Три базових сценарія президентських виборів в Україні
Генадій Друзенко, для "Хвилі"
Наразі схоже, що викристалізувалась реальна політична пропозиція президентських виборів.
«АБИ НЕ ГІРШЕ» — це фаворит консервативного електората, на полі якого грає чинний Президент Петро Порошенко. По-суті, це загорнута в національний та європейський прапори пострадянська Україна. З корупцією, непрозорістю, браком політичної відповідальності, економічною стагнацією, неефективністю влади, але під патріотичними гаслами. Повернення до власної гуманітарної ідентичності (яке реально відбувається) в очах електората Петра Олексійовича є індульгенцією за всі його економічні гріхи. До речі, дуже нагадує «вставання з колін» Росії під час нульових. Але без реального економічного прориву: наразі ВВП України зростає на 1% повільніше, аніж в середньому по світі, і на 2% повільніше, аніж в середньому зростають економіки, що розвиваються (тобто попри зростання ВВП в абсолютних значеннях, ми продовжуємо збільшувати відставання в економічному розвитку від решти світу).
Переобрання Порошенка на президентську посаду означатиме, що Україні ще на 5 років слід буде розпрощатися з мріями про проривний випереджаючий розвиток, яким ми заплатимо за побудови в Україні місцевого аналога «русскаго мира». Патріотичний консервант та західна допомога дозволить ще певний час протягнути смертельно хворій пострадянській системі, проти якої насправді і була Революція Гідності. Символ віри адептів другого терміну Петра Порошенка: або так як є або втратимо Україну.
«УКРАЇНСЬКА РУЛЕТКА» — це повна протилежність першому сценарію. Адепти «команди ЗЕ» готові поставити на карту все і ризикнути всім. Їх так достала стабільність стагнації, наскрізна фальш політичного класу, брак радикальних реформ, відсутність якихось озорих перспектив в цій країні, що «чистий політичний аркуш» Зеленський вабить їх більше, аніж нудні академічні фоліанти старожилів української політики. Більшість з них свого часу підтримав Революцію Гідності, але відчув себе обманутим у своїх найкращих сподіваннях. Це клас сучасних українських космополітів, які живуть у смартфонах і яких не розчулиш томосом і не купиш на новий армійський однострій. Вони бачать, що вчергове дороги сходять разом зі снігом, зарплати явно не встигають за цінами і тарифами, бюрократія не стає людянішою. В принципі їх мало хвилює вступ до НАТО чи подача заявки на членство в ЄС – їм потрібна необтяжлива, відкрита та ефективна держава-сервіс, що не лізтиме в їхнє життя, не диктуватиме якою мовою говорити, в яку церкву ходити (чи не ходити), в яких соцмережах сидіти – одне слово, не заважатиме жити, але забезпечить базову інфраструктуру. Цікаво, що професійні борці з корупцією, для яких саме корупція, а не війна – проблема №1 для України, вже почали дрейф в бік ЗЕ-берега. Гасло адептів ПреЗЕдента: «невідомість краща за ту відомість, яка є».
І нарешті сценарій «БЕРЕГИНЯ». Це запит на соціальний захист та патерналістську державу, яку символізує Юлія Тимошенко. Не дивно, що її підтримка прямо пропорційна віку виборців: від 9% у наймолодшій групі (18-29) до 17% у найстаршій (60+). Їм не до патріотизму і не до інновацій. Точніше і до того і до того, але за остаточним принципом – їм би вижити. У цього виборця є своя правда. Одна з базових функцій держави – соціальна справедливість, захист та підтримка знедолених. В країні де на 10 працюючих офіційно припадає 11 пенсіонерів, а якщо врахувати бюджетників, то локомотив, що створює додану вартість, виявиться геть маленьким проти десятків вагонів, які він за собою змушений тягнути, будь-який політик змушений вдаватись до лівої риторики. Наразі у Юлії Володимирівни це виходить краще за інших, але питання, де узяти кошти на соціалку залишається відкритим. Гасло цієї групи «зігріти всіх».