— Пане Євгене, «паралельний світ» спецслужб зберігає секретність перед широким загалом, бо вміє «замітати сліди». Там справді «все про всіх» відомо?

— Свого часу ми, шістдесятники, не вели щоденників — щоб описи нашої праці нікому не зашкодили. Утім були впевнені, що в КДБ «усе є». Але ж ні — їм не потрібно було правдивої історії. Нічого з підслуханого ними до нас не дійшло. Ключові фігури опору 1960–х років, якби вони самі про себе не засвідчили, залишилися б невисвітленими. У матеріалах КДБ збереглися якісь окремі деталі, доповідні з КДБ до ЦК. І в цьому — замітання слідів їхньої машини, яка відповідно до розпоряджень використовує щось із наявних даних, та найбільше покладається на доноси. На закритих судах не потрібні скрупульо­зність і факти.

— Відсікає правдиву інформацію і підсовує натомість деструктив і провокації?

— Звичайно. Найперше — обезголовлює суспільство, позбавляє ключових фігур та розриває їхні зв’язки з активною частиною суспільства. Ще в 1920–ті роки ЧК давала розпорядження: знищити верхівку. У своїх спогадах про Холодний Яр один з українських командирів Горліс–Горський згадує, як перевдягнені повстанці захоплюють більшовицьку машину з документами. Там була рознарядка Дзержинського — скільки людей у якій області треба «із’ять» і знищити. Ті люди мали пропасти — чи так, як композитор Микола Леонтович і видатний учений–садівник Левко Симиренко, чи як заручники. У Києві й Одесі мали розстріляти по вісім тисяч осіб, у Харкові, Полтаві, Катеринославі та Вінниці — по шість...

Окрім цього, сіяли паніку засобами терору. До речі, не так давно наші ЗМІ поширили кадр із голим чоловіком на снігу, над яким познущалися «беркутівці». Хтось із журналістів пояснив: цей сюжет знятий на професійну телекамеру, у ньому спеціально акцентовані деякі речі. Що було потрібно авторам? Пустити ці кадри між протестувальниками і спровокувати їх до помсти. Використати цю провокацію не зовсім вдалося (козак виявився незлобливим), та все ж рівень екстремістських настроїв серед майданівців зріс. Мені здається, що кинуто багато сил, кадрів, «тітушок» донецьких, харківських і російських — для роздмухування протистояння. Бо це сценарій Москви. Його мета — спричинити внутрішній конфлікт в Україні і виступити в ньому «миротворцями» — із танками чи без них. Цілком зрозуміло, що їх не влаштовує мирний протест.

— Яким чином дискредитували активних учасників мирного руху опору 1960—70–х?

— Була підміна аргументації. У пресі йшлося про крадіжки, «тунєядство», зґвалтування, бійку, а не про політичну «невідповідність», неприйняття режиму. Найчастіше намагалися знайти якийсь економічний переступ. Вершина бажань — доларова купюра. Якісь випадкові заробітки, не оформлені квитанціями, оголошувалися «криміналом». Мій попередник на засланні, фізик, доктор Болонкін був засу­джений за те, що відремонтував комусь телевізор і отримав за це 10 рублів. Миколу Горбаля звинувачували у спробі зґвалтування в трамваї. Схоже звинувачення «шили» В’ячеславу Чорноволу. Щодо моїх літературних есе, писаних для преси, застосували підміну визначення: літературну творчість оголосили виготовленням «антирадянських документів» і пропагандистською діяльністю. Так було й зі Стусом. І це теж було замітанням слідів.

У 1930–ті роки «політичних», зокрема, професора Миколу Зерова, академіка–математика Михайла Кравчука, звинувачували у тероризмі. До процесів залучали різних авторитетних людей, яким давали підписувати папірці зі звинуваченнями. Вони сіяли недовіру, страх і ворожнечу в середовищі інтелектуалів.

— А ще ж була заборона говорити на певні теми?

— Так. Валерію Марченку, який прямо говорив про Голодомор, погрожували «лікуванням» у психлікарні. Проте майже через усі вироки шістдесятників проходить «наклеп на тему голоду». Література про ГУЛАГ була заборонена. У 1960–ті роки багато людей вийшли з радянських концтаборів на волю, але не оприлюднювали своїх спогадів. Григорій Кочур був нашим однодумцем, але остерігався про це й згадувати. Зрозуміло, що в усіх була підписка про нерозголошення. Навіть у греко–католицького владики Йосифа Сліпого. Якби він почав розповідати все, що бачив у таборах, то далі мав би справу з КДБ. А вони й за кордоном знаходили. Якимось дивом проскочили спогади про лагер одного російського автора у московському журналі. Під час допитів мене запитували, чи я знайомий iз тим текстом. І були дуже невдоволені, що така «злісна наклепницька річ» вийшла друком.

— Вони справді вважали, що то наклеп?

— Вони прекрасно розуміли, що то таке. Просто втручання у заборонену сферу називали «розповсюдженням наклепницької інформації».

— У працівників силових структур та «наближених» є особливий інтерес до всяких «таємних знань» — конспірології, окультизму, теорій про світову змову. Як ви гадаєте, звідки такі захоплення?

— Їх спеціально постачають негативною інформацією. Недовіра і ворожість є їхнім принципом. Під час допитів я був вражений, коли слідчий обурювався: «Як ви можете говорити про людину з такою певністю, що вона не могла б вчинити так–то? Це ж наклеп!». Вони не розуміли, що можна вірити людині. У них поширена література антихристиянського спрямування, яка виключає милосердя, любов і довіру. Варто б дослідити, як вони підбирають і закидають подібні тексти. І таких видань — море... І є розповсюджувачі.

— Якщо в книгарнях порівняти кількість справді наукової літератури про Україну і томи Шилова, Істархова, Лозко, Клімова, Канигіна та багатьох інших — про арійську 20–тисячолітню цивілізацію на наших теренах, то перших буде оберемок, а других — самоскид...

— Ця антихристиянська і антисемітська література видається масовим накладом. І люди на диво обізнані з нею. Я днями читав лекцію про Тараса Шевченка в Товаристві «Знання». Мене вразило, як багато слухачів антихристиянськи, рунвірівськи налаштовані. РУНВіра — це заблокованість. Аргументом не проб’єш. Вони не чують нічого і шукають лише підтвердження своїх переконань. Загал навіть не знає, що їхні писарі користуються совєцькою атеїстичною пропагандою. Цілих 70 років у СРСР над цим працювали цілі інститути, шукаючи способів дезінформації та дискредитації віри в Бога.

— До речі, нещодавно пройшла інформація, що сторінка «Беркута» у Фейсбуці наповнена антисемітською пропагандою: силовиків переконують, що «Майдан організували євреї»...

— Або американці (сміється). Їм таку літературу закидають, і, безперечно, вони її читають. І про «сіонських мудреців», і про «буржуазний націоналізм». Адже і сіоністи, й українські націоналісти є ворогами «темних трибуналів».

— Мабуть, через ці замовчування та фальсифікації сьогодні мало хто знає, якими ж були шістдесятники і бандерівці?

— Мені не раз доводилося виступати на захист правди про покоління шістдесятників. Розповідати правду про людей, які повстали, і проти чого вони повстали. Таке інформування дає інший погляд суспільству. Багато хто з людей середнього та старшого віку досі бояться чути про шістдесятників. І нині, дивіться, безліч людей прикидаються, що нічого не знають. Так і тоді було. Ці пасивні люди мали мізерну або ж сфальшовану інформацію з офіційних джерел і досі передають її дітям і внукам. Вони нічого не дізналися за ці роки.

— На прикладі «смолоскипної ходи» в день народження Степана Бандери бачимо, що людям, які в школі чи від заляканих батьків не отримали знань про бандерівців, підсовується спотворене уявлення про визвольний рух...

— Причому то не лише жупел «бандерівці», витворений засобами совєцької масової дезінформації, а й підміна визначення фашизму. Фашизм у спотвореному трактуванні — це німці з розв’язними усмішками й кухлями пива. А насправді це групи людей, які всупереч закону встановлюють владу сили і страху. У цьо­му розуміння, класична форма нинішнього фашизму — це «тітушки», які викрадають і вбивають у лісах людей. Силовиків виховують на ненависті. Вони послуговуються ненависницькими гаслами і ярликами, по яких «слід стріляти»: «бандерівці», «западєнци», «свобода слова»... Це старі кадебістські жупели.

— У радянській белетристиці петлюрівці і бандерівці «малювалися» за зразком чекістів та енкаведистів, «червоні» свої злочини перекладали на своїх ворогів. Таке ж враження — від нинішньої «контрпропаганди», де майданівці змальовуються як звірі, що мордують хлопців iз «Беркута»...

— Звичайно, це трафарет. Важливо розкривати ці механізми. Скажімо, коли Романа Корогодського на допиті спитали, хто такий Стус, він відповів: «Це голуб». «Та ви знаєте, як він називає нас?! Фашистами!». Роман сказав, що Стус має рацію. Бо фашисти — це особи, що не дотримуються законів, діють методами залякування і насилля... Нині силовики частково зазомбовані. Ніхто з них чітко не знає визначення фашизму. А фашисти — це озброєні «носороги», які йдуть вулицями, лякають і приєднують заляканих до себе.