є люди самотні і ліжко їх вічно пусте, 
ніхто їх не будить ночами цілунками в шию, 
дощ-піаніст за вікном чи снігами світи мете, 
ніхто з того боку дверей їх ключем не відкриє.

а я у пітьмі наших стін ніжним дотиком пальців 
відчув, як обличчя твоє вкрилось милим рум'янцем, 
і важко, а то й не можливо, собі хоч на мить уявити, 
що слово "люблю" ти колись перестанеш мені говорити. 
і те, що ми дико залежні з тобою від слів не міняє суті, 
я з тих, хто боїться дивитись далеко в своє майбутнє, 
я з тих, хто воліє збирати про крихті осяйні життєві миті, 
я бачу, я чую, я мислю... чи треба щось більше, щоб жити?..

є люди, яким колискових ніхто не співав 
і їх значно більше за тих, хто не знав свою маму, 
й не кожен із тих, хто себе до кінця віддавав 
прийнятий був і отримав взаємність ту саму.

є люди, з якими не ходять в останні бої 
й хлібини окраєць не ділять брудними руками, 
є люди, поховані мовчки в холодній землі, 
могили забуті їх світом, забуті, ймовірно, і нами.

а ти у пітьмі наших стін прокидаєшся якось вночі, 
сполохано, не відкриваючи очі, шукаєш моє обличчя, 
і сонно всміхаєшся, рада, що все це не сон, що ми є і живі, 
втискаєшся в спину мою, намагаєшся бути ще ближче, 
і я собі тішусь, що маю кому говорити "люблю", 
і часто то більші скарби за усі потенційні багатства, 
можливо нові океани й не світять цьому кораблю, 
та в кожного з нас є своє, неповторно-бентежне щастя.

© Сергій Мартинюк