...отже не треба захоплюватися московітами, які б радісні пісні вони нам не співали.
Кацап є кацап. Що Ходорковський і Новальнє, які були борцями з карліковим режимом, а стали кримнашистами.
Що Ілларіонов і Рабіновіч, які починали гарно говорити про скори піздєц путіноміці, а як набрали тисячі прихильників, почали лити нам у вуха крємлєпропаганду про пєдєралізацію і угро-фінський суржик в ролі «мови», тим паче — державної.
Мораль: фільтруйте. Повністю відкидати не слід, бо ж таки багато розумного кажуть, але фільтрувати кожне кацапське слово — треба.
Невивчені українцями уроки.
Щодо подій на мовному фронті, які з часом стають тільки сильнішими і які багато хто називає "вигаданою на рівному місці проблемою".
Проблема насправді зовсім не на рівному місці. Просто російськомовні українці, які палець об палець заради свого любого персонального комфорту не вдарили для відродження української мови в побуті, розуміють, здебільшого, мабуть, поки що підсвідомо, дві прості речі:
1. Минулу - що нинішня війна стала можлива виключно і тільки через їхню двадцятирічну позицію "нам російською зручно, маємо право, може вже діти колись українською, а ми - ні", яка весь цей час працювала на утримання України в межах "Русского міра" для всього світу і Росії включно.
2. І сучасну - що війна 2014 року поставила суспільство перед чітким вибором, на який в запалі стресу перших місяців війни мало хто звертав увагу, але зараз він починає виходити на перший план - хоче це суспільство будувати свою державу, основним базисом якої, як не крути, буде державна мова, чи далі хоче продовжувати сидіти в "Русском мірє", що навіть в разі перемоги зараз принесе нам війну через наступних 10-20 років.
Оце звідси й беруться ці "Львов - русскоязичний город", "не чіпайте закон про мови", "випустимо книжку російською" та інша несусвітна для країни в нинішньому стані України дурня - включно із запущеним Росією і успішно інтегрованим в середовищі російськомовних українців процесом цькування "вишиватників".
У українського народу дуже куца пам'ять - події 2014 року для України далеко не новина. Все те, що у нас сталося в лютому в Криму та протягом березня-травня на Донбасі вже мало місце в новітній історії України і це пам'ятають ті, хто знає прізвище "Мєшков". Тільки тоді Росія була слабка і непідготовлена, а Україна - ще достатньо сильна, аби себе відстояти. Зараз ситуація докорінно інша - і тому сталася спроба №2. І сталася вона саме через відсутні висновки (точніше невірні висновки) з ситуації з Кримом в 1993-1994 роках, коли замість побудови держави на базисі державної мови було взято на озброєння цю ж таки політику "нє будєм нєрвіровать русскоязичніх", що призвело до подальшої повзучої русифікації суспільства і підготувало дуже родючий грунт для нинішніх подій.
Нагадаю: жодних очікуваних результатів типу "російськомовні українці самі поволі українізуються, а не як вони - то їхні діти" вона не принесла, вата в Криму і на Донбасі виперлася на мітинги під тими ж таки лозунгами про "насильницьку українізацію протягом 23 років" і стало її за двадцять років чи й не більше.
А я продовжую наголошувати на тому, що якби в 1993 році Україна пішла шляхом Прибалтики і зробила українську мову основою побудови державності, позбавивши російську будь-яких офіційних прав, а не продовжувала її далі тримати де-факто в статусі другої державної, то тих тисяч трупів, які ми зараз маємо, ми б не мали, як їх не мають прибалти.