Є люди...
- 23.12.17, 16:05
є люди, яким не казали ніколи "люблю",
і їх значно більше за тих, хто не бачив моря,
та й море не кожному випало кораблю,
і ночі не кожній щастило на місяць і зорі.
є люди самотні і ліжко їх вічно пусте,
ніхто їх не будить ночами цілунками в шию,
дощ-піаніст за вікном чи снігами світи мете,
ніхто з того боку дверей їх ключем не відкриє.
а я у пітьмі наших стін ніжним дотиком пальців
відчув, як обличчя твоє вкрилось милим рум'янцем,
і важко, а то й не можливо, собі хоч на мить уявити,
що слово "люблю" ти колись перестанеш мені говорити.
і те, що ми дико залежні з тобою від слів не міняє суті,
я з тих, хто боїться дивитись далеко в своє майбутнє,
я з тих, хто воліє збирати про крихті осяйні життєві миті,
я бачу, я чую, я мислю... чи треба щось більше, щоб жити?..
є люди, яким колискових ніхто не співав
і їх значно більше за тих, хто не знав свою маму,
й не кожен із тих, хто себе до кінця віддавав
прийнятий був і отримав взаємність ту саму.
є люди, з якими не ходять в останні бої
й хлібини окраєць не ділять брудними руками,
є люди, поховані мовчки в холодній землі,
могили забуті їх світом, забуті, ймовірно, і нами.
а ти у пітьмі наших стін прокидаєшся якось вночі,
сполохано, не відкриваючи очі, шукаєш моє обличчя,
і сонно всміхаєшся, рада, що все це не сон, що ми є і живі,
втискаєшся в спину мою, намагаєшся бути ще ближче,
і я собі тішусь, що маю кому говорити "люблю",
і часто то більші скарби за усі потенційні багатства,
можливо нові океани й не світять цьому кораблю,
та в кожного з нас є своє, неповторно-бентежне щастя.
© Сергій Мартинюк