Полюбляю ходити з роботи додому пішки. Тоді залишаюся віч-на-віч із собою і своїми думками... Ритм неквапливої ходи спонукає до міркувань. Особливо, коли йду через вулиці околиць. Чепурні садки, розміреність і спокій життя власників приватних садиб налаштовують на зваженість і поміркованість, а то й просто самоспоглядання у віддаленості від метушні й нервозності.
Тоді душа занурюється в приємну на дотик субстанцію відчуження, й ти вже не на землі, та ще й не на небі. Шугаєш собі думкою в обширах висоти пташиного лету й роздивляєшся все, що оточує тебе внизу, а згодом, вражаючись власній сміливості, пориваєшся підступитися до оманливо близьких вершин своїх мрій чи жадань... Ідеш – і нема тобі діла до поглядів стрічних. Не реагуєш на їх незбориму цікавість, запитання, здивування, й навіть роздратування.
Я сама в собі, й на ту мить все обходить мене, окрім того, що на думці.

Небуденно сьогодні все, особливе...
Я відстояла свій принцип перед директором, уперше не відчуваючи страху й паралізуючої нерішучості. Впевнено оперувала беззаперечними аргументами, зібрано і спокійно добирала вирази. Била не апломбом, а бездоганною логікою. Відчувала, як незатишно було моєму директору на постаменті, з якого стільки років здійснювалося керівництво...
Моя перевага відчувалася в усьому, але я не хизувалася і не тішила себе перемогою, адже поступливість – це ще не привід вивищуватися. Та й небезпечно виявляти раптово те, на чому при нагоді хтось в’їде у свою “тріумфальну арку”.
Собі дивувалася, з яких глибин назовні вихоплювалися власна гідність, проста чесність і щира відвертість. Я не знаю, що на мене найшло, але задкувати було пізно. Підсвідомо давно визрівав бунт проти власного іміджу “темної конячки”, що смиренно тягла не одну ланку чорнової роботи. Можливо, директор повівся б зі мною по-іншому, та моя відкрита доброзичливість наочно переконувала, що я раджу, а не критикую, бо збагнула суть предмета нашої розмови, вивчила витоки проблем і орієнтуюся в напрямках їх вирішення.
Директор сидів задумливий, але не пригнічений невтішним станом справ, раз по раз кидав через стіл на мене свій погляд і слухав, не перебиваючи, мій звіт. Міг би й не задавати мені тих кількох питань, бо я бачила по ньому, що рішення він уже прийняв, але чи то з поваги, чи то ще раз мене екзаменуючи, уточнював лише якісь несуттєві деталі. Одним словом, вперше мене вислухали так, як я цього прагнула давно. Та не зважувалася, бо відчувала, що не та ще нагода, не ті в мене сили і зрілість...
На прощання, потискуючи руку, директор заглянув мені у вічі. І то так було близько, що в його зіницях я побачила себе – іншу, яка була мені ще незнайома. У цю ж мить я, ніби очима директора, поглянула на себе збоку... і злякалася власної сміливості.
Наші погляди зустрілися, й гама моїх почуттів миттєво віддзеркалилася в очах директора – він перейнявся тим же, що і я. Директор мені посміхнувся так тепло, що напруга миттєво кудись поділася, й спокій зійшов на мене...
Це не магія навіювання; не бажане, далеке від дійсності; не мара, що полудою тьмарить розум. Це факт без домислів – так усе насправді відбулося.
За порогом кабінету механічно і досить стримано відповіла щось колегам і вийшла з приймальної. Втома і виснаженість затулили мені світ муром байдужості до всього. Мене ніхто й не намагався затримати на робочому місці. Мовчки дали мені спокій. Оговтатись я могла тільки наодинці з собою, десь на вулиці дорогою до дому.
У діалозі з директором із душі вихлюпнулося все, напруга спустошила єство, і той зяючий вакуум повинен був заповнитись усвідомленням значимості випробування, яке пройшла годину тому...

Оволодіти собою було непросто... Вакуум поглинав усе з такою пожадливістю, що думки мої були схожі на друзки кольорових скелець із дитячої іграшки – тільки з калейдоскопа витягли дзеркальну призму. Внутрішній зір фіксував у свідомості суцільний хаос, нечіткість і невловимість почуттів підмінювали осмисленість власного душевного стану.

Знайомий каштан нудився без товариства. Наче тільки для мене він приготував порожню лавочку і турботливо прихистив тінню від спекотливого полудня... Крислата крона дерева і меланхолія прилеглих безлюдних вулиць запевнили мене, що ніхто турбувати не буде.
Як тільки присіла, враз пірнула всією душею у хвилі самозаглиблення. Здалося, що перебувала у стані відчуження цілу вічність. Та коли до мене повернулося відчуття часу, кинула оком навколо, аби впевнитися, що нічого, по суті, не змінилося, хоча нотка неспокою тихо чогось забриніла в потаємних закапелках душі.
Але довкілля так само собі умлівало від полудня, так само в пилюці купалися горобці й сокотали кури в гущавині бур’янів, так само сонно і ліниво тяжів над усім байдужий спокій вару... Власна внутрішня невлаштованість в оцій застиглій незворушності, наростаюче невдоволення настирно починають шукати ознаки змін, присутність яких ще не виявила. Мене аж залихоманило... Де? В чому? Ну ж бо?..
“Є! Є!..” –знайшла переміну! Живу, діяльну, пульсуючу... Саме її новизна шаліє в мені несамовитою радістю!
Тягучу мить очікування почала заповнювати дивна тиша. Від такого парадоксу збентежилася і сторопіла. Ще, як слід, не пройнялася розчаруванням, як неймовірної сили напруга із середини забила дихання. Дивом вдалося глибоко вдихнути, щоб набратися більше духу для протистояння...
Вмить одночасно сяйнула блискавка-прозріння і оглушливо бабахнув грім приголомшення!.. За ними зливою думок в мені зірвалася буря!.. Несподіваний голосний зойк вихопився з моїх грудей:
- Я ж – народилася! Я вже...є!!!
Імпульс сили я відчула, але нікуди не побігла, нічого не вигукувала, тільки змінила позу. Підсунулася ближче до краєчка лавочки, поклала лікті на коліна й руками обхопила голову, ніби намагалася добре розглянути мить свого народження. Прагнулося ще раз відтворити в пам’яті неповторність події, свідком якої, окрім мене ніхто не був.
Знову захотілося пережити ті обставини, що виносили, сформували й народили мене ж. Але вислизнув момент мого зачаття, першоджерело зародка моєї суті...
Пошуки першопричини початку мого буття я облишила до більш сприятливого моменту. В душі ще було чути благодатну бурю, що відкочувалась затихаючими громами й далекими блискавками. Тепер мені найбільше хотілося досхочу впитися власним щастям відчуття себе ж. Свідомо відмежувалася від зовнішнього світу, бо й так усього забагато на сьогодні.
Власне переродження дарувало нагоду хвилюючого знайомства з невідомим власним “я”: хотілося його взяти до рук, піднести до очей і роздивитися, притулити до себе, приміряти перед дзеркалом власного сумління, помилуватися та прискіпливо оцінити, як пасує; зважити, чи готова я до усвідомлення відповідальності перед власною новизною себе ж; перебрати резерви всіх моїх вартостей, які б підкріплювали номінал ціни мого “Я”.

Як би довго не трималася повінь, їй властиво йти на спад. Так діялося і в мені з моїми емоціями та думками. Враження від осмисленого переживатиму ще довго, але не так яскраво і сильно. Тепер я маю звести до мінімуму час звикання до власного переродження. Усвідомити – безсонна праця душі, ствердити – титанічний труд розуму. І не пасивно споглядати призначення самої себе, а навпаки – брати як зброю власне “я” й здобувати себе в усьому й усюди. Адже власне не життєві шляхи позначаються на долі, а перехрестя. Там, на них, за мить вирішується все. Найчастіше втрачаємо себе на роздоріжжях. І добре, коли ти обранець долі!
Будь вдячним, коли знайдеться шанс повернути втрачене, чи хоча б частину. З манівців чи з узбіччя твого шляху орієнтир життя виглядає іншим, і ти сам тоді такий, яким вимагає бути оточуюче – інакше не вижив би, як би не пристосовувався, не видозмінювався...

Думки спокійніше пішли в іншому руслі повз звичні береги буття...
Надвечір’я котило сонце до обрію, каштан якось увібрав тінню жар, але сама тінь розпашіла й не давала чим дихати. Час додому...
Зважилася покинути благодатну місцину усамітнення. Захотілося вийти на люди, хоча ще знаходилася під владою почуттів. Підвелась і ступила кілька кроків уперед... Наче тіло не моє... Господи, що це зі мною? Але не злякалась, а зраділа – я ж нова! От і назовні все це проявляється. Аж засміялася радісно від незвичної для себе постави. Власне “я” не дасть тепер згорбитися, розправить мої плечі, високо підніме мою голову...
Спочатку ззовні окреслиться образ Нової Людини. Людини, в очах якої іскриться чистий зблиск відваги і тихий спокій зваженого усвідомлення своєї вартості. У тих очах немає жодної тіні покори, сліпого смирення долі, пустки від втрачених надій. З тих очей не сяйне фальшивий полиск зарозумілості, пихатої зверхності й нахабної зухвалості...
Я – це вже я! І про це в мені красномовно скаже все...

Рівне, 1995 р.