Усі матеріали взяті звідти

24 лютого 1918 р. німці зайняли Псков майже без опору. А Нарву — після кількох годин перестрілки з матросами. Ті ганебно втекли, лишивши Петроград без захисту.

У наказі Реввійськради від 5 лютого 1923-го, підписаному Левом Троцьким, зазначалося, що пам’ятною датою стало 23 лютого 1918 року. Того дня під натиском ворогів ”рабочее и крестьянское правительство провозгласило необходимость создания вооруженной силы”. Про нібито здобуті цього дня перемоги під містами Псковом і Нарвою над військами кайзерівської Німеччини, які рухалися на Петроград, заговорили згодом. Насправді жодних перемог тоді не було. 

Під ці міста більшовики послали 6 тис. балтійських матросів. 24 лютого німці зайняли Псков майже без опору. А Нарву — після кількох годин перестрілки з матросами. Ті ганебно втекли, лишивши Петроград без захисту. Розгніваний Ленін 25 лютого писав у ”Правде”: ”Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о невыполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве… В Советской республике нет армии”. 

Міф про ”історичні перемоги” 23 лютого 1918 року пустив у світ Йосип Сталін 20 років потому. У його ”Кратком курсе истории ВКП(б)” 1938-го є зокрема таке: ”Молодые отряды новой армии — армии революционного народа — героически отражали натиск вооружённого до зубов германского хищника. Под Нарвой и Псковом немецким оккупантам был дан решительный отпор. Их продвижение на Петроград было приостановлено. День отпора войскам германского империализма — 23 февраля — стал днем рождения молодой Красной армии”. Хоч іще 23 лютого 1935-го тодішній нарком оборони Климент Ворошилов писав у газеті ”Правда”: ”Приурочивание празднества годовщины РККА к 23 февраля носит довольно случайный и трудно объяснимый характер и не совпадает с историческими датами”. 

Насправді Декрет про створення Червоної армії Володимир Ульянов-Ленін підписав 15 січня 1918 року. І одну з перших її боєздатних одиниць — 6-тисячну армію полковника Михайла Муравйова — відрядили не на захист Петрограда, а проти Української Народної Республіки, яка оголосила про повну самостійність. Узявши Харків, більшовики рушили на Київ. 29–30 січня під станцією Крути їх на кілька годин змогли затримати кількасот студентів-добровольців.

9 лютого після дев’ятиденного обстрілу Києва з великокаліберних гармат із боку Дарниці армія Муравйова увірвалася в місто з гаслом ”Смерть украинцам и буржуям!”. Лише за перші три дні тодішні ”захисники вітчизни” знищили від 6 до 12 тис. людей. 

— Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято, — згадував український більшовик Володимир Затонський. — Страшне, кошмарне видовище... Ми ввійшли у місто: трупи, трупи й кров… Тоді розстрілювали всіх… просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, — тоді ж це просто на вулиці робилося, — коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата — члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. 

Людей не тільки розстрілювали, а й спалювали живцем, різали багнетами та ножами, щоб заощадити набої. Убивали тих, хто говорив українською, носив вишиванку чи мав козацькі вуса. 

Володимир Винниченко у драмі ”Між двох сил”, написаній 1919-го, описує епізод, як червоногвардійці на очах матері розстрілюють її сина за вірність самостійній Україні. Інша сцена: один із персонажів твору зі страху переходить на російську й на очах зрікається свого українства. Коли знайома каже, що він, певне, збожеволів, відказує: 

“— Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке — и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы — и к стенке… Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий.” 

Після поразок під Нарвою і Псковом більшовицька Росія невдовзі змушена була підписати з Німеччиною та її союзниками ганебний для себе Брестський мир. У ньому зокрема визнавала незалежність Української Народної Республіки й зобов’язувалася вивести з неї свої війська. 

Скільки українців стали жертвами червоного терору в 1918–1921 роках, і до сьогодні достеменно невідомо. Та найбільшого розмаху він набув саме в кінці зими 1918-го. І 23 лютого також. 

День Радянської армії 23 лютого в СРСР відзначали аж до розпаду Союзу 1991 року. У Росії його відновили 1995-го як День захисника Вітчизни. В Україні під такою ж назвою це свято реанімував 1999-го — 10 років тому — тодішній глава держави Леонід Кучма. Він удруге балотувався на посаду президента і в такий спосіб хотів відібрати голоси ветеранів у свого головного конкурента, комуніста Петра Симоненка. 

Під час вшанування пам’яті героїв Крут 2009 року президент Віктор Ющенко ініціював перенести День захисника Вітчизни із 23 лютого на 29 січня. Того дня 1918 року студенти-добровольці захищали від більшовиків шлях на українську столицю...

Квадрокоптер-слалом.(режим навчання)

      Квадрокоптер-музикант.

         Квадрокоптер-зодчий.

  Танці квадрокоптерів.

Жонглювання м’ячем

Жонглювання палицею-маятником.Дивитися усім

Більше відео тут

21 лютого, у Міжнародний день рідної мови, громадськість столиці провела акцію "Хочемо читати українську пресу!". Подія є виступом проти дискримінації україномовних громадян з боку друкованих ЗМІ, які видають свій наклад російською, хоча за ліцензійним свідоцтвом мають це робити або українською, або, принаймні, двома мовами.

Акція пройшла під стінами Подільського районного суду, куди напередодні подав свою заяву проти видання "Комсомольская правда в Украине" громадський діяч Сергій Пархоменко.

"За ліцензією це видання має виходити двома мовами, але ні я особисто, ні будь-хто не бачив ні одного випуску "Комсомолки" українською мовою", - каже позивач.

"Виявляється, в Україні можна не лише дискримінувати за мовною ознакою більшість громадян, а у нас україномовних є близько 70% населення, але й нахабно порушувати закон, не маючи за це кари", - наголошує Сергій Пархоменко.

Інший киянин, Олексій Кляшторний, який подав позов проти газети "Сегодня" до Соломянського суду, закликав і решту громадян судитися зі ЗМІ, які порушують їхнє право читати українською.

""Сегодня", "Комсомолка", "Факти і коментарі", а також "Бульвар Гордона" є найпопулярнішими серед читацької аудиторії. Всі вони за ліцензією мають виходити двома мовами, а "Бульвар" - виключно українською. Але цього не відбувається", - підкреслив Кляшторний.

Також учасники акції  виставили розкладку з україномовними версіями означених газет, але з порожніми шпальтами. Це символізувало те, що на папері україномовні версії цих газет існують, але не друкуються.

"Такі-от газети без змісту", - пояснюють творці такої метафори.

Насамкінець організатори дійства передали до Подільського суду примірник Конституції України, також із порожніми сторінками.

"Таким чином ми хочемо показати, що незабаром навіть основний закон, що прописаний державною мовою, видавництва не будуть друкувати українською, а судові ограни, органи влади, які ведуть діловодство українською, просто не зможуть його дослідити і їм тепер додасться мороки, бо доведеться витрачати час на його переклад з російської чи ще з якоїсь мови", - кажуть активісти.

XX століття, крім багатьох наукових відкриттів і застосування прогресивних технологій, примітне ще й появою страшної зброї масового ураження. Зрозуміло, швидко знайшлися й бажаючі застосувати таку зброю в своїх цілях. Причому навіть не під час військових дій або для захисту від ворогів, а для залякування власного народу.

У повоєнний час радянська пропаганда багато говорила про звірства нацистів і в якості наочної ілюстрації приводила несамовиті подробиці знищення людей у пересувних душогубках. Анітрохи не ставлячи під сумнів факти численних злочинів, скоєних гітлерівцями на окупованих територіях СРСР, в тому числі й застосування отруйних газів, було б погрішити проти істини, не згадавши про те, що в даному питанні німецьким агресорам було з кого брати приклад. 

Тамбовський «дебют» 

За багато років до приходу Гітлера до влади отруйні гази «успішно» використовувалися більшовиками під час придушення повстання селян у Тамбовській губернії в 1921 р. Відомий оперативно-секретний наказ № 0116 від 12 червня 1921 р., виданий за підписом командувача військами Тамбовської губернії Михайла Тухачевського та начальника штабу військ Генштабу Миколи Какуріна, наказував з метою «негайної очищення лісів» від повстанців застосовувати отруйні гази, точно при цьому розрахувавши, щоб «хмара задушливих газів поширювалося повністю по всьому лісу, знищуючи все, що в ньому ховалося». Збереглися і донесення безпосередніх виконавців цього наказу. Так, в рапорті начальника відділу Заволзького дивізіону від 20 серпня 1921 повідомлялося про витрачання під час операції в районі озера Рамзі 130 шрапнельних, 69 фугасних і 79 хімічних снарядів. У донесенні від 23 серпня 1921 командир Білгородських артилерійських курсів Нечаєв доповідав, що під час обстрілу острова, на якому була розташована одна з баз партизан, його дивізіоном були випущені 65 шрапнельних снарядів, 49 фугасних і 50 хімічних снарядів. 

Відомий тамбовський краєзнавець Борис Сенніков наводить у своїй роботі«Тамбовське повстання 1918 - 1921 рр. і розселянення Росії 1929 - 1933 рр.»свідоцтво очевидця цих подій, що оповідає про результат застосування більшовиками отруйних газів. 

«Сунулися було вони (карателі - автор) в ліс, але їм там поставили таку прочуханку, що й половини назад не повернулося. На нас почали зривати зло, та слава Богу, зняли їх, і пішли вони всі в інше місце. Приїхали на зміну не росіяни якісь, може, латиші, а може, ще хтось, - не знаю. А на другий день прийшов обоз з балонами і великою охороною. Розставили вони всі ці вози вздовж дороги на межі лісу, а вітер туди дув вже з тиждень. Одягли маски на себе і розкрили балони, а самі пішли до нас в село, коней привели ще раніше. На наступний день пішли до підвод, на яких залишалися балони. Повороживши там щось, привели коней і пішли назад, а потім прийшли ще китайці - ті від усіх відрізнялися. Вишикувалися вони в ланцюг і пішли в ліс, а невдовзі стали звідти виносити зброю і складати біля дороги. Потім прийшло штук п'ять вантажних автомобілів, ми їх ще ніколи до цього не бачили. На наступному тижні ми, дітлахи, вирішили піти в ліс і набрати там горіхів і яблук-дичок, так як після червоних у нас в селі з їжею було погано. Правда, було заборонено ходити до лісу, але ми, дітлахи, вирішили це зробити. Зібравшись чоловік дванадцять від 10 до 12 років, приблизно такою компанією, прихопивши кошики, вранці, годині о 9-ій, ми пішли в ліс. Увійшовши в ліс, ми побачили, що листя і трава мають якийсь червонуватий відтінок, до цього ми такого ніколи не бачили. Не розмовляючи, вийшли на невелику галявину, де завжди було багато суниці. Те, що ми там побачили, було жахливо - кругом лежали трупи людей, коней, корів в страшних позах, деякі висіли на кущах, інші лежали на траві, з набитим землею ротом і всі в дуже неприродних позах. Ні кульових, ні колотих ран на їхніх тілах не було. Один чоловік стояв, обхопивши руками дерево. Крім дорослих, серед мертвих були й діти. Ми дивилися на це з жахом, на трупи, які були роздуті, і відчували запах розкладання. Потім ми як по команді розвернулися і побігли назад. А в село, куди китайці пригнали заручників, ходили по хатах активісти нової влади - алкоголіки та шаромиги, вилучаючи лопати у населення. Набравши їх достатньо, китайці погнали в ліс з ними заручників, закопувати трупи, які ми бачили годину тому. Це були жертви газової атаки». 

Таким чином, Радянська Росія стала першим в історії XX ст. державою, яка застосувала хімічну зброю проти власного народу. 

До речі, варто нагадати, що там же, на Тамбовщині, так само як і в інших районах країни, охоплених антирадянськими виступами, «будівельники нового суспільства», знову-таки за багато років до нацистів, застосували й інші методи залякування - захоплення і розстріл заручників, спалення сіл. 

Квоти на розстріл 

Використання задушливих газів більшовиками для знищення активних, потенційних і уявних ворогів мало місце і в більш пізній період. У криваві роки «єжовщини» радянська каральна машина відновила свою роботу чи не в тому ж обсязі, що і в часи «червоного терору». 

31 липня 1937 політбюро затвердило оперативний наказ наркома внутрішніх справ Миколи Єжова № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців і інших антирадянських елементів». Фактично мова в ньому йшла про всіх, хто так чи інакше боровся з радянською владою або був репресований у попередні роки. Це - куркулі, які відбули термін заслання або втекли з нього; священики; сектанти; колишні члени «антирадянських» партій, колишні білогвардійці і вцілілі царські чиновники, політичні ув'язнені і т.д. Всі репресовані, згідно з наказом, розбивалися на дві категорії: перша - підлягають негайному арешту і розстрілу, друга – такими що підлягають ув'язненню в табір або в'язниці на термін від 8 до 10 років. Для кожної області, краю і республіки були визначені «ліміти» по обом категоріям репресованих. Всього наказувалося заарештувати 259 450 чоловік, з яких 72 950 розстріляти, а 194 800 - відправити до таборів. Однак ці цифри були свідомо неповними, так як в переліку відсутні ряд регіонів країни. У зв'язку з цим наказ давав місцевим керівникам право запитувати у Москви додаткові «ліміти». Крім того, ув'язненню в табори або висланню могли піддаватися сім'ї репресованих. 

Раптові арешти, ліквідацію і висилку сотень тисяч людей було намічено розпочати 5 серпня 1937 р. і завершити на початку грудня того ж року. 

Реалізація цієї зловісної програми була покладена на так звані «трійки» - позасудові органи, до складу яких входили нарком або начальник місцевого управління НКВС, секретар відповідної партійної організації і прокурор республіки, області або краю. «Трійки» отримували надзвичайні права - вони могли самостійно виносити вироки і віддавати накази про приведення їх у виконання, включаючи розстріл. 

Але ні в одному з 64 адміністративно-територіальних утворень СРСР «трійки» не вклалися ні у встановлені строки, ні в початково узгоджені з політбюро цифри. Кількість ворогів стрімко множилася, плани щодо їх виявлення і знищення виконувалися і тут же починали перевиконуватися. Начальники НКВС і партійні секретарі на місцях направляли до Москви звернення, в яких просили збільшити відведені їм розстрільні «квоти». Як правило, Сталін задовольняв ці клопотання, причому в ряді випадків давав згоду письмово. 

До грудня 1937 політбюро збільшило «ліміти» для першої категорії на 22 500, а для другої - на 16 800 осіб. В кінці січня 1938 Сталін видав розпорядження, відповідно до якого до середини березня слід було заарештувати не менш 57 200 «ворогів народу», з них 48 000 підлягали розстрілу. 

Приведенням у виконання смертних вироків займалися особливі оперативні групи на чолі з чекістами-начальниками. У всіх регіонах країни влаштовувалися спеціальні полігони для масового знищення «ворогів народу» й їх подальшого поховання. В даний час відомі кілька таких місць: Левашовська пустка під Санкт-Петербургом, Биківня під Києвом, Куропати під Мінськом, Бутово і Коммунарка в околицях Москви... 

Саме там, в Підмосков'ї, з метою досягнення більшої «продуктивності» при стратах чекістами був успішно випробуваний і задіяний метод вбивства людей за допомогою удушення отруйним газом.

Винахід чекіста Берга 

Автором цієї ідеї став начальник адміністративно-господарського відділу (АГВ або простіше – завгосп, прим.«Аратти») УНКВС по Московській області Ісай Давидович Берг. Лейтенант держбезпеки, член ВКП(б) з 1930 року, він виконував рішення «трійки» УНКВС по Московській області: возив на розстріли. Однак коли в Московській області стали засідати одночасно три «трійки» і загальна кількість засуджених на розстріл в Москві стало перевалювати за 300 осіб на день, впоратися з такою кількістю смертників катам стало вже неможливо. 

Берг запропонував власний спосіб вирішення цієї проблеми. За його участю були створені автомашини, так звані душогубки. Вони маскувалися під хлібні фургони. У середньому в них вміщалися 20 - 30, а іноді і 50 осіб. Сконструйовані вони були таким чином: всередину фургона поверталася вихлопна труба, і по шляху проходження до місця виконання вироку люди труїлися газом. Перш ніж кинути в машину, засуджених до розстрілу заарештованих роздягали догола, зв'язували, затикали рота. Таким чином, після прибуття на місце страти, розстрільній команді залишалося тільки вивантажити трупи для поховання в заздалегідь приготованих рівчаках. 

Не всі приречені вмирали від удушення чадним газом в дорозі; деякі (очевидно, найміцніші) при такій системі опинялися в напівнепритомному стані. Але воля цих людей була пригнічена, і вони приймали смерть як позбавлення від мук. 

Масові страти на Бутовському полігоні тривали з серпня 1937 по 19 жовтня 1938 р. За цей час тут були розстріляні 20 765 чоловік. Скільки з них загинуло в душогубках по дорозі до спецоб'єкту, навряд чи коли-небудь стане відомо. 

Однак і Бергу, подібно деяким іншим чекістам-«єжовцям», не судилося дожити до похилого віку. 

4 серпня 1938 він був заарештований. Причому, як свідчить головний редактор книги пам'яті «Бутовський полігон» художник Лідія Головкова, спочатку Берг «був заарештований за аморалку, за абсолютно потворну витівку по відношенню до свого товариша по службі. А далі справа пішла розкручуватися-накручуватися, і, звичайно, його звинуватили як ворога народу, антирадянщика, шкідника, що пробрався в чекістські ряди». 

Слідство відносно Берга тривало кілька місяців. 7 березня 1939 Військова колегія Верховного суду СРСР, визнавши обвинуваченого І.Д. Берга повністю викритих матеріалами слідства активним учасником контрреволюційної троцькістської групи, що існувала в управлінні НКВС по Московській області, засудила винахідника душогубок до розстрілу. 

Через десятиліття історія розстріляного сталінського чекіста отримала продовження. Після смерті Сталіна, в 1953 р., сім'я Ісая Давидовича подала прохання про реабілітацію. Справа переглядалася, і спочатку в реабілітації було відмовлено. Через кілька років дружина та близькі Берга знову спробували «відновити справедливість», і ця спроба увінчалася успіхом. 6 червня 1962 Військова колегія Верховного суду СРСР переглянула справу І.Д. Берга. Вирок від 7 березня 1939 р. був скасований, справу за відсутністю складу злочину припинено. 

Так слухняний виконавець сталінських директив, подібно до багатьох інших комуністів, розстріляних у 1930-і рр., Став «жертвою незаконних репресій». 

Формально все правильно: адже засудили Берга не за дійсно скоєні злочини, а за надуманим приводом. Доказів інкримінованої Бергу «контрреволюційної діяльності» в ході перегляду справи судом виявлено не було, отже, він не винен. Будь винахідник душогубок засуджений і розстріляний саме за масові вбивства - його реабілітація навряд чи стала б можливою.