І скільки б не було в людей скорботи...

І скільки б не було в людей скорботи,

В усіх народів та в усіх віках

Як пошукати – знайдуться істоти,

Яким ховатись мило по кутках.

Ото сидить із поглядом блудливим,

Хапається за серце повсякчас:

- Я у батьків один такий красивий,

Вони мене родили не для вас!

Пощо мені оті шаблі й пістолі,

Іржання коней в мареві пожеж?

І ваша воля… нащо тая воля?

Її собі на хліб не покладеш!