Толя весь рік неспинно працював.

Він випускник, він прагнув і бажав

Іспити скласти легко і чудово.

Крім всього іншого і це не випадково,

Він Край любив і Мову поважав.

Тому навчався, правила вивчав,

Щоб Рідною яскраво говорити.

І потім щоб ніде не червоніти,

Що наголос поставив десь не так.

Яке ж то диво і суцільний жах

Коли питання в тестах розглядали.

Мужі освіти в Толі запитали

Де наголос поставити в словах?

Наприклад, слово «Задниця» існує.

Те слово справді провокує

Бо наголос в трьох випадках можливо

Поставити. І то суцільне диво!

Так «Задниця», а так «Задниця», а може навіть «Задниця»?

Ми не знайдемо так кінця!

Лиш суть залишиться єдина:

Коли Країна чи Людина

В халепу вскочить величезну

І як життя саме старезну –

Тим словом саме називають її буття

І не чекають швидкого з того вороття!

Мораль єдина все ж існує –

Хай Мова вільная панує

Без видумок і перекосів.

Бо то земля не Малоросів,

А Українців, що єдино

Плекають Мову Солов’їну!   

Легке чи жорстоке, а може огидне?..

Ми тихо вмовляємо, що все на краще

І щось розуміємо трішки путяще…

А в грудях душа – б’ється мов тая пташка

І криком кричить Богом духа монашка.

Закрита у грудях, подалі від світу

Вона бо все знає – ціну заповіту…

Та крик той розстане у вирії гулу.

Душа не покине те тіло із муру.

Аж поки за нею на відчаю крилах

Хтось з ангелів сивих не прийде по схилах…

І тихо на руки візьме білолику,

Маленьку, прозору, справжнісіньку втіху…

Як часом не чуємо ми очевидне –

Нам порсатись в бруді ніяк не набридне…

Що ні оці, ні інша не змогла

Нам дарувати розквіт, гарний статок…

Рахуємо, що у владик курчаток

Побільшало не тільки восени…

Дивуємося, як вони змогли

Людей у кабалу таку загнати…

Міркуємо, що треба все ламати

Та будувати заново нам все…

Аж ось і вибори! І той хто занесе

Нам обіцянок більше і пакетів

З крупою, хлібом, сіллю й піруетів

Із лозунгів тендітно намалює –

Того і обираємо! Хвилює

Нас в ті моменти власний гаманець.

А потім все дивуємось… «Пісець»

Він не підкрався – він давно існує!

Та хто ж його створив? Панує

Те, що хотіли… Вибирали ж ми!

І ще одне питання! Чи змогли

Ми всі гуртом по іншому почати

Жити і діяти? Щоб потім не кричати,

Що все не так? Щоб лозунгом життя

Не залишалося єдине почуття:

«Я тут живу! А потім після мене

Та хоч потоп! І хай хоч безіменне

Буття я проживу та все ж візьму

Побільше, а вже там в пітьму…»

Наче крізь простір біль мою чатуєш,

Що все життя була на глибині…

На радість ти існуєш лиш у сні

І я на щастя можу прокидатись…

Насправді мені нічого боятись

Бо то все справа, що давно було.

Дивуюся, аж те життя могло

Ще більше зруйнувати існування.

Запитую, чи то було кохання?

Чи просто забавка у молодих руках?

Лише тепер опанувала, що в словах

Тоді не існувало розуміння.

Тоді насправді лиш було хотіння

Бо тіло прагнуло до нових почуттів.

В такі хвилини не потрібно слів –

Життя навчало нас чомусь новому.

А потім наче Неба Вартовому

Наказано було нас розвести.

Тепер приходиш ти лише у сни

І я від болю знову прокидаюсь.

Чого ж і далі я тебе жахаюсь?

Чому радію, що все те лиш сон –

Минулого розмитий сірий фон?

Так й далі між світами балансуєш

Бо знову нагадав, що ще існуєш…

Весна. Радіє вся природа.

Її чудова, гарна врода

Нам свято щастя принесла.

Пасха священна враз прийшла.

Святкує все, світ оживає.

Збувається хто що бажає,

В відродженні бринить душа.

До церкви люд весь поспішає.

Й Володя йде святити в церкву

Свій кошик повний смакоти.

З наміром щастя й чистоти

Він ставить свічку і хрестами

Враз осіняється. Й устами

До образів весь припада.

Поклони б’є, навіть сльоза

З очей відкрито покотилась.

Й молитва з уст його точилась

В віках незмінна і свята…

Та чи насправді святість та

Володі душу охопила?

Навіки долю полонила.

По правді в ньому святість та?

Володя з церкви повернувшись

Через поріг враз матюкнувшись

За стіл святковий чинно сів.

Він смачно їв, доволі пив.

Спочатку не чіпав дружину,

Навіть малесенькому сину

Святкову пісню заспівав.

Через годину десь почав

Кричати, що його достали

Всі навкруги. Що перестали

Враз Батьківщину шанувати.

Пса під столом почав пинати

Тарілку й чарку розтрощив.

Кричав, що вже не має сил.

Таке життя йому набридло.

Що жінка й син то просто бидло

Яке він терпить так щодня.

Потім волав, що вся рідня

Лише від нього ласку має,

Його дари щораз приймає.

А потім, гримнувши дверима

Пішов. Так святість невловима

Розкаяння і молитви

Сєргуня хвацьким хлопцем був.

Про нього Луцьк славетний чув.

Високий, статний і блондин.

На все село такий один!

Був кращим він у навчанні,

Активний весь на зібранні.

Язик підвішений він мав,

Про всіх і все він завжди знав.

Майнули в радості роки –

Веселі зустрічі, дівки.

Сєргуня долю обирав,

Юристом стати він бажав.

Вступає в Університет,

Встановлює авторитет.

В науки море пізнання

Занурюється він щодня.

А понад вечір в вільний час

На саксофоні грає джаз.

Студентські сплинули роки.

Сєргуня радо залюбки

Працює і життя кує.

Все що бажає – в нього є.

Що ж в особистому житті?

Чи має когось на меті?

Та, звісно, жіночок він знав,

Серця без жалю розбивав.

Так пурхав з легкістю весь час

В знайомства нові раз у раз.

А щоб в кар’єрі ріст настав

З пані директором він спав.

П’ятдесятий рік прийшов.

Куди Сєргуня наш дійшов?

Що має, як він там живе?

Чи збудував він щось нове?

Та ні, працює як було,

Навідується у село.

Жінок поменшало в житті,

Вже не на тій він висоті.

Минула легкість від життя

Змінила справжнє сприйняття.

Тому частіше в вільний час

Сєргуня пив і слухав джаз.

А щоб не тисла самота

Сєргуня взяв собі кота.

Так блискавичність у житті

Завершилася в самоті…

Що я стояла мовчки за спиною.

Для мене ти завжди багато значив,

А я була для тебе лиш чужою…

Ти слухав пісню про своє кохання.

Про ту, що ніж встромила прямо в серце,

Ту, що розбила ніжні сподівання

І душу розтрощила як люстерце…

Летіли дні, збігали швидко роки.

Я лиш кохала віддано і ніжно.

І в почуттях своїх тихенькі кроки

Робила обережно та невтішно.

Бо ти не прагнув чути ті обійми,

Що лиш для тебе серце відкривало.

В твоїй душі бурлили злії війни,

Минуле з біллю й тугою вмирало…

Ти слухав тихо пісню і не бачив,

Що я стояла мовчки за спиною.

Для мене ти завжди багато значив,

А я була для тебе лиш чужою…

Дивуєшься, ну, дуже працьовита!

Кудись біжить, усім допомагає,

Про всю рідню тільки вона все дбає!

Працює на роботі дуже хвацько.

Енергії і сил в неї багацько.

Усміхнена, добресенька для друзів.

Вертлява – не трапляє до конфузів.

Така привітна – просто солоденька,

І для рідні й для друзів справжня ненька.

Для чоловіка – вірная дружина,

Про спільний дбає побут і про сина.

Така відкрита, щира і правдива.

Не жінка – унікум і справжнє диво!

Та чи це справді? Чи просто обгортка?

Чи так м’яка та постіль чи все ж жорстка?

Чи усмішка не буде «ножом в спину»?

Розглянемо уважно ту картину…

Дбайливість за родину як по правді

Бажанням первенства була насправді.

А щирість Гресі мила і привітність

Злістю і заздрістю опанувала дійсність.

За спинами плела плітки й інтриги.

У серці мала більше злої криги.

І щоб була в житті й душі напруга –

«Під носом» в чоловіка мала друга…

Всі наші вчинки – бумеранг життєвий,

Думки і дії – долі шлях суттєвий.

Якщо життя пропитано оманом,

Він перетвориться в майбутньому капканом…

Років за тридцять й геть промчало

Юнацтва легкого буття.

Вирішив ніжні почуття,

Що у душі десь виникали

Й гормони, що в крові блукали

Пристроїти комусь за так.

Щоб все було так надурняк -

Без головних болей, турботи.

Поменше, щоб було роботи

Й грошей поменше витрачати.

Щоб ні про що собі не дбати.

А жіночку собі знайти.

Щоб з нею іноді туди й сюди…

Ну, сексом якби позайматись.

Ні, Боже збав, щоб не кохатись,

А так – отримати своє…

Поміркував Юрась потроху.

Ні, вибрати якусь панчоху,

Що вік вже має як він сам

Й дарує мрії небесам

Якось не зручно. Бо проблеми

Й складні життєві теореми

Доводити Юрась не хтів.

Тому він так собі рішив,

Що треба жіночка вже старша.

І щоб вона таки багатша

За Юрася собі була.

І щоб красою враз могла

Увагу швидко привертати.

Щоб вміла ніжненько кохати,

Щоб вся ефектною була.

На сайті в рубриці «Знайомства»

Зустрів він все – і недоумство

Жінок, що так і не змогли

Життя збагнути й все брели

Омріяні чимсь дивовижним.

Зустрів і тих, що справді ніжним

Й глибоким почуттям могли

Враз здивувати. Й тих, що сни

За копійчину продавали.

Були і ті, що все ж бажали

На сайті доленьку знайти.

Юрась зрадів, що навіть йти

Йому нікуди не потрібно.

Сиди і всім одне дослівно

Листами в вірті розсилай.

А потім відповідь чекай.

«Швидко пристроюсь я на диво», -

Мовив Юрась і враз сміливо

На полювання почвалав.

Писав, чекав, знову писав

І на побачення приходив.

Час швидко плинув. Не знаходив

Юрась, що в мріях малював…

Аж ось нарешті, наче та –

Струнка, вродлива і проста.

Без закидонів, не манірна,

Розумна, в прагненнях помірна.

Квартиру має, добрі статки.

Юрась одразу всі нотатки

І цілий список із жінок

Порвав. І ось собі вінок

З лавра листків одяг святково.

І малював так кольорово

Майбутність і своє життя.

Був певен – ніжні почуття

Тут будуть враз обов’язково.

Але завчасно, достроково

Мрії реальністю були.

Коли нарешті поряд йшли

Юрась і Муза з інтернету,

Він не чекав того сюжету,

Що Музі він не до смаку.

І довго він ще дійсність ту

Не розумів з відчаєм в серці.

Відбилося в житті – люстерці

Прагнення з хитрістю за так

Пристроїтися надурняк. 

Воно в двориках тихо ховалось.

Крізь роки, що шалено майнули

Все зустріти мене сподівалось…

Посміхалось юнацтвом зеленим

І безпечністю з небосхилу.

Вітерцем молодим, шаленим

І всім тим, що колись любила.

Я дорогою йшла поволі

Де ходили колись мої мрії.

Тут просила я щастя у долі

І чекала майбутнє в надії.

Юність тихо махнула рукою

І розтанула враз у повітрі.

Вона завжди була стрімкою

В променевому сонця світлі.

«Не тікай!.. Почекай хвилинку!..»

Ні не має, кудись помчала…

Залишивши в душі сльозинку -

Ту, що враз я забути бажала…

Що судилося – те збулося.

Щастя з горем повінчані разом.

Тільки саме сьогодні знайшлося

Щось загублене мною часом.

Я зустріла себе нарешті…

Серед лип і тополь стареньких.

В мить коли зацвіли черешні

І двори в квіточках біленьких.

Я зустріла своє минуле…

Воно в двориках тихо ховалось.

Крізь роки, що шалено майнули

Я створила ілюзію щастя.

Але дійсністю доля жорстокою

Оповила мої зап’ястя.

У вузли зав’язала мрії

І жіночі мої бажання.

Підпалила тендітні надії

І таємні мої сподівання.

Кругом шиї в’язала спогади,

Болем ріжучи усе тіло.

І коханню робила проводи,

Що у серці колись бриніло.

Я створила ілюзію радості,

Я створила ілюзію спокою.

Та забула в життєвій лукавості –

Дійсність справді буває жорстокою.

«Ми ж з тобою будемо друзями?!» -

Мовив стоячи біля дверей.

А у мене від слів тих вогнями

Щось палало посеред грудей.

Я мовчала, не рушила з місця.

Щось казати немала я сил.

Розуміла, у доль літописця

Є для кожного кількість мірил.

Ти пішов, зник назавжди у темряві,

Перекресливши радість життя.

Враз і листя опало на дереві

Де кохання цвіло й почуття.

Розуміла, що рану загоїти

Зможе час, що поволі пливе.

Але як душу ту заспокоїти,

Що кривавії слізоньки ллє?

Я стояла і майже не дихала,

Все крутилося у голові.

Тільки чула як за вікном віхола

Знов затягує пісні свої.

«Ми ж з тобою будемо друзями?!» -

Мовив стоячи біля дверей.

А у мене від слів тих вогнями

Щось палало посеред грудей.

Рано или поздно, смерть стучит к нам в двери и забирает родных людей, забирает навсегда… и тем самым делит жизнь на до и после…

Как принять смерть родного человека? Как пережить тот отрезок времени, в котором вас окутывает зияющая пустота и не утихающая боль?

Я бы хотела поговорить об этом. И может мои мысли и опыт помогут кому-то в это трудное мгновение жизни.

Готовясь к этому разговору, я сопоставляла разные ситуации, анализировала их, открывала двери и в свои воспоминания, и в свою боль.

Прекрасная фраза: «время лечит…». Я бы сказала: «время затирает остроту потери, размывает боль каждодневными заботами жизни…». Возможно, это и есть лечение. Но как пережить это время? Где найти в себе силы пройти эту часть жизни?

Самое тяжелое испытание смертью проходят те, к кому она стучится неожиданно. «Смерть всегда приходит неожиданно», - скажите вы. И, конечно, я соглашусь с вами. Но когда человек долго и изнурительно болеет или когда на жизненной карте жизни вашего родного человека стрелка лет подбирается к отметке 80, смерть начинает восприниматься как логическое завершение земного пути. Т.е. иными словами, вы постепенно внутренне готовитесь к этому страшному событию. И хотите вы этого или нет, ваш мозг подготавливает вас к будущему удару, чем по сути хоть на какой-то процент уменьшает предстоящую боль.

В этот пример, конечно, не входит случай долгой, даже смертельной болезни детей. Здесь включаются другие механизмы. Дети – это ваше будущее, это ваше продолжение, дети – это вы. И смериться со смертью ребенка, даже понимая его смертельный диагноз, невозможно. Мы только можем попытаться уменьшить боль, научиться жить дальше.

Также тяжело принять неожиданную смерть очень близкого вам человека – мужа, жены, родителей, братьев, сестер. В данном случае с их смертью исчезают не только механизмы привязанности и искренней вашей любви, теряется сильная социальная связь, которая составляла вашу жизнь, а может, была основой вашей жизни.

И все же, какие бы примеры мы не разбирали, факт остается фактом: смерть приносит невосполнимую потерю, выматывающую боль, пустотную, кровоточащую рану.

Как с этим жить и как с этим справиться?

Близость смерти своей мамы я учуяла приблизительно за полгода. Именно учуяла, а не поняла или догадалась. Периодически, без причины начала ныть душа, острой болью накатывалось предчувствие чего-то непоправимого.

Я боролась за нее… И отбрасывала любые дурные мысли…

Она была для меня больше чем просто мама, она была другом, партнером, она была частью моей жизни. В один из дней, понимая, что справиться сама с собой я не могу, я начала искать в интернете статьи на тему: «Как пережить смерть близкого человека». Статьи попадались разные, советы были противоречивые. Я пыталась разобраться и, как мне казалось, подготовиться.

Когда мамы не стало, я в прямом смысле попала в межжизненность, куда-то между мирами. Чтобы выдержать боль – пила успокоительное, чтобы справиться с мыслями – пыталась занять себя. Скорее я все делала автоматически – утро, день, вечер, ночь и так по кругу. Иногда, когда я оставалась одна, я выла, как раненый, одинокий зверь. Я пыталась перечитать статьи психологов на тему смерти и потери родного человека, но мне это не помогало.

В один из дней я начала думать о том, что было бы если мама осталась жива, но только после реанимации, усугубившегося состояния, с последующей ампутацией ноги или вообще прикованности к постели. Я представляла не жизнь, которой она жила, а жизнь, которая была ей уготовлена, если бы она не умерла. Что было бы в этой жизни? Беспомощность, угасание и постоянная физическая боль. Была бы ей в радость такая жизнь, была бы ей радостью такая жизнь?

В какое то мгновение я поняла, что смерть это огромное избавление тела от физических истязаний и боли, смерть – это огромное благо для умершего, она освобождает человека от боли и страданий. Я поняла, что это мне плохо без матери, это моя жизнь разделена на до и после. Для нее же это благо, это большое избавление. Так почему же любя ее я не принимаю это благо и не испытываю облегчение, что ей уже легче? Понимание именно этой сути стало поворотной точкой моего сознания.

Поэтому первым и самым главным советом в вопросе «как принять смерть родного человека?» я считаю – необходимо понять и ярко представить картину уже неполноценности бытия того кого вы любите, неполноценности его жизни из-за болезни или тяжелой травмы, т.е. мучения и боль, которые будут ежеминутными спутниками вашего родного человека.

Также вы должны понять, что смерть, в данном случае, большое благо для вашего любимого человека. Он больше не будет испытывать бешенной физической боли, он не будет испытывать изматывающих страданий.

Возможно, вам станет легче также от понимания, что переход в мир иной – это не уход вникуда. Это долгожданная встреча со своими умершими родителями, родными. Это встреча, к которой по сути, мы все идем всю свою жизнь.

И еще. Молитесь за них, за тех, кого забрала смерть. Особенно в первые сорок дней. Ваша молитва, не только энергетическая помощь умершему, это излечение, прежде всего вас, вашей души. В последующем молитва – это та невидимая нить, которая сможет связать вас с родным человеком. В молитве вы можете просить прощения, если вам это нужно, благодарить и даже просить о помощи. Помните, вас слышат, вас понимают, вас прощают, вас любят. ©