ОДНА ЗНАЙОМА (нарис)

 

                                                                                                Єва Філіпович-Магера

                                                                                                                        (м. Рівне)  

  ОДНА ЗНАЙОМА

(нарис)

Маю одну знайому... По при всі наші стосунки, мою симпатію та прихильність до неї ми, скільки себе пам’ятаю, лише знайомі. Навіть не приятельки.

Прагнути зламати між нами кордон розмежування і сягнути допустимих меж у тісніших взаєминах - визнати свою неспроможність осмислити та й зрозуміти все, що відбувається під час наших зустрічей або тривалого перебування поруч за певних обставин.

Часто відчуваю розгубленість перед її незбагненністю. Воістину потерпаю від мук і страждань у своєму разючому безсиллі охопити серцем та  розумом її сутність. Тому, останнім часом, перш за все прагну розібратися в собі з особистим. Це - не самоціль, а потреба навести лад у власній душі.

Ми бачимося лише раз на рік. Я знаю, що наша зустріч буде тривалою. Хвилююсь, однак голови не втрачаю. Налаштовую себе на філософське сприймання її чергових гостин. Вона ніколи не почувалася, як гостя. Все у ній виказувало господиню. Без усяких сумнівів і вагань ця її манера визнається кожним, хто знав, знає і буде її знати.

Вона ніколи не з'являлась без попереджень. Однак, не раз траплялося що приходила вона непомітно. Не пригадую за нею раптового чи завчасного візиту. Та й запізнювалася вона дуже рідко.

Вражає той феномен, що відразу відчуваєш, під чию руку потрапляєш. Усі це сприймають, як неминучість, і ніхто не влаштовує сцен на знак протесту та не робить з того трагедії.

З нею мені буває важко... Мабуть, це тому, що в її колоритній натурі не вловлюється трепетний імпульс ніжності. Не радість, а меланхолія передається через стрімку різноманітність змін її настроїв і станів. Все в ній виразно бачила і відчувала, а от ніжності - ні. Скороминучу мить її ласки розцінюю, як поблажливий вияв прихильності до армії шанувальників.

Парадокс ще й в тому, що я її люблю. Це почуття єднає мене з іншими людьми, не викликаючи ні заздрощів, ні ревнощів, ні суперництва. В своїй любові перед нею всі ми - рівні. Враження від її величі і краси спонукають не до бездіяльного споглядання, а до роздумів. Їх породжує здивування, одкровення, тихий смуток...

З нею не хочеться літати. Вона не мрійниця, а реаліст. Вся складність її натури полягає в невичерпності і тій повноті, яка у ній є, і яку вона може дати. Ні її матеріальні, ні духовні скарби нікого не принижують і не викликають пересудів. Багатства її неоціненні, однак, вона ні над ким не вивищуються. Вона живе втіхою від тієї радості, якою вона обдаровує інших. Її щедрість нікого не дивує та не породжує ажіотажу. Усім - по заслузі, без нарікань і образ. Це оцінка того, хто чого вартий...

Вона прийде і піде... А я залишуся з її дарунками і власними набутками. Не дорожити ними - не робити висновків, не стати нарівні із нею хоча б у чомусь в пору осені власного життя!

...Осінь знає про мене все. Вона мене приборкувала, вгамовувала, відроджувала і творила - трудилася наді мною увесь цей час, аби я стала гідним втіленням в життя її планів та задумів щодо мене самої ж...

 

Дощі... Тумани... Морок дня...

 

Дощі... Тумани... Морок дня...

В довкіллі - сіро й непривітно...

Не за горами вже зима –

Відходить осінь непомітно...

 

В цей час нагальних справ нема –

Одна рутина по роботі,

А вечори - довершок дня -

Минають тихо й безтурботно...

 

То ж можна зайнятися тим,

Що довго-довго відкладала:

Ставало діло за малим –

Наснаги й часу бракувало...

 

...Блаженним вогником вночі

З мого віконця промінь лине -

То сяє радість на душі,

Що я собі чогось й не винна...

 

 

Єва Філіпович              

СКАЗКА НА ЗВЁЗДНОМ НЕБЕ

Днями в сети наткнулась на материал издания "Day.az" за 13/ХІ-2011 г., где повествовалось об австралийском фотографе Линкольне Харрисоне, который провёл холодную ночь от заката до рассвета на берегу озера Эпполок и сделал серию реальных фото звёдзного неба на большой выдержке. Съёмка длилась 15 часов. За это время положение звёзд существенно изменилось, что и запечатлено на снимках. Так что и без фотошопа можно получить эффектные кадры и удивить мир:

Ну, и как вам сказка на звёздном небе?

Музыка сфер!!!

КАРТИНКИ С ВЫСТАВКИ (часть ІІ)

Из Каменец-Подольского практиканты отправились в Хотин (Черновицкой области):

[ Читать дальше ] 

КАРТИНКИ С ВЫСТАВКИ (часть І)

Картинки с выставки

 

В аккурат ко Дню Учителя в Национальном университете водного хозяйства и природопользования (Ровно) открылся вернисаж студенческих работ в качестве отчёта третьекурсников-архитекторов за свою летнюю практику на пленэре. Студенты не только ознакомились с памятниками архитектуры Украины (Каменец-Подольский, Хотин, Дубно, Корец, Острог, Луцк, Ровно)  и России (Санкт-Петербург), но и зафиксировали свои впечатления от увиденного в собственных рисунках. По ходу «на карандаш попали» и другие объекты архитектуры, которые чем-то понравились кое-кому из студентов.

Работ было очень много… Разнообразие стилей исполнения, техники, видения одного и того же объекта – всё это усложняло отбор студенческих работ на столь представительный вернисаж.

Гости университета, участники и зрители студенческого фестиваля художественной самодеятельности «Золотая осень – 2011», представители научных конференций, студенты из других факультетов университета - равнодушными не остались. Среди посетителей выставки находились желающие купить ту или иную работу, но все представленные рисунки студентов – собственность университета и составят очередное поступление в фонд учебных работ. Лучшие их образцы станут наглядностью и подспорьем в обучении будущих архитекторов и градостроителей.

... Всем желаю приятного просмотра!

 

 

 

 

 

Каменец-Подольский глазами студентов:

 [ Читать дальше ]
 

 

 

 

ЗАПОВЕДНЫЕ УГОЛКИ ДУШИ

  Созданию этой заметки предшествовал один из комментариев на мой блог «Вместо обеда – экстрим».

Заповедные уголки души есть у каждого. Это места, где наша память о чём-то или о ком-то пристально бдит их рубежи – иногда даже от самих же нас…

  Но память – памятью. Она может стереться или угаснуть, а памятные места продолжают существовать в реале и жить своей жизнью.

   …В этих местах я не была с осени 1999 г., хотя из города никуда не уезжала. Это восточная окраина Ровно – вернее, его городская черта. В 90-х гг. волей судьбы мне довелось жить в районе между радиозаводом и автовокзалом.

  

 

Тоша появился в моей жизни тогда, когда в конце первого года своего гражданского брака я пришла к выводу, что всё же лучше жить с собакой, которая будет мне преданна и благодарна, чем с отъявленным тунеядцем и приспособленцем…

  Поздним вечером вначале зимы мне принесли щенка. Сказали, что подобрали на дачах, где до весны никого не будет. Вонючий, завшивленный и худющий щенок неизвестной породы вскоре после моих стараний стал преображаться в красивого пса.

 

  Тошины успехи поражали инструкторов-кинологов, как в «щенячьей школе», так и на занятиях в клубе служебного собаководства. Мы даже принимали участие в кинологических выставках в секции «Беспородных собак» и каждый раз оказывались на призовых местах. Специалисты пытались определить, каких кровей мой красавец, и пришли к выводу, что его отец был матёрый кобель, а мама – хорошей сукой…lol

  Кризис средины 90-х наш союз сплотил. Мы редко ели досыта. Бывало, что и голодали. Зарплаты задерживали, а потом и вообще перестали платить. 9 месяцев пришлось перебиваться случайными заработками (изготовляла вывески на магазины, временно работала в зоопарке, паспортистом, дворником, журналистом, радиоведущей), чтобы рассчитаться за жильё и хоть как-то питаться.

  Времена стояли такие, что в одиночку  опасно было выходить из дому. whosthat Тоша сопровождал меня везде.  Но вместе с ним было безопасно и я его за это баловала, как только появлялась возможность – покупала ему мороженное пломбир, которое он очень любил. В районе мы примелькались и многие люди с нами стали здороваться. У Тоши даже появились завистники. Как-то ко мне подошёл один мужчина и сказал, что, долго наблюдая за нами, пришёл к выводу, что хотел бы оказаться на месте Тоши…

  «Подженивался» Тоша очень своеобразно - по-волчьи. Угощение для «дамы сердца» он приносил …в желудке. Пища, поглощённая наспех кусками, доставлялась для избранницы срочнейшим образом, которую он затем извергал прямо перед её носом. Голодная сука набрасывалась на еду и, насытившись, отдавала своё предпочтение, естественно, Тоше, а не кому-нибудь из собравшихся разномастных удальцов…

  Иногда Тоша приводил своих подружек на смотрины. Приходилось кормить «влюблённых» и отпускать для утех на все четыре стороны…hug 

  Часто в силу моей занятости Тоша гулял сам, так что город он знал хорошо… Однажды, когда пару недель мои финансы «пели романсы», Тоша в зубах принёс телячью печёнку. Потом он стал заявляться то с куском карковины, то с вырезкой, то с палкой колбасы… eda

  Чтобы его не пристрелили за воровство на базаре, собаку приходилось днём оставлять дома, а вечером отправляться с ним в длительные прогулки. О прогулках в черте города речи быть уже не могло. Для этого подходила восточная окраина с близлежащими полями и оврагами в районе села Бармаки.

  В этих местах для выгула своих питомцев собирались охотники. Охотничьи собаки к Тоше отнеслись дружелюбно. В стае новых друзей мой питомец постиг искусство поднимать и гнать зайца на охотника... Когда гуляли одни, то он только ганялся за «косыми», но и это ему приносило удовольствие. От речушки, где плавали хозяйские гуси и утки, приходилось держаться подальше… Было дело, что мой пёс «взял» гуся –  возмещала урон по-полной. В общем, дальше оврага под с. Бармаки мы уже никогда не ходили, но и пригород, где по улицам частного сектора бегали куры, тоже обходили десятой дорогой…

 

Да, хлопот с Тошей хватало, особенно, когда надо было куда-то уехать. Брала с собой в дорогу – оставить его было не на кого. Так однажды Тоша стал «зайцем».

 

Мне срочно надо было в Хмельницкий к маме. В кассе автовокзала отказали в билете на собаку, хотя я и предоставляла его паспорт и справку от ветеринара. Пришлось пса затолкать под сидение и приказать притвориться невидимкой. В Хмельницком водитель был несказанно ошарашен появлением на выходе из салона Тоши, но от души рассмеялся, когда узнал о наших приключениях, и пообещал, что завтра нас заберёт обратно в Ровно. А чтоб Тоша не был  «зайцем» за его проезд надо будет заплатить водителю по «детскому» тарифу. Таким образом к маме ездили мы не раз и без приключений…ura

 

 

В ноябре 1999 г. я официально вышла замуж. Переезд в другой район города раскрыл мне глаза на Тошу ещё с одной стороны. Год и семь месяцев он самоотверженно (без всяких отлучек!) охранял дом и хозяйство доброго человека, который вошёл в наше положение и предоставил нам крышу над головой. Я – без работы, муж – аспирант. Снять жильё мы не могли – единственным доходом семьи была стипендия мужа. Хозяин с нас не брал ни копейки – он, вроде бы как, нанял нас охранниками, чтобы  пустующий на отшибе дом не заселили бомжи, разрешил выращивать овощи  на огороде, попутно попросил ухаживать и за садом. Ну, а сам подался на заработки, чтобы потом здесь отстроиться и перебраться с семьёй на постоянное место жительства.

Чем ближе подходило время конца нашего договора на жильё, тем сильнее меня брала тоска. Я не находила себе места, когда начинала думать о нашем будущем. Чтобы получить ведомственное жильё от университета, где муж уже работал преподавателем, надо было какое-то время пожить в студенческом общежитии. В студгородке содержание животных запрещено. И если мы как-то в комнате смогли бы припрятать кота Цяцика от бдительных глаз коменданта, то дело с собакой – не прошло бы...

  В последние недели нашей идиллии в пригородном домике я начала понимать, что счастье – это, когда близкие тебе существа, все вместе и рядом с тобой...

…До въезда в новую квартиру Тоша не дожил 5 мес. и 5 дней. Пока мы обустраивались, Тоша находился у мамы в Хмельницком. Умер он здоровёхоньким после плановой прививки от бешенства прямо в ветбольнице. Моя мама чуть не сошла с ума, что ветеринар даже и не попытался что-либо предпринять, когда тело собаки начало корчиться в судорогах...

…Она до самой смерти винила себя за то, что не уберегла Тошу...

Я же до сих пор не могу себе простить, что, по сути, невольно предала верного друга. Я рыдала на перроне, когда мы с Тошей прощались, как чувствовала, что видимся в последний раз. Рыдала и тогда, когда в предрассветной тишине копала Тоше могилу. Даже дождь перестал идти, чтобы хоть чем-то облегчить горе моей утраты. Находясь в яме по пояс, было подумала: "Как хорошо, Тоша, что ты не …слон, а то я бы загнулась с твоим погребением…"

...Могилу сравняла с землёй, чтобы мама и не знала, где упокоился Тоша, да не плакала над ней, укоряя саму себя за случившееся.

…Там я побывала только раз, когда мамы не стало.

…Ну, а в Бармаках не была больше 10 лет… Видимо, Тоша там всё ещё гоняется за зайцами по склонам холмов - по крайней мере, его присутствие, что он где-то рядом, я ощутила...

 

 

 

Світло картин Юрія Нагулко

  Популярний нині не лише в Україні, а й за її межами художник Юрій Нагулко, заслужений діяч мистецтв України, – уродженець Здолбунова, що на Рівненщині.

У 1977 році закінчив  Український  інститут інженерів водного господарства. Пропрацював за спеціальністю десять років. Свою професійну кар’єру інженера-будівельника завершив на  посаді президента “Південенергобуд”, що в місті Південноукраїнськ Миколаївської області. Отож, має багато колег, які знають його  по роботі в цій галузі.

Після цього почав професійну  кар’єру  як художник, хоча малюванням захоплювався з дитинства і ніколи не полишав  його.

Сьогодні творчість  живописця  відома не лише в Україні,але й далеко за її межами.

[ Читать дальше ]

Метаморфоза

Єва Магера МЕТАМОРФОЗА

(новела)

Полюбляю ходити з роботи додому пішки. Тоді залишаюся віч-на-віч із собою і своїми думками... Ритм неквапливої ходи спонукає до міркувань. Особливо, коли йду через вулиці околиць. Чепурні садки, розміреність і спокій життя власників приватних садиб налаштовують на зваженість і поміркованість, а то й просто самоспоглядання у віддаленості від метушні й нервозності.
Тоді душа занурюється в приємну на дотик субстанцію відчуження, й ти вже не на землі, та ще й не на небі. Шугаєш собі думкою в обширах висоти пташиного лету й роздивляєшся все, що оточує тебе внизу, а згодом, вражаючись власній сміливості, пориваєшся підступитися до оманливо близьких вершин своїх мрій чи жадань... Ідеш – і нема тобі діла до поглядів стрічних. Не реагуєш на їх незбориму цікавість, запитання, здивування, й навіть роздратування.
Я сама в собі, й на ту мить все обходить мене, окрім того, що на думці.

Небуденно сьогодні все, особливе...
Я відстояла свій принцип перед директором, уперше не відчуваючи страху й паралізуючої нерішучості. Впевнено оперувала беззаперечними аргументами, зібрано і спокійно добирала вирази. Била не апломбом, а бездоганною логікою. Відчувала, як незатишно було моєму директору на постаменті, з якого стільки років здійснювалося керівництво...
Моя перевага відчувалася в усьому, але я не хизувалася і не тішила себе перемогою, адже поступливість – це ще не привід вивищуватися. Та й небезпечно виявляти раптово те, на чому при нагоді хтось в’їде у свою “тріумфальну арку”.
Собі дивувалася, з яких глибин назовні вихоплювалися власна гідність, проста чесність і щира відвертість. Я не знаю, що на мене найшло, але задкувати було пізно. Підсвідомо давно визрівав бунт проти власного іміджу “темної конячки”, що смиренно тягла не одну ланку чорнової роботи. Можливо, директор повівся б зі мною по-іншому, та моя відкрита доброзичливість наочно переконувала, що я раджу, а не критикую, бо збагнула суть предмета нашої розмови, вивчила витоки проблем і орієнтуюся в напрямках їх вирішення.
Директор сидів задумливий, але не пригнічений невтішним станом справ, раз по раз кидав через стіл на мене свій погляд і слухав, не перебиваючи, мій звіт. Міг би й не задавати мені тих кількох питань, бо я бачила по ньому, що рішення він уже прийняв, але чи то з поваги, чи то ще раз мене екзаменуючи, уточнював лише якісь несуттєві деталі. Одним словом, вперше мене вислухали так, як я цього прагнула давно. Та не зважувалася, бо відчувала, що не та ще нагода, не ті в мене сили і зрілість...
На прощання, потискуючи руку, директор заглянув мені у вічі. І то так було близько, що в його зіницях я побачила себе – іншу, яка була мені ще незнайома. У цю ж мить я, ніби очима директора, поглянула на себе збоку... і злякалася власної сміливості.
Наші погляди зустрілися, й гама моїх почуттів миттєво віддзеркалилася в очах директора – він перейнявся тим же, що і я. Директор мені посміхнувся так тепло, що напруга миттєво кудись поділася, й спокій зійшов на мене...
Це не магія навіювання; не бажане, далеке від дійсності; не мара, що полудою тьмарить розум. Це факт без домислів – так усе насправді відбулося.
За порогом кабінету механічно і досить стримано відповіла щось колегам і вийшла з приймальної. Втома і виснаженість затулили мені світ муром байдужості до всього. Мене ніхто й не намагався затримати на робочому місці. Мовчки дали мені спокій. Оговтатись я могла тільки наодинці з собою, десь на вулиці дорогою до дому.
У діалозі з директором із душі вихлюпнулося все, напруга спустошила єство, і той зяючий вакуум повинен був заповнитись усвідомленням значимості випробування, яке пройшла годину тому...

Оволодіти собою було непросто... Вакуум поглинав усе з такою пожадливістю, що думки мої були схожі на друзки кольорових скелець із дитячої іграшки – тільки з калейдоскопа витягли дзеркальну призму. Внутрішній зір фіксував у свідомості суцільний хаос, нечіткість і невловимість почуттів підмінювали осмисленість власного душевного стану.

Знайомий каштан нудився без товариства. Наче тільки для мене він приготував порожню лавочку і турботливо прихистив тінню від спекотливого полудня... Крислата крона дерева і меланхолія прилеглих безлюдних вулиць запевнили мене, що ніхто турбувати не буде.
Як тільки присіла, враз пірнула всією душею у хвилі самозаглиблення. Здалося, що перебувала у стані відчуження цілу вічність. Та коли до мене повернулося відчуття часу, кинула оком навколо, аби впевнитися, що нічого, по суті, не змінилося, хоча нотка неспокою тихо чогось забриніла в потаємних закапелках душі.
Але довкілля так само собі умлівало від полудня, так само в пилюці купалися горобці й сокотали кури в гущавині бур’янів, так само сонно і ліниво тяжів над усім байдужий спокій вару... Власна внутрішня невлаштованість в оцій застиглій незворушності, наростаюче невдоволення настирно починають шукати ознаки змін, присутність яких ще не виявила. Мене аж залихоманило... Де? В чому? Ну ж бо?..
“Є! Є!..” –знайшла переміну! Живу, діяльну, пульсуючу... Саме її новизна шаліє в мені несамовитою радістю!
Тягучу мить очікування почала заповнювати дивна тиша. Від такого парадоксу збентежилася і сторопіла. Ще, як слід, не пройнялася розчаруванням, як неймовірної сили напруга із середини забила дихання. Дивом вдалося глибоко вдихнути, щоб набратися більше духу для протистояння...
Вмить одночасно сяйнула блискавка-прозріння і оглушливо бабахнув грім приголомшення!.. За ними зливою думок в мені зірвалася буря!.. Несподіваний голосний зойк вихопився з моїх грудей:
- Я ж – народилася! Я вже...є!!!
Імпульс сили я відчула, але нікуди не побігла, нічого не вигукувала, тільки змінила позу. Підсунулася ближче до краєчка лавочки, поклала лікті на коліна й руками обхопила голову, ніби намагалася добре розглянути мить свого народження. Прагнулося ще раз відтворити в пам’яті неповторність події, свідком якої, окрім мене ніхто не був.
Знову захотілося пережити ті обставини, що виносили, сформували й народили мене ж. Але вислизнув момент мого зачаття, першоджерело зародка моєї суті...
Пошуки першопричини початку мого буття я облишила до більш сприятливого моменту. В душі ще було чути благодатну бурю, що відкочувалась затихаючими громами й далекими блискавками. Тепер мені найбільше хотілося досхочу впитися власним щастям відчуття себе ж. Свідомо відмежувалася від зовнішнього світу, бо й так усього забагато на сьогодні.
Власне переродження дарувало нагоду хвилюючого знайомства з невідомим власним “я”: хотілося його взяти до рук, піднести до очей і роздивитися, притулити до себе, приміряти перед дзеркалом власного сумління, помилуватися та прискіпливо оцінити, як пасує; зважити, чи готова я до усвідомлення відповідальності перед власною новизною себе ж; перебрати резерви всіх моїх вартостей, які б підкріплювали номінал ціни мого “Я”.

Як би довго не трималася повінь, їй властиво йти на спад. Так діялося і в мені з моїми емоціями та думками. Враження від осмисленого переживатиму ще довго, але не так яскраво і сильно. Тепер я маю звести до мінімуму час звикання до власного переродження. Усвідомити – безсонна праця душі, ствердити – титанічний труд розуму. І не пасивно споглядати призначення самої себе, а навпаки – брати як зброю власне “я” й здобувати себе в усьому й усюди. Адже власне не життєві шляхи позначаються на долі, а перехрестя. Там, на них, за мить вирішується все. Найчастіше втрачаємо себе на роздоріжжях. І добре, коли ти обранець долі!
Будь вдячним, коли знайдеться шанс повернути втрачене, чи хоча б частину. З манівців чи з узбіччя твого шляху орієнтир життя виглядає іншим, і ти сам тоді такий, яким вимагає бути оточуюче – інакше не вижив би, як би не пристосовувався, не видозмінювався...

Думки спокійніше пішли в іншому руслі повз звичні береги буття...
Надвечір’я котило сонце до обрію, каштан якось увібрав тінню жар, але сама тінь розпашіла й не давала чим дихати. Час додому...
Зважилася покинути благодатну місцину усамітнення. Захотілося вийти на люди, хоча ще знаходилася під владою почуттів. Підвелась і ступила кілька кроків уперед... Наче тіло не моє... Господи, що це зі мною? Але не злякалась, а зраділа – я ж нова! От і назовні все це проявляється. Аж засміялася радісно від незвичної для себе постави. Власне “я” не дасть тепер згорбитися, розправить мої плечі, високо підніме мою голову...
Спочатку ззовні окреслиться образ Нової Людини. Людини, в очах якої іскриться чистий зблиск відваги і тихий спокій зваженого усвідомлення своєї вартості. У тих очах немає жодної тіні покори, сліпого смирення долі, пустки від втрачених надій. З тих очей не сяйне фальшивий полиск зарозумілості, пихатої зверхності й нахабної зухвалості...
Я – це вже я! І про це в мені красномовно скаже все...

Рівне, 1995 р.

Слабонервным и впечатлительным - не читать!!!

Беду не ждут - она приходит сама.

Во время сборов мужа в командировку котята стащили катушку с нитками, в которую была воткнута заправленная ниткой иголка.

Это обнаружолось через два дня после убытия мужа в Закарпатье. Пуся перстала есть и по её поведению можна было понять, что с животным происходит что-то нечто странное. Визит к частному ветеринару закончился тем, что из пищевода котёнка был извлечён моток пережёванных ниток. Но об игле врач ничего не сказал, тем более, что Пуся пила воду и молоко. Кушать, как сказал врач, она начнёт после того, когда у неё перестанет болеть горло. 

Через два дня Пуся ослабла и всё время лежала. На груди и в подмышке у неё образовалась огромная опухоль.

Меня взяла оторопь, душу терзали сомнения: есть внутри игла или нет. Ведь уже 6 дней прошло после сборов мужа в поездку. Но к кому обратиться в 21.00? У нас нет скорой ветеринарной помощи! Но делать что-то всё же надо!

В городском травмпункте на меня наорали, почему я с животным припёрлась в "человеческую" больницу! Но всё же за ...100 гривен согласились сделать рентген. И вот, какую "порнографию" я получила на руки:

Снимок препаршивейший! Но положителным в этом моменте было то, что я уже знала наверняка, что игла всё же есть... Но Пусе от этого - не легче. Ночка предстояла бессонной и тревожной. Ждать утра было сущей мукой. Ни свет, ни заря мы были готовы ехать к ветеринару. Но меня до приезда такси волновало уже другое: не откажут ли мне в услуге - у нас многие таксисты о поедке с животными даже не не хотят и говорить. 

Но я зря волновалась. Таксист Олег даже посоветовал к кому в нашем случае надо обращаться.

Врач, изучив наш снимок, сказал, что всё надо переделать, т.к. вообще нельзя понять, где и как находится инородное тело. Через весь город из конца в конец Олег повёз меня в областную больницу на рентген - там нужный человек всё сделает, как надо.

ХХІ век!!! А в Ровно ни одна ветеринарка не имеет ни рентгена, ни УЗИ, ни другой диагностической апаратуры! Врачи практически работают вслепую, если не имеют друзей в других медучреждениях города... Всё в этом мире "законтачено" на личных взаимоотношениях! Ветеринария - не исключение...

Через час вооружив врача чёткими снимками, мы поняли, какую задачу ему надо решить: игла, пробив пищевод, прошла через лёгкие и застряла между рёбрами невдалеке от сердца.

Я не знаю, во сколько обошлась бы мне помощь у частного врача. За всё про всё выложила 100 гривен за рентген в областной больнице и 190 гривен за операцию. Ну, и потом в аптеке на необходимые уколы в послеоперационный период заплатила 130 гривен. Таксист тоже не оказался в накладе. За то, как он принял участие во всём происходящем, я смогла отблагодарить тем, что у меня осталось - 200 гривен. Ведь все 4 часа он был постоянно рядом. Но не в деньгах дело! Жизнь Пуси уже вне опасности. И самое главное, что нам повезло в том, что отменили запрет на обезбаливающие, без которых операция была бы невозможной.  

Выход Пуси из наркоза растянулся на два часа.

Домашние любимцы со всем сочувствием отнеслись к Пусе. После удаления стакана гноя из подкожного "кармана", температура её тела резко упала. Чуча и пр. домочадцы ложились возле неё и согревали собственными телами, вылизывали с шёрстки кровь и гной... Короче - пытались ей помочь тем, на что были способны.

К вечеру Пуся уже могла вставать и даже поесть...

Хорошо, что всё хорошо кончается, а снимки и извлечённая игла пусть останутся нам на память об этой истории.

А утром вернулся наш "папа" - он всех одарил подарками и все были очень довольны.

Так. что жизнь продолжается. Пуся выздоровеет. Врач пообещал через 8 дней снять швы... 

Счастье - это когда близкие и окружающие здоровы и ничто не омрачает нашей совместной жизни!

Художник Мороз Иванович

Порой беглый взгляд на что-то может надолго остановить, приворожив необычностью или красотой объекта твоего внимания. Ну, а если при этом еще "включится" и воображение, то неотложные дела могут крепко задержаться в "долгом ящике".

***

В морозном рисунке на оконном стекле я увидела до боли знакомый мне пейзаж с видом на г. Сывули, если смотреть с высоты соседней вершины Боярин. Двуглавые Сивули (1818 м) - одно из живописных мест  Горган (Украинские Карпаты). Когда Всевышний создавал эти горы, не хватило ему раствора, чтобы скрепить камни. Теперь их на склонах удерживают непролазные заросли карликорой сосны...

***

Но, если рисунок Мороза Ивановича рассматривать через "рыбий глаз", то на ум приходит воспоминание о картине японского художника ( изиняюсь - имя запамятовала), который на фоне гребня волны изобразил Фудзияму - символ страны Восходящего Солнца...


***

Детальное рассматривание переднего плана морозного изображения будит воспоминания о глубоких и страшных трещинах ледника Каш-Каташ, который когда-то стал серьёзной преградой на нашем пупи в походе по Западному Кавказу...


Подножие языка ледника - опасное место для всего живого. С грохотом артиллерийских выстрелов вниз постоянно рушились глыбы льда, способные всех и вся своим весом расплющить в лепёшку. Под стать ледопаду из-под языка Каш-Каташа с рёвом освобождались из ледового плена мощные потоки холоднющей воды... Так роздаются в верховьях многие горные реки...


***

В изображении морозного рисунка увлечённый взгляд сможет узреть и элементы растительности, искусно выписаных до мельчайших деталей. А, может, это перо диковиннной птицы, оброненноё по пути в неведомые для нас земли... Кто его знает, каков был замысел художника?..  


***

Недолговечность рисунков Мороза Ивановича постаралась запечатлеть в предложенных для обозрения кадрах! Смотрите, любуйтесь, радуйтесь жизни и не будьте равнодушны к красоте! Ведь посредством её мир  и будет спасён, начиная с наших же душ!