В окнах полупустого офиса в одном из очень тихих переулков Днепропетровска горел свет. Я точно знала, что он там, припарковалась возле подъезда и зашла в помещение. Уже пятую неделю каждый вечер я приезжала в его офис. Какой бы я не была – грустной,  уставшей, веселой, чужой – я все равно приезжала в это офис, я традиционно приезжала к нему.  Ни тогда ни сейчас меня не останавливало наличие его жены, ни тогда ни сейчас я не чувствовала себя плохо из-за этого факта. Я понимала и прекрасно понимаю, что рано или поздно он захочет поговорить со мной об этом, до сегодняшнего дня этого так и не произошло.  Не произойдет и сегодня.

Я проснулась счастливой, впервые за год, который  живу в Киеве, мне не хочется в Днепр. Впервые я отношусь к четвергу, не как к предпоследнему дню перед выходными. Всю эту неделю мы были вместе. Я никогда не жила с ним до этого, никогда не видела, как он ходит по квартире, как одевается в прихожей, пряча в карман ключи от моей квартиры, и каждый день я была уверена в том, что он вернется ко мне. Такого ощущения счастья у меня не было никогда. Мозг полностью отключился, отъехал, улетел куда-то, мой мозг изменил мне. Притом, тоже изменил с ним. Я знала, что завтра утром он улетит. Это «завтра» пугало меня и нависало грозовыми тучами посреди февраля над балконом, на котором мы с ним стояли. Мы стояли полураздетые и смотрели на один проспект, завтра я одна увижу этот же пейзаж из окна кухни, когда буду провожать его в аэропорт. Хорошо, что это будет завтра.

 Я давно не верю в сказки и довольно хладнокровно отношусь ко многим событиям, я спокойно смотрю на бедствующих людей и убогость киевского метро. Я не чувствую привязанности к социально одобряемому поведению и откровенно говорю вслух о том, что кроме моих близких и бездомных животных мне больше никого не жаль. Мне даже себя не жаль и именно поэтому я продолжаю встречи с этим мужчиной, любя его и понимая, что еще какое-то время я буду абсолютно счастлива от осознания, что уже совсем скоро он придет в мой дом, сядет за стол, я буду смотреть как он ест, и радоваться, что он рядом. Мне так долго не были знакомы эти совершенно земные и доступные почти каждой женщине радости, и я очень хочу быть счастливой рядом с ним, хотя бы сейчас, хотя бы сегодня.

Мне надоели бесконечные ссоры, обман, непрекращающиеся обвинения и никому не нужные слежки. В один прекрасный день я решила все это прекратить. Уже не в первый раз за эти годы я стараюсь остановить этот ужас. Мне надоело так, что сил бороться больше нет. Я не хочу его видеть, слышать, даже думать о нем не хочу.

Совершенно чужой человек заходил в подъезд своего дома. Я смотрела на него и удивлялась, я смотрела на него и не могла поверить в то, что этот мужчина имеет ко мне хоть какое-то отношение. Мне было искренне жаль потраченного времени и искренне не хватало человека, который смог бы вывести меня из состояния длительного анабиоза, в котором я находилась ежедневно, терпя унижения и обиды. Я все это прекратила в один день. Раз и навсегда. И никогда не пожалею об этом, потому что жалеть не о чем.

А вчера мы встретились снова. Совершенно непонятно зачем, абсолютно не объяснимо. Просто, встретились и все. Встретились как раньше, но как-то по-другому. Я не стала рассказывать ничего о себе, наверное, это было не важно. Просто, сейчас очень многое кажется мне не настолько важным как раньше, рядом есть люди, но это совершенно другие люди, которых я хорошо знаю, ценю, важаю, но ...это совершенно не те люди.

В огромном городе, среди будничной суеты закрывшихся дверей в стандартные офисные помещения, я шла одной из красивейших улиц, и понимала, что, наверное, нам ни к чему видеться. Это было не мое желание. Есть такой закон, совершенно справедливый - каждый ошибается, но, далеко не каждый понимает, что ошибся. Даже сегодня я не уверена, что какие-либо отношения можно считать ошибкой.

Мое прошлое лето, сейчас - мое прошлое. Как иногда не хочется верить в то, что все уже позади. Остаешься чего-то ждать, а потом, просто, остаешься. А через какое-то время оставляешь. Оставляешь другого человека, возможно, чужого мужчину, который как-то совершенно случайно затесался в твою жизнь и никак не может из нее вырваться.

Есть вещи, которые хочется помнить, но, точно так же, есть вещи, которые лучше скорее забыть. Забыть и больше не вспоминать, а обратить внимание на что-то другое. Вокруг?! Один и тот же мир, почему-то он бывает в разных красках, но, по сути, он остается одним и тем же. Такой же, как был вчера, такой же, как будет завтра. Я не знаю, сколько стоит мне каждая из встреч, не приносящих радости, но раз я прихожу на такие встречи, значит, они нужны, кому-то.

А вчера все снова было как раньше. Я знала, что все так будет. Много раз думала о том, что знаю, как все будет, но все было как-то не так. Чувство вины - страшное чувство - оно гложит душу и мучает отношения. Вина - это ноша, которую невозможно выбросить, от нее невозможно избавиться просто так. Как-то странно, что мы встретились снова. Совершенно не похоже на правду. Еще полгода назад, я бы не обратила внимания на эту встречу, ну, встретились и встретились, а  сейчас ощущение как будто что-то изменилось.

Я знаю, что он прочитает все, что я написала. Не знаю когда, но знаю, что прочитает. Воспримет как сказку из чьей-то жизни. А этой зимой, я помнила о нем. Помнила о нем и не хотела забывать. В моей жизни всегда есть чем занять время, но мысли – это совсем другое, от них невозможно убежать. Сейчас я точно знаю, что пишу это для того, чтобы просто избавиться от мыслей, которые вертятся и опережают друг друга. Я не знаю, насколько это правильно - обманывать себя, но я знаю насколько радостно понимать, что тебе рады, тебя ждут, к тебе едут как на праздник.

Взрослые люди не должны позволять себе глупые поступки, но даже взрослые люди, все равно, остаются людьми, готовыми ошибаться, зная, что ошибаешься, но, не желая поступать иначе. Время – это необыкновенная категория. Странная, необъяснимая но, существующая абсолютно реально. Сейчас я остро ощущаю время, но не то, которое ушло безвозвратно, а то, которое остается с нами несмотря ни на что.

Вчерашняя встреча, в очередной раз, ничему меня не научила. Напротив сидел человек, который неплохо меня знал, или думал, что знает, а, может быть, и он тоже так не думал. Он сидел напротив и хотел рассмотреть меня, я опускала глаза, я, в который раз, уходила от желания спросить о правильности поступков, о логичности действий. Мне не нужны были ответы. Время все расставило по местам. Наверное, именно поэтому я и не стала рассказывать о том, как мне живется сейчас. Я даже не осознала, радуюсь ли я этой встрече или она больно ранит меня воспоминаниями.

А потом, когда пришло время идти – поняла, что ничего не проходит даром. Однажды нанесенные обиды помнятся еще долго. Нет, скорее, не помнятся, а остаются швами, такими маленькими рубцами, заживающими на теле. Такими тонкими венками, заживающими на сердце. Это хорошо, что сердце так быстро зажило, как будто ничего и не было.

Увечері я зателефонувала його батькам. Він не став зі мною розмовляти, мені було нічого сказати його матері і я поклала слухавку. Ніч минала приблизно тиждень. Одна страшена ніч. За ці три роки я жодного раз не відчула, що можу залишитися сама, але я не боялася бути сама, я більше за все не хотіла бути без нього. Олег не телефонував мені близько двох тижнів, я схудла, стала схожою на мумію і теж не наважувалася зателефонувати йому, бо щиро бажала щастя хлопцеві, ненавиділа, і водночас бажала щастя. Це, мабуть, і зветься справжнім коханням. Сашко сумував разом зі мною, він скучив за Олегом. Минув місяць, на мене було сумно і страшно дивитися, так погано я не виглядала ще ніколи. Я більше не возила дитину до матері, тепер він став зовсім самостійним дорослим хлопцем. Я поверталася додому, Сашко йшов на англійську, забирала його звідти і ми разом ішли у нашу порожню і непривітну квартиру. Я жодного разу не бачила Олега, і не хотіла його бачити, щоб не роздирати рану, що продовжувала кровоточити.
Мене не цікавили чоловіки. Мене взагалі мало що цікавило тепер, я повністю занурилася у життя мого сина і мені це подобалося. Одного разу я таки не втрималася і зателефонувала його матері. Олега вдома не було. Не знаю, чому я зробила цей дзвінок. Жінка не хотіла зі мною розмовляти і я не тільки чула це, але й вічувала дуже сильно. Я спитала у неї, як в Олега справи і вона закричала не своїм голосом.Я нічого не могла вдіяти, щоб заспокоїти її і нічого не змогла зрозуміти. У суботу я приїхала до неї додому. Олега не було, але його кросівки стояли. Я була щаслива, отже, він і досі живе у батьків. Матір Олега не зраділа, побачивши мене, а от батько посміхнувся так, неначе я дійсно зробила їх щасливими своєю присутністю. Галина Василівна була сувора і називала мене на "Ви".
-Іра, навіщо Ви прийшли?
-Я давно у вас не було, купила торт, думала попити чай разом з вами, адже ми з вашим сином три роки прожили разом, а це, погодьтеся немало.
Вона заплакала і я не могла і не наважувалася її зупинити.
- Отже, ти нічого не знаєш, - вона перейшла на ти, -дерез два тижні Олег одружується з Машею.
Хто така Маша я й гадки не мала, але мабуть це й була та дівчина, яку я бачила з ним. Не дивно, Олег дуже дорослий хлопець незважаючи на свій вік. Я не ображалася на ньго, я любила його, дуже.
Галина Василівна знову плакала, не знаю, чи то Маша їй не довподоби, чи просто справа в іншому.
- Іро, - ледь чутно промовила вона,- Маша вагітна і тому Олег одружується з нею, розумієш, мій хлопчик змушений жити з цією дівчиною лише тому що дурень.
Сльози залили моє обличчя. Я все розуміла. Тепер як ніколи я розуміла Олега. Дівчинка Маша мабуть радіє – розумний, вродливий, добре заробляє і такий молодий.
Два тижні я прожила неначе перед власним похороном. Тієї суботи коли вони повинні були одружитися я поїхала до своєї матері. Я плакала, розповідала мамі, і знову плакала. Вона була жорстокою як ніколи, вона була відчайдушно жорстокою і мабуть тому продовжувала нагадувати мені про попередження.
- Я попереджала тебе, - вкотре наголосила матір, - рано чи пізно він тебе кине. Це сталося. Іра, ти доросла жінка, у тебе є дитина і робота. Працюй і виховуй Сашка. Більше, ніж йому, ти не потрібна жодному чоловікові на цій планеті.
Була неділя. Я прокинулася. У домі пахло печеними млинцями,мама балувала нас із Сашком. Незважаючи ні на що вона теж хотіла хоч щось зробити для мене, хоч щось, що могло б вивести мене з цієї постійної і дуже тривалої депресії. Я пішла на кухню, тепло, сонячно і , здавалося б, осінь завжди буде теплою. Я привіталася з мамою, випила чаю і пішла у ванну.
Я чистила зуби, а думки мої були там, де ще вчора мій Олег у весільному костюмі стояв поряд з нею, з дівчинкою, що народить йому дитину. Я заздрила їм і не тримала зла на Олега. Виходячи з ванної мені знову здалося, що я чую його голос. Мені не здалося – це дійсно був він. Вони з моєю матір,ю сиділи на кухні і розмовляли. Перед Олегом стояла тарілка з млинцями, сметана та чашка, у яку моя матір наливала чай. Я направилася до кухні, Олег повернув голову, подивився на мене, потім підвівся і я кинулася в його обійми. Я не просто плакала, - я вила, неначе міліцейська сирена. Олег обіймав мене своїми дужими великими руками.Я крізь шмигання носом сказала йому, що він прийшов для того,щоб знущатися з мене. Олег говорив, що окрім мене йому ніхто не потрібен, що він кохає тільки мене і за ці два з половиною місяці розлуки він зрозумів все те, чого не зрозумів за три роки спільного життя. Ми сіли їсти втрьох- я, моя мама і Олег. Мама нічого не говорила. Вона наливала чай, пригощала нас млинцями, а потім пішла у кімнату, нібито дивитися телевізор. Те, що говорив мені Олег мріє почути кожна жінка. Він сказав, що більше ніколи від мене не піде. Я не наважувалася спитати його про весілля, але він сам розповів мені, що за декілька днів до "щасливої дати" прийшов справжній батько дитини. Маша, як я зрозуміла просто вирішила ощасливити свою дитину таким хорошим батьком,як Олег. "Я був щасливий коли цей хлопець назвав мене подонком і сказав, що це він батько дитини, що це саме йому Машка вирішила помститися. Я був готовий обіймати і цілувати його. Сама розумієш, я б не кинув жінку, яка від мене завагітніла, але коли виявилося, що все не так, я готовий був летіти на крилах. Я нічого не сказав, мовчки вийшов і більше я цих опудал не бачив. Машку я не любив, але я у неї закохався, маю визнати. Іро, я не приходив до тебе, бо розумів, що ти можеш мені не пробачити. Іро, вибач мені, якщо можеш, будь ласка".
Я була щасливою. Я знову була найщасливішою жінкою планети. Коли прокинувся Сашко ми втрьох поїхали додому, а через рік я народила Олегові дитину.

Я – нікому не потрібна, покинута навіть власним чоловіком, за одну ніч стала найщасливішою жінкою всесвіту. Я, яка нещодавно йшла повз ланцюги машин і думала свою нещасну думу, тепер бігла сходами під,їзду, мов на крилах летіла. По щоках моїх так само швидко як і я бігли сльози. Я була вільною від думок, моя совість жодним словом не видала себе, у моїй душі не було ні смутку, ні болю, ні розчарування. І навіть у тому разі, якщо я бачила цього хлопця впереше і в останнє я ніколи не забуду його очі, руки, сором,язливий погляд з-під високого чола. Він був першим чоловіком, який вважав мене королевою. Він був першим чоловіком, який у одну ніч положив на мої долоні все життя, що було до нього, а потім одним міцним струменем повітря здмухнув його, наділивши мої нові дні сенсом. Я забула свого чоловіка, зрадливі поцілунки перед тим як він йшов до своєї знайомої, жеманні посмішки і дитячі забавки двох дорослих людей, що близько шести років жили разом і він таки не витримав, він зламався першим. Він пішов у нікуди, наврядчи він продовжував зустрічі з тією дівчинкою, навіть, ні, він напевне цього не робив. Він лишився сам і ця подія вразила його своєю неперевершеною свободою. Ми обоє тепер були вільними від зобов,язань та переконань. Ми просто знайомі люди, що прожили шість років разом, - який жах.
Я була вже не молодою дурепою, що до божевілля закохалася. І я, така вродлива і така спокійна випромінювала щастя, бо моє життя тепер стало іншим, у ньому з,явився двадцятирічний хлопець, що притискав мене своїми сильними руками міцніше, аби я тільки не втекла. А вранці я таки втекла, щоб повернутися.
Ми зустрічалися навіть там, де здавалося люди не могли навіть пройти пішки. Ми очікували один на одного близько трьох годин, більше часу жоден з нас витримати не міг. Ми обоє були дітьми. Я забула про все. Я, зазвичай така хороша матір і така вправна господиня, не прибирала нічого окрім спальні. А ще за увесь тиждень я жодного разу не поїхала до дитини, тепер я розмовляла з ним телефоном. Олег не питав мене чому я опинилася того вечора сама у Миколи, який до того ж вже тиждень як поїхав з міста. Олег не намагався зробити так, щоб я розкрила йому всі таємниці свого приватного життя, все що йому було потрібно – я. Він обожнював мої руки. Він цілував мої долоні і проводив м,якими подушечками своїх широких та міцних пальців по моїх нігтях. Він обіймав мої плечі, ніби стискаючи маленьку дівчинку у сильних обіймах дорослого хлопця. Він був дійсно дуже дорослим. Лише 46 розмір ноги чого коштував. Високий, міцний, надзвичайно привабливий брюнет, що з 10 років займається баскетболом, привертав увагу дівчат, коли ми йшли з ним вулицею. Кожна з них хотіла б бути на моєму місті, але вони залишалися на своїх місцях, а я продовжувала розважати свою безсоромну душу. Я ходила до церкви як на роботу. Я стояла перед образами і раділа тому що відбувається. Я жодного дня не розкаювалася у зробленому, бо я продовжувала робити те саме, я продовжувала бути коханою жінкою маленького хлопця.
Мене абсолютно не цікавив мій чоловік, я згадувала його лише тоді, коли їхала до сина. Мій чоловік почав згадувати мене частіше – він телефонував додому, питав як Сашко, просив дозволу побачитися з ним. Я розмовляла зі своїм "коханим чоловіком" надзвичайно спокійно і врівноважено, на моїй кухні готував вечерю Олег. Він чекав мене з роботи і приходив до мене додому, відкриваючи двері власним ключем. Він був господарем. Цей маленький хлопчик був господарем у великій квартирі, придбаній на гроші мого чоловіка, що вже більше не з,являвся тут. Формально ми були одружені, але це залишалося лише питанням часу, яке турбувало мене менше за все. Я продовжувала насолоджуватися єдністю з парубком, якого обожнювала. І це таки було щастя.
Години летіли птахами з півдня, години скрежетали кригою на воді, години стікали водою по асфальту. Години, які я більше не рахувала. Цікаво де я забула свого годинника? Ми проводили разом стільки часу, скільки я ніколи не наважувалася подарувати своєму чоловікові, вважаючи, що він того не вартий. Я згадувала його дуже рідко. Одного разу я навіть пройшла повз нього у супермаркеті, привіталася і пройшла. І жодна іскра у моєму серці не запалала, і жодне око на мене не дивилася, бо він більше мене не цікавив, мене необходило навіть де він живе усі ці півроку які я насолоджуюся життям. Чи думала я колись, що так прекрасно бути закоханою і дуже коханою?! Я дякувала Миколі за те, що його не було вдома у той день, коли я, як сполохана життям дурепа, сиділа і чекала на нього, доречі до Миколи мене більше не тягнуло і я навіть після його повернення додому, до нього не пішла. Я була щасливою і нещасною водночас. Через півроку нашого шаленого кохання я зрозуміла, що рано чи пізно наші з Олегом стосунки мають добігти кінця. Я сиділа мовчки у великій кімнаті власної квартири, роздивляючись візерунки на підлозі. Цікаво, який би лінолеум я обрала зараз, але те що не цей – це точно?! Взагалі у кого вистачило розуму і смаку придбати лінолеум з таким ідіотським малюнком?! Мої думки спливали, чіпляючись одна заодну і губилися. Мої думки, іще вчора такі непереможно сильні і переконливі тепер здавалися слабкими і нетривалими, це були думки дорослої жінки, вперше за ці шість місяців щастя я подумала саме так, як це мала зробити доросла жінка ще пів роки тому. Я не боялася того, що він мене покине, бо знала, тепер знала, що рано чи пізно це має трапитися, це нормально. Я зможу без нього, але то вже буде зовсім інше життя і одного разу я в цьому переконалася.
Олег поїхав на збори зі своєю командою. Я не прийшла його проводжати, хоча його друзі – баскетболісти добре мене знали і не були б здивовані нашим ніжним прощальним поцілункам, але я таки не пішла. Збори мали тривати два тижні, це дуже значний час і я знала, що сумуватиму, але навіть не здогадувалася, що настільки. Я йшла на роботу як на свято, бо сидіти самій вдома було несила. Я забрала в мами Сашка, але навіть мій син не зміг врятивати мене від самотності, у мене навіть склалося враження, яке налякало мене, я не відчувала ніжності до свого сина. Я просто знала, що він мій син і все. Я плакала від сорому, я погана матір і розбещена жінка. Цікаво, якби мій чоловік дізнався про те, що я майже живу з двадцятирічним хлопцем щоб він сказав мені на це? Мій чоловік дізнався пізніше і свою думку він висловив мені теж пізніше, а от матір Олега передала через Миколу, що хотіла б зі мною побачитися і залишила номер телефону. Я була вражена тактовністю цієї жінки, але так і не зателефонувала їй. Я прийшла до них додому. "Галина Василівна буде пізніше, сказав мені чоловік, -але ви можете її почекати, вона вже скоро прийде, ви мабуть Ірина?." "Я мабуть Ірина", - кружляло в мене в голові, та сама все ще одружена жінка, що звабила вашого сина. У голос я сказала лише те, що я і є Ірина. Чоловік зробив жест рукою, щоб я проходила. Я зняла взуття і нарешті зрозуміла, що цей напрочуд урівноважений чоловік не збирається говорити зі мною, розповідати мені про те, куди мені йти і хто я така. Він провів мене на кухню і сів за стіл навпроти мене. Я була налякана до сліз, краще б він кричав на мене.
-Ви хочете чаю, - розпочав розмову Віктор Володимирович.
- Ні, дякую, соромязливо потупивши погляд відповіла я.
- Дивно, а я хочу, зараз такий холод, хоча зима відступає, Олег телефонував вам, він скоро повернеться?
Я не була вражена, я навіть здивована не була, я могла припустити, що мене битимуть, лаятимуть і ображатимуть, а ми сиділи в кухні, чекали на Галину Василівну і ділилися думками щодо того як там Олег. Він був усього лише за 600 кілометрів від нас, а здавалося, що він дуже далеко.
Віктор Володимирович приблизно такого віку як і його дружина, цей висновок я зробила для себе майже одразу. Окрім Олега в них була ще дочка Олена, в якої з Олежкою 5 років різниці, вона молодша від нього. У кожного з цього подружжя шлюб не перший. Олег розповідав мені про свого старшого брата, батькового сина, що дуже рідко приходив до батька і майже ніколи не спілкувався зі своїми братом та сестрою. У матері в першому шлюбі дітей не було, тому Олега вона пестила і обожнювала. Він - пізня дитина і вона, вже будучи не молодою жінкою, не могла стерпіти того, що я ламаю життя її синові. Я все чудово розуміла, але нічого зробити не могла, сказати я теж нічого не могла, бо не знаходила жодного слова, яке б могло виправдати мої вчинки.
Галина Василівна прийшла приблизно через півгодини. До цього часу я вже знала про те, що вона довго готувалася до цієї розмови, і до того ж, Віктор Володимирович попередив мене про те, що вони у будь якому разі не схвалюють моїх відносин з Олегом. Батько Олега був викладачем математики у тому ВУЗі де навчався його син, але на іншій кафедрі. Я здогадувался, що йому набридло постійно прикривати сина перед деканом, адже в інституті Олег з,являвся вкрай рідко, бо він окрім постійних тренувать ще й працював вдень в одному з магазинів мобільного зв,язку. Я не ревнувала Олега ні до кого, бо знала, що він кохає тільки мене і не має на світі жінки, яка б була потрібна йому більше. Його матір так само не виказувала дійсних емоцій як і батько, спочатку не виказувала. Потім ця бідолашна жінка плакала і мені було соромно перед нею. Соромно за те, що я нічого не можу обіцяти цим людям окрім того, що я не покину Олега. Батько аргументував необхідність нашого розриву з їх сином тим, що він повинен навчатися, а не заробляти гроші для моїх потреб. Я відповіла, що теж вважаю, що хлопцю потрібно ходити в інститут, але кожен за нас знав Олега, його рідкісна впертість наврядчи могла дозволити Олегові відмовитися від власного рішення. Він намагався бути дорослим і щиро вірив, що заробляє гроші на які ми живемо, я його не розчаровувала. Він залишався зі мною не кожну ніч, а лише тоді, коли матір йшла у нічну зміну на роботу, але вона все знала, розуміла і намагалася пояснити мені. Вона пила сердечні краплі. Я сиділа навпроти неї і пила чай, я була безсердечною, але серце моє боліло. Ми ні про що не домовилися, я лише сказала, що намагатимуся вплинути на Олега, щоб він частіше відвідував інститут і ретельніше навчався. Я вийшла з квартири і пішла до церкви, яка розташовувалася поблизу. Було ще не пізно, вихідний день, дома мене ніхто не чекав, бо Сашко знову поїхав до бабусі. Моя матір живе у тридцяти кілометрах від міста. Інколи люди витрачають більше часу на те, щоб доїхати з дому до роботи, тому у мене немає жодних проблем з тим, щоб при необхідності відвозити сина до неї. Моя матір нічого не знає, вона й досі думає, що я продовжую вбиватися за своїм чоловіком і радить мені більше часу проводити з малим. Я так і роблю більше часу провожу з малим – з моїм дорогим малим великим хлопцем Олегом.
Олег повернувся через п,ять днів, точніше він приїхав до мене на вихідні. Саме до мене, а не додому. Звідти він рідко телефонував батькам, мотивуючи це тим, що телефонувати з Росії дорого. А от приїхати дешево. Я була щаслива, бо я не здогадувалася про те, що він приїде і ці вихідні ми проведемо разом, нехай у моєму житті буде більше сюрпризів. Я прокунулася суботнім ранком, Сашко ще спав, на вихідні я його забрала, і попленталася на кухню. Хотілося їсти, пити, спати і застрелитися. Мені було сумно і ніяково, минув майже тиждень після нашої розмови з його батьками, але я все продовжувала і продовжувала її у своїх думках, не знаходячи сил обірвати цю нескінченну розмову. А вона таки дійсно була нескінченною, бо я і гадки не мала як її можна закінчити, або навіть тимчасово обірвати. І не обірвала наших відносин, бо несила була уявити своє життя без Олега. Я не хотіла знову бути нічиєю дружиною. У моїх думках не вистачало місця спогадам з мого минулого, увесь мій мозок думав тільки про нього. Я познайомила Сашка з Олегом і вперше плакала при Олегові. Вони разом ходили у магазин, моя п,ятирічна дитина і мій повнолітній коханець. Це було аморально і вкрай жахливо, але це все одно було зі мною. Я страшена егоїстка, тому що тепер могла дозволити собі нормально реагувати на те, що повісила мого сина на Олега. Він забирав його з дитячого садка і інколи брав з собою на ранкові тренування, що тривали не більше години, а потім вони йшли у садок. Сашко його обожнював і коли Олег не приходив до нас - дуже засмучувався, бо звик до нього, як до рідного. Що я накоїла? Кожного вечора ставила собі це питання і жодного разу не відповіла на нього, а продовжувала насолоджуватися життям закоханої і безмірно коханої жінки.
Одного вечора, коли я набирала на комп,ютері дипломну роботу парубкові, якому була дуже вдячна за надану мені можливість підзаробити грошей, у дверях повернувся ключ. Я не вставла,бо знала, що це Олег із Сашком повернулися з тренування, але помилилася. У квартиру влетів мій колишній чоловік. Він голосно вигукував не дуже улесливі епітети, що мали відношення до мене. Він називав мене такими брудними словами на які я саме і заслуговувала. Він мав рацію. Сашко розповів йому про Олега. Розповів, що Олег дуже хороший, що він дарує мамі квіти і вчить його грати в баскетбол, а також, що він живе з нами. Цього мій чоловік вже не витримав. Він, завжди такий шляхетно-спокійний і нестримно стриманий тепер поводив себе як старий єврей на одеському привозі. Він метушився і чіплявся до мене, часом мені навіть здавалося, що якщо я промовлю хоч слово в надії на своє виправдання, він мене вб,є. Він мене не вбив і навіть не ушкодив, бо я стояла і мовчала, не від сорому і неочікуваності ситуації – вона вже давно мала статися і от нарешті сталася, я мовчала, бо знала ступінь неправильності своїх дій, мені не хотілося говорити, і чути це мені теж не хотілося, але я чула. Як не відверталася моя увага, як я не намагалася бути байдужою, я чула кожне його слова і воно бейсбольною дубиною вдаряло по моїй голові поки нарешті не розкололо. Тепер їх було дві. І кожна з половинок кричала, але одна прагнула лишити все як є, а інша взагалі сумнівалася у тому, що життя має якийсь сенс. Мабуть ні, життя не має сенсу, але воно має зміст. Зміст мого життя було розділено на параграфи, як і будь який зміст: параграф, багатокрапка, сторінка. Сторінки моїх днів були варті того, щоб бути надрукованими і я стверджувала це як істину. І ця істина коштувала мені квартири. Мій чоловік почав діяти через суд. Я позбавилася болю і жаху, а разом з ними і великої трикімнатної квартири у хорошому районі. Замість неї у мене з,явилася двокімнатна з невеличкою кухнею і великими вікнами. Тепер мені здавалося, що через ці вікна видно ввесь бруд моєї нової охайної квартири, бруд мого життя.
Я більше не була одруженою, а отже мене ніщо вже не мало розчарувати. Тепер мене можна було тільки вбити і найкращий спосіб вбити мене – розлучити з Олегом. Мене не хотіли вбивати і я продовжувала жити. Сашкові було 7 років, Олегові двадцять три. А мені…набагато більше. Олегова матір - надзвичайна жінка, вона більше не зверталася до мене з проханнями залишити її сина,бо бачила, що він щасливий. Я була захоплена цією родиною. Вони обожнювали мого сина і не погано ставилися до мене. У мого колишнього вже народилася дочка, але поки що зі своєю, так званою знайомою, він не одружився. Навіть не знаю де вони живуть, але в нашій з ним спільній квартирі тепер мешкають інші люди. Я стала настільки безсоромною, що охоче ходила до Олегових батьків у гості на вихідні. Олег вже давно прагнув познайомитися з моєю матір,ю, але я не могла цього дозволити. Мій коханий хлопчик зробив це без мого дозволу. Влітку вони за Сашком поїхали до бабусі. Чудово, після цього заспокоїти мою матір я змогла лише через три дні, але ненадовго. Вона кричала не своїм голосом про те, що виростила жінку, яка несповна розуму, як можна зустрічатися з цим хлопцем. Тепер вона вже була не права. У Олега в його двадцять три роки були дуже дорослі погляди на життя і можливість заробляти чималі гроші постійними змаганнями. Він добре заробляв і майже не навчався, пощастило, що батько і декан могли вирішити всі його проблеми, а іще, він абсолютно не задивлявся на дівчат його віку, не знаю чому, мабуть, тоді він дуже кохав мене. Але я помилялася.
Олег почав пізніше приходити з роботи, мотивуючи це необхідністю використати можливість заробити гроші. Я розуміла його, але виявилося, що я його не розуміла. У Олега з,явилася інша. Рано чи пізно це мало статися, але я й не здогадувался, що це станеться зараз. Ми три роки були поряд, ні, ми були разом, щасливі і закохані. І що тепер, як я буду без нього. Навіть на роботі мої думки в,яло пленталися до тієї самої теми, я ні про що його не питала, він нічого не розповідав, але я бачила їх на свої очі. Звичайна дівчинка його віку, невже він мене більше не кохає? Я не могла повірити у це і не могла спитати у нього, бо попри все боялася почути правду. Я поїхала до його матері, можливо, вона щось знає. Ми довго говорили про Олега, але жодного натяка на те, що вона щось знає не було, принаймні, мені так здавалося. Щоб переконатися я все ж таки спитала:
-Галино Василавно, мені здається у Олега з,явилася дівчинка, принаймі, я бачила його з якоюсь красунею, коли їхала з роботи, вони йшли вулицею?
-Іра, не кажи дурниць. Я ж тобі одразу говорила, що жити з молодим хлопцем важко, ти знаєш, що ні я не мій чоловік не схвалюють вашого сумісного життя, але він щасливий з тобою і цього не можна не визнати.
Я заспокоїлася, але не на довго.Наступним ударом став її телевонний дзвінок. Вона зателефонувала додому, вперше Олегові зателефонувала дівчина до нас додому, зазвичай дзвонили хлопці з команди, що добре мене знали і неодноразово заходили до нас у гості, тому завжди намагалися поговорити зі мною, дізнатися як справи. А тут таке: «Олега можна?»
Олега вдома не було, але цей дзвінок був не для Олега, він був адресований мені, якщо б дівчинці хотілося знайти Олега вона б зателефонувала йому на мобільний. Мене трусило, я не могла попасти навіть по клавішах клавіатури, а сліз не було, я не плакала. Олег прийшов близько одинадцятої. Я переказхала йому, що його розшукувала дівчинка, що вечеря вже три години стоїть у духовці і що я лягаю спати. Він нічого не відповів. Гра в мовчанку продовжувалася два місяці, а потім він заговорив. Заговорив по телефону. Він подзвонив мені і сказв:
-Іра, я перевіз свої речі до батьків, а ключі віддав Сашкові. Пробач мені, будь ласка.
Моїх сліз не бачили тільтки сліпі, я ревіла неначе божевільна, а ще я метушилася по кабінету. До кінця робочого дня залишалися дві години. Ці дві години були найважчими у моєму житті. Я не хотіла додому, але потрібно було їхати до сина. Сашко вже зробив домашнє завданні я грався на комп,ютері. Я спитала у нього, чи давно він один. Сашко відповів, що Олег пішов хвилин п,ятнадцять тому. Мій хлопчик, він не покинув Сашка, доки я не повернулася з роботи. Мій Олег.

Она стояла и смотрела из окна. С девятого этажа здание заводоуправления уже не казалось таким большим и значимым. Маленькая девочка с хорошо развитым воображением неоднократно представляла этот день – день ее триумфа.  Но она даже не подозревала насколько далека была ее фантазия от реального результата.

            «По факту – будь что будет»,- подумала она, закрывая синюю папку с вложенными в нее листами белой бумаги, где мелким шрифтом был набран текст ее речи. «Все или ничего!»- мелькнуло у нее в голове, тогда она еще даже не догадывалась о том, как страшно это «ничего». Она захлопнула дверь кабинета, в который уже завтра утром планировала войти снова – веселая, бодрая, жизнерадостная, инициативная…и чужая. Чужая всем, даже ему. Она не хочет думать об этом сегодня, прекрасно зная, что и завтра желание вспоминать вряд ли ее посетит. Грустно или просто не весело. Чужая сказка приближается, а потом отдаляется, едва успев стать реальностью.

Мужчина с немыслимо сильным характером и целеустремленным взглядом быстрыми и уверенными шагами поднялся вверх по ступенькам, держа в руках синюю папку, которой так и не суждено было открыться вплоть до начала заседания.

«Даже речь не повторил»-очень вовремя вспомнил он, становясь за трибуну, уже прекрасно зная из опыта, что чем меньше он готов, тем более уверенно будет вести себя перед аудиторией. Вызов брошен! Громкие, уверенные слова взрослого мужчины, прекрасно знающего себе цену.

«Мы стоим ровно столько, сколько за нас готовы заплатить». Она понятия не имела какую цену платит каждый человек, тративший на нее деньги. Цену своей жизни! Пустые разговоры,  ничего не значащие слова, вчерашние знакомые. Кто, кому, зачем? Если уже сегодня все будет иначе.

            Маленькая девочка, способная на решительный шаг уже сейчас. Время неумолимо именно потому, что оно не знает молитв, не учит и не читает их, не понимает просьб и не обращает внимание на вопросы, прекрасно зная ответы на них.

-«Я завтра позвоню», - и не позвонила. Не потому что не хотела, а просто нет никакого смысла звонить человеку, которому ты не нужна.

            Маленькая девочка с претензиями на право обладания счастьем. Выйдя из зала, она прекрасно понимала, что ее дальнейшая судьба решена. Она выиграла дело и теперь там, в темно-зеленом здании суда сидят вчерашние владельцы завода. Эту ночь они тоже не спали. Эта ночь, в пустоту выброшенная окурком из форточки ее окна, уже была готова преподнести городу утро, ставшее для кого-то самым счастливым.

            Молодой мужчина, получив все, о чем еще каких-то десять лет назад не мог даже мечтать, молча сидел в пустом конференц-зале огромного завода. Промышленный гигант поглотил его, забрав ощущение счастья, а взамен предложил лишь отголоски былого ожидания. И в течение полутора лет туманных надежд и беспрепятственных ожиданий счастье было так близко, а сейчас он держит его в руках и готов выбросить, отдать, только бы избавиться от того, что еще вчера могло называться счастьем. А сегодня - это трагедия.

            Жестокая правда глобальных отношений. Разгуливая по верхнему этажу инженерного здания огромного завода, он все сильнее начинал осознавать свое одиночество. Оно билось в двери необъятного помещения, наталкиваясь на отчаянье и откровение. Ужасная правда жестокого одиночества острыми ножами заводских станков ложилась на яркие огоньки крыш гудящих цехов.

            И завтра он должен был встать у руля этого предприятия, способного перемолоть в своих жерновах боль и обиды, страх и слезы, горечь и скуку, дни и годы, раскаянье и смысл, события и жизни. Его судьба попала в жернова завода, но он не смог сломать наточенный и годами отлаженный механизм.

 Этот рассказ я посвятила своему другу. Я точно знаю, что все то, о чем написано здесь - правда. Эта правда, происходившая не со мной, а с ним, но это действительно было и было именно так. Приятного чтения.

Наутро снег казался белым. Таким чистым и таким теплым. Он различал четыре оттенка снега. И все четыре казались ему такими же точно как в Сибири. Он любил этот город: большой, пустой, согретый улыбками тщательно накрашенных истеричных красавиц, стоящих за прилавками дорогих магазинов. Он любил зиму. Он знал ее и хорошо узнавал, различал ее черты, ее походку, даже вдалеке, когда на горизонте начинала маячить нежно-розовая блажь восхода – он был уверен, что она придет и останется с ним. Он чувствовал ее взгляд, слышал голос и ощущал дыхание. Она всегда приходила одна, садилась на подоконник в его новой, еще такой чужой квартире. За окнами снег, дорога и необратимость завтрашнего дня. За окнами те же люди, те же машины. Они оба видели это. Они оба знали и хорошо понимали, чувствовали и не боялись признаться себе в том, что завтра ничего этого уже больше не будет. Не будет никогда, как никогда в его жизни не было ее, не было апельсинового сока с утра, не было холодного, уставшего от запаха сырости, подъезда. Их больше ничего не связывает, их дольше ничего не заставляет быть вместе. А что дальше?

            Дальше?! А дальше он снова исчезнет, как когда-то исчез. Его не было три недели. Подруги утешали походами по магазинам, только кого это могло утешить. Она не знала даже его друзей. Не знала адресов квартир, в которых они встречались. Она не знала о нем ничего. Чем он занимается, с кем разговаривал по телефону, почему так часто менял номера и никогда не отвечал на ее вопросы о прошлом. Что было в прошлом такого, что заставило его скрывать свою жизнь за дверьми арендованных квартир и чужих загородных домов? Он  всегда боялся остаться один и еще, он всегда боялся появиться с ней на людях. Она ненавидела его за то, что жила в его мире. Там, где нет общих знакомых и семейных посиделок по воскресеньям, где не обсуждают соседей и не осуждают врагов. Она ненавидела такую жизнь и, несмотря на это, была готова вернуться в любой момент, как только он позвонит.  

            Они оба были уверены, что этого не случится. Никогда не случится. Она сидела на стуле в кухне одной из множества квартир, не принадлежавших ни ей, ни ему. Она даже никогда не задавалась вопросом, кому это принадлежит, чьи вещи лежат на полках в шкафу, чьи телефоны, машины, кредитные карточки.

            «Этого не может быть», - в который раз повторяла она себе, свято веря, что ошибается. На этот раз она не ошиблась. Он действительно больше не позвонит, не придет, не прилетит. Его больше не будет в ее жизни. Пустое небо, нависшее над ее городом, ни о чем не говорило. В нем было так же пусто, как в никому не нужной, абсолютно банальной и бесполезной суете этого утра.

                                                           *    *    *

            Он шагами перемерял длину кухни в очередной, не принадлежавшей никому квартире, заставленной ящиками и цветочными горшками. Он прекрасно отдавал себе отчет в том, что виноват. Прежде всего, перед ней. Он знал, что сейчас, в городе, который ненавидел всем сердцем, в одной из самых обычных ничем не примечательных «хрущовок» зажглось ее окно. Он даже знал, что она сидит на стуле, подобрав ноги и глядя куда – то вдаль. О чем она думает, к кому обращен ее взгляд? Почему она считает, что самая спокойная жизнь там, за проходной одного из заводов, который буквально содержит этот город, а самое большое счастье – ребенок у которого есть отец. Почему она ненавидит сумерки и боится ночных звонков? Почему она говорит не то, о чем думает, а свои мысли почти никогда не озвучивает? Почему среди ее знакомых нет ни одного, кому бы она верила и зачем ей жизнь вне игры, но по правилам? Зачем ей он?

            За эти пол года он хорошо ее изучил. Он хотел к ней. Хотел в этот город, хотел в ее жизнь, хотел мчаться по улице, зная, что она его ждет. Она ждала его и сейчас.

            Его телефоны были отключены, во дворе стояла другая машина, а в этой невыносимо чужой квартире ему становилось тоскливо и холодно. Без нее… Сегодня первый день без нее. Он уже не раз уходил, не попрощавшись, и только сейчас разрешил себе понять, что она оказалась сильнее, дав ему уйти. Она отпустила его. Она позволила ему принять решение самостоятельно, не нуждаясь в советах и поддержке. Единственный раз в жизни он признал, что ошибся. Ошибся, уйдя от нее.

            И уже следующим утром, разрезая туман, белый «Пежо» въехал в ее город. Он вернулся, чтобы исправить ошибку.