Профіль

EkaterinkA

EkaterinkA

Україна, Нова Водолага

Рейтинг в розділі:

Вперед у світле майбутнє!!!

  • 31.05.12, 17:30
Поїхали!!!  
Певно так починаються пригоди у звичайних людей, напевно так ви починаєте складати валізи на море чи готувати невеликий ранець для поїздки за місто. Літо для всіх оточуючих то пора відпусток та канікул, час літнього нічогонеробства та постійної бронзової засмаги. 
 Ні, ні в якому разі не слід думати, що я інакша, та й не буду я зараз кудкудахтати про свою унікальність, просто я нероба, яких ще слід пошукати, справді вдень з вогнем не відшукаєш. Закінчуються найдорогоцінніші дні в Універі, а після доведеться знаходити все нові та нові виправдання за свою лінь. Я можу виглядати досить пристойно на тлі нашого лінивого соціуму, проте сама звикла позиціонувати себе як чиряк на задниці його самого. Я стала більш сентиментальною. Ви можете думати, що я просто прийняла людську подобу, але ні. Я просякнута жалістю, жалістю до самої себе - найнікчемніших із почуттів, що колись переживала моя скромна особа. Жалість за все: за нездійсненні плани, за шикарні мрії, за втрачені шанси. А ця постійна бронзова засмага -  просто плювок, величезний плювок всієї жіночої половини світу в моє обличчя. Так, я альбінос, чи альбатрос, коротше кажучи, не дано мені набути цих пафосних відтінків золотавого кольору. Хоча, хто взагалі вигадав, що накоплення меланіну в шкірі це добре?! Ні, пробачте, але я вже, дай Бог, 19 років прожила без його самого, а наче непогано. Та чорт забирай, відпочинок, у повному сенсі цього слова, то не моє. Я може плювати в стелю (чи в другий поверх ліжка) тоді, коли всі навколо пашуть, мов ішаки, і от тоді я відчуваю кайф, тоді мої м"язи розслаблені, а розум сповнюється купи дурнуватих фальштво-примарних мрій та надій. А коли тільки всі навколо закидують ішачіння аж до осені, мені стає трохи не по собі.Мені хочеться битися головою об стелю та викрикувати якісь нерозбірливі цитати з яких-небудь пафосних творів сучукру. Як, як можна відпочивати, коли немає почуття унікальності? коли кожен перший, ну кожен півторашний точно не робить нічорта і не має ніяких планів на завтра?  
Дорогенькі, навколо літо! Час, коли пахання - то вже самоосвіта, а будь-які фізичні навантаження - то самовдосконалення. Я не люблю літо тількти за те, що влітку очевидніше мій тотальний пофігізм. Він вилазить крізь вуха та ніздрі, задушує мене лізучи з рота, а все лиш через "нічого робити". "Мы слишком молоды, чтобы работать!" - чорт забирай, нащо я цитую чужий дивіз, який вже зовсім не актуальний для його автора, але набуває все більшого значення для мене. Нащо мені молодій та красивій (останнє взагалі спірний факт) працювати??? Я майже не хаваю (за свій рахунок), не купую чоботи по півтори штуки за пару, не про**бую гроші по клубах... Чорт, я взагалі аморфне створіння. Важко зізнтися, але  я почала зраджувати своїм мріям. Я вже не дуже хочу бути Президентом, мені достатньо посади губернатора. Сумно, що навколо зростають Особистості (мало, але є й такі), а я деградую, переходжу на стадію "аби як-небудь склалося".  
Не подумайте (хоча про що це я? скільки з оточуючих мене людей вміють думати???), що я жаліюся. В мене все прекрасне, ая кщо якась глобальна Ж.О.П.А. і накриє мене з головою, то я ніколи (чесно-чесно), ніколи не прибіжу до вас жалітися з потьоками туші на очах та червоними обідками навколо зіниць від сліз. Я можу голосно ревіти, коли лишаюся на самоті, гучно грюкати дверима, коли ніхто не чує та вибивати вм"ятини в стінах кулачками (ну, правда,в мене зовсім не кулаки), коли ніхто не бачить, але плакати на людях? то лиш притворство, аби ви знали, що я ще жива, ще не здохла (хоча багатьом би хотілося).Так от, про що це я? Чесно кажучи, мені просто хотілося б, що цим літом я вільна, і якщо є якісь цікаві пропозиції щодо відпочинку чи навіть (о Господи!) роботи - пишіть. Не хочеться провтикати ще одну прекрасну можливість заробити, чи хоча б не проспати літо. 
Ну, а тим, хто молодчинки,і кого мені до кінця життя будуть ставити в приклад, успіхів, тримайтеся, я в вас вірю.  
Завжди ваша, без жодної надії на світле майбутнє, але з невідворотною мрією на щастя, Я.

Опівнічники

  • 05.05.12, 20:23
Чим
раніше тобі завтра вставати, тим пізніше ти ляжеш, знову ж таки,
завтра. Прекрасна весняна ніч, коли надворі +2о, а в кімнаті повітря
регулюється знову за допомогою славнозвісного калорифера, який тепер
круте свій моторчик в протилежну сторону, виконуючи таку собі функцію
машини часу, що відмотує плівку назад. На звуковому тлі п’яні воплі
студентів різних вузів та гуртожитків під вікнами, а в вухах знову
якийсь депресняк, який намагається переконати в наявності світлого
завтра. Непомітно підкрадається дивовижне студентське пекло – сесія,
непомітно, але впевнено затягаючи мене в рутину нудного
шпаргалковиготовлення, розрізання та склеювання. В час, коли місто
прикрашають білборди «Ми чекаємо на Євро», девізом всього міста є «Ми
чекаємо на фінал», і нехай ніхто не мріє про фінал за участю нашої
збірної, спраглі від постійних капіталовкладень мешканці міст-приймачів
Євро вже давно хочуть без вагань совісті смітити на узбіччях та в
скверах, голосити навколо про незнання англійської та активно боротися з
нетиповими явищами цивілізованого заходу.
Старішаю, перебираю на себе функції бабок під під’їздами: критикую
владу, а кожен перший в мене чи то наркоман, чи то повія. Та грець із
ними, з бабками звісно, третя ночі, а я про них тут незлим тихим словом
відзиваюся, а їм бідненьким завтра по поліклініках вештатися з раптовими
приступами гикавками посеред ночі. Ну справді, є ж справді набагато
цікавіші заняття вночі, не знаю, в кого які заняття повиринали в голові,
а мені б зараз не завадило покращувати свій рейтинг на тлі курсу.
Проте, переді мною стоїть набагато важливіше завдання – дочитую
ювілейний випуск Maxім, журналу 10 років, а я за весь цей термін
перегорнула сторінки лише 5-6 випусків, соромно, але в той же час і
приємно: багато з представників цільової аудиторії й досі проходять
осторонь повз прекрасне видання сучасного бачення основних проблем
людства. Приємно відзначити, що наш тривалий розрив з Махімом непогано
вплинув на нього: купа нових рубрик та цікавих модернових (дай Бог
здоров’я Денису Володимировичу за нове найпоширеніше слово в моєму
лексиконі після ряду нецензурщини та пережитків харківського суржику,
тернопільської говірки та різної дурні з популярних скетч-шоу та обідніх
серіальчиків) ідей, які, певно, зачитуються до дір справжніми фанатами
журнальної преси та зайорзуються курсором тими, хто чи то з недостатньої
кількості коштів, чи то з природного жлобства (яскравим представником
якого є ваша покірна слуга) не можуть дозволити собі викроїти якийсь
десяток гривень та зануритися з головою у інший яскравий світ, тоді як
щодня прожирається половина того самого фінансового статку.
Як би там не було, а в черговий раз доводжу собі, що не такий страшний
чорт, як його малюють (шкода, що зараз не згадаю, як то звучить на
латині, було б досить доречно так випідндритися на загальному тлі своєї
низькосортної писанини), тобто не такі вже й заклопотані чоловіки на
першочерговому задоволенні своїх фізичних потреб, як то ми постійно
думаємо, оцінивши лиш провокативні обкладинки культових журналів. Ні,
правда баби, не лише ви всі такі різносторонньо розвинуті особистості з
купою тараканів в голові, й серед тої половини людства, що не слідкує за
розвитком стосунків всього оточуючого світу, за виключенням лише
глобальних проблем людства, є думаючі особини. І не слід зациклюватися
на  тих козлах, які вам постійно потрапляють під руку, кожному пастуху
по своїй овечці, задумайтесь, змініться, а як ні – то досить вже нудити
про своє тяжке співіснування з тими чи іншими представниками будь-якої
статі.
Шикарний вечір видався, все вкупі склало незгладиме враження щодо
майбутнього дня… Окремий вплив має КВК, він завжди має надавати позитиву
та впевненості в майбутньому. З номерами – так воно і є, а от судейська
робота вимагає змін: КВК – окрема сильна держава, і в як будь-якій
державі, корупція бере верх. Якщо піде так і далі, то фінал просто не
матиме сенсу дивитися: можна буде обмежитися переглядом харківського
КВК, який за структурою приблизно нагадує шкільні конкурси: в кого мама
вчителька – друге місце, в кого тато голова району – перше (і буду я
закидана каменями чи хоча б гнилими помідорами (бо свіжі ще занадто
дорогі), але так було є і буде, і жоден Петро І з його «революцією
зверху (див. Натан Эйдельман «Революция сверху» в России») не зможе
змінити загадкового укладу руської душі ( та пробачать мене українські
націоналісти)). 
Ще цікавий факт з сьогоднішнього захопливого насиченого пустотою дня:
дівчатка стояли та обговорювали низку збочених авторів, а я, поклавшись
на свою наївність запропонувала поговорити про щось прекрасне, ну і як
кандидатуру висунула себе; звісно ініціатива покарана, тому у відповідь
мені було запропоновано геніальну фразу: «А ти щось пишеш?!» І як, як
тут чесно зізнатися що половина моїх модульних робіт набагато більш
художня, ніж замітки до університетських (а тим паче факультетських)
газет, як пояснити, що те, що пишу я, то такий собі щоденничок, який
набагато зручніше зберігати в Мережі, ніж на ноуті з постійно злітаючою
Віндою, що все, що я пишу не має жодного спрямування, а тим більше я
ніколи не сподіваюся, що купа дівчаток дочитавши хоч щось з мого
безмежного простору пустослов’я побіжать творити добро та окунуться в
доброчинність. Ні, я не пишу, писати нас навчають у першому класі, але
мало хто зважується навіть на старості років чесно зізнатися в
неспроможності виразити свої думки та помисли чорнилами на папері чи
пікселями в документі. Я не пишу, бо те, що твориться в мені налякає
найдосвідченішого лікаря (і я зараз не про гастроентеролога та заворот
кишок, який автоматично з’являється у медкарточці кожного свідомого
жителя гуртожитку у формі нерозбірливого запису терапевта), куди там
навколишньому люду, який стереотипно мислить щодо пустоголової білявки,
яка якимсь дивом ще досі тримається на плаву.
І як завжди хотілося закінчити позитивним посланням, точно, посланням.
Читай далі: «Та пішло воно все на …» (а тепер завдання як в книжечках
іноземної мови – Вставте найбільш влучне слово). І за вами також
предстане ще одне найважливіше завдання як на сьогоднішній, так і на всі
подальші дні нашого перебуванням у рамках Всесвіту: оберіть суворі
рамки того «всього», що ви хочете послати, а потім не шкодуйте і не
жалійтеся – я вас попереджала.
Ах так, ще одне: перепрошую за малоповажне написання займенника вам з
малої літери, це не просто зверхнє ставлення до особи кожного, хто
перечитуватиме це ваяння на дозвіллі, це таке собі ніби поблажливе
ставлення до мене майбутньої, яка можливо стане достойною людиною, а
може й ні – тому зарано ще створювати ілюзорну картинну мого прекрасного
колись.
Завжди моя, завжди зі мною, хвора голова, повна нескінченного песимізму та ненависті до людей.
                                                                     
  27.04.2012 
  І не смійте думати, що то так катастрофа в Чорнобилі впливає на
кольоровість моїх сірих думок. 

Щорічний опус «о бренности бытия»

  • 05.05.12, 20:13

Відчуваю
себе ванільною дівчинкою: сиджу на балконі, утнувшись носом  в коліна
та рівномірно розхитуючись з боку в бік, а поруч, як завжди, півлітрова
чашка чаю з лимоном. Думки пусті, ні про що. Просто аби не здохнути від
самотності розмовляю сама з собою, іноді з технікою, рідше з рибою на
столі, ще рідше з людьми. Вже давно здох кактус на тумбі, його історія
взагалі дуже печальна: спочатку він вигорів на сонці, ще коли стояв на
підвіконні; потім з приходом морозів я почала його інтенсивно поливати -
і він змерз. Телефон взагалі давно перетворився на електронну книгу з
плеєром, інакше б давно можна було його викинути. А ні, ще в нього є
будильник, без якого, напевно, я б зовсім забувала прокидатися. Пуста
трата часу, нікому непотрібна вища освіта, туманні перспективи наукового
зростання, широкі перспективи майбутнього безробіття та кризи.
Якось занадто часто почала приходити в гості Хандра, а головне , вона
така нав’язлива: відбирає час на всі інші забави, егоїстка, - так і
сидимо удвох на балконі: мовчимо про життя. Я меланхолічно розмочую
вівсяне печиво в чаї, а вона все ниє про моє безглузде життя. Дурепа!
Весна навколо, а вона вся по-осінньому печальна: навішує мені про
дурнуваті людські цінності та ще про жахливіші мої принципи – просто
якась неймовірна суміш ніби дешевого алкоголю та ще дешевшого. Ах, чорт,
як же іноді хочеться палити, набрати легені повні тютюнового диму та
заповнити всю пустоту, що втягує мене в себе, мов чорна діра. На щастя, в
нас в гуртожитку пасивні курці отруюються ні трохи не менше ніж
активні, тому вся проблема лишається лиш в тому, що холодний весняний
вітер занадто швидко виганяє дим з блоку.
Теплої води на блоці вже немає з тиждень, то ж зникло звичне місце для
самобичування – душ: тільки там можна провести півгодини в роздумах про
власну нікчемність, а червоні від сліз очі звично можна пояснити
шампунем. Соціальні мережі втратили звичну функцію, поступово
перетворюються на черговий навчально-інформаційний портал з неймовірно
багатою музичної бібліотекою. Вичерпуються всі стандартні функції з
оточуючих предметів, набридає музика, не рятує кіно… Єдиною розвагою
стало спілкування з малознайомими людьми: не знаючи одне одного, ми
маємо безмежну кількість точок взаємодії, а головне, нам просто пофіг,
яке враження ми справимо.
Знаєте, це не так уже й страшно просиджувати вихідні перед найважливішим
днем в році на балконі в обіймах Хандри. Попри всі тривоги лише вона
дає змогу відчувати себе людиною, а то постійно з дій оточуючих починаєш
усвідомлювати себе останньою скотиною на планеті Земля, а може навіть
далеко за її межами. А все не так, все зовсім не так, насправді я миле
створіння, кошеня, якщо хочете, і зовсім не цинічна я, навіть ні трохи
не егоїстична, все це – лиш вимоги часу, епохи, коли хочете. Не з тих я
кошенят, що будуть жити на смітнику та харчуватися недоїдками, мені
простіше скорчити морду кота зі Шрека та знайти собі гарних господарів,
або хоча б пристойну бабусю, що приноситиме щодня скибку хліба. Але
обов’язково слід когось знайти, бо мої уявні друзі починають занадто
погано на мене впливати й забирають забагато часу на себе: ми можемо
проговорити всю ніч, а після в універі я не хочу навіть бачити справжніх
людей, не те що чути їх надоїдливі голоси,  що розповідають про чергові
проблеми.
Ні, в мене все прекрасно, мої психічні проблеми абсолютно не заважають
мені в житті: розмноження особистості дає змогу не сумувати на одинці чи
в сірій масі народу, то ж не дивуйтесь, коли бачите дурнувату посмішку
на моєму обличчі, просто моє чергове «Я» розповідає анекдоти з рубрики
«чорний гумор»; шизофренія на її першій стадії (манії переслідування)
дає змогу бути завжди на готові та не втрачати пильності у складних
ситуаціях (модулях та екзаменах); а найголовніше, то недолік уваги живих
людей до моєї скромної персони, тому кожен публічний виступ приносить
мені масу задоволення, а  моїй крові чергову подвійну порцію адреналіну.

Не засмучуйтесь, якщо ви реальні, то певно, що проблеми у вас теж
справжні, а не надумані як у мене, маленької психічно неврівноваженої
дівчини, що страждає від самоцькування. Хай як би там не було, а життя
продовжується: завжди можна заварити ще одну чашку чаю й провести ще не
одну годину в тиші на самоті зі своїми видуманими друзями.  

Весна (реінкарнація)

  • 05.05.12, 20:03

Дурня, дурня, тотальна дурня навколо!!!!
Здавалося б, весна, все має оживати, розквітати, а ні, все зовсім навпаки!
Відчуття, ніби у людей разом з тим брудом, який проявляється крізь сніг, з душі
вилізає купа гидоти, що крилася там цілий рік. Ні, це навіть не бруд, який був
гарно приправлений святково-білим снігом, то щось таке, що  труїло
зсередини душі милих (і не дуже) людських створінь. Тотальний суїцидальний
настрій, який от-от прорве завісу кривої посмішки й рознесе все навколо. Ні,
так не можна, слід викинути з ящичків блокнотики з песимістичними віршиками,
стерти з пам’яті ілюзії про ідеальне кохання, по видаляти з локального диску С,
папки «Фільми» всі слюнтяві мелодрами, які змушують прокидатися на ранок з
мокрою подушкою та мішками під очима. Чорт забирай, скільки ще можна
продовжувати нічого не робити, а лиш перечитувати ВКонтакті статуси ванільних
дівчаток з неіснуючими проблемами всього життя?
Ні, займімося ж справою: почистимо плейліст; повидаляємо пабліки, присвячені «неймовірно
цікавим аспектам бабського життя»; можна ще переглянути серію Сімпсонів (чи хто
там ще яку дурню дивиться, коли є вільних півгодинки?); змінимо ч/б авочку ВК
на якусь ядовито-кольорову фоточку, - коротше кажучи, зробимо все, чим зазвичай
так хочеться зайнятися перед написанням курсача/реферату/підготовки
модуля/семінару (необхідне підкреслити).
Ні, справді, нащо так руйнувати свій вільний час придумуванням проблем всього життя
та пошуку ймовірних (але не здійсненних) методів їх вирішення. Наплюйте,
забийте, забудьте!!! Не для того нам дано життя, аби грішити (уныние – один із семи смертних
гріхів)! А може й для того…Хіба не бажання грішити всіма сімома способами
спонукає людину розвиватися та прагнути більшого?! Так, годі, це питання надто
релігійне та особисте, тож вирішуйте його самі для себе окремо. А от я, здається,
однозначно зробила вже свій вибір.
Стоп, не про те ми зараз говоримо! (с) як полюбляє говорити один з одногрупників на
семінарі. Справді, до чого можна дійти впусту бігаючи пальчиками по клавіатурі,
коли то немає ніякого змісту ( крім як заспокоєння власної душі, адже
пожалітися можна всім, але ніхто й не зрозуміє, що то все справді щиро, а не
просто задля пустослов’я).
То ж давайте по суті, «ми ж не на семінарі» (с). Правда, важко, важко втримувати все
в собі, важко навіть розказуючи все іншим і перевалюючи всі свої проблеми на їх
тендітні плечі, але все фігня. Проблема глибше, проблема в тому, що
людина - сама по собі – створіння дурне, вона ніколи не вчиться на своїх
помилках (як би не кричала про це на сторінках соцмереж та
блогів), ніколи, ніколи, ніколи ми не зможемо признатися в тому, що справді ми
дурні і абсолютно не придатні для навчання. «А с нами ничего не происходит, и
вряд ли что-нибудь произойдет…» наголошує в своїй пісні соліст гурту Сплін. Ми
аморфні, ми сподіваємося на більше і засмучуємося, коли отримуємо мало. Ми не
підходимо під жодну з відомих характеристик живого світу (тигр – хижа тварина,
кролик – травоїдна, людина – найстрашніша – всеїдна, більше того, навчилася
приручати та вбивати і вживати в їжу тих, кого любить. А як же «Мы в
ответе за тех, кого приручили»?). Ми створюємо дурнуваті суспільні
цінності, хоча лишилися на тій же сходинці розвитку, що й наші пращури
п’ять
тисяч років тому. Видумуємо щодня нові безкорисні свята (ми думаємо, що
видумуємо і щиро святкуємо, хоча все це лише вдала політика маркетингових
компаній).
Я думала, я мізантроп, а ні, я не ненавиджу людей, я їх боюся, всі ці безплідні
думки та мрії можуть знищувати близьких людей та навіть всю планету, що вже
казати про мене, що відсторонюється від людства, а отже точно ніколи й нікому
не буде близькою. Знищити мене, часто, є одною з перших сходинок знищення світу,
такий маленький експерименти: вийшло – молодчинка, переходиш до наступного
рівня; ні – постарайся ще і потопчи її.
Ні, якщо людство створювалося як суспільна машина для досягнення спільного блага, то
схоже, що в цій машині щось вийшло з ладу. Мотор наче в нормі, бо енергії
вистачає, ходова теж нічого, досі ж рухаємося (назад чи вперед зараз не має
значення), як не банально, біда сталася з зовсім дурнуватою та нікчемною
частиною нашого комп’ютеризованого та новітнього авто – злетів навігатор,
збилися всі налаштування, і ми котимося у невідомому напрямку, проте з
неймовірною швидкістю, бо стрілка на спідометрі аж зашкалює, а бак повний від
лайна, на якому ми рухаємося. Так і хочеться крикнути: «Зупинітьна світлофоріпланету - я вийду» Хливнюка.
Хоча ні, я віддала свої 3 грн. за проїзд, навіть зручно всілася між якоюсь бабулькою
та хлопчиком типу ре перського вигляду. Зараз заткну вуха навушниками з сумішшю
альтернативного року та електро від навколишнього шуму, що проїдає кору
головного мозку; втуплю очі в чергову книгу з неймовірними загадками історії та
релігії, і поглядаючи нишком за вікно доїду до свого пункту призначення
(1/2/3/4/5 необхідне підкреслити).

Хтозна, коли сподобається, то може вирішу ще взяти квиток назад і повірю в реінкарнацію
душі.

Ну правда, тут не так погано як здається, все залежить від нас самих: хтось взяв з
собою величезні сумки з купою «потрібних» речей, які лише займають тут чиєсь
місце, а хтось поступається місцем вагітній дівчині біля входу. Все банально,
як би ми не їхали, з яким тягарем за плечима, а зупинка в усіх одна.

Майбутнє, час та наша роль у всьому цьому

  • 05.05.12, 19:57

"...давай не о смысле жизни, больше вообще ни о чем таком..."
Справді,
для чого всі ці пусті розмови про щастя та нещасних нас, для чого
зайвий раз тривожити повітря недоречними цитатами наймудріших. Для чого
все взагалі, якщо ми не знаємо ні куди йдемо, ні тим паче, що чекає нас
попереду... Ми ледве-ледве смутно уявляємо, що чекає  на нас за
півгодини, ще страшніше для нас майбутнє завтрашнього дня, і зовсім
лякають терміни в  місяць, рік, десятиріччя. Але що поробиш, ми змушені
крокувати в таємничий світ майбутнього, навіть якщо нам цього зовсім не
хочеться. А особливе задоволення приносить складання грандіозних планів
на все подальше життя, де все в яскравих фарбах розкладено по полицях,
на яких написані чіткі дати, ледве не з часом виконання планів. І як же
тривожно б"ється серце, коли уже найнижча полиця наших планів падає
додолу, як сумно визнавати те, що не всі твої плани зможуть стати
реальністю.
Звичайно, майбутнє шокуюче та інтригуєче чекає нас
попереду, але чого воно варте, якщо вже сьогодні ми не є тими, ким
повинні бути для здійснення своїх планів. Скажіть, де всі ці успішнці
розумники з повними гаманцями грошей, що повинні оточувати нас навколо,
де всі талановиті художники, музиканти, танцюристи та вокалісти? Де? А
ще пару років тому всі вони вірили, що саме так почнеться їх доросле
самостійне життя, що ця нова сторінка життя відкриється, а хтось зверху
дасть в руки палітру та пензлик та штовхне під зад задля створення
ілюзорного щастя. Та ні, не все так просто, і фарби на палітрах давно
вимилися дощем, а пензлики давно згоріли на вогнищі буденності. Щодня
опускаються сотні й тисячі рук тих, хто не змогли віднайти своїх
малюнків, які так старанно вимальовували на серветках у дешевих
забігайлівках. Шкода, справді шкода, що не всі бачать у невдачах шанс,
маленький та нікчемний, але такий необхідний шанс змінити все своє
буття. Треба просто забути про фарби, стерти образ талановитого
художника, що на набережній вимальовує романтичні заходи сонця, а сам
ходить в старих рваних джинсах та снідає й вечеряє скибкою хліба, а
головне - викинути з голови імена тих, що сьогодні заробляють мільйони.
Талант, якщо він справді є, ніколи не покине вас і в перший ліпший
момент продемонструє себе, представить так, що інші просто осліпнуть. А
зараз, зараз треба піти шляхом найкращих, працювати, працювати і ще раз
працювати. Працювати для тієї маленької скибки хліба, пізніше для шматка
з маслом і не здаватися! Якщо доля підкидає молот замість пензля, не
соромся його брати, можливо, ти станеш талановитим ковалем, і голка з
ниткою - це ще не шлях до посади швеї-мотористки у напівпідземному
приміщенні.
Майбутнє - величезна таємниця, яку ми щосекунди
наближаємо та намагаємося швидше відкрити. Не поспішай, всьому свій час,
головне не проґавити того часу, чи ще гірше не проспати. 

Ідеальний світ

  • 05.05.12, 19:47
З
приходом літа, що за кілька днів заполонила всю Україну, в голові все
частіше стали блукати якісь меланхолічні думки егоїстичного характеру.
Пройшла вже та глобальна весняна всезакоханість та віра в чудеса.
Сьогодні почався стандартний період літньої депресії, коли всі "не хочу"
можна легко пояснити єдиною причиною - спека. Ні, знаєте, певно літо -
пора егоїзму, коли всі чогось хочуть: у відпустку, на море, дощу,
морозива, зими... Як не дивно, але моя скромна натура не є виключенням.
От так тільки сідаєш у душний вагон і починаєш мріяти.
Поступово думки переносять мене на якусь лісову галявину. Пусту, де
немає надокучуючих людей та навязливого шуму міста. Як не дивно, але
перед тобою телевізор, по якому йде, ну хто б міг сумніватися, мій
улюблений серіал - Хаус. Хоча ні, знаєте, там спеціальна телепрограма,
що складається із дурнуватих сіткомів, детективів та фільмів жахів. Крім
того, поруч тече річечка, широка, але неглибока, спеціально для мене.
Там завжди можна окунути стомлені ноги. Хоча, від чого моїм ногам
втомлюватися у цьому ідеальному світі?! Тут все поруч: ось безмірний
холодильник з кілограмами морозива, плитками шоколаду та апельсинового
соку, маленька бібліотека з улюбленим сучукром та світовою класикою і
скрипка, грати на якій я не вмію, але в ідеальному світі обовязково
навчуся.
І от
коли ти вся така ідеальна сидиш в цьому ідеальному світі, тебе не мучать
жалюгідні проблеми людства та Всесвіту, ти спокійно чекаєш кінця світу,
бо точно знаєш, що в ідеальному світі його просто не може бути.
Справді, це ж ідеальний світ, і тут немає нічого поганого: немає зайвих
сантиметрів та кілограмів, немає навязливих людей, немає дурнуватих
звичок та такої важливої суспільної думки.
Ідеальний світ - це коли ти сидиш, їси полуницю, морозиво з горішками,
шоколад, п"єш чай з м"ятою, дивишся Хауса, читаєш Жадана, слухаєш Сплін,
а поруч ще ноутбук з Контактом, де ніхто, зовсім ніхто не пише!!!
Тому що всі, хто повинні писати вже тут. Вони забирають полуницю та
морозиво, "просять" зробити їм чаю, перемикають Спліна на Бі-2 чи на
Земфіру, а Хауса на "Секс і місто", нахально забирають книжку з рук і
сміються з дурнуватих фото спільних знайомих, яких немає в ідеальному
світі. Ні, вони зовсім не нахальні, просто вміють вчасно корегувати мій
світ: прибирати зайвих та непотрібних людей, повністю забираючи мене до
себе.
І знайте, цей ідеальний світ існуватиме вічно, бо там не буде жодних глобальних проблем, які б змогли нас якось посварити.
Єдине, що лишатиметься завжди - це глобальні суперечки з приводу хто
краще?: француз чи хореограф Миколаєва, Джонні Деп чи Кіану Рівз? 

... Весна, або що треба для щастя ...

  • 05.05.12, 19:37
Чим більше гидоти в тебе в житті, тим менше тобі треба для щастя - просто відчути його.

Як
би я не йшла супроти всіх стереотипів та так званого, вигаданого мною
для задоволення власного его та індивідуалізму, популізму, але весна
творить дива. Чи то мій улюблений смарагдовий колір, який сьогодні
завойовує головні позиції в Природі, так впливає на мене, чи аромат
бузку, який з самого дитинства асоціюється зі здійсненням мрій та рідною
домівкою, але саме весна повністю завойовує основні позиції мого
щасливого буття.
Та як не крути, у весни є те, чого в неї ніколи й
ніхто не відніме: почуття чи то кохання, чи то закоханості чи бажання
легкого флірту. Ех, як же мало треба для щастя! Подумати лише: одна
єдина посмішка досить гарного хлопчини - і твій день, який починався
відносно лайново, перетворюється на суцільний, хоч і не казковий, але
досить сповнений добром сюжет. Та що там, навіть злий змій-горинич, який
уже більш ніж з півроку переслідує мене, стає звичайним збігом обставин
та недоречністю. Ні, все-таки є щось казкове в весні: чи могутня її
енергетика, чи неймовірно сильна магія - але щось та й є.
Знаєте, а
весна - суцільне щастя. Весна, це коли в трамваї окрім машинного масла
відчувається ще запах свіжої косовиці, а до вагону іноді залітають
маленькі парашутики кульбабки; коли замість просто відійти в тінь ти
залазиш на вокзалі до фонтану і, тримаючи в руках Жадана, починаєш
невинно посміхатися незвикшим до розгульної української душі
афроамериканкам (чи хто там вони за етнічною приналежністю?); коли
запідозрюєш на собі цікавий погляд сусіда, який не може співставити
текст "Депеш Моду" та янгольську зовнішність його читачки, і просто
починаєш повільніше перегортати сторінки, бо схоже, що з"явилася ще одна
жертва сучукру.
Ні,
однозначно, життя прекрасне, не без своїх стьобів над нами, але
прикольне. Просто треба навчитися приймати навколишнє таким, яким воно
є, а якщо хочеш яскравіших барв, то пензлик макати не в чарку з черговою
порцією "фарб", а до маленької тоненької річки, яка вночі наповнюється
неперевершиною симфонією жаб"ячого оркестру, а зранку вбирає в себе
перші кольори ще сонного неба, яке як студент, що прокинувся на першу
пару, поволі вдпускає останні сновидіння вслід за зорями. Хочеш змінити
світ - почни з себе, зі свого способу життя; зашвирни в далеку шухляду
свої покоцані рожеві окуляри - вони втомилися перетворювати
різноколірний світ на звичний тобі рожевий мегаполіс. Забудь, викинь з
голови саму думку про всі невзгоди: не вмієш робити добра, не створюй
хоча б зла; не лізь до чужих справ: їхній світ такий же самий як і твій,
єдина справжня допомога - навчи їх бачити світ таким, яким він є.
Хоча,
що ми всі можемо зробити для людини, яка мріє про рожевий автомобіль,
золоті сережки та маленького собаку? Напевно, ми вже втратили таких
людей, і єдине, що лишається, так це збереження їхньої демократії без
втручання до нашої.
Ні, ні, і ще раз ні! Я не хочу щомиті втрачати
людей, здібних вірити у щастя! Все: відкриваю набір до школи щасливих
людей. Особливі вимоги:
  1. віра в те, що Капітошка не просто глюк накуреного вовка;
  2. перегляд радянських мультиків з роззявленим ротом;
  3. постійний пошук 5-пелюсткових квіток бузку;
  4. відсутність шкідливих звичок ( таких як: "життя - лайно, і краще вже не буде!" );
  5. дурнувата звичка посміхатися до так званих прихованих камер;
  6. підрахунок міжповерхових сходинок;
  7. найголовніше: віра в Щастя.Всі зацікавлені можуть звертатися за адресою: Сьоме небо, хмаринка 2.


А
якщо серйозно, то просто слід змиритися, що ми вже ті, ким ми є. Не
знаю як ви, а я повністю задоволена життям: іноді їм, іноді сплю,
постійно співаю, часто малюю, рідше пританцьовую. А ще взимку всього
цього не було: лишалася лише віра в Діда Мороза та замилування
прикольним скрипом сніжинок під ногами. Ні. весна змінила мене, просто з
голови до п"ят, ще декілька таких весн - я стану суцільною позитивною
грудкою щастя, якщо зовсім не перетворюся на якого-небудь Капітошку,
який так само буде радіти літньому дощику та невпинно нести радість
оточуючим.
Ах так, забула, закохалася, як завжди платонічно та
надовго, а головне зрадила колишньому улюбленцю. Весна змінює все,
навіть мій актуальний взимку чай з лимоном на чай з мелісою чи м"ятою.
Весна,
злам підсвідомості та просто нервової стабільності. Хоча, що ще треба
людині в період реінкарнації природи, тільки повна реінкарнація душі. 

Життя...

  • 07.05.11, 02:03
Нема кордонів в білім світі,
Щоб душу полонить мою.
Немає горя на сім світі,
Щоб крила одірвать змогло.
Моя душа вічно в польоті,
І їй не треба паспортів.
У мене щастя за спиною,
А серце - б"ється і тремтить.
Воно боїться втратить силу,
Боїться зникнути навік.

Серце...

  • 07.05.11, 01:57
А серце не згасло,
Воно ще палає,
Ще є в нього сили,
Щоб жить.
Нема в нього щастя
І правди немає,
Щоб з совістю в світі
Сім жить.
Вогонь у серденьку моїм
Ще палає,
Не згасять його всі вітри.
Всі сили добра,
Що існують у світі,
Ще будуть служить
Для свободи його.
Воно не боїться ні горя,
Ні слізок, живе воно досі,
Живе!
Кохання дає йому силу співати,
Дає йому силу ще грать.
Не вірить серденько в кохання,
Боїться, бо шрамів багато на нім,
Але якщо серце боїться,
То вірить і знає воно,
Що кохає, і шрами уже не печуть.
Рубці ті загоїлись вчора,
бо вже ж та й весна розцвіла,
І квіти яскраві, красиві,
Поросли в глибоких рубцях...

Війна та Жінка

  • 07.05.11, 01:57
   Протягом року ми декілька разів згадуємо про тих людей, яким
завдячуємо своїми життям та волею. Серед них тисячі прізвищ чоловіків
різного віку, молодих хлопців та вже досвідчених мужів, і лише іноді
можна побачити імена жінок, які залишивши свої будинки, свідомо йшли на
фронт. Ті жінки є справжніми героїнями, які на рівні з чоловіками несли
тяжку військову службу. Таких жінок налічуємо десятки, але ще є
мільйони інших, тих, що лишились за рубежем фронту, тих, що помирали не
від смертельних поранень, отриманих в бою, а від обезсилення, яке було
викликане постійною тяжкою працею на заводах та фабриках, зорієнтованих
на виготовленні зброї та боєприпасів. Тяжка праця вела в могилу навіть
невоююче населення великої країни – Радянського Союзу, керівництво якої
своїми руками підписало приговор мільйонам пролетарів, права яких
нібито відстоювали протягом чверті сторіччя. Які б наміри не
переслідувала влада країни, але люди прагнули жити, не просто жити, а
бути вільними. Прикро, що вільне життя могло бути здобутим лише через
смерть, невідворотну та страждальну. Україна, яка стільки століть
потерпала від Російської держави, знову повинна була стати ареною
боротьби між гітлерівською Німеччиною та сталінським Союзом. Нічого,
адже українці сильні, наш народ витерпів усі поневіряння і вже точно не
міг здатися перед такою незначною перешкодою як непереможна фашистська
армія. Кожен хлопчина, чоловік, дід мав за честь йти на фронт і воювати
проти панування гітлерівської Німеччини у світі.   Але, погодьтеся,
жінка, яка не може зрівнятися фізично з могутніми вояками, в душі мала
запал, який і за розміром, і за силою був набагато більшим за ідеї
безпощадних правителів обох імперій. Це завдяки її силі та незломності
на фронтах лишались сили для боротьби та була найпотужніша воєнна
техніка. Це вони працювали по три зміни на день, спали по кілька годин
на добу, їли по кілька скибок хліба, лікували поранених, хоронили
померлих, доглядали за живими… Та, що в будень повинна радувати око
чоловіка та розквітати, у військовий період мала замінити чоловіка,
мала стати сильнішою за нього, бо на її плечах страшним тягарем лежало
багатомільйонне військо. Втративши чоловіків, синів, батьків кожна була
змушена йти працювати, щоб чужі сини повернулись до своїх матерів, щоб
жодна дитина не заплакала, втративши батька, щоб серце іншої молодиці
не розривалось від розпачу, дізнавшись про смерть коханого. Сотні
орденів та медалей отримали герої-фронтовики,   але хто зможе
об’єктивно оцінити внески тих, чиї сльози горіли на щоках, не
просихаючи, чиє серце замирало від переживань, чиї очі вицвітали від
яскравих та веселих до тьмяних та обездолених, чиї коси сивіли від жалю
та безнадії, чиї руки нестримно працювали на благо всього світу?!