійський, цар польський і князь фінляндський. «Треба було згадати і Молдову», — запізніло спохопився пан Панін, але потяг, як кажуть, пішов.
Утiм автори цього проекту не виключають, що їхні ідеї в Україні припадуть до душі не всім. Вони навіть готові до символічного «чемоданчика з сухарями», який їм можуть піднести просто на відкритті монумента. Але відступати не збираються, так само як і миритися з євроінтеграційними планами українців. Постать Олександра ІІІ у цьому зв’язку — фігура знакова. Саме цей государ, за словами Сергія Мойсєєва, спілкувався з Європою через панську губу і «не поспішав нікуди інтегруватися». «Європейці стояли й смиренно чекали, поки імператор рибки наловить, а потім «соізволить» iз ними поспілкуватися», — з невимовною гордістю розповів пан Сергій, хоча так і залишилося незрозумілим, як насправді сьогодні можна пишатися такого роду «дипломатією».