Коли у своєму вчорашньому пості «Перші враження від відкриття «нового політичного сезону» я аналізував основні положення змістовного «великого інтерв'ю» Юлії Тимошенко та виділив три сценарію подальшого розвитку України (а) перетворення грішних «Савлів» від влади у свідомих та відповідальних «Павлів», б) дочасні парламентські вибори, в) народне повстання), то пропустив четвертий: «проект конституційної реформи». Очевидно, що цей проект є нездійсненним за умов нинішнього складу ВР та можливий лише після перемоги демократичних сил та формування їх більшості у новому парламенті і тому є логічною складовою сценарію «дочасних парламентських виборів».
Цей проект відповідає на природне питання «А що далі»?, тобто які кроки здійснить новий парламент у випадку жаданої перемоги? З чого починати реформи? Як «перезавантажувати» владу та взагалі країну? Ідея нової Конституції тільки частково відповідає на ці питання, але вона занадто важлива, щоб її можна було проігнорувати. Не маючи претензії на всебічний аналіз, висловлю деякі міркування стосовно цього проекту.
1)Україну необхідно перезаснувати «з чистого листа». Ідея дуже цікава та збігається з проблематикою утопій, якою я займався у 90-ті роки. Основна теза, яка мені була близькою, полягала в тому, що утопія - це не різновид нездійсненної фантазії, а, навпаки, проект, який спочатку існує в якості ідеї, а потім втілюється в реальність. Типовий приклад такої Утопії - держава Ізраїль, створення якої відбулося спочатку в головах теоретиків (передусім, у Теодора Герцля), а потім здійснене на практиці. Проект «Україна» є типологічно схожим з проектом «Ізраїлю», що випливає з самої етимології. («У-топос», означає «місце, якого немає», «У-країна» -- країна Майбутнього, країна, яку ще треба створити). На жаль, за браком місця не можу розвивати цю тезу, зазначу лише, що ця творча утопія поки ще не знайшла свого адекватного втілення. І в тезі Юлії Тимошенко про «перезаснування країни» з чистого листа (в ній аналогії проводяться не з Ізраїлем, а з післявоєнною Німеччиною) я вбачаю саме цю утопічно-креативну домінанту.
2) Нова Конституція є інструментом цього перезаснування та водночас новий суспільним договором, який зафіксує підвалини нового державного проекту. Звідки випливає ця ідея? По-перше, з повної невідповідності Конституції 1996 року сучасним українським реаліям та інтересам більшої частини населення України. Ю. Тимошенко абсолютно має рацію в тому, що ця Конституція (зі всіма наступними модифікаціями) не виконала функції суспільного договору, а була договором постсоціалістичної номенклатури, яка встановлювала порядок управління державою. По-друге, навіть в цій функції діюча Конституція продемонструвала свій тупиковий характер та замість ефективного управління закріплювала «хаос двовладдя». По-третє, всі різновиди діючої Конституції були інструментами «формування державної влади згори, де в людей немає ні повноважень, ні права контролювати владу, ні права переобрати владу, ні навіть права на реальний референдум».
До сказаного можна додати, що незалежно від формальної назви форми правління, яка закріплювалася всіма конституційними інкарнаціями в Україні («президентсько-парламентська» чи «парламентсько-президентська»), в ній завжди залишалася лазівка для перевищення владних повноважень з боку президента аж до примітивної узурпації влади.
3) Парламентська республіка як оптимальна форма правління для України. З різних причин ідея переходу на парламентську форму правління вже озвучувалася в Україні, причому не тільки з боку демократичної опозиції, але й представниками псевдо-опозиції (наприклад, Сергій Льовочкін обґрунтовував таку необхідність у своїй статті на «Дзеркалі тижня»)
Мотивацією для такого проекту виступило усвідомлення сумних фактів спроб узурпації влади з боку більшості президентів та управлінський колапс внаслідок взаємного блокування діяльності різних гілок влади. І тому серйозні аргументом на користь цієї форми правління є не тільки міркування соціальної справедливості, але й посилання на більшу прагматичну ефективність парламентської форми правління у порівнянні з президентською («вона сильніша за президентську і передбачає обрання керівника держави всім народом на виборах). Цікаві факти на користь цієї форми наводив російський політолог Г. Голосов у своєму інтерв'ю відомому російському виданню «Слон. Ru» буквально напередодні російської агресії.
Він вважав, що після досвіду з президентством Януковича Україні було б доцільно перейти саме на парламентську форму правління саме внаслідок її більш ефективного та «мобільного» характеру. Не будемо наводити всю його аргументацію, а зупинимося лише на одному з прикладів. Мова йде про реформу охорони здоров'я, яку з величезними зусиллями провів Обама та яку Клінтон так і не спромігся провести, незважаючи на два терміни своєї влади. На відміну від американської системи у країнах Європи подібні реформи походять легко, тому що «всі політичні сили узгоджують позиції, а парламентська система створює для такого узгодження кращі умови, ніж президентська». Як бачимо, аргумент достатньо вагомий та повністю збігається з аргументацією Юлії Тимошенко.
Такими були основні меседжі лідера «Батьківщини», які, на мою думку, були програмними, чіткими та сильними в концептуальному плані. Точним є висхідний посил, згідно якому перезавантаження влади повинно йти параллельно з перезаснуванням держави, що й входить в поняття «новий суспільний договір», на який існує величезний соціальний запит. За умов системної катастрофи, яка насувається на Україну, такий проект стає фактично імперативом її виживання та збереження.
І наостанок хочу акцентувати один момент. На сьогодні особистий рейтінг Ю. Тимошенко є незаперечно високим, а шанси стати наступним президентом України як ніколи великі. І той факт, що вона виступає за парламентську форму правління, за обмеження владних повноважень президента та його перетворення у суто номінальну фігуру, говорить за те, що її проект нового суспільного договору та змін до Конституції продиктований саме турботою про національні інтереси, а не владними амбіціями.
На повестке дня стоит вопрос о дальнейшем распаде московской империи. Говорят, царь сейчас ненастоящий, был бы другой царь, все было бы по другому, имперскость это плохо, нужна федерализация. Все плохо, свободы нет, агрессия против соседей, рубль обесценивается. При этом традиционно обвиняют «власть», систему. Пишут, что «власть» «антирусская», что это существо (власть) коварно мечтает извести народ-богоносец и прочую ахинею.
На самом деле источник 500-летнего «собирания земель», «борьбы с загнивающим Западом» и построения светоносной империи кроется именно в «русской» идентичности. А все последующие проекты и строительства империй это лишь производные.
В самом деле, что означает прилагательное — «русский» и что значит «русская» идентичность?
Чтобы понять страну и народ нужно посмотреть на их прошлое. В случае с русскими история их формирования отчетливо показывает и объясняет все особенности русского характера и поведения.
Разберемся, что же вообще такое «русский».
Дело в том , что собственно название «русский» придумано в 18 веке и дано народу сверху. Самоназвание народа, населявшего московское государство, было «православный». Финно-угорские племена — зыряне, мещера, мурома и многие другие объединились в проект Третьего Рима — глобальный проект построения царства истины на земле — православного царства. Византийская империя и Константинополь (Царьград — второй Рим) пала. На тот момент Московское княжество оказалось единственным независимым православным государством на Земле.
Падение Византии и мощное апокалиптическое потрясение в связи с этим создали условия для пассионарного скачка. На мордовских болотах — окраине Орды, зародилась идея о Москве — Третьем Риме.
Прежняя столица — Сарай слабел и стало возможным создание нового центра. Славянизированные племена — мещера, мурома, зыряне... стали объединяться в одно государство — государство православных, проникающей идеей которого стало построение единственно верного и правильного государства посреди неверного, погибшего и загнивающего мира.
Истина только у нас.Отсюда берет исток Россия, на этом зиждется ее основание. Поэтому православный, а затем «русский» это не национальность, а свойство, прилагательное. Человек проекта Москва — третий Рим.
Вся 500-летняя история московии-российской империи-ссср-российской федерации это пережевывание мифа о построении третьего Рима.
«Русский» не нация, а свойство. Совсем неудивительно и логично звучит «многонациональный русский народ». Как неудивительно звучит «многонациональный советский народ» или «многонациональный православный народ». Или «русскоязычное население».
«Русские» в основной массе это финно-угорские народы, утратившие свою идентичность.
Коллективное бессознательное «русского» народа обслуживает миссию — построение православного (или ребрендингов — коммунистического, русского) царства на земле. Несение истины всем народам и это царство должно стать всемирным.
В успешной глобальной идее крылся успех новой теократической империи. Намек на то, что Новгород ведет переговоры с Католическим (неверным) Западом сразу привело к ярости Москвы, как бы речь шла об измене Идее. И Москва жесточайше расправилась с Новгородцами.
Система управления, аппарат, государство, все выстраивалось для обслуживания проекта.
Русский народ (носитель особой миссии — богоносец) призван не жить и обустраивать территорию, а нести проект, расширяться, охватывать другие народы, приводить их к истине (изначально православие). В идеале весь мир должен стать «русским».
Поэтому русские не научились строить дороги и автомобили, но научились строить космические корабли.
Те немцы, что придумывали в 18-19 веке «историю России», совершенно не понимали смысла этого народа и его миссии, его проектность.
Они рассматривали историю в рамках современных им концепций о национальных государствах. Поэтому ученые немцы вывели российскую историю как историю европейского народа. Для этого они пришили белыми нитками историю Московии к истории Руси, другой альтернативы у них не было. Заодно они выставили нахождение Московии в составе Орды, как «противостояние», иго. Этим они прибавили трещин к проекту Третьего Рима.
Переименование православных в русских лишило проект мирового универсума. Глобальная миссия выродилась в империализм 18-19 веков.
Но русская экзистенция никуда не делась. В 20 веке «русские» нашли новую идею — коммунизм, как симулякр идеи построения царства истины на земле с центром в Москве.
Народ вновь переименован, теперь в советский (не этнос), что тоже логично — прилагательное в прилагательное — свойство в свойство.
В последнем пассионарном рывке русские все так же поворачивали реки, строили коммунизм во всем мире, летали в космос — но не могли построить дороги.
Народ создан для глобального проекта, он может двигаться, нести, но не жить.
«Русские» способны на громадные проекты и рывки. Они не могут просто жить, тогда они разлагаются. Народ теряет экзистенциальный смысл бытия и распадается. Достоевщина метания, мучения на ровном месте — очень «русское» явление.
Причем другие народы, проникшись идеей проекта, перенимали это бессознательное, сами становились «русскими».
Абсолютно неудивительно отсюда — «русский» немец, «русский» татарин, «русский» еврей. (Православный немец, православный еврей, советский немец, советский татарин, российский еврей). «Русский» — носитель миссии, а не нация («Русский мир»).
Гоголь хорошо почувствовал суть русского духа. «Куда несешься ты» — пишет он со страхом.
«„Русскому“ нужен тот, кто умеет говорить вперед.»
Вот именно...
«Русские» поворачивали реки, строили каналы в Каракумах, полетели
в космос... Здесь они реализовывали свои смыслы и поэтому все
получалось.
«Русским» нужны хотя бы симулякры смыслов, — ВЕЛИЧИЕ, борьба с Америкой (как олицетворением «неверного» Запада), враги внешние, внутренние. Все кто не «за» — враги (кто не с нами, тот против нас — логично для теократического проекта) — «русское» манихейство.
Большевизм — типичное проявление «русской» матрицы.
Империя, как сакральное воплощение проекта.
Люди собрались в «русских» для проекта Третий Рим. Среди враждебного окружения и с внутренними врагами. Такова ментальность «русских».
Русский — синоним «советского», «имперского».
Неимперские — другие «русские» — это оксюморон.
Это проявляется абсолютно во всем: «наш человек» и «тупые пендосы», «рунет» и «буржунет»... «русские» во всем ощущают себя правоверными среди неверного мира.
А если нет проекта, то это собрание не имеет смысла.
Жизнь не имеет смысла, метания, достоевщина.
90-е годы были для «русских» временем упадка, мучительных поисков «национальной идеи». Нового глобального проекта, без которого «русский» разлагается и умирает.
Так родился новый проект «русский мир». Напрасно многие думают, что это пропаганда, что «русские прозреют». Наоборот, «русские» как раз таки прозрели и они сами об этом твердят два года: «русская весна, мы возрождаемся, мы проснулись, мы встаем с колен» и т.п.
ЛЮБОЙ царь Московии будет действовать как Путин, он будет вынужден действовать так, если хочет сохранить Россию и «русскую» идентичность.
Коллективное бессознательное генерирует паттерны мышления и поведения.
Для русских это любой ценой сохранить и умножить свою сакральную империю, «священную нашу державу».
Паттерны поведения неизменны на протяжении 500 лет. Они всегда работают на гомеостаз .
Но это их последняя весна.
Проект «русской весны» придал тонущему кораблю критический крен и никакими силами уже невозможно спасти (зачем?) «русский» народ и Россию.
«Русские» сами становятся симулякром.
Шанса на переформатирование народа нет. Даже радикальными способами — через катастрофу, «русскость» невозможно излечить, от нее можно только отказаться. Потому что Россия обречена. Все имперские этносы уходят из истории вместе с империями.
С падением Римской империи ушли из истории римляне, распавшись на итальянцев, испанцев, французов... с падением Византийской империи ушли из истории ромеи, с падением Османской империи ушли османы, так и с падением Московской Третье-Римской империи уйдут из истории «русские», и это не страшно, это позитив. Важно понимать, что без этого гидра московского империализма при любых царях и реформах снова возродится со всеми уже много раз изученными последствиями.
Корни гидры не в мифических плохих системах и плохих царях, а в самой «русской» идентичности.
Только с распадом «русского» проекта закончатся войны и московский империализм. Разморозится формирование наций, процесс, замороженный с 15 века и образуются новые народы и страны. И уже скоро мы станем свидетелями этого процесса.
Прочитав плаксиві дописи представників чинної влади, які лиють крокодилячі сльози за нацгвардійцями, загиблими рік тому під стінами Верховної Ради. Як же нещиро і цинічно це все виглядає. Особливо слова Ірини Геращенко про «тих, хто підбурював, накручував, кликушествував, закликав до агресії, біснувався як під стінами ВР, так і в сесійній залі», а також те, що вона «вибачилася від імені влади, що не вберегли хлопців…»
Нещодавно зоологи із США зафільмували сльози у крокодилів. Так, крокодили дійсно плачуть! Але не від жалю. Вони плачуть тільки під час пожирання своїх жертв.
Так і з убивством чотирьох нацгвардійців під Радою. Хіба не влада зробила все, щоб підбурити суспільство? Щоби хлопці, які приїхали з передової прийшли під стіни парламенту вимагати пояснення, чому влада хоче амністувати тих, хто щодня вбиває нас на фронті? А хто, як не влада спровокувала людей вже під час самого мітингу? Вся країна бачила кадри, коли нелюстрований заступник Авакова генерал Паскал особисто давав вказівки нацгвардійцям кидати в активістів димові шашки й інші предмети.
Оперативники МВС від самого ранку з усіх можливих ракурсів знімали ймовірних виконавців. І навіть не здійснили спроби вчинити дії, щоб уникнути кровопролиття. Що це, кричуща некомпетентність чи може такий план, сценарій? Це що, готувався ролик для обвинувачення «Свободи»?
Дуже
цікаво, чому керівництво МВС у розпал спровокованого ними ж
протистояння, за кілька хвилин до вибуху відвело колишніх «беркутівців»
за ріг будинку, а в передні лави кинули недосвідчених нацгвардійців? І
чому, коли ще не розвіявся дим від вибуху, Аваков та Яценюк вже
призначили винних і виголосили на всю країну заготовлений вирок? Чому з
затриманих питали не так про їхні дії, як вибивали зізнання в
причетності до «Свободи» і свідчення про те, що начебто керівництво
«Свободи» їм мало не особисто в руки вкладало гранату?
Все це викликає запитання, чому Паскал, Аваков і Яценюк досі не дають свідчення в якості підозрюваних і не сидять на лаві підсудних? Пройшов рік і на ці питання досі немає жодної відповіді.
Рік тому ми ще вірили, що «нова поліція» нас оберігає, що поліція пройшла переатестацію і в райвідділках відтепер сидять лише професіонали, які дійсно захищають громадян. Але вже цього року ми бачимо, що в МВС залишилися все ті самі кадри, що й при Захарченку, що «переатестація» – це бутафорія, а патрульна поліція – лише гарна вивіска. Вбивство мєнтами Олександра Цукермана в Кривому Озері, імпотентність поліції проти мажорів у Миколаєві, чи свавілля поліції, яка побила батьків дітей в Дніпрі… Хіба хтось тепер сумнівається, що події під Верховною Радою 31 серпня 2015 року не є провокацією влади? Не є спецоперацією «орлів Авакова» задля дискредитації протестів як таких?
Я підтримую слова Ірини Геращенко, що повинна бути не лише «кримінальна, а й політична та моральна відповідальність «тих, хто підбурював, накручував, кликушествував, закликав до агресії, біснувався». І відповідати мають ті, хто продовжує біснуватися, підбурювати, накручувати українців – це чинна влада на чолі з виконавцями тієї провокації з МВС…
А «крокодилячими слізьми» вже нікого не купиш,.. особливо після того, як людство з'ясувало, що плачуть крокодили тільки під час поїдання своїх жертв.
Точка зору
Справи в колгоспі йшли погано, тобто не так щоб дуже погано — можна
навіть сказати, що й добре, але з кожним роком усе гірше й гірше.
Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна.
В.Войнович
:)
Аналітична записка, складена автором для президента України десять років тому, називалася "Про побудову могутньої держави в центрі Європи" (текст доступний для користувачів Інтернету за назвою). У той період нашої історії успішний варіант майбутнього здавався реальним. На жаль, на нинішній момент ми маємо і в країні, і на "великій шахівниці" ситуацію принципово відмінну. Тому і заголовок, і підзаголовки будуть помітно менш оптимістичні… Якість влади, або Чому в Україні неможливо те, що можливо в Сінгапурі У поганому функціонуванні будь-якої організації завжди винен той, хто нею управляє. На кораблі це капітан, у господарському підприємстві — директор, у футбольній команді — тренер, у державі… Ну, це дивлячись яка держава. Наприклад, Третім Рейхом управляв фюрер, Радянським Союзом — КПРС, в Україні основним суб'єктом влади є народ. Здається, ми знайшли винуватця всіх наших лих, однак тут потрібне уточнення. Згідно з Конституцією України "народ здійснює свою владу безпосередньо, і…". Згадаймо: безпосередньо наш народ використовував своє конституційне право лише двічі: 2004-го і 2013-го. Обидва Майдани були формою примусу, який здійснював "носій суверенітету" стосовно підпорядкованих йому владних структур відповідно до статті 69 Конституції, де так прямо й сказано: "і інші форми безпосередньої демократії". Далі, після Майдану реалізовувалася друга частина цитованої вище фрази: "…і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Тобто фактично всі ці роки владу в країні здійснював не сам народ, а ті його представники, яким він цю владу довіряв. Можна констатувати, що народ завжди робив невдалий (для себе) вибір. Чому? Відповідь на це запитання дуже проста. По-перше, наш народ не делегує своїх представників зі своїх лав через свою політичну безграмотність. (Це характерно, у тому числі, і для молодого покоління українців. Поодинокі винятки лише підтверджують цю закономірність.) По-друге, роблячи свій вибір серед тих кандидатів, яких пропонують засоби масової інформації, народ обмежує коло обранців лише тими особами, які здатні платити мільйони за свою кампанію. Таким чином виборці і ті, кого обирають, діляться на два класи, що протистоять один одному, — клас багатих обранців і клас незаможних виборців. Особливістю України є те, що між двома цими класами немає відчутного прошарку — середнього класу, який у розвинених країнах має фінансову можливість вносити свої корективи у виборчий процес. Тобто "власником заводів, газет, пароплавів" виступає обмежене коло осіб. Можна стверджувати, що головною бідою нашої країни є висока концентрація капіталів. Для того щоб уявити зримо, що це таке, скористаємося методом, запропонованим російським економістом В.Галіним. Як каже сам автор, "метод заснований на порівняльній оцінці частки статків мільярдерів Forbes у сукупному доході їхніх країн. За останній, у цьому випадку, взято сумарний ВВП цих країн, накопичений від початку неоліберальної революції, тобто за останні 20 років". У своїй книжці "Остання цивілізація" Галін наводить таку таблицю. За даними на 2012 р., які, підозрюю, принципово не змінилися, лідерами в концентрації капіталів були Росія, Чилі й Україна. На протилежному кінці цієї перевернутої піраміди — країни з найвищим Індексом людського розвитку (ІЛР), який щорічно публікується в рамках Програми розвитку ООН. Є про що задуматися?
На жаль, головна біда, як водиться, не одна. Можна досадувати з приводу
кількості великих власників, але ще більшою проблемою є їхня якість.
Читаючи мемуари сінгапурського диктатора, важко уникнути відчуття його
негативного ставлення до будь-якого варіанта еміграції з острова.
Справді, Англія для нього — чужа культура, Китай — чужа ідеологія,
Малайзія — перманентно вороже середовище. Тобто ця людина просто була
змушена створити на мініатюрному (за нашими мірками) майданчику державу,
безпечну й комфортну, у тому числі й для себе особисто. Інша річ
українські або російські правителі: вони купують нерухомість у Європі,
вони тримають капітали в закордонних банках (або компаніях), їхні діти
бувають у західних країнах частіше й більше, ніж на батьківщині. Навіщо
людині, яка має багато грошей, намагатися щось змінювати в Україні, якщо
її в будь-який момент готова прийняти інша країна, з незрівнянно вищим
рівнем життя? Тому, раптом що, вони легко тікають до тих-таки таки
Штатів або як мінімум до Австрії. Тобто наша правляча бізнес-еліта є
"відцентрово орієнтованою". Тоді як бізнес-еліти успішних країн є
"доцентровими". Щоб не сперечатися, де тут причина, а де наслідок,
згадаймо, як у період "Великої депресії" уряд Рузвельта запровадив
жорстокий прогресивний податок. Але ніхто з тамтешніх олігархів не
змінив громадянства.
Відсутність реальної опозиції
Під час Помаранчевої революції ми могли спостерігати, як на місця,
звільнені колишніми олігархами, приходять представники такого ж великого
бізнесу. Нинішній правлячій коаліції опонує Опозиційний блок, у якому
першу скрипку грають такі ж мільйонери. Більше того, якщо раптом починає
надмірно активізуватися незрозуміло чия відносно скромна партія, ми
одразу ж шукаємо її таємного спонсора: треба ж знати, чиї інтереси вона
збирається захищати. Тобто ми розуміємо, що на зміну нинішнім олігархам
може прийти тільки інший не менш великий капітал. Чи можливо розірвати
це порочне коло?
Дмитро Видрін якось сказав, що перемогти великий бізнес може тільки
малий бізнес. Це твердження здається парадоксальним, оскільки величини
здаються непорівнянними. Однак досвід Фрідріха Райффайзена, який
організував у 1846 р. селян на створення першої кредитної спілки
кооперативів, свідчить про протилежне. У нашій країні теж час від часу
робляться спроби об'єднання суб'єктів малого бізнесу. При цьому показове
ставлення влади як до акцій таких об'єднань, так і до малого бізнесу
загалом. Тут можна згадати, наприклад, розгін "податкового майдану" при
Януковичі, неодноразові спроби звузити "спрощенку" або урочисті звіти
київського мера про ліквідацію тисяч торгових точок, тобто тисяч робочих
місць. (Згадаймо, що сінгапурський диктатор вчинив з точністю до
навпаки: не ліквідував торгові місця, а побудував для торговців
спеціалізовані павільйони.) Чому українська влада поводиться саме так?
Тому що всерйоз сприймає попередження Видріна? Не зовсім. Така поведінка
правлячих еліт цілком природна для держав, які перебувають на нижчому
щаблі розвитку інститутів.
Лауреат Нобелівської премії з економіки Дуглас Норт про мотиви каже так:
"Природна держава вирішує проблему насильства, створюючи панівну
коаліцію, яка обмежує доступ до цінних ресурсів… і контроль над цінними
видами діяльності… надаючи його тільки елітам". І далі: "Використання
природною державою привілеїв і рент для підтримання панівної коаліції
вимагає обмеженого доступу, який запобігає появі опозиційного
громадянського суспільства, здатного вплинути на політику уряду".
У державах вільного доступу все відбувається геть інакше. Наприклад,
Адміністрація у справах малого бізнесу в США щорічно витрачає 20 млрд
дол. на позики й гарантії на підтримку приватних компаній Сполучених
Штатів. В Україні така підтримка теж, здається, є. Ось що про це сказано
у звіті дослідження, проведеного Crown Agents: "…бюджетні кошти, які
виділяються на розвиток малого й середнього підприємництва та приватного
сектору, досить обмежені. Так, у 2012 р. загальний обсяг бюджетних
видатків у зазначеному напрямку становив 14,5 млн грн, а в 2009—
2011 рр. — іще менше. Крім того, протягом тривалого часу в цій категорії
державної підтримки спостерігається використання коштів не за цільовим
призначенням".
Українським олігархам не потрібна сильна опозиція, тому зростання малого
бізнесу — відповідно й середнього класу — буде цілеспрямовано
стримуватися.
Цілеспрямоване руйнування економіки
Здається, давно вже ніхто не заперечує, що для становлення сильної
держави необхідно розвивати виробництво. Норвезький економіст Ерік
Райнерт у книжці "Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни
залишаються бідними", зокрема, посилається на дев'ять правил Філіпа фон
Хорнігка, які сформульовано ще 1684 р. При цьому сам Райнерт ключовим
вважає правило номер два, де сказано: "Усі, що є в країні, ресурси, які
не можна використовувати в їхньому природному стані, слід обробляти в
межах країни; оскільки промислові товари зазвичай коштують у 2—3—10—100
разів дорожче, ніж сировина". Аналізуючи економічну історію лідерів,
норвежець стверджує, що "всі країни, які сьогодні багаті, обов'язково
проходили через період захисту національної обробної промисловості".
Відсутність такого захисту в слабших країнах означає їх
деіндустріалізацію: "Ми можемо так сформулювати проблему бідності:
Африка та інші бідні країни бідні тому, що їм відрізали або не дали
можливості розвивати капіталізм як систему виробництва". З погляду
Райнерта, Україна — це "колонія", тобто "країна, яка спеціалізується на
невигідній торгівлі: на експорті сировинних товарів та імпорті
високотехнологічних продуктів — промислові це товари чи послуги
наукоємного сектору".
Однак реальні власники держави — тобто олігархи — заробляють майже
виключно на експорті сировини. Причин цього кілька. По-перше, вони
зуміли вчасно приватизувати видобувну галузь, експорт продукції якої дає
миттєву віддачу. По-друге, створення переробних підприємств вимагає
інвестицій, які не факт що окупляться до того, як ці об'єкти в тебе
заберуть. (Навіщо "відцентровому" власникові зайвий ризик?) По-третє,
переробка означатиме створення нових робочих місць для
висококваліфікованих і, відповідно, високооплачуваних працівників. А це
означає, знову ж таки, зростання середнього класу.
Як тут не згадати, що серед своїх 13 "Правил економічної емуляції і
розвитку" Райнерт називає й "відносне придушення… груп, зацікавлених у
виробництві сировинних товарів"?!
Іноді доводиться чути нарікання на те, що українська олігократія замість
займатися економікою, займається ідеологією. Не можу погодитися із цим,
бо, всупереч офіційним твердженням, кампанія декомунізації переслідує
не ідеологічні, а меркантильні цілі. Переконуючи громадськість і
суспільство в негативному впливі нашого спільного соціалістичного
минулого, реальні власники держави хочуть насамперед позбавити
суспільство його соціальних завоювань, а саме: суспільної власності і
соціальних пільг. При цьому старанно насаджується міф про нібито
принципову неможливість ефективного функціонування державних
підприємств. Тут усе просто: підприємства, що є власністю всіх громадян
України, руйнуються з метою подальшої їх приватизації олігархами. А
згортання соціальних програм має на меті скоротити видатки державного
бюджету. Бо що менше буде цих витрат, то більше можна буде вкрасти.
Залишається тільки додати, що "десоціалізація" України є
антиконституційним процесом.
Плач усіх останніх урядів з приводу відсутності коштів на соціальні
програми смішний, оскільки вони ніколи не намагалися заробляти для цих
програм гроші. Не будемо повторюватися про держпідприємства, які ці
уряди розорили, продали й проїли. Поговоримо про такий резерв, як наука.
Бездарно керованій незалежній Україні у спадщину від так само бездарно
керованого СРСР дістався величезний обсяг науково-дослідних інститутів і
вишів, які десятиліттями давали ефективну віддачу у вигляді нових
технологій. У цивілізованому світі наукоємні технології забезпечують
відчутний приплив матеріальних коштів. Власне, для цього держави й
інвестують у науку. Але тоді виникає запитання: чому немає відчутного
впровадження інновацій? Документально можу підтвердити, що Україна має
величезну кількість необхідних економіці розробок. Але інтерес до них
виявляють, як правило, не вітчизняні, а зарубіжні структури. Чому ж не
свої? На це питання ще в середині минулого століття відповів Й.Шумпетер:
"Прогрес передбачає руйнування тих капітальних вартостей, з якими
конкурує новий товар або новий метод виробництва. В умовах сучасної
конкуренції старі виробничі потужності мають бути пристосовані до нових
умов (процес, що вимагає додаткових витрат) або знищені. Але в галузях,
де немає досконалої конкуренції і виробництво контролюється кількома
великими концернами, останні мають достатньо можливостей для того, щоб
відбити атаки, яких зазнають їхні капітали, і уникнути збитків на
капітальних рахунках; коротко кажучи, вони можуть позмагатися і з самим
прогресом". Тобто Шумпетер підтверджує те, про що ми казали на самому
початку: головна біда нашої країни — висока концентрація капіталів.
На проблему інноваційної політики України необхідно дивитися й з іншого
боку: наша держава створює умови, що стимулюють відплив наукових
розробок назовні. Тільки за перші 17 років незалежності з України
виїхало 626 докторів наук. За даними Світової організації
інтелектуальної власності (WIPO), рівень міграції серед інноваторів
уп'ятеро перевищує середній. Основною приймаючою країною є США.
Нинішня ситуація в економіці України кризова. Криза не означає, що треба
скласти руки й померти. Українські економісти чудово знають, що треба
робити в умовах кризи. Ось, наприклад, що каже директор департаменту
Інституту економіки С.Кораблін про те, якою має бути політика при
падінні попиту і виробництва: "Про це знають усі студенти: центральний
банк повинен нарощувати грошову пропозицію, а уряд — бюджетні видатки з
можливим зниженням податків". Узагалі-то все це відомо з часів
Дж.М.Кейнса й випробувано на практиці ще Ф.Д.Рузвельтом. І отут читач
повинен подумати, що нашим урядам постійно бракує розуму або освіти, але
я знову не погоджуся: вони в нас дуже розумні й усе чудово знають. А
економіку руйнують цілеспрямовано. Навіщо?
Африканський сценарій для України
Африканський континент у другій половині минулого століття пережив епоху
розгулу демократії. Величезні території, насичені неосвоєними
природними ресурсами, до Другої світової війни були розділені між
власниками кількох імперій. На превеликий жаль, серед цих власників не
було громадян держав — "кінцевих бенефіціарів" великої війни. Тому
постало питання про переділ. Звісно, мали місце інвестиції в технологію
переділу, яку, довго не мудруючи, охрестили "національно-визвольним
рухом". За результатами цього руху ставлеників метрополій відправили по
домівках, а на територіях, що звільнилися, провели перші демократичні
вибори. Звичайно, як і має бути в умовах демократії, перемогли в цих
виборах ті, в кого інвестували "кінцеві бенефіціари". Навіщо
інвестували? А щоб допомогти аборигенам, які нарешті звільнилися від
колоніального гніту. Для цього, звичайно ж, було необхідно спочатку
побачити законний, демократично обраний уряд. Потім цьому уряду давали
кредити, які благополучно розкрадалися, а коли наставав момент платежу,
пропонували нову позику.
У своїй книжці "Сповідь економічного вбивці" Джон Перкінс пояснює, що
кредити країнам третього світу даються зовсім не для того, щоб їм
допомогти. Мета кредитування бідних країн — створення безнадійних
боржників, що досягається шляхом збагачення особистостей, які правлять
цими країнами, оскільки кредити завжди тією чи іншою мірою
розкрадаються.
На підтвердження цієї тези колега Дж.Перкінса колишній головний
економіст консалтингової фірми Mckinsey Джеймс С.Генрі в книжці "Ілюзія
списання боргу" наводить рисунок, що зримо показує співвідношення сум
кредитів, отриманих конкретними державами, і сум, виведених в офшори
олігархами держав-одержувачів.
До початку 1990-х, — каже цей автор, — загальна сума неоподатковуваного приватного капіталу, що сплив з країн третього світу, перевищила вартість усього непогашеного зовнішнього боргу третього світу". І отут, усупереч заяві Фукуями, тільки й почалася справжня "Історія". Бо з'явився цілий сонм тих, хто прагне кредитів: люди, які зробили свої перші "не зовсім чесні" мільйони на присвоєнні загальнонародної власності, абсолютно природно повинні прагнути максимально примножити здобуте і, перепрошую за вульгаризм, "звалити". (Вище ми говорили про "відцентрову" еліту.) Звісно, що добувати гроші найпростіше, "освоюючи" кредити, які бере держава, що належить олігархам; а надійно зберігати здобуте можливо тільки за межами країни походження багатства. Як швидко мільярдери посткомуністичних країн вписалися в загальносвітову картину виведення коштів в офшори, показує лондонська газета The Guardian, яка опублікувала карту на підставі досліджень Дж.С.Генрі. На 2010 р. наш, український, внесок становив усього 167 млрд дол. Однак немає межі досконалості. У вересні минулого року голова Нацкомісії з цінних паперів і фондового ринку Тимур Хромаєв сказав в одному з інтерв'ю, що з України в офшори виведено тільки "за останні 18 місяців десь півтрильйона гривень".
Не треба, однак, розуміти буквально, що виводяться в офшори тільки
розкрадені кредитні гроші. В Україні є й інші способи відбирання
мільярдів. Наприклад, 7,48 млрд дол. — за заявою Ю.Тимошенко, "гроші,
які були виведені з золотовалютного резерву в офшори" ще урядом Азарова.
А 17,6 млрд було виведено вже через рефінансування комерційних банків
урядом Яценюка.
Усі останні роки наша держава, з одного боку, успішно позичала, з іншого
— створювала умови для виведення капіталів з України. Динаміка
зовнішнього боргу сьогодні, втім, виглядає "не так щоб дуже погано —
можна навіть сказати, що й добре…", принаймні В.Пинзеник на своєму сайті
наводить рисунок, де добре видно послідовність зниження зовнішнього
боргу держави зі 142 млрд дол. на початок 2014 р. до 119 млрд дол. на
початок поточного.
Та тільки можливості наші вже не ті, оскільки валовий внутрішній продукт
уже не той, що зовсім недавно. І Віктор Михайлович далі показує інший
рисунок, з якого видно, що державний борг на початок 2015 р. досягав уже
70,3% ВВП країни.
Економісти вважають ризикованим державний борг, що перевищує 35% ВВП. За
оцінкою аналітиків Bank of America Merrill Lynch на 31 липня 2015 р.,
Україна входила до трійки найбільш ризикових позичальників.
Отже, резюмуємо. У світі існує добре відпрацьована система занурення
держав третього світу в боргову яму, з якої немає і не може бути виходу.
Ініціативу при цьому найчастіше виявляють кредитори, які зацікавлюють
розпорядників кредитів можливістю виведення коштів у "безподаткові
гавані" з дотриманням анонімності вкладів. Аналогічний сценарій
застосовується й щодо України.
Оскільки для погашення поточних платежів за кредитами країнам з погано
керованою економікою, як правило, необхідно брати нові позики, кредитори
отримують можливість висувати боржникові все нові й нові економічні та
інші вимоги. Відповідно, Україною управлятимуть ті, хто дає сьогодні
кредити. Тому вигідно не тільки розпоряджатися отриманими коштами, а й
комусь позичати.
Україна без українців
Є, на жаль, одна обставина, яка дещо ускладнює плани продажу України. Це
— народ, який іноді згадує, що він — "основний суб'єкт", і починає
заважати. З метою мінімізації перешкод реалізується стратегія
мінімізації суб'єкта.
Згідно з останнім прогнозом Департаменту з економічних і соціальних
питань ООН, населення нашої країни послідовно зменшуватиметься. Якщо в
2015-му нас було приблизно 44,8 млн, то в 2020-му буде близько 43,7 млн,
в 2030-му — 40,9 млн, в 2050-му — 35,1 млн, а в 2100-му залишиться
тільки 26,4 млн людей.
Неважко здогадатися, що, крім природного зменшення населення на 700 осіб
на день, ця тенденція забезпечена також і штучними факторами. Причин
кілька, але зупинимося на тих, які належать до сфери державної політики.
По-перше, українці приречені на часткове вимирання у зв'язку з
планомірним погіршенням якості життя. Як повідомила заввідділу Інституту
демографії і соціальних досліджень НАН України Л.Черненко, "у 2015 р.
порівняно з 2014-м рівень бідності за оцінкою фактичного прожиткового
мінімуму зріс майже вдвічі — з 29,8 до 59,3%". Треба очікувати, що
тенденція збережеться й цього року у зв'язку з новими тарифами, які уряд
запроваджує в обмін на нові кредити. При цьому на цікавому моменті
наголошує директор Інституту демографії Елла Лібанова: "Найбільше нові
тарифи вдарять по тих категоріях населення, які не матимуть права на
субсидії, так званому середньому класу — ці люди в результаті стануть
реально бідними". Випадковість чи тонкий розрахунок?
По-друге, вище вже йшлося про можливість виходу з економічної кризи зі
створенням великої кількості робочих місць — за Кейнсом. Влада цього не
хоче, отже, можна стверджувати, що високий рівень безробіття створюється
штучно.
Оскільки зазначені дві причини роблять проживання в Україні нестерпним,
тим самим стимулюється міграція з цієї країни в країни більш успішні. Що
й відбувається.
До речі, якщо ще раз звернутися до згаданого вище прогнозу департаменту
ООН, то можна помітити стійку тенденцію зростання населення США: з
торішніх неповних 322 млн до 450 млн у 2100-му. Тобто є куди нам усім
прагнути: до країни, на території якої вже півтора століття не було
війни.
Війна як безвихідь
Війни починаються, як правило, з метою загарбати чужу власність. Коли
власність забрано, і сторона-агресор довела силою своє право на забране,
сторони — щоб уникнути подальших втрат — примиряються.
Нинішня наша війна — не виняток. Росія вже загарбала в нас значну
частину території і привласнила великий обсяг майна України. Здавалося
б, стратегічної мети досягнуто і треба б спробувати досягти примирення.
Однак навіть якби Україна примирилася із втратою Криму, що уявити важко,
залишилася б величезна кількість гравців різного рівня, що палко
бажають продовження бойні.
По-перше, ми знаємо, що початкові плани Росії не обмежувалися Кримом і
Донбасом. Тому поки Україна за всіма статтями значно поступається
агресору, загроза розширення масштабів інтервенції зберігатиметься.
По-друге, треба розуміти, що будь-яка війна вимагає щоденного
відновлення "видаткових матеріалів" — зброї, боєприпасів, техніки,
обмундирування, палива, харчів тощо. Усе це хтось виробляє і, отже,
заробляє на цьому гроші.
По-третє, держава, для того щоб усе це купити, повинна десь гроші
знаходити. Отже, зароблять і кредитори, і ті, хто ці кредити буде
"освоювати".
Плюс до цього існує безліч способів заробити на зловживаннях у процесі
війни, про які час від часу розповідають посадові особи СБУ, військової
прокуратури та ін.
Тобто якщо перші керівники воюючих сторін перебувають у патовій ситуації
(оскільки Крим неможливо ні віддати, ні відібрати), то всі інші просто
не можуть допустити втрати свого бізнесу.
Не дивно, що будь-яка ініціатива, спрямована на припинення війни,
натрапляє на протидію чиновників, силовиків або просто "професійних
патріотів", які загострюють наявні конфлікти.
До того ж цей форс-мажор має і політичні вигоди: поки є війна, можна не
боятися третього Майдану, підсумком якого, очевидно, буде поглинання
України Росією.
Безіл Ліддел Гарт, якого вважають класиком воєнної стратегії, докладно
описав, чим програшна стратегія відрізняється від виграшної. Суть у
тому, щоб вийти зі стану війни до настання необоротних змін.
Підсумовуючи все викладене вище, можна констатувати, що Україна не має
майбутнього, бо:
— народ України ніколи не допустить відсторонення олігархів від влади;
— олігархи ніколи не допустять збільшення середнього класу;
— олігархи ніколи не допустять розвитку нормальної (тим більше
інноваційної) економіки;
— Україна приречена бути безнадійним боржником, бо в цьому зацікавлені
всі як внутрішні, так і зовнішні гравці;
— активна частина населення України не буде боротися за її існування, бо
не має наміру в ній жити;
— війна в тому чи іншому вигляді триватиме до повного руйнування
економіки України, оскільки економічні можливості сторін непорівнянні.
Держава Україна всією своєю економічною історією провокувала нинішню
війну, планомірно розвалюючи власну економіку і власну армію. (Психологи
знають, що жертва часто сама провокує агресора своєю поведінкою.) Це
бачили всі; як не самовбитися, розповідав багато хто, але взяло гору
ірраціональне. Шкода, звичайно. Могла б вийти гарна країна...
http://gazeta.dt.ua/internal/pro-maybutnye-krayini-bez-maybutnogo-_.html
Если кто еще не в курсе, украинского во мне нет ничего,
кроме фамилии, доставшейся от предков столь далеких, что мне о них
ничего не известно. По моему происхождению меня можно было бы назвать
примерным мальчиком из русской интеллигентной семьи, если бы на это
понятие не навешивалась такая сильная гуманитарная коннотация. Нет, мои
родители (инженеры московского НИИ) не говорили дома на иностранных
языках и не учили меня музыке, а набитые книгами шкафы в нашей квартире
я все свое детство воспринимал как нечто обидно бесполезное, ибо из всей
литературы меня интересовала только фантастика, а ее-то как раз в этих
шкафах и не было. Тем не менее, родители, люди образованные и лично
порядочные, никогда не состояли ни в КПСС, ни в каких-либо иных
реакционных организациях и никогда не учили меня, во всяком случае
сознательно, шовинистическим предрассудкам. Тем показательнее — и тем
полезнее для тех украинцев, беларусов и представителей других народов,
кто все еще сохраняет какие-то «братские» иллюзии — будет мой рассказ
о том, как русские — даже самые культурные и либеральные из них —
относятся, да и всегда относились, к другим национальностям. Рассказ
изнутри, который нельзя обвинить в предвзятости взгляда извне.
Родился я, как и все дети, в полном неведении о каких-либо «национальных вопросах», и хочу особо подчеркнуть, что популярные у шовинистов утверждения, что дети-де с младенчества инстинктивно отличают «своих» от «чужих», суть полная чушь. В этом блаженном неведении я пребывал до самой школы, причем для меня не существовало не только «ни эллина, ни иудея», но и половых различий; разница между мальчиком и девочкой была для меня столь же несущественной, как между блондином и брюнетом. Я, конечно, знал, что в мире живут разные народы, но воспринимал это понятие по-западному, то есть с точки зрения гражданства, а не этнической принадлежности (не зная тогда еще, конечно, таких мудреных слов). В Америке живут американцы, в Англии англичане, в Германии немцы (тогда мне не приходило в голову, почему они так странно называются — и уж тем более что на самом деле они называются вовсе не так), а в СССР русские (ну и вроде бы еще какие-то там народы, живущие где-то далеко, но о них мое представление было крайне смутным, примерно как об африканских аборигенах, потому что главными в СССР были, конечно же, русские, а иначе и быть не могло). Еще я знал, что когда-то до моего рождения была большая война русских с немцами (о том, что в ней воевал кто-то еще, я также не имел понятия), на которой убили моего деда — однако никакой неприязни к «немцам» я на этой почве не испытывал и даже объяснял своим менее образованным товарищам по детскому саду, что каравеллы Колумба, на парусах которых нарисованы кресты — вовсе не фашистские (товарищи, однако, убежденные, что кресты бывают только у фашистов, переубеждению поддавались не лучше, чем нынешние «ватники»).
Когда я пошел в школу, мне сразу же объяснили, что не следует дружить с девчонками и евреями. Первый тезис показался мне просто глупостью, поскольку среди моих друзей девчонки составляли примерно половину, но о том, что существуют какие-то евреи, я услышал впервые, а потому отнесся к информации, которую не мог опровергнуть практическим опытом, с бОльшим доверием. Сделать из меня зоологического антисемита одноклассникам так и не удалось, но вот латентный антисемитизм во мне укроненили столь основательно, что полностью избавиться от него мне удалось лишь путем сознательных усилий уже во взрослом возрасте. Все свое школьное детство (не считая старших классов, которые, собственно, детством уже не являются) я прожил в убеждении, что еврейство — это что-то вроде неприличной болезни: человек, конечно, не виноват, что таким родился, но говорить об этом вслух не стоит, если только не хочешь его обидеть. Сам я никогда не использовал слово «еврей» (или, тем паче, «жид») в качестве обзывательства, но постоянно слышал, как это делают другие дети (причем чаще всего — по отношению к заведомым неевреям; просто это оскорбление считалось одним из самых тяжких; о том, что среди моих одноклассников действительно есть настоящие евреи, я узнал, наверное, лишь классе в шестом). Любопытно, кстати, что на учителей, из которых в той школе евреев была чуть ли не половина, этот антисемитизм не распространялся — не столько, вероятно, даже потому, что учитель воспринимался как существо без национальности, сколько потому, что мифический образ «плохого еврея» существовал в сознании русских детей без привязки к реальной конкретике. Просто еврей — это плохо, и все. Почему? Потому.
Отношение русских к другим национальностям (в эпоху, напомню, официального советского интернационализма, о котором так любят сокрушаться совкофилы) лучше всего выражали анекдоты. Русский, немец и поляк, из которых, естественно, в выигрыше всегда оказывался русский, а двое других были лишены узнаваемых национальных черт и требовались лишь для того, чтобы своей незадачливостью оттенять превосходство русского (который побеждает даже тогда, когда делает явную глупость). Тупые чукчи. Грузины воплощали два качества: сексуальность (причем чаще всего — гомосексуальность) и богатство (причем в основном по принципу «деньги есть — ума не надо»). Любопытно, кстати, что грузинам приходилось практически в одиночку «отдуваться» за весь Кавказ — анекдотов про другие кавказские народы почти не было, и пресловутая серия про «армянское радио» на самом деле не про армян, а «про жизнь». Ну а украинцы — это у которых такой смешной язык, типа исковерканный русский (что на самом деле исковерканным тюркизмами и не только является как раз русский язык, тогдашним — да и нынешним — зубоскалам, разумеется, в голову не приходило). «А знаешь, как по-украински будет...?» Дальше следовало какое-нибудь словесное уродство, не имеющее, разумеется, ничего общего с настоящим украинским, но неизменно смешное. Причем едва ли большинство ржавших отдавали себе отчет, что на самом деле это пародия.
Еще, кстати, примечательно, что анекдотов про беларусов не было от слова «совсем» (во всяком случае, мне, переслушавшему в юности тысячи анекдотов, таковые не попадались ни разу). Просто беларусы воспринимались настолько бесспорно и очевидно русскими, что сочинять про них анекдоты как про отдельный народ было абсурдом. О том, что у них, оказывается, существует какой-то свой язык, средний русский узнал лишь во времена Ельцина, когда на российских телеэкранах замелькал Лукашенко — а о том, что этот язык на самом деле куда больше похож на украинский, чем на русский с лукашенковским акцентом, не догадывается и до сих пор.
Да и как могло быть иначе, если на протяжении поколений каждый день начинался с гимна про «сплотила навеки великая Русь» (в мое время, к счастью, его уже можно было не слушать, а вот во времена моих родителей он ревел из уличных репродукторов), каждый учебный год — с урока «о русском языке», на котором читались бездарные славословия и самому этому языку, и «старшему русскому брату» (мы, русские, конечно, воспринимали это как должное, даже не задумываясь, с какой ненавистью и унижением должны слушать это дети других народов), а школьный курс истории требовал заучить, что Россия никогда ни на кого не нападала, а только оборонялась от неисчислимых врагов, «воссоединяла» и «защищала» чужие земли от Кавказа и Средней Азии до Кёнигсберга и Курил, спасала неблагодарную Европу то от татар, то от Наполеона, то от Гитлера, а теперь выполняет свою главную миссию — несет всему миру свет коммунизма?
Пришла перестройка, и русские вдруг узнали, что, оказывается, их история до 1917 г. вовсе не была подготовкой к Великому Октябрю, а что как бы даже наоборот — в 1917 «еврейское правительство Бланка» на деньги германского Генштаба развалило Великую Прекрасную Россию, Которую Мы Потеряли. Не буду лишний раз описывать мутную волну самого черносотенного антисемитизма и шовинизма, всколыхнувшуюся в те годы (что примечательно — практически все эти особи, которые, казалось бы, должны были стать непримиримыми врагами «безбожной антирусской» советской власти, и на словах, и на деле оказались ее оголтелыми защитниками и тогда, и в 1991, и в 1993, и посейчас, когда они готовы воевать за каждый памятник Ленину в чужой стране). Расскажу лучше о чувствах русских либералов-антисоветчиков, к которым тогда уже принадлежал я сам. Да, мы признавали СССР тюрьмой народов и желали его распада (и своим, пусть и очень незначительным, вкладом в то, что этот распад произошел, я всегда буду гордиться), выходили под «демократические» дубинки на запрещенные митинги в защиту независимости Прибалтики и в память убитых горбачевскими карателями грузин (вновь и вновь напоминаю об этом тем идиотам, которые все еще видят в Горбачеве, и ныне оправдывающем Путина, «освободителя») — но одновременно мы с сочувствием читали солженицынское «Слово к украинцам и белорусам», призывавшее эти народы остаться «вместе с Россией» (а точнее — в ее составе), и вооруженную борьбу с большевиками 1918-1922 воспринимали исключительно как Гражданскую войну русских красных и русских белых, безусловно сочувствуя последним. Я пишу об этом, разумеется, не в том смысле, что сочувствовать надо было красным, а в том, что борьба других народов против российской империи — борьба отчаянная и самоотверженная, но, к сожалению, всеми ими, кроме финнов и поляков, проигранная — воспринималась нами как нечто, в лучшем случае, мелкое и незначительное на фоне борьбы Русских Белых Героев, а в худшем — как прямая им помеха.
Именно таким было наше — как, очевидно, и авторское — восприятие «Белой гвардии» и «Дней Турбиных» Булгакова. С кем воюют положительные герои, которым было адресовано все наше сочувствие? С большевиками? Отнюдь. Большевиков они (по крайней мере, некоторые из них) уважают. С петлюровцами, с бойцами за независимость Украины! Ну да, проницательно думали мы, живший под Сталиным Булгаков не мог прямо восславить борьбу против красных, вот он и подсунул вместо них каких-то петлюровцев. Петлюровцы, бывшие врагами красных, воспринимались нами как эвфемизм красных, и отношение к ним было соответствующее. Как, впрочем, и у самого автора, причем без всяких эвфемизмов. И пьеса, и в особенности сам роман — откровенно украинофобские. В книге, действие которой происходит в Киеве — ни одного положительного украинского образа. С одной стороны — трус, ничтожество, германская марионетка Скоропадский, с другой — страшные варвары петлюровцы, описанные прямо-таки как новые гунны, пришедшие разрушить уютный и теплый Русскiй Мiръ Турбиных с его шторами и абажурами (что этот русский мир делает с оружием в столице чужой страны — даже вопрос не возникал). И все то же вечное русское глумление над украинским языком, над стремлением народа, чью культуру целенаправленно уничтожали столетиями, возродить свою национальную идентичность: «Черт его знает, как будет „корнет“ по-украински... Был Курицкий, стал Курицький. Как, спрашиваю, по-украински „кот“? — „Кит“. — А как тогда „кит“?» И мы — еще раз подчеркну, либералы и сторонники распада СССР! — наблюдая то же украинское стремление уже в начале 1990-х, сочувственно кивали: да, да, все то же самое, вот же классно наш великий русский писатель еще тогда припечатал этих хохлов с их глупым национализмом! (А какой, кстати, великий русский писатель не был русским шовинистом? От Пушкина, призывавшего «давить поляков», до Бродского (неважно, что он еврей — он, без кавычек, великий русский поэт) с его гнуснейшим стихотворением «на независимость Украины», прямо-таки сочашегося имперской злобой на рабов, посмевших уйти от хозяина. Про Достоевского, несмотря на его украинские корни, уж и не говорю. Ну разве что прОклятый РПЦ Л.Толстой, возможно, исключение, с его «Хаджи-Муратом» и рассуждениями Лёвина о балканской войне.)
При этом, что характерно, кто такие были петлюровцы на самом деле, мы не знали и знать не хотели. «А петлюровцы да бандеровцы, злые люберы да панки изнасиловали дочку председателя Совдепа» — перестроечный стеб, разумеется, но наши реальные познания и впрямь недалеко от этого ушли. Для меня совсем недавно было большим шоком узнать, что кое-кто из моих родственников — людей, повторяю, хорошо образованных — до сих пор путает петлюровцев с махновцами!
Когда, наконец, СССР распался не по солженицынским «словам», независимость Украины (и Беларуси) мы все же признали. Но тут же принялись досадовать на неблагодарных хохлов, которые не хотят «по-братски» поделить Черноморский флот («как будем делить — по-братски или по-справедливости», ага), да и вообще, Крым, Хрущев, ну вы поняли... Нет, боже упаси, воевать за этот самый Крым (в который нам по-прежнему никто не мешал ездить по внутренним паспортам, а по деньгам это выходило даже дешевле) мы не хотели и смеялись над появившимися тогда же в России (где же еще!) компьютерными играми с таким сценарием (был потешный «Морской бой», был весьма серьезный авиасимулятор «Су-27»), но что же это Ельцин не надавил на Кравчука в Беловежской пуще, можно же было договориться... Вопрос о том, на хрена стране, только что сбросившей с себя (как нам тогда казалось) имперское бремя и при этом все еще остающейся самой большой в мире, присоединять, пусть даже мирно, новые территории, опять-таки даже в голову не приходил!
Попутно доставалось и прибалтам, за свободу которых мы еще недавно лезли под дубинки. Вброшенный кремлевской пропагандой (в самые светлые ельцинские времена, да-да — а чего удивляться, если тогда же Россия развязала войну в Абхазии, закончившуюся геноцидом абхазских грузин) тезис о том, что «в Прибалтике угнетают русских», мгновенно стал аксиомой не только «почвеннического», но и либерального русского дискурса. Никто даже не пытался разобраться, как оно там на самом деле. Раз наши самые свободные СМИ так написали, иначе же быть не может, правда? Заставляют жителей страны для получения ее гражданства сдавать экзамен по государственному языку, ну надо же! Фашисты, одно слово!
И главным нашим чувством (нашедшим отражение даже и в моих стихах на годовщину Августа 1991) была обида на такую черную неблагодарность. Как так — МЫ вас отпустили, а вы нас не любите! И опять нам даже не приходило в голову, что жертва вообще-то не обязана любить насильника только за то, что он в конце концов перестал. Конечно, если бы он продолжал, было бы еще хуже. Но и отпустив жертву, самый-самый максимум, на который он может надеяться — это что она когда-нибудь, далеко не сразу, сможет его простить или хотя бы сделать вид, что простила — и то если он как следует постарается загладить свою вину.
Да, конечно, любые аналогии между личностью и страной порочны. У личности один мозг, отвечающий за все, а страна состоит из множества разных личностей, и те русские, которые принимали решения о вводе войск в балтийские республики, и те, которые выходили на акции протеста против этого — это разные русские. Но государство, так или иначе, несет ответственность за свои действия, равно как и за действия предыдущих своих ипостасей, если оно «правопреемник». И если вину перед прибалтами мы все-таки признавали — пакт Риббентропа-Молотова, куда деваться — то на претензии украинцев выкатывали круглые глаза. Вы же сами с нами воссоединились! Мы же вас от ляхов спасли! Батуринская резня? Уничтожение Сечи? Оккупация большевиками в нарушение только что подписанного ими мирного договора (да-да, это у русских наследственное)? Голодомор? Нет, не слышали. Слышали только про предателя Мазепу (ишь чего удумал — в Европу хотеть вместо Московии!) и петлюровцев-бандеровцев из дивизии СС «Галичина». А сталинские репрессии были на всех общие, и прекратите тут разводить русофобию.
Вот только, даже если отрицать преднамеренный антиукраинский характер Голодомора, русские себе эти репрессии вместе с советской властью устроили сами, и больше им винить некого. А украинцам — принесли на своих штыках, причем аж дважды. И за все это, по справедливости, должны были не то что флот отдать целиком (на самом деле не больно-то этот ржавый металлолом и нужен), а и пресловутый газ поставлять бесплатно лет двадцать. Или сорок. Или больше. Во сколько кубометров оценить каждую отнятую русскими палачами жизнь? Германия вон до сих пор расплачивается за преступления нацизма, хотя нынешнее поколение уже никакого отношения к ним не имеет и в массе своей искренне их осуждает, в отличие от.
Нет, мы, разумеется, не ненавидели украинцев за все то зло, которое причинил им наш народ (и которое они даже не требовали компенсировать, но просто не хотели забывать — а самые, как теперь понятно, дальновидные опасались его повторения). Ничего даже близкого к нынешней российской истерии не было. Но в некотором смысле наше отношение к Украине было еще хуже, чем ненависть. Ибо нет, на мой взгляд, худшего оскорбления, чем снисходительность, брезгливая снисходительность самоуверенного превосходства. А мы относились именно так. Подчеркиваю еще раз — не «ватники», уже тогда прямо отказывавшиеся признавать Украину полноценным независимым государством, а мы, русские либералы. «Ну чего вам еще надо, вы же уже получили свою незалежность! (это слово всегда произносилось по-украински — и, разумеется, отнюдь не в знак уважения к украинскому языку; позже слова „свидомый“ и „незалежный“ станут любимыми ругательствами „ватников“, и, как справедливо было замечено в интернете, до какой же степени вырождения должен дойти народ, для которого слова „сознательный“ и „независимый“ — это ругательства!) Не, ну мы понимаем, вы молодая нация, не наигравшаяся еще в националистические цацки (говорили представители народа, более-менее оформившегося лишь к XVI веку, наследникам Киевской Руси), но хватит, хватит, надоели! Успокойтесь уже наконец и перестаньте искать москалей под кроватью! И вообще, чего вы, в самом деле, русский язык государственным делать не хотите? Никто же не говорит, что он единственным должен быть! Украинский пусть тоже будет, мы разрешаем.» (Что опять-таки характерно, в России, где проживает больше сотни народов — в том числе, между прочим, три миллиона украинцев — о «втором государственном языке» — не региональном, а государственном — никто даже не заикается.)
Увы, как показала практика — москалей под кроватью искали явно недостаточно. Даже несмотря на весь страшный предыдущий опыт, сами украинцы в массе своей все еще относились к «братьям» чересчур благодушно, а своих националистов, озабоченных российской угрозой, считали параноиками. В итоге российские агенты, как раковые метастазы, проникли во все государственные органы Украины — в правительство, спецслужбы, армию — и вплотную подвели ее к запланированной гибели, от которой ее буквально в последний момент спас Майдан. И отнюдь не все метастазы еще удалось вычистить...
Но дело, повторяю, не в одном лишь российском государстве, которое всегда было, есть и будет (пока — надеюсь, уже скоро — не прекратит свое существование) врагом и украинцев, и любых других свободолюбивых народов, и даже не в ордах «ватников», возникших вовсе не на пустом месте, а лишь наконец-то проявивших без стеснения свою извечную суть. Дело в том, что и русские либералы, сколько бы их еще ни осталось, не многим лучше. Недаром сегодня чуть ли не все они заявляют, что Крым, конечно, отняли незаконно, но и вернуть его никак невозможно. И когда война окончится — а окончиться она может только крахом России — и они (те совсем немногие, что уцелеют) выберутся из-под развалин и, как ни в чем не бывало, скажут «ну все, Путин капут, давайте дружить!» — ни в коем случае не следует вновь попадать в ту же ловушку. Ибо очень быстро начнется прежняя песня — «ну хохлы, ну оборзели совсем! Мы из-за вас свою страну не пожалели, а где благодарность?»
Я глубоко убежден — хотя и понимаю, что многие, причем как раз
не из числа «ватников», со мной не согласятся — что единственный путь,
которым русский (в современном понимании этого термина) может перестать
быть имперцем — это перестать быть русским. То есть москалем, ибо теперь
и навсегда это синонимы. Язык, прочитанные книги, воспоминания — все
это никуда не денется, но русский менталитет надо отбросить полностью,
без остатка, без деления на плохих русских ватников и хороших русских
либералов и без малейшей жалости к России, которую мы потеряли хоть
в 1917, хоть в 2000. Научиться искренне, не напоказ, говорить и думать
обо всем этом — «они» и относиться к ним, как к чужим, не заслуживающим
ни сочувствия (ибо во всем виноваты исключительно сами), ни доверия. Про
себя могу сказать, что я этот путь прошел, перестав считать себя
русским еще в середине нулевых и окончательно порвав с Россией
после ее нападения на Грузию (за два года до того, как смог
эмигрировать). Я не записываюсь в украинцы — у меня нет на это права,
я — русскоязычный американец, любящий свою страну — США, и меня это
полностью устраивает. И теперь уже с этой, нормальной, западной стороны
я говорю русским вслед за Анастасией Дмитрук и балтийскими музыкантами —
никогда мы не будем братьями!
Юрий Нестеренко
В економіці
існує таке поняття - "мета держави". Воно завжди було одним із тих
замовчань, які вважались самоочевидними, адже на чолі держави стояли
люди, які доволі чітко собі уявляли, куди саме вони ведуть свою державу,
і навіщо вона взагалі існує - ця держава. Для них це було питанням
самозбереження: бо якщо немає держави, її очільники автоматично втратять
засоби для існування, і їм пощастить, якщо вони не втратять голови.
Поширення
демократичних форм правління на початку минулого століття зумовила
необхідність не тільки сформулювати це питання, а й розробити теорію, як
саме повинна ставитись ця мета. Тому що по-перше, демократія означає
змінюваність влади (а разом із нею - політичних програм і пріоритетів), а
по-друге, розвиток глобальної економіки дозволив національним елітам не
залежати від існування держави. Вони спокійно в будь-який момент могли
виїхати в спокійне місце, залишаючи свою Батьківщину навіть конати в
кривавому хаосі. Історія XX століття продемонструвала нам кілька таких
випадків - один моторошніший за інші, і скоро до цього переліку може
долучитись і наша країна.
Отже, необхідно не тільки правильно
поставити, а й правильно розробляти мету держави - головну стратагему,
виходячи з якої плануються реформи і розвиток держави в майбутньому.
Наприклад,
в Грузії часів Саакашвілі була поставлена глобальна мета - підвищити
якість життя громадян. Виходячи із цієї постановки задачі Каха
Бендукідзе і спланував всі реформи. Вони розпочались із елементарного
відновлення електропостачання, і закінчувались мінімізацією труднощів в
спілкуванні з державою - тобто, скороченням держапарату, знищенням
дозвільних систем і навіть автоматизацією всіляких довідок. Тому
грузинські реформи і були такі успішні: у них була глобальна стратагема,
на яку "нанизувались" всі рішення. Якщо рішення не наближало
поставленої мети, воно відкидалось. Точно так само діяв Лі Кван Ю, який
поставив перед собою мету перетворити Сингапур в потужну регіональну
силу. Він зметикував, що основа державної міці - це люди, і створив
максимально зручні умови для того, аби вони вважали Сингапур своїм
домом.
В Україні теж існують прецеденти постановки таких
глобальних стратагем. Наприклад, програма першого уряду Юлії Тимошенко,
затверджена парламентом 4 лютого 2005 року, містить окремий розділ, в
якому описується стратегічна мета держави - це досягнення нової якості
життя громадян, запровадження соціальних, економічних та демократичних
європейських стандартів життєдіяльності людини, суспільства та
держави. Однак він був надто загальним і неконкретним, тим паче, що
"свого" Бендукідзе в країні не було, і створення детального
стратегічного плану реформ довелось взяти на себе самому
прем'єр-міністру. Досвід, отриманий Тимошенко протягом першої каденції і
опозиційної діяльності протягом 2006-2007 років був підсумований в
наступному плані, представленому тією ж Тимошенко 16 січня 2008 року. В
ньому містився довжелезний перелік реальних заходів, які дозволяли
досягти головної стратагеми, поставленої в 2005 році. Для їх
формулювання було навіть створено окремий проект "Ідеальна країна" для
напрацювання рішень тим же способом, що й Бендукідзе - залишається
тільки те, що наближує стратегічну мету, все інше відкидається.
А
от у інших урядів із постановкою задач, та й взагалі із програмами був
повний швах. В них не тільки не було виразної стратегічної мети, але й
не було навіть чогось, на що можна було "нанизати" план реформ.
Наприклад, жоден з двох урядів Януковича протягом президентства Ющенка
такої програми не затверджував. А в програмі уряду М. Я. Азарова знаєте
яка була основна стратегічна мета? Зменшення розриву між доходами і
видатками бюджету. Не зростання економіки, не якість життя громадян, а
чисто бухгалтерське "зведення звітності в нуль" (кстатє, це основна мета
для главбуха, який працює в конторі, де розкрадають майно). Що й
робилось методами фіскального удушення всього, що хоч якось намагалось
працювати.
Програми нинішнього уряду і зовсім ніхто не бачив, але
судячи з риторики - основною метою української держави тепер є...
отримання кредиту МВФ. І все, що робить уряд Гройсмана, підпорядковано
тільки цьому - отримання наступного траншу, а якою ціною, не дуже
важливо.
А що найцікавіше, судячи з учорашнього повідомлення, наш
уряд цієї мети не досягає. Очевидно, тому, що нездатен не лише
поставити правильно мету, а й "нанизати" на неї план реформ. Давайте
спробуємо визначити, як треба правильно формувати план відповідно меті. І
для цього треба правильно представляти собі, що таке МВФ, і чого він
хоче.
Основною задачею Міжнародного Валютного Фонду, по-перше, не
є кредитування. Основна задача МВФ - підтримати стабільність
банківської системи країни та її валюти (як і вказано в її назві).
Більше того, МВФ не цікавлять довгострокові програми - цим займається
Світовий Банк - він допомагає вирішити короткострокові проблеми, такі як
дефіцит бюджету, чи неконтрольована інфляція. Кожній країні виділяється
певна кредитова квота, на яку країна має безумовне право. А от в тих
випадках, коли треба грошей більше за квоту, МВФ виставляє певні умови
для отримання фінансового траншу.
Слід розуміти: гроші МВФ не
йдуть в економіку безпосередньо, а в банківську систему - тобто, на
рахунки національного банку та уряду. Ось чому нашим можновладцям так
життєво важливо отримати не кредит взагалі, а саме транш МВФ. Бо його
можна не тільки пустити на закривання дірок в бюджеті, а й зручно і
непрозоро розпиляти. Так це, до речі, і воно і робилось всю історію
співпраці нашої країни з МВФ.
А тепер давайте заглянемо в установчі документи МВФ, вони цілком публічні, і доступні, наприклад, ось тут.
І там ми знайдемо в ст. 1 (який сюрприз) чітке формулювання цілей, які ставить перед собою МВФ. Звернімо увагу на п. 5.
" - За рахунок тимчасового надання доступу до спільних ресурсів Фонду
державам - учасникам, за умови дотримання адекватних гарантій,
створювати у них відчуття впевненості, забезпечуючи тим самим можливість
виправлення диспропорцій в їх платіжних балансах без використання
заходів, які можуть нанести шкоду добробуту на національному чи
міжнародному рівні".
Зверніть особливу увагу на формулювання -
без використання засобів, які можуть нанести шкоду добробуту на
національному чи міжнародному рівні.
А це та умова, яку системно
порушує чинний уряд, а до нього порушував уряд Яценюка. Всі свої реформи
вони проводили ціною різкого опускання добробуту підзвітного населення.
Більше того, на певному етапі шкода пішла на міжнародний рівень, і це
не лише "сміттєвий" рейтинг
ССС, який виставила нашій країні Fitch. Наша країна виявилась замішаною
в масштабних корупційних скандалах, рівень життя громадян грохнувся
нижче встановленого ООН рівня убогості, а економіка продовжує падати.
Тобто,
заходи нашого уряду не відповідають базовій умові надання кредиту, яку
використовує Міжнародний Валютний Фонд. Вони наносять пряму шкоду
добробуту як на національному, так і на міжнародному рівнях. Ось і
основна причина заяви МВФ, зробленої в січні цього року про "нерозв'язні
проблеми", які заважають Україні отримати черговий транш. Це саме є
причиною, чому МВФ тепер не включає нас навіть в порядок денний - який
сенс розмовляти про країну, де не розуміють основ?
Крім того,
якщо продовжити нинішній "реформаторський тренд", економіка буде дедалі
погіршуватись. А МВФ повинен отримати гарантії, що такий кредит буде
повернуто, тобто, що в бюджеті буде достатньо дохідної частини для
обслуговування боргу. Тим паче, що Україна просить зараз близько 900%
від своєї квоти, а це дуже багато - звичайний розмір траншу не повинен
перевищувати 200-300%. Відповідно, у МВФ є стійке переконання, що гроші
свої він уже не побачить.
Треба сказати, що МВФ - організація
достатньо "притомна", тобто адекватна до реальності. Її можна
переконати, тільки треба покласти перед нею достатньо реалістичний план
реформ. План, який подав Яценюк в 2014-му, був завідомо нереалістичний,
але йому дали аванс - адже країна щойно вийшла з тенет тиранії. Але
після того, як економіка полетіла вниз штопором, а добробут населення
різко впав - всі аванси скінчились. І річ тут не в кризовій економіці.
Існує
прецедент, коли Україні в значно гірших умовах був виділений кредит.
Цього домігся уряд Ю.Тимошенко в 2008 році, коли на Україну впливали не
лише внутрішні чинники, а й світова фінансова криза. Вона
продемонструвала МВФ не тільки здатність адекватно ставити цілі і
планувати реформи, а й збільшувати прибуток. При цьому добробут
населення не знизився, а якби не було обвалу гривні, яка рухнула через
непрозорі рефінанси (нагадаю, НБУ в 2008 р. контролювався Ющенком), то і
збільшився би.
І цей прецедент не унікальний. До Тимошенко те
саме зробив Каха Бендукідзе. Альона Шкрум, яка вивчала досвід Грузії
стосовно співпраці з МВФ, якось в прямому ефірі згадала - був момент,
коли МВФ взагалі відмовився працювати з грузинським урядом. Через те, що
запропонований Бендукідзе план йшов врозріз із рекомендаціями
експертів. Але Бендукідзе вже за півроку продемонстрував результат - у
вигляді росту економіки - і місія МВФ повернулась в Грузію.
Однак
у обох цих випадках головна стратагема полягала не у власне отриманні
кредиту, а в оздоровленні економіки і підвищення добробуту основного
резерву її зростання - людей.
Це те, чого не можуть зрозуміти
нинішні очільники держави. Тому й не розуміють - як це так, наче все
правильно зробили, а кредиту не дають. І не дадуть, поки вони не
навчаться правильно ставити мету держави... ну, або не будуть замінені
кращими, які здатні провести реальні реформи.
Так це працює в нормальних країнах.
Но от Андрея Некрасова, снявшего в свое время убийственные для кремлевской банды фильмы «Недоверие», «Бунт. Дело Литвиненко» (о причастности ФСБ к взрывам домов и теракту «Норд-Оста»), «Уроки русского» (о войне России против Грузии), честно признаюсь — никак не ожидал. Моей первой реакцией было — может, однофамилец? Нет, увы. Тот самый.
Впрочем, некий «маячок» у меня все же был — о Некрасове весьма нелестно, именно как о человеке непорядочном, отзывался Александр Шатравка, советский диссидент, отсидевший в свое время несколько лет в психушках за попытку бежать из СССР, которого я знаю лично (Некрасов хотел снимать фильм и о нем тоже, но в итоге они разругались). Но мне казалось, что тут скорее какое-то трагическое недопонимание, которое переросло в конфликт между двумя достойными людьми. Теперь вижу, что Шатравка был прав.
Несомненно — аргументы никогда не должны подменяться эмоциями, и на все утверждения Некрасова, что-де «дело Магнитского — фэйк», должны быть даны ответы предметно и по пунктам (так же, как, например, на утверждения отрицателей Холокоста), и я надеюсь, что это будет сделано. Я не эксперт по этому делу и сделать этого не могу, и я понимаю, что это делает мою позицию уязвимой, как всякое «не читал, но осуждаю». Но. Тем не менее, возьму на себя смелость утверждать, что человек, утверждающий, что теперь ему стыдно перед фигурантами «списка Магнитского», которых он раньше называл негодяями (а теперь якобы убедился в их кристалльной честности) — прав быть не может. Как не может быть прав тот, кто утверждает, что работницы борделя — невинные девушки, и для того, чтобы констатировать, что это ложь, не обязательно проводить гинекологическую экспертизу. Того факта, что они работают в борделе и обслуживают клиентов (причем делают это безусловно по своей воле, и начальство ими определенно довольно), вполне достаточно. И тот, кто бросился защищать их «девичью честь», не может быть настолько глуп (особенно в свете всех предыдуших его расследований), чтобы этого не понимать.
Что ж — очередной весомый аргумент в пользу тезиса (некогда даже мне казавшегося перебором), что хороших русских не бывает. Не меньшинство, не жалкие проценты, а не бывает вообще. (Подчеркну, что, поскольку я не нацист, русскость для меня определяется не по крови, а по культуре и ментальности, поэтому, например, Гафт, Норштейн, Кобзон — тоже русские, а вот Невзоров — практически уникальный пример человека, который сам себя за волосы вытянул из самой глубины болота русского нацизма и из русских выписался — нет.) И единственный способ для порядочного человека, которого угораздило родиться в этой стране и среди этого поголовья, которое даже нельзя назвать народом, остаться порядочным — это перестать быть русским, выкорчевать из себя все русское окончательно и бесповоротно, без каких-либо сожалений и надежд на «другую Россию» в светлом будущем. Как сделал я, как сделал Невзоров (хотя он, по-моему — все еще не до конца, все еще сохраняя некое сочувствие к тем, кто такового безусловно не достоин.) Из всякого же, кто отказывается это сделать, рано или поздно, как морда оборотня в полнолуние, вылезет все то же омерзительное ватное мурло, провоет «крымнаш!» и высунет длинный язык, силясь дотянуться до задницы верховного карлика.
Сам Сергій Краснокутський стверджує, що усе майно заробив чесно, працюючи ще з 12 років.
Заступник держслужби спецзв’язку та захисту інформації, генерал-лейтенант, екс-заступник міністра транспорту, доцент, кандидат юридичних наук, заслужений економіст України, держслужбовець 5 рангу, нагороджений знаком МВС "Іменна вогнепальна зброя" Сергій Краснокутський має саме такий список звань. Про це повідомляють Патріоти України із посиланням на сайт compromata.net
Усі ці звання має 32-річний молодий чоловік. На офіційному сайті держслужби зазначено, що Краснокутський закінчив Національний університет МВС, але, за деякими даними, освіту у генерала - 9 класів. Крім того, як повідомляється, чиновник користується ексклюзивним автомобілем який коштує близько 500 тисяч доларів. Як пояснив чиновник, він заробив ці гроші ще в дитинстві і юності.
- Відкриваю вам таємницю свого життя - я з 12 років працюю в бізнесі. Я народився в родині вчителів і з 12 років - ринки, будівництво гірничо-збагачувального комбінату. Потім я був засновником кількох фірм. Одну я продав - задекларував гроші, дві закриті. Все в рамках чинного законодавства. Фірми займалися чорним металом. Повірте мені, у мене совість чиста. Я ці гроші заробив чесно, - заявив Краснокутський в ефірі телеканалу.