І знову поле – щедрості правиця,
Замріяне в квітучій тишині
Скажи-но, що тобі ночами сниться?
Кого пускаєш в думи потайні?
Яке тобі майбутнє до вподоби?
Що в серці торжествує чи болить?
Чи мариш гострим плугом хлібороба,
Чи від мани тремтиш кровопролить?
Ну як оці розлоги не любити,
Де навесні і палиця цвіте?
Пройди-но скільки хочеш цього світу –
Подібне не зустрінеться ніде.
Тут у дощах громи сміються лунко,
Ясніють дні у поглядах калюж,
І ми, чиїсь негадані дарунки,
Мов зернята розкидані довкруж.
У небесах віджуравлило,
Відлопотіло, відійшло,
А де мої поділись крила?
Де втіх бездонне джерело?
Де ті мої із лишком двадцять?
Слова, скажіть хоч щось мені!
Слова мовчать, слова бояться
Навік пропасти у стерні.
А от і осінь, ніжна і невинна,
Останній чміль у справах прогудів,
Тримається душа за соломину
Залишених в минулому слідів,
Де кожен ранок теплим був і босим,
Де тільки зріли прогріхів плоди.
Та тихо там, бо все пішло у осінь,
Просту і неціловану. Сюди.
А я на Вас дививсь та був німим,
Хоча душа моя кричала: - Нумо!
У мене є ще стільки дивних рим!
Я ще не всі пустила в люди думи!
Осіннє листя падало до ніг,
За рогом шлях видзенькував трамвайний,
Я був німим, бо думи – не для всіх,
Вони для Вас і осені, звичайно.
Якби хоч раз задумувались люди
Чим справа обертається лиха,
То навіть у відомого всім Юди
Напевне б не було його гріха.
Та як нема такого розуміння,
І схильності нема до простоти,
Плати, народе, за свої хотіння,
Собою та нащадками плати.
Над озером осінь,
І день в німоті,
Над озером небо
Блищить сивиною,
Чи я тобі був
У твоєму житті,
І чи залишусь
У тобі хоч луною?
За озером сад,
У саду тихі сни,
За озером яблукам
Падати скоро,
А я іще тут,
Хоч і тонше струни,
А я іще пам’яттю теплою
Хворий.
О, віро моя!
Чом тримаєшся ти?
О, думи мої!
Чом ви й досі гризотні?
Над озером осінь,
І місяць іти
Збирається в ніч
По небесній безодні.
О, осене, моя солодка мріє!
Колиско неповторюваних снів!
Я знаю Вас, як знать ніхто не сміє,
Я навіть Вами дихати зумів.
Вам у весни не позичати вроди.
Вам прикрашати стежку до зими,
Коли украй потомлені городи
Пускають в небо споминів дими.
Кому біда, кому велике свято –
Кривавим блиском тішитись мечів,
Коли нечистий схоче пирувати,
То вишукає скрізь побігачів,
Що чубляться мов дикі, до нестями,
Ладнаючи міцний країні гріб,
І так засіють все округ хрестами,
Неначе то єдиний їхній хліб.
Ой, та душа – тонке занадто діло,
Що зіткане із пам’яті і мрій,
Та має часто те, що не хотіла,
А що хотіла – спробуй зрозумій.
І будь ти хоч як сто мужів тямущий,
А точного пояснення нема,
Одне відомо: той, хто має душу,
На світ оцей з’явився недарма.
