«Авліта» – це та сама фірма, яка два роки тому опинилася в центрі гучного скандалу через намір побудувати у центрі міста термінал для перевалки кам’яного вугілля. Тоді проти цього виступили екологи та громада міста. Нинішні дії міської ради можуть свідчити лише про те, що від намірів перетворити «місто російської слави» на вантажний вугільний порт, в «Авліті» наразі ще не відмовилися.

Море вугілля

Обговорення ідеї створення Універсального перевантажного терміналу (УПК) для забезпечення  перевезення вугілля морем активно розгорнулося 2006 року, в часи другого прем’єрства Віктора Януковича. Саме тоді власником севастопольської стівідорської(така, що спеціалізується портовому ровантаженні) компанії «Авліта» став холдинг «Метінвест» – бізнес-група, що керує металургійними активами компанії «Систем кепітал менеджмент» бізнесмена Ріната Ахметова. Логіка Метінвесту була простою та зрозумілою – українських металургів не задовольняє донецьке вугілля. Компанія ДТЕК, що так само, як і Метінвест входить до бізнес-імперії пана Ахметова нині володіє 27 шахтами, які переважно видобувають енергетичне, а не коксівне вугілля. Енергетичним вугіллям можна добре опалювати котельні й ТЕЦ. Проте для вироблення коксу (збагаченого палива для виплавки чавуну) металургам потрібне саме вугілля коксівне. А донецьке коксівне вугілля добряче засмічене сіркою (до 1,5–3%), що, звісно, погіршує якість виробленого металу.

З метою забезпечити свої підприємства якісним коксівним вугіллям, холдинг  у травні 2009-го придбав американську компанію United Coal Company і почав завозити вугілля зі США (до того 4–5 млрд т вугілля холдинг мусив щорічно закуповувати у Росії). Одразу ж постала потреба у терміналі, де можна було б розвантажувати морські вугільні балкари, щоби доправляти вугілля до заводів залізницею.

З місцем для терміналу довго не мудрували. Порт Севастополя цілком влаштовував Метінвест. Наявні вантажні порти переважно були вже завалені роботою, тож розгорнути там додаткові потужності було би вкрай складно. Найближчий до Донбасу Маріупольський порт ще й замерзає взимку. На території Криму майже все узбережжя – курортні зони, крім бухти Севастополя – колишньої головної бази Чорноморського військового флоту РФ.

Проте не все сталося як гадалося. Проти будівництва вугільного терміналу виступила громада міста.

Балкер проти есмінця

За часів президентства Віктора Ющенка не без впливу Партії регіонів Севастополь перетворився на епіцентр мітингової активності. Севастопольці регулярно влаштовували акції протесту то проти «агресивної експансії НАТО», то проти «бандерівської загрози». Влітку 2008 року ПР у міськраді Севастополя мала найбільшу фракцію (45 депутатів) і вважала, що місто перебуває під її цілковитим контролем. Водночас громадські організації міста вже посмакували першими перемогами, стикнулися з млявістю української влади і вирішили, що регіонали їм – не указ. Інакше кажучи, регіональський чорт наскочив на севастопольського біса.

20 серпня 2008-го керівництво СК «Авліта» проводило громадські слухання з приводу будівництва УПК. Наприкінці заходу на територію бази увірвалися розбурені активісти севастопольських екологічних організацій і заявили, що відбувається фальсифікація слухань. Мовляв, у слуханнях участь брали виключно працівники «Авліти», значна частина яких були робочими з Донбасу, котрі працювали у Севастополі вахтовим методом.

Тим не менш, 18 березня 2009 року депутати Севастопольської міськради 38 голосами (більшість, звісно, ПР) ухвалили рішення про виділення СК «Авліта» 5 га землі для створення інфраструктури найпотужнішого в Україні вугільного терміналу. За кілька днів, 20 травня 2009-го адміністрація міста видала дозвіл на проведення будівельних робіт. У відповідь Севастополь замайорів пікетами та мітингами.

Доводи екологів були очікувані – вугільний термінал планували будувати практично в центрі міста на відстані 0,8 км від шпиталю МВС, 1,2 км від Графської пристані та 150 м від житлової забудови. Сусідами терміналу мали стати пам’ятники Кримської війни редут Ісакова і Паризька батарея, а також Свято-Нікольський храм та Братське кладовище. Зазначалося, зокрема, що зерновий термінал (також належить СК «Авліта»), який був у тому-таки районі, вже псує життя севастопольцям. Пил від зерна спричинює хронічні захворювання, а вібраційне та шумове навантаження перевищує встановлені норми.

Прибічники будівництва терміналу у відповідь заявляли що, по-перше, термінал створить додаткові 300 робочих місць, по-друге, будувати його мають на колишньому промисловому майданчику Севморзаводу у промисловій зоні міста. Самих екологів прихильники терміналу неодноразово звинувачували в упередженості. Тих самих екологів, мовляв, чомусь взагалі не цікавили факти зливу у воду паливно-мастильних речовин кораблями Чорноморського флоту Росії, що були у тій самій бухті.

Зрештою, у справі з’явилася ще й політична складова. Екологи постійно проводили свої акції спільно з організаціями відверто проросійського напряму – «Русской общиной Сєвастополя», комуністами, партією Наталії Вітренко, «кремлівськими» козачками тощо. До боротьби проти вугільного терміналу долучилися також політики (російські комуністи) та медіа сусідньої Росії. Останні видали в ефір взагалі сенсаційну новину – нібито вугільний термінал у Севастополі будують для того, щоби в разі конфлікту з Росією, перегородити російським кораблям вихід із бухти Севастополя суховантажними суднами. Прибічники будівництва пояснювали активність проросійських партій бажанням шантажувати Партію регіонів (мовляв, не дасте нам місць у місцевих радах – заблокуємо будівництво терміналу), а російську зацікавленість – тим, що в самій Росії саме заходилися заощаджувати на майні, яким користується ЧФ РФ. Проти цього вже через свої інтереси обурилося командування ЧФ.

Нарешті восени 2010-го, напередодні виборів у місцеві ради, голова Севастопольської міської державної адміністрації Валерій Сатаров заявив, що вугільний термінал у місті не зводитимуть. Мовляв, власники СК «Авліта» вирішили збудувати свій об’єкт у морському порту «Южний» неподалік Одеси.

Все буде КРИМбас

У вересні 2010 року компанія СМК об’єднала свої портові активи у холдинг «Портінвест», наголосивши, що головним проектом Портінвесту найближчим часом стане будівництво терміналу з перевалки вугілля, руди та інших насипних вантажів у порту «Южний». Ба більше. У травні 2011-го Антимонопольний комітет дозволив компанії Portinvest Limited (г. Нікосія, Кіпр), афільованій із холдингом «Портінвест» придбати частку в уставчому капіталі ТОВ «Морський термінал «Южний», що забезпечить перевищення у 50% голосів у вищому органі управляння товариством. Інакше кажучи, інвестиції в будівництво терміналу в «Южному» вже розпочалися.

Проте і від планів будівництва вугільного терміналу в Севастополі СК «Авліта» не відмовлялася, адже жодних офіційних заяв щодо цього вона не робила. «Керівництво «Авліти» не відповідає ані «так», ані «ні», посилаючись на те, що вся інформація розміщена на офіційному сайті. Але там я не бачила нічого з цього приводу. Одеські екологи теж наразі не чули про «сюрприз», що для них готують», – каже голова ради громадських екологічних організацій Севастополя Маргарита Литвиненко.

Водночас у зв’язку з черговим відведенням землі компанії «Авліта» виникають певні думки. Земля, відведена під зведення вугільного терміналу, ще й зараз перебуває в оренді компанії, однак не використовується. Холдинг «Портінвест» володіє лише двома активами, СК «Авліта» і ПАТ «Морський індустріальний комплекс» мають севастопольську прописку. А тут ще й чинний керівник адміністрації Севастополя Володимир Яцуба у листопаді 2011-го почав всіляко вихваляти ідею будівництва вугільного терміналу. «Якби вугільний термінал був побудований у Севастополі, на 100 років місто було б забезпечене теплом і найдешевшим вугіллям», – заявив севастопольський голова.

Севастопольські екологи наразі мовчать. Якою буде їхня реакція, якщо в місті таки заходяться будувати вугільний термінал, нині сказати важко. Після останніх виборів до Севастопольської міської ради абсолютну більшість там здобула Партія регіонів – 46 місць. За два роки хазяйнування в країні ПР Крим дедалі більше нагадує КРИМбас. Колишня самостійність місцевих організацій ПР нині придушена. Піти проти волі Києва вони навряд чи зважаться. Тож, якщо міська рада Севастополя раптом зажадає перетворення «порту російської слави» на місто українських вуглярів, голосу екологів, найімовірніше, ніхто не почує.

Дмитро Калинчук

ТУТ

Королівство Греція було втягнуте лише у завершальний етап Першої світової війни. Попри це, перспективи розподілу багатого спадку Четвертного союзу швидко гіперболізували зовнішньополітичні амбіції Еллади. Але на українське Причорномор’я греків привела насамперед не ностальгія за колишніми багатими колоніями чи захист залишків незначної своєї громади причорноморських міст, а знову ж таки союзні зобов’язання з Антантою. Ще 23 грудня 1917 року в Парижі було підписано таємний договір про зони відповідальності на теренах Російської імперії, відповідно до якого Франція мала відповідати за землі, що пролягали на захід від лінії Стамбул – Керч – Ростов-на-Дону – Курськ, тобто Україну з Кримом та Молдавією. Ці домовленості були деталізовані на конференції в Яссах, що відбулася 16–20 листопада 1918 року. Серед інших рішень в меморандумі йшлося про потребу заміни німецьких військ в Україні на сили Антанти з метою збереження стабільності в країні.

Якраз греки і мали стати однією з тих сил, на плечі яких мало лягти це нелегке завдання. Щодо того, чи прагнула Еллада цього сама, варто згадати спомини українського дипломата Ф. Матушевського, який 1919 року саме перебував у Греції. «Щодалі незадоволення проти Антанти, особливо Франції, зростає серед них, – описує свої враження дипломат. – На Грецію напосілися. Боязливий цей народ». За цих умов відмовити союзникам у спільній акції у Причорномор’ї греки не мали змоги. Кити Антанти, Англія та Франція, вирішили долучити до своєї нової геополітичної місії – інтервенції на українські землі – якомога більше учасників. Причина цьому була вкрай простою – виснажені тривалою війною англійці та французи не бажали брати участі у будь-яких нових військових діях, як згодом з’ясується, навіть не цураючись бунту (на дії на теренах колишньої Російської імперії не вдавалося схилити навіть тубільні війська).

Зі священиками проти більшовизму

26 листопада 1918 року на рейді Одеси з’явився перший англійський міноносець, а двома днями раніше на рейді Севастополя з’явилися 22 французькі, грецькі, англійські та італійські кораблі. У Севастополі, який став у листопаді 1918-го року головною базою союзників серед інших військ, висадилися 2 тис. грецьких вояків. Це були перші сили королівства, які ступили на землі Північного Причорномор’я. Відповідно до планів інтервенції на Півдні України мав опинитися один із трьох корпусів грецької армії. В Криму розпочалася повна заміна німецьких військових гарнізонів на антантівські, так само Антанті було передано і залишки Чорноморського флоту. Грецький уряд, готуючись до боротьби з більшовизмом, навіть розглядав можливість відправки доПричорномор’я, крім військ, також трьох єпископів, чотирьох архімандритів і сорок священиків з кліром обраних людей, які б володіли російською мовою з метою духовного та пропагандистського впливу на населення.

Загалом у Таврії, на Одещині та в Криму діяв 1-й експедиційний грецький корпус генерала Нідера Константіноса у складі двох піхотних дивізій: 2-ї (командуючий генерал Влакопулос) та 13-ї (командуючий генерал Манетас) зі штабами в Одесі. Якщо 2-га дивізія мала розгортатися в Одесі та довколишніх портах, то сили 13-ї опинилися в Криму. Загальна чисельність греків у Північному Причорномор’ї сягала 30 тис. вояків.

Просування суходолом відбувалося поступово. Лише тоді, коли на території Криму зосередилося 22 тис. військ Антанти, 3 тис. греків рушили до Перекопу. Союзне командування робило спроби розібратися у складній мішанині місцевих політичних угруповань, при цьому намагаючись не допустити одноосібного зміцнення якогось із них. Водночас представники Антанти не приховували й негативного ставлення до більшовиків та навпаки позитивного до прихильників ідеї неподільності колишньої Російської імперії, звісно, з власних інтересів.

Але, крім більшовиків, у греків та Антанти виявився ще один серйозний супротивник – українська повстанська стихія, котра, крім соціальних більшовицьких, часто озброювалася на додачу лозунгами з новітнього симбіозу анархо-козацьких гасел і традицій. Готуючись до боротьби з більшовизмом, антантівцям судилося опинитися у конфліктній ситуації із харизматичними українськими революційними отаманами. Сподіваючись на допомогу країн Антанти, Петлюра від імені Директорії віддав розпорядження в грудні 1918 року залишити Одесу, хоч командувач військ Директорії Іван Луценко ще тоді пропонував просто скинути союзників у море. А от звільнити Миколаїв та Херсон отаман Матвій Григор’єв не поспішав. 25 січня 1919 року грецькі, а також французькі та англійські сили висадилися в Миколаєві, 29–30 січня відбулася висадка в Херсоні. У портах розпочалися вуличні бої між революційними силами та інтервентами. Греки разом із союзниками просунулися на 100–150 км вглиб українських земель, утримуючи фронт по лінії Тирасполь – Бірзула – Вознесенськ, вибивши на сході повсталих з Миколаєва, Колосівки та Херсона.

До лютого 1919-го військові сили Антанти в Одесі сягали 12 тис. багнетів. Також очікували, що до Одеси прибуде ще до 40 тис. грецьких вояків. Але одна дивізія 1-го грецького корпусу загубилася десь у Греції, так і не діставшись до України. На початку лютого 2 тис. грецьких вояків і французи висадилися в Херсоні, де вже й без того перебували 500 вояків Антанти. У Миколаєві кількість французьких зуавів (легкої піхоти) і грецьких військ досягла 3 тис. багнетів. На всіх залізничних станціях від Одеси до Херсона союзники розміщувалися дрібними загонами по 30–40 вояків. На значних станціях, таких, як Колосівка, Роздільна, Березівка, гарнізони Антанти нараховували по 400–500 бійців. Більшовики надто переймалися тим, що греки погано йшли на контакт із місцевими мешканцями і відповідно не дуже піддавалися революційній агітації. Отже, греки разом із союзниками опинялися в причорноморському степу, контролюючи лише населені пункти незначної приморської смуги проти активного, революційно налаштованого ворога, при цьому не маючи підтримки населення. На відміну від французів та інших військ греки поводилися найбільш відособлено, остерігаючись революційних настроїв та ворожого ставлення місцевого населення.

Союз Григор’єва з Тютюнником

Це був лише початок бойових дій греків в Україні. Заволодіти симпатіями місцевого селянства та портових робітників антантівці були не в змозі. Вилучення продовольства у селян Одеського повіту спричинили в лютому 1919 року повстання селян Наддністрянщини. Це стало серйозним ударом для фронту інтервентів і засвідчило нездатність їхніх військ боротися з українськими повстанцями.

Але фактично наступ червоних військ на позиції греків та інших військ Антанти залежав від успіху перемовин більшовиків із Григор’євим. На півночі загрозу для них становили війська УНР, які наближалися до Києва. Розірвавши відносини з Директорією, Григор’єв переформував свої сили в Першу бригаду 1-ї Задніпровської дивізії Українського фронту більшовиків, кинувши всі сили українських повстанців проти Антанти. В лютому 1919-го до нього прибув колишній організатор вільного козацтва Юрій Тютюнник. Він, будучи боротьбистом, був направлений на південь для посилення впливу червоних над недавнім ворогом – загонами українських повстанців відомого отамана. Тютюнник взявся за штабну роботу в бригаді, в яку Григор’єв не втручався, не заважаючи новому помічнику. Сам Тютюнник у біографії згодом напише, що наступати на десант Антанти було його мрією, втілювати яку він і почав наприкінці лютого 1919-го.

27 лютого Григор’єв, почавши загальний наступ на Херсон, відбив Вознесенськ. Частинам Антанти довелося створювати чималий фронт уздовж залізниці Миколаїв – Херсон. Проти сил Антанти Григор’єв міг виставити лише близько 6 тис. погано озброєних селян – повстанців з вісьмома гарматами. Проте сталося неймовірне. Частини Антанти, покинуті в зимовому херсонському степу, не змогли стримати мінімального натиску селянських загонів.

З 3 березня 1919 року Григор’єв починає облогу Херсона, щодня ведучи обстріл міста з гармат. Того самого дня отаман мав пряму телефонну розмову з грецьким комендантом: «Якого чорта ви, греки, прийшли на Україну», – та намагався схилити його до здачі міста. На запитання, чи будуть вони битися, греки відповіли, що самі нікого не зачіпатимуть, але коли їх хтось зачепить, то битимуться по-грецьки. Отже, зіткнення між українськими повстанцями та грецькими частинами стало неминучим. Наказ григор’євським військам на штурм міста був підписаний Юрком Тютюнником, який взяв на себе всю відповідальність про наслідки операції. В цей час по позиціях повстанців вела вогонь артилерія ескадри Антанти. В місті перебували 3 тис. греків та 2 тис. французьких вояків. Після п’яти днів наполегливих боїв 8 березня григор’євці пробилися до міста, витіснивши греків у порт. На вулицях відбувалися завзяті штикові бої з грецькими військами. Боротьба точилася мало не за кожний дім. Проте 10 березня місто було взяте. Після падіння Херсона Григор’єв здобув величезні трофеї.

В боях за Херсон стійкий опір чинили лише греки, тоді як французи та німці опиралися посередньо. Грецькі війська втратили понад 300 солдатів і офіцерів убитими і полоненими (кожного восьмого солдата), причому більшість бранців розстріляли повстанці, хоча грецькі вояки здалися на ласку переможця. Загони грецької піхоти, які обороняли Херсон, підтримувалися гірською артилерією на мулах, не пристосованою до зимових боїв у місті. Попри поразку своїх військ, грецький полковник назвав полеглих «спартанцями», а битву за Херсон – «новими Фермопілами».

Сусідній Миколаїв від наступу повстанців також обороняли греки та німецькі частини. Кількість грецьких військ, які перекидали із заходу, незабаром досягла 7 тис. Відповідно атаки на місто 5–7 березня були успішно відбиті союзниками з великими втратами для повстанців. Спочатку антантівці вірили, що зможуть відстояти Миколаїв. Проте французьке командування, не зважаючи на цю перемогу, зовсім невиправдано вивело з нього війська. 12 березня місто було здане повстанцям Григор’єва без бою. Отже, Одеса залишалася єдиним центром союзницької присутності на Півдні України, не враховуючи Крим. Варто наголосити, що грекам, як і їхнім антантівським спільникам, доводилося протистояти саме повстанським відділам в повному значенні слова. Дисципліна у військах Григор’єва підтримувалася виключно його особистим авторитетом, відчувався брак командного складу, командири називали свої відділи чи то батальйон, чи то рота, чи навіть дивізія, незважаючи на реальну кількість бійців, гвинтівки в повсталих були шести різних систем, але людські резерви були необмеженими.

Останній оплот Одеса

Вирішальний вплив на успіхи грецьких та інших військ на Півдні України мали початок Паризької мирної конференції, на якій було ухвалено загальне рішення країн Антанти евакуювати війська з Одеси, а також зміна уряду Франції, який виступив проти продовження інтервенції. Втім, боротьба тривала. Вже 15 березня григор’євці здійснюють наскок на станцію Роздільна, що за годину руху від Одеси.

Крім того 16–17 березня 1919 року відбулися перші серйозні бої на станції «Березівка». Григор’євці, обійшовши з флангів союзницький сектор оборони, змусили інтервентів відступити. Таким чином, союзники залишили найважливішу вузлову станцію на залізничній колії з Миколаєва до Одеси за 53 км від міста. Не маючи сил стримувати дедалі сильніший тиск повстанців, союзники намагалися об’єднати в боротьбі проти більшовиків якомога більше сил від білогвардійців, яких відправили на передову, до Директорії, з якою велися переговори. Грецькі війська чисельністю в тисячу багнетів продовжували прикривати тили союзницької позиції вздовж залізниці Миколаїв – Одеса.

14 березня 1919-го було оголошено, що Одесу обступили облогою, а французький генерал д’Ансельм узяв на себе всю повноту влади в одеському регіоні. Грецькі війська були розташовані в районі стратегічної станції Сербка на північний схід від міста та низці довколишніх сіл: Поповці, Коблевому, хуторі Іжицькому, Мар’ївці, Корсунці та Буялиці. Але доля Одеси внаслідок тиску повстанців з півночі мала вирішитися саме на станції «Сербка». У боях за неї, що точилися 25–31 березня, було вбито і важко поранено до 600 бійців союзницьких військ, серед яких переважно французи та греки. Хоча втрати повстанців також були серйозними і війська потребували відпочинку, але втрата Сербки відкривала залізничний шлях на Одесу.

У цей час у Криму французькі, англійські і грецькі війська використовували лише для підтримки порядку, патрулювання, охорони військових об’єктів. Кілька тисяч грецьких військ командування спробувало перекинути під Перекоп напередодні його штурму червоними військами. Грецький міноносець «Пантера» діяв біля Перекопа і Хордів, підтримуючи свої війська обстрілом скупчень більшовицьких сил. За свідченнями командуючого Українським фронтом більшовиків Володимира Антонова-Овсієнка, до одеського угруповання союзників в цей час все ще входило майже 15 тис. грецьких солдатів та численні союзники. Тож Антанта володіла в місті великою силою, здатною зупинити будь-яких повстанців. Але перебіг подій визначався насамперед не на збройному, а на дипломатичному фронті. Відповідно до рішень, ухвалених у Парижі, а також, зважаючи на невтішну перспективу подальшої оборони міста, брак харчів та відсутність підтримки населення, 2 квітня 1919 року генерал д’Ансельм оголосив про евакуацію сил Антанти з Одеси протягом 48 годин. 5 квітня 1919-го французьке командування передало владу, а наступного дня до міста тріумфально увійшли війська повстанців, комендантом якого було призначено Юрка Тютюнника. Останнього за організацію операції з вигнання військ Антанти було нагороджено орденом Червоного прапора.

Однак, штурмуючи велике місто, прикрите артилерією союзного флоту, повстанці не мали шансів. Але союзницьке командування розуміло, що за умов подальшого зволікання прогодувати війська в мільйонному місті буде неможливо. Та найголовнішим було й те, що досвідчені ветерани фронтів Першої світової без належної мотивації та відірвані від рідних теренів виявилися безпорадними перед українським революційним селянством та його стихійним і погано дисциплінованим проводом.

У Криму грецькі загони також показали себе неспроможними тримати оборону. Після прориву більшовиків грецькі полки були відведені від Перекопа до Севастополя. Вже 9 квітня 1919-го в Севастополі почалася загальна евакуація з Криму союзників і цивільних осіб, зокрема, і залишків грецьких військ. Війська Антанти в боях з частинами Червоної армії, григор’євцями та іншими повстанцями втратили убитими близько 3 тис. осіб, а греки, зокрема, понад 1 тис.

Грецька одіссея до українського Причорномор’я виявилася нетривалою – трохи більше чотирьох місяців та без будь-яких вагомих дивідендів. Єдиним зиском для Греції від чорноморської авантюри стали незначні майнові захоплення по південноукраїнських портах, однак і в них греки брали участь лише за залишковим принципом. Приміром, при розподілі решток Чорноморського флоту грекамдістався всього лише один корабель. Загалом можна констатувати, що локальний характер розташування військових сил Антанти, їхня відносна нечисельність та пасивна військова поведінка визначили неможливість досягнення початкової поставленої мети – суттєво вплинути на політичні процеси в українських землях.

Андрій Кукурудза

УТ

У червні 1917 року ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зібрав депутатів від 1 млн 390 тис. вояків-українців, що перебували в російській армії. А вже у лютому 1918-го Центральна Рада практично не мала військ. Семи тисячам червоних бійців командарма Муравйова під Києвом протистояла збірна команда з різних загонів чисельністю трохи більше ніж 2 тис. осіб

Найбільшим із тих загонів (400 осіб) були Київські вільні козаки (цивільні добровольці). Командував обороною отаман Київського вільного козацтва інженер Михайло Ковенко – цивільна людина. Чому так сталося? Відповідь на це запитання дає ознайомлення з долею найчисельнішої й боєздатної частини УНР того періоду – 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

Генерали-українізатори

У середині липня 1917 року командувач 8-ї російської армії і майбутній Верховний Головнокомандувач російської армії генерал від інфантерії Лавр Корнілов наказав командувачу 34-го армійського корпусу і майбутньому гетьманові Української Держави генерал-лейтенанту Павлу Скоропадському українізувати підлеглий йому корпус. Генерал Скоропадський у відповідь зазначив, що українізацію корпусу він вважає зайвою, навівши низку аргументів. Проте командувач армії його побоювань не поділив. «Ви українізуєте свої дивізії, я вам поверну 56-ту і у вас буде дивовижний корпус», – запевнив командувач армії.

Така дивна ситуація, коли генерал-росіянин наказує генералові-українцеві українізувати його війська, а той опирається, склалася невипадково. Кожен із генералів керувався своїми мотивами. Генерал Корнілов на той час уже стикнувся зі стихійною українізацією окремих частин російської армії і знав украй цікаву обставину – українізовані частини виявлялися напрочуд стійкими до більшовицької пропаганди. «Українці як у 70-й дивізії, так і в частинах 21-го корпусу (майже цілком українізованого) різко вирізнялися серед інших товаришів своїми розумом і врівноваженістю та трималися осторонь, не піддаючись більшовизму», – свідчив командувач 37-го армійського корпусу генерал Будберг.

Проте з дзвіниці генерал-лейтенанта Скоропадського, українця і нащадка давнього гетьманського роду, ситуація виглядала дещо інакше. По-перше, він бачив, що головними провідниками українського руху були соціалістичні партії з Центральної Ради, ідеологія яких сіяла лише анархію та хаос. Генерал аж ніяк не хотів, щоби під вивіскою українізації в його корпусі закріпилися б соціалістичні агітатори, які швидко б підірвали дисципліну, що, у свою чергу, призвело б до невиправданих втрат на передовій. «Для мене важливо, якщо українізувати, то щоби це справді була українізація, тобто щоби до мене прийшли люди, просякнуті ідеєю українства, щоби були хорошими бійцями, а не якимось непотребом, як-то дезертирами тощо, які, прикриваючись всілякими вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника», – писав генерал Скоропадський в листі до генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту генерала Раттеля.

А підстави не довіряти Центральній Раді у генерала Скоропадського були неабиякі. Інший сучасник тих подій, командувач 6-го армійського корпусу і майбутній Військовий міністр УНР генерал Олександр Греков своє відвідування Генерального Секретаріату з військових справ Центральної Ради описав так: «Генерал Бобровський… якоюсь мірою, але вкрай обережно, схарактеризував мені первинний хаос, що панував у Секретаріаті. Виявляється, тут кожен діяв на свою голову без будь-якої правильної організації роботи, підлеглості та звітів… Петлюра… прийняв мене офіційно і холодно-шанобливо. В кімнаті були ще п’ять чи шість людей різного віку, які, не соромлячись присутності «отамана», курили і гучно спілкувалися між собою».

По-друге, і це теж було важливе, генерал Скоропадський чудово розумів, що захоплення генералів-росіян українством могло дуже швидко вщухнути. Звинувачення у сепаратизмі тоді посипалися б не лише на нього, а й на його підлеглих. І він не помилився. Вже за місяць командувача корпусу викликали до штабу Південно-Західного фронту, де генерали Марков і Денікін (майбутній лідер Добровольчої армії) вимагали від нього пояснень. Генерал Скоропадський згадував: «На моє щастя, я… наказав ад’ютантові вести з собою детальну справу українізації корпусу… Тому, коли Марков у присутності головнокомандувача Денікіна звертався до мене із питанням: «А на яких підставах ви це зробили?», я мовчки вказував на папірець, підшитий до моєї справи… Обидва ці генерали були вкрай незадоволені українізацією корпусу».

У вересні 1917 року, після провалу Корнілівського заколоту, Тимчасовий уряд скасував рішення про українізацію військових частин російської армії. Центральна Рада на це не відреагувала. А генерал Скоропадський продовжував українізацію корпусу вже на власний страх і ризик.

Український корпус

Не можна сказати, що українізація відбувалася гладко. 34-й армійський корпус – близько 30 тис. солдатів та офіцерів, мав у своєму складі три стрілецькі дивізії – 104-ту, 153-ту та 156-ту. 104-та дивізія була дивізією 3-ї черги – сформованою вже під час війни у зв’язку з потребами фронту. 153-та та 156-та дивізії були дивізіями 4-ї черги. «Дивізії 4-ї черги були мертвонародженими. Якби компанія 1917 року відбувалася за нормальних умов, вони все одне нічим себе не проявили б», – так схарактеризував їх історик Антон Керсновський. Такі характеристики говорять самі за себе. 34-й корпус не мав ані якогось якісного особового складу, ані давніх традицій, ані досвідчених командирів середньої ланки.

Власне, й управління 34-го армійського корпусу теж було сформоване під час війни. Те, що генерал Скоропадський після командування елітною 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією потрапив саме на такий корпус, можна пояснити якраз бажанням командування посилити не надто боєздатний корпус досвідченим командувачем. Корпус зіткнувся з тими самими проблемами, що й вся армія в той час: падіння дисципліни, спроби уникнути передової, мітинги у частинах тощо. Саме в таких умовах 25 липня 1917 року корпус генерала Скоропадського був відведений у Меджибіж, де розпочалася його українізація.

Усіх офіцерів було наказано передати у 41-й армійський корпус та замінити їх офіцерами-українцями. Павло Скоропадський підійшов до наказу творчо і відправив з корпусу всіх членів полкових комітетів – росіян. Командирів-росіян він передав не всіх, а лише бовдурів та впертих «єдинонеділимщиків».

Перші українські поповнення порадували командувача. «Було особливо приємно, що серед цих українців не було озлоблених, невдоволених, розпропагандованих осіб, всі дивилися весело і хотіли працювати. Запеклі націоналісти, та й годі», – читаємо в мемуарах майбутнього гетьмана. Проте невдовзі до корпусу стали надходити призовники, добряче розбурхані соціалістичною пропагандою. Спалахнули сутички між новоприбулими офіцерами-українцями (переважно молоденькими прапорщиками) та старожилами дивізій. Щоби усунути ці проблеми, в корпусі були створені офіцерські курси та посилені унтер-офіцерські школи. Молодим офіцерам давали поглиблені знання військової спеціальності, і недовіра між ними та дивізійними старожилами помалу стерлася.

Незабаром це дало чудові результати: «Якийсь агітатор встиг зібрати мітинг… але тут українське національне почуття взяло гору. Негайно поїхали і прапорщики, і солдати з усіх комітетів, казали відповідні промови, а коли не допомогло й це, то попросили послати військову силу, і мітинг був розігнаний». Ахіллесовою п’ятою корпусу було дуже погане постачання та брак досвідчених офіцерів середньої ланки – з інших частин їх просто не надсилали. Нестачу командирів командувач корпусу виправив особисто, поїхавши до Генерального Секретаріату і набравши всіх офіцерів-українців, згодних служити під його рукою. Постачання ж, яке мала забезпечувати Центральна Рада, так і лишилося жалюгідним.

На заваді червоним

7 листопада 1917 року у Києві дізналися про більшовицький переворот у Петрограді. Вже 10 листопада на вулицях Києва точилися бої між прибічниками червоних та Тимчасового уряду. Центральна Рада в таких умовах обрала нейтралітет – командувач Київського військового округу підполковник Віктор Павленко зібрав вірні Україні загони біля будинку, де засідала ЦР і надіслав сигнал українізованим частинам на фронт. 13 листопада, коли прибічники Лєніна та Кєрєнського уже виснажили одне одного, до Києва залізницею прибули полки імені Хмельницького, імені Полуботка, імені Грушевського та 413-й та 414-й полки 1-го Українського корпусу генерала Скоропадського. Такій військовій силі більшовики просто не мали що протиставити. Перемога Центральної Ради була тверда і переконлива.

Проте закріпити свою перемогу соціалісти з Центральної Ради не забажали. Більшовицькі комітети не зазнали жодних репресій – для соціалістів з ЦР вони були ідейними товаришами. Напівлегально вони існували в Києві аж до січня 1917 року. Тоді вони завдали удару в спину українським солдатам, що вже відбивали атаки червоних горлорізів Муравйова. А тим часом генерал Скоропадський опинився у вкрай непростій ситуації. З одного боку, його корпус лишався штатною частиною Російської армії і продовжував отримувати накази від її командування. З іншого – як Український корпус він мав узгоджувати свої дії з Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Командування армії вимагало відправити корпус на фронт. Генеральний секретар ЦР з військових справ Симон Петлюра офіційно жодних заперечень проти цього не висловлював. Власне, ніякої незалежності у той час Центральна Рада не вимагала, навіть ІІІ Універсал заявляв про автономію України у складі Росії.

Проте водночас посланці Петлюри приїздили в батальйони корпусу, поширювали соціалістичну пропаганду і закликали солдатів їхати не на фронт, а до Києва. Центральна Рада заходилася формувати з українізованих частин дві Сердюцькі дивізії. Поповнення для цих дивізій вона явно вирішила добути коштом корпусу Скоропадського. Тим часомв арміях Південно-Західного фронту утворилися більшовицькі Військово-революційні комітети. 4 грудня штаб 1-го Українського корпусу дізнався, що 2-й Гвардійський корпус (разагітований більшовиками на чолі з Євгенією Бош) залишив фронт і концентрувався біля Жмеринки, маючи метою наступати на Київ.

Рішення ухвалювати треба було негайно. І генерал Скоропадський, старий дисциплінований служака, на свій страх і ризик віддав наказ частинам корпусу зайняти оборону на шляху більшовицьких сил. Дві бригади 104-ї дивізії опанували залізниці Шепетівка – Старокостянтинів і Фастів – Бердичів. Полки 153-ї дивізії взяли під контроль Житомир, Смілу, Васильків та Вінницю. 156-та дивізія була виведена зі складу корпусу і перекинута на Лівобережжя.

18 грудня два ешелони Волинського полку були оточені бійцями Скоропадського. Роззброєні солдати-більшовики без розмов були загнані у потяги і відправлені до Росії. 27 грудня до Вінниці наблизилися передові полки 2-го Гвардійського корпусу. Їх спіткала така сама участь. Більшовики намагалися вступити з українськими солдатами у переговори, з метою потягти час та вплинути на українців пропагандою. Але ті категорично відкинули такі пропозиції. «Десятки потягів обеззброєних нами частин були відправлені у Великоросію. В переговори з ними не вступали. Я заборонив це робити, бо знав, чим зазвичай закінчувалися такі переговори», – згадував генерал Скоропадський.

Транспорт і зв’язок, що обслуговували полки корпусу, працювали ідеально. Залізничні комісари Центральної Ради виказували повне сприяння частинам Скоропадського і водночас часто-густо заганяли потяги більшовиків у тупики. Українці виказували дива свідомості. «Всі комітети затихли, вся пропаганда в перші часи теж припинилася. Частини жили у вагонах, навіть не у теплушках, оскільки Київ не давав нам печей, і, попри стужу, ніяких ремствувань не було». Наступ більшовиків було зупинено. Перший етап протистояння з більшовиками українці блискуче виграли.

Сумний фінал

Все, що сталося потім, неабияк дивує і наводить на питання, а чи справді Центральна Рада опиралася більшовикам? Логіка подій створює стійке враження, що інтернаціоналісти-соціалісти з ЦР насправді в союзі з більшовиками свідомо нищили загони українського війська, ладного битися за свою землю. «Частини в більшості випадків жили в огидних умовах, у сильну зимову хурделицю вони знаходилися у неопалюваних вагонах. Як я не клопотав, але абсолютно нічого не міг добитися від Києва. Мені це навіть здалося підозрілим: чи не бажає секретаріат, спостерігаючи за моїми успіхами, добитися того, аби в мене корпус в таких умовах почав бешкетувати?» – згадував Скоропадський. Генерал навіть не здогадувався, як він був близько до істини. «Якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм доводить. Ми до цього ніколи не допустимо», – так описував настрої в лавах Центральної Ради лідер партії хліборобів-демократів Сергій Шемет.

І таки не допускали. Більшовики вже зайняли Харків і Катеринослав, а голова Секретаріату Володимир Винниченко наголошував: «Формування сердюцьких полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну». 26 грудня був відправлений у відставку творець Сердюцьких дивізій, начальник Київського військового округу підполковник Павленко. На його місце було призначено штабс-капітана Шинкаря, який під час боїв за Київ просто зник з міста. У січні 1919-го він очолював вже більшовицький загін.

Командувати обороною Лівобережжя Центральною Радою було призначено фактично дезертира й авантюриста підполковника Юрія Капкана. За висловом його помічника прапорщика Чеботаріва, Капкан весь час боротьби з більшовиками не виходив з київських ресторанів. Певно, поцікавитися його минулим на думку не спало нікому. 31 грудня 1917 року у відставку було відправлено Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюру. Останній і сам чимало попсував життя офіцерам-українцям. Але він бодай розумів серйозність становища і намагався не заважати військовим виконувати їхні прямі обов’язки. Новий Генеральний секретар з військових справ економіст Микола Порш одразу «порадував» дозволом на відновлення в частинах солдатських рад, а також наказом про створення українського війська, згідно з яким вже наявні штатні частини армії підлягали демобілізації. Віднині солдати могли розбігатися по домівках на підставі указу Центральної Ради.

У таких умовах 156-та дивізія 1-го Українського корпусу, яка не мала надійного командування, розбіглася по домівках. Інші дві дивізії після місяця сидіння на морозі в неопалених вагонах без гарячої їжі та теплого обмундирування, теж протрималися недовго. Генерал Скоропадський намагався якось виправити ситуацію. 4 січня він особисто зустрівся з міністром Поршем, вимагаючи, щоби корпус забезпечили теплими речами, харчами, пальним та спорядженням. Центральна Рада мала все необхідне – київські склади ломилися від припасів. Проте корпус не отримав нічогісінько.

В цих умовах Павло Скоропадський подав у відставку, передавши командування корпусом генералу Якову Гандзюку – командувачу 104-ю дивізією. Але від штабу корпусу Павло Петрович нікуди не поїхав. У Білій Церкві, разом зі штабом перебувала і Генеральна рада Вільного козацтва, чиїм отаманом генерал Скоропадський був обраний ще в жовтні 1917-го. По суті, генерал намагався перетворити організацію Вільного козацтва на альтернативний Центральній Раді тил для своїх військ. Швидке просування більшовиків не дало змоги втілити ці плани.

Під час оборони Києва залишки Українського корпусу ще знаходилися біля Мотовилівки, але від Генерального Секретаріату вони не мали взагалі жодної інформації. Щоби з’ясувати, що коїться в Києві, командувач корпусом генерал Гандзюк, начальник штабу корпусу генерал Сафонов і начальник оперативного відділу штабу полковник Гаєвський поїхали до Києва і… потрапили до рук більшовиків. Генералів Гандзюка і Сафонова було розстріляно. Обезголовлений корпус не став чинити опору більшовикам і швидко саморозпустився.

Після відходу українців з Києва голова Генерального Секретаріату ЦР Володимир Винниченко покинув свою посаду та поїхав до Бердянська, вже зайнятого більшовиками (!). «Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи», – згадував Винниченко.

Не дивно, коли за два з половиною місяці селяни-хлібороби, вільні козаки та колишні офіцери й солдати 1-го Українського корпусу проголосили генерала Скоропадського гетьманом Української Держави, крім галицьких Січових Стрільців, на захист Центральної Ради не встала жодна організація.

Дмитро Калинчук

УТ

Розпочалися запитання міністру. О 16.32 запитання і відповіді на них завершилися, слово отримав голова Комітету з питань бюджету Валерій Баранов. Він доповів, що комітет "розглянув сьогодні доопрацьований урядом законопроект" та провів його "оперативне вивчення"; щось із пропозицій депутатів під час першого читання враховане, щось ні. О 16.37 цей виступ закінчився, почалися запитання до голови комітету, які загалом зайняли три хвилини. Далі бюджет емоційно обговорювали, а вже о 17.26 країна отримала головний фінансовий документ на наступний рік, за який проголосувало 250 депутатів. При цьому у залі пленарних засідань не було помітно ані прем’єра Азарова, ані членів Кабміну (за винятком хіба що міністра фінансів).

А 20 жовтня, коли проект Закону про держбюджет на 2012 рік розглядався у першому читанні, на це – на виступ голови Бюджетного комітету Баранова, на відповіді на запитання та бурхливу дискусію нардепами було витрачено аж 1 годину 52 хвилини.

Утім, у порівнянні з тим, що було торік, ми маємо наразі справжнє торжество демократії. Адже тоді – вперше за 20 років – бюджет був ухвалений узагалі без обговорення, без висновків бюджетного комітету, без розгляду внесених поправок. На все тоді пішло 27 хвилин. Зараз, як бачимо, сумарно таж три години з хвостиком. Отож за наступне двадцятиліття Верховна Рада України такими темпами, дивись, і повернеться до основних норм парламентаризму, обговорюючи головний фінансовий документ країни публічно, ґрунтовно та детально, а після того голосуючи за нього у разі потреби постатейно. Й обов’язково особисто, а не за формулою "сам-два" чи "сам-три", як робить це нинішня "партія влади".

Узагалі-то з перебігу бюджетного процесу у Раді в останні два роки можна було б познущатися значно дошкульніше, проте не забуваймо, що йдеться не про якусь диктатуру Тропічної Африки чи Близького Сходу, а про нашу країну, де навіть за часів автократа Кучми влада дотримувалася певних норм парламентаризму. Та що там: навіть у радянські часи, коли Верховна Рада УРСР збиралася двічі на рік на кілька днів, щоб проголосувати заздалегідь підготовлені закони, затвердження бюджету вимагало більшого часу. Ба більше: якщо в залі засідань ішлося лише про ритуальні доповіді та виступи, то бюджетна комісія цілком реально працювала під час верстання бюджету. Принаймні, у кращі часи радянської доби. Це автор знає не з чужих слів: його дід – Чалий Григорій Сергійович – у часи хрущовської відлиги з 1955 по 1959 рік був депутатом Верховної Ради УРСР і як фахівець із сільського господарства працював саме у бюджетній комісії. Ясна річ, справжньої публічності тоді не було і загальні напрями визначалися директивами ЦК, але й ті депутати, котрі зналися на справі, могли вплинути на щось реальне. Як бачимо, регрес очевидний – навіть у порівнянні з хрущовськими часами, бо ж сьогодні профільний комітет Ради перед затвердженням Закону про держбюджет має можливість тільки для "оперативного вивчення"проекту цього закону (простіше кажучи, для того, щоб уранці погортати папірці)...

А це означає, що Верховна Рада України за нинішнього режиму чи то вже повністю перетворилася, чи то завершує перетворення на такий державний інститут, який мовою політичної науки зветься "декоративний парламент". Що це таке і про що, власне, йдеться?

Історично парламент як владна інституція виникає для того, щоб виконувати певні функції, необхідні для ефективного розвитку держави. Головними із цих функцій – окреслених ще з часів британської Великої хартії вільностей та закріплених у Біллі про права і свободи є:

- здійснення законотворчості;

- розподіл державних фінансів;

- формування виконавчої влади чи участь у її формуванні;

- вирішення питань війни та миру й ратифікації міжнародних угод;

- контроль за виконавчою владою, в тому числі і в фінансових питаннях.

Парламент при цьому здійснює свою державно-політичну місію публічно, виступаючи – в особі депутатів – найвищим представницьким органом як усього народу загалом, так й окремих його груп. Не випадково від самих початків депутатська діяльність ґрунтувалася на свободі слова, на імунітеті від будь-яких видів переслідування за висловлені під час публічних дискусій у парламентських стінах судження і на можливості донести до колег і до широкого загалу свою позицію з тих чи інших питань.

При цьому – згідно із писаними і неписаними нормами парламентаризму – опозиція обов’язково має можливість вільно висловитися з усіх важливих питань, запропонувати свої варіанти їхнього розв’язку, ба більше: зазвичай саме на представників від опозиції парламенти покладають контроль за діями виконавчої влади у фінансовій сфері. І не з якихось там джентльменських міркувань, а з практичного розрахунку: такий контроль стимулює уряд до ефективної та прозорої діяльності, до вичищення корупціонерів із своїх лав, до звітності перед суспільством, отже – у разі грамотної роботи – підвищує шанси правлячої партії здобути народну підтримку на наступних виборах. Бо ж розвинений парламентаризм спирається не на "намальовані" різними "підрахуями" цифри, а на реальне громадянське волевиявлення.

Утім, звичайно, існували у ХХ столітті й існують донині у кількох десятках держав згадані вище декоративні парламенти. Вони покликані імітувати публічність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами, бо ж насправді всіма справами реально кермують зовсім інші інстанції: чи то керівництво тоталітарної партії (як сьогодні на Кубі чи у Північній Кореї), чи то повновладний диктатор (як у Білорусі), чи то монарх-самодержець, як-от в еміратах Перської затоки. Типовими зразками декоративних парламентів свого часу були Рейхстаг у націонал-соціалістичній Німеччини та Верховний Совєт у більшовицькій Росії; а у повоєнний час парламенти такого типу – навіть нерідко на формально багатопартійній основі – існували на просторах Євразії, від Східної Німеччини до Китаю.

Навіщо вони, ці декоративні парламенти (власне, муляжі парламентаризму) були (і залишаються) потрібні тоталітарним та деспотичним режимам? Очевидно, що справа в тому, що за майже тисячу років безперервного існування європейського парламентаризму (а ще ж були народні збори та сенати античних часів...) ідея народного представництва міцно ввійшла до тканини політичної культури далеко не тільки Старого Світу. Не випадково свого часу Сталін відмовився від ленінської концепції совєтів як замінника "буржуазного парламентаризму" й повернувся до класичної форми народного представництва (ясна річ, тільки форми, але ж...). І не випадково цього року серія революцій в арабських країнах ставила на меті передусім вільні вибори на багатопартійній основі до парламентів, які мали перестати бути тільки декораціями повновладдя тих чи інших кланів та диктаторів. Не випадковим є й те, що там, де революції не відбулися (як-от у Марокко) внаслідок вчасних поступок з боку правителів, вільні вибори до парламентів усе одно пройшли, й опозиція на рівних змагалася із тамтешніми "партіями влади". Ба, масові протести у Росії стали наслідком брутальної фальсифікації виборів до типового декоративного парламенту, яким в останні роки стала Державна Дума; потреба в існуванні реальної представницької влади вивела сотні тисяч росіян на вулиці і площі цієї начебто надійно приспаної Путіним країни.

А тим часом режим Януковича, не зважаючи на світові тенденції, вперто намагається перетворити Верховну Раду на подобу нацистського Рейхстагу чи більшовицького Совєту, зневажаючи засадничі норми парламентаризму і перетворюючи її на механізм "штампування" потрібних рішень. Правилами нині стала скорочена до нестями процедура, відсутність дійсної публічності, зосередження ключових комітетів у руках "тушкованої" більшості, щоденне порушення норм Конституції про особисте голосування. Тільки ж от надворі зовсім не доба Сталіна, Гітлера, Кім Ір Сена, Каддафі чи Чаушеску...

Сергій Грабовський 

УТ