Днями 76-та роковина масового розстрілу еліти УРСР.

Для влади цієї події не існує

3 листопада 1937 року. Урочище Сандармох, Карелія, СРСР. Уже кілька днів заступник начальника адміністративного-господарського управління НКВС Ленінградської області капітан держбезпеки Михайло Матвеєв особисто розстрілює в’язнів так званого першого соловецького етапу. Влада гучно святкує визволення Києва від фашизму і відновлює комуністичні порядки в школах, а річниця масового розстрілу комуністами української еліти залишається непоміченою.

Автор: Іван Шпинда

Засуджених вантажівками завозять до урочища, де вони роздягнені до білизни та зі вставленими в рот кляпами стають перед ямою, а капітан Матвеєв «быстро, точно и толково» (як потім напишуть про нього) здійснює вирок.

Серед 1116 в’язнів є і «украинская националистическая контрреволюция» – письменники, вчені, інтелігенція, колишні вояки армії УНР та інші. Більшість із цих людей були середнього віку.

А це значить, що їхнє життя почалося десь наприкінці XIX, на початку XX століття у зовсім іншому світі. У світі Fin de siècle («кінця віку») навіть представники середнього класу могли насолоджуватися матеріальним і культурним багатством модернізованої Європи, прогрес із шаленою швидкістю змінював умови людського існування, а відносна політична стабільність породжувала відчуття впевненості в майбутньому.

La Belle poque («прекрасна епоха») – так про цей період згадували після 1914 року. То був час, коли «люди ходили вальсуючи, обідали в «Caf Royal», купували картини імпресіоністів, жили в роскошах art novua, нового мистецтва». Звучить може занадто оптимістично, але з упевненістю можна сказати, що якщо б тим людям показати майбутнє Європи, то вони б розсміялися і відкинули ці дурниці, ніби страшний сон. Бо їм здавалось, що їхній світ житиме вічно.

Якщо говорити про події, які визначають рубежі історії, то Першій світовій війні належало б почесне місце. Сараєвський інцидент влітку 1914 року забрав життя не тільки Франца Фердинанда та його дружини, він завершив собою «велике 19 століття», він покінчив із Belle poque та розпочав собою «вік екстремізму».

Саме тоді, на початку серпня, британський міністр закордонних справ Едвард Грей нібито сказав, що тепер гасять ліхтарі по всій Європі і навряд чи вони доживуть, щоб побачити, як їх запалять знову. Понад чотири роки європейці завзято винищували один одного лише для того, щоб після двадцятирічної перерви розпочати ще кривавішу війну. Щодо Східної Європи, то ліхтарі тут запалили тільки у 1991 році, коли розпалася та держава, яку породила Велика війна.

Що відчували люди, яким довелося на власні очі побачити ті два світи?

Перші пореволюційні роки принесли Україні соціальні та культурні зміни. Більшовики, що планували спочатку повністю перебудувати суспільство на зовсім інших засадах, відмовилися від своїх планів. Війна, голод та національні рухи неросійських народів колишньої імперії Романових змусили владу йти на поступки. Утопія вмирала важко, зрештою, реальність виявилася сильнішою.

Фотографії розстріляних в урочищі Сандармох

Україні разом з іншими республіками новоствореного СРСР надано широкі національні права, запроваджений перед тим НЕП мав би відновити економічне життя. Як і всі великі соціальні катаклізми, революцію сприймали по-різному.

Хтось бачив у ній силу, яка покликана оновити світ, скептики із тривогою спостерігали.Багато хто емігрував, декого вислали силоміць, але в самій країні не бракувало оптимістів. «Не з негативним програмом руйнування того, що саме розкладається, йдемо ми торувати нові шляхи, а яко співці живої творчості пролетаріату, яко поети піонери в яскравий світ – комунізм» – так писали молоді Микола Хвильовий, Майк Йогансен та Володимир Сосюра у своєму Універсалі до робітництва та пролетарських митців України.

Василь Еллан-Блакитний, колишній семінарист, а тепер чудовий промовець та завзятий комуніст, писав вірші про «удари молота і серця», «бадьорі і гучні» марші, та щиро висловлював свій захват перед новим світом.

Проте поступово ентузіазм перших пореволюційних років зникав. Олександр Блок, автор поеми «Двенадцать», де проводирем революціонерів є сам Христос, 17 квітня 1921 року записав у своєму щоденнику: «Жизнь изменилась, вошь победила весь свет, и все теперь будет меняться в другую сторону, а не в ту, которой жили мы, которою любили мы".

Його рання смерть була символом загибелі надій і віри в революцію значної кількості російської інтелігенції. У той самий рік Микола Зеров, вчений та поет, у своєму сонеті «Чистий четвер» прямо написав про «підлі і скупі часи» і по суті передбачив долю всього свого покоління. Навіть палкий комуніст Хвильовий з часом поступово починає втрачати віру.

В новелі «Я. Романтика» (1924) він якнайкраще показав конфлікт між власними ідеалами та жорстоким фанатизмом революції, своїми памфлетами (1925 – 1928) він ще намагався змінити ситуацію хоча б у літературі, а в романі «Вальдшнепи» (1928) висловив своє розчарування в партії. Серед усіх прозаїків того часу найбільш відстороненим від політичної проблематики ймовірно був Валер’ян Підмогильний.

Там, де автор мимоволі торкався політичних тем, можна вловити лише іронічні натяки. Це стосувалося усього: як і дій влади, що нібито мали йти на користь молодій республіці (як українізація), так і виразних суперечностей радянського суспільства.

Подібно до Віктора Петрова, Підмогильний тікає в песимізм та філософування, а розчарування в розумові є однією із центральних тем його творів. В умовах радянських реалій 1920-х років письменник ставить перед собою набагато ширше питання: а чи є ціле життя побудованим за законами логіки (тоді сучасне життя, соціалістичне будівництво – вінець прогресу та еволюції), чи воно є ірраціональне та повністю непідвладне людині.

Підмогильний схиляється до думки, що розум є радше руйнівною та неадекватною силою. Людина не здатна управляти не те що буттям, вона не в силі панувати над власними вчинками та почуттями.

В останньому творі, незавершеній «Повісті без назви», Анатолій Пащенко, людина, яка переповнена ненавистю до всього раціонального і одержима комплексом самогубства, говорить: «А що ви разом із безліччю людей залишаєтесь навколішках перед розумом, мені ж байдуже. Бийте йому поклони, моліться! Це ж ви молитеся своїй власній гордості. І це природно. Ви вірили колись, що Єгова виведе вас в обітовану землю, а тепер вірите, що це зробить розум, – наслідки будуть ті самі. Сумні наслідки, бо ніякої обітованої землі немає. Є тільки та земля, до якої ви прикуті. Чорна й брудна. Я скажу більше: оскільки розум не співмірний з світом, він тільки здатен віддаляти від пізнання світу…»

Сталінський «великий перелом» 1929 року позначив собою початок загальної модернізації СРСР. Цей експеримент був настільки радикальний, що існує думка, ніби саме він був справжньою російською революцією, а не події 1917 року.

Поряд із централізованим плануванням, прискореною індустріалізацією, переозброєнням та колективізацією сільського господарства, модернізація передбачала розгортання ідеологічної війни та політичного терору.

Головний інструменти примусу – НКВС – на кінець 1930–х рр. розрісся так, що чисельність його працівників мало не дорівнювала кількості червоноармійців, а мережа концентраційних таборів ГУЛАГ була найбільшим роботодавцем у Європі.

У 1939 році в таборах перебувало до 10 % населення СРСР. Письменники та інтелігенція були чи не головним об’єктом репресій, бо «люди думки» вже за своєю суттю були ворогами радянської влади. Переслідування української культурної еліти відкрито почалося ще під час знаменитого процесу над Спілкою Визволення України в 1930 році.

Нова хвиля репресій почалася наприкінці 1934 року, після вбивства Сергія Кірова.Незалежно від політичних та мистецьких поглядів і симпатій майже усіх найвідоміших письменників Української РСР було репресовано.

Підмогильного заарештували в грудні 1934, Зерова – в квітні 1935. Невдовзі вони разом із багатьма іншими опинилися на Соловках.

Їх розстріляв капітан Матвеєв 3 листопада 1937 року. Серед жертв соловецького етапу також були Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Антін Крушельницький, Валер’ян Поліщук та інші.

*******

texty

Украина постепенно становится украинской


Фото:   Украина постепенно становится украинской

Движение на Восток. Поддержка украинских партий на Востоке и Юге Украины медленно, но неуклонно растет.  Следующие президентские и парламентские выборы принесут оппозиции победу а Херсонщине и в ряде районов Николаевской и Днепропетровской областей.

А в отдаленной перспективе политические силы, отстаивающие украинскую идентичность, имеют все шансы получить лидерство в Днепропетровской, Харьковской, Запорожской, Николаевской и Одесской областях. За последние 20 лет продвижения на Восток украинского взгляда на жизнь происходило волнообразно, но каждая волна приносила новых сторонников.

Мы привыкли к образу Украины, разделенной на 17 «оранжевых» и 10 «сине-красных» регионов, и это разделение воспринимается как нечто незыблемое. Более того, такое разделение обосновывается историческими различиями разных частей Украины. Однако, хотя исторические и ментальные объяснения разделения Украины на национально-демократическую и пророссийски-коммунистическую части вполне справедливые, это не значит, что границы этих частей - роковые и неыблемые. На самом деле, не так давно эти границы были совсем другими. И в будущем тоже могут меняться.

Вспомним, как границы «национально-демократической» и «советско-русской» Украины менялись от выборов до выборов.

Разделение первое: колхозное село и Донбасс против  демократического города и Галичины

1990 год. Выборы в Верховный Совет УССР.

В условиях первых относительно свободных выборов в Верховный Совет тогда еще советской республики было две линии противостояния - между демократическим городом и колхозным селом и между национально сознательным Западом и русифицированным Востоком.

По чисто мажоритарной избирательной системе наложение этих двух «линий фронта» дало следующую картину - в Совете сформировалось коммунистическое большинство (так называемая «группа 239», в которую на самом деле входило более 260 депутатов) и оппозиционная Народная Рада, куда вошли 112 депутатов от Демократического Блока. Это были представители Народного Руха, новых демократических партий или независимые кандидаты, которые выступали против коммунистической системы и стремились к независимости Украины.

Оппозиция получила все 24 округа во Львовской области и большинство округов в Тернопольской, Ивано-Франковской, Волынской и Ровенской областях, а также почти все округа в Киеве.

Во всех других областях победили выдвиженцы КПСС. Но при этом в крупных городах Центра, а частично и Юго-востока выиграли оппозиционеры, тогда как коммунисты имели успех в селах и небольших городах.

Чернигов, Сумы, Винница, Житомир, Кривой Рог, Светловодск, Желтые Воды и другие города избрали депутатов, вошедших в Народную Раду. Особенно необычно по сегодняшним меркам выглядели итоги выборов в Харькове, где представители оппозиции получили больше половины округов.

В целом же Харьковщина дала в Народную Раду 11 из 28 своих депутатов, то есть каждый десятый оппозиционер в ВС был избран именно в этой восточной области.

В Донбассе и Крыму, однако, коммунисты побеждали во всех типах округов.

Первые выборы Президента и референдум в подтверждение Акта независимости Украины в 1991 году, казалось бы, в корне изменили электоральную карту Украины.

За независимость проголосовали все без исключения области, причем даже на Донбассе поддержка превысила 80%, и только в населенном преимущественно этническими русскими Крыму показатель был ощутимо ниже - 54%.

Результаты голосования за независимость 1 декабря 1991 года

Результаты голосования за независимость 1 декабря 1991 года

На выборах Президента представитель коммунистического большинства Леонид Кравчук после запрета компартии в августе 1991 года остался без оппонентов слева, умело перехватил лозунги национал-демократов и одновременно заручился поддержкой админресурса, руководителей крупных предприятий и колхозов.

Поэтому неудивительно, что Кравчук получил абсолютную победу в 23 из 27 регионов Украины, получив одинаково высокую поддержку по обе стороны Днепра - от 52% на Волыни до более 75% в Луганской, Житомирской и Хмельницкой областях.

Лидер оппозиции, кандидат от Руха Вячеслав Чорновил победил лишь в трех галицких областях. В Черновицкой области Кравчук опередил Чорновола минимально и набрал меньше голосов, чем суммарно все кандидаты от демократической оппозиции.

Результаты голосования за Кравчука, 1991 год

Результаты голосования за Кравчука, 1991 год

Однако выборы в Верховную Раду 1994 года вновь воссоздали электоральную картину 1990 года, только в другом антураже. Бывшие представители КПСС теперь прорывались в Раду несколькими колоннами.

Наиболее заметными из них были группа бывшей партийной номенклатуры, которая после 1991 года стала внепартийной, восстановленная за полгода до выборов компартия во главе с Петром Симоненко и Социалистическая партия Александра Мороза. Эти группы снова победили в сельской местности, а на Юго-востоке - и в городах. Причем в четырех областях этого региона представители восстановленной компартии выиграли в большинстве округов.

Выборы в Верховную Раду 1994 года

Выборы в Верховную Раду 1994 года

Национал-демократы снова победили только в Галичине, Волыни и Киеве, а также крупных городах Центральной Украины. Но, в отличие от 1990 года, они потеряли Харьков и другие города Юго-Востока и получили лишь чуть более 100 мандатов.

Разноцветные выходцы из КПСС вновь сформировали большинство. Символично, что председателем Верховной Рады в 1994 году стал руководитель Соцпартии Александр Мороз, который в предыдущей Раде возглавлял коммунистическую «группу 239».

Разделение второе: «пророссийское» Левобережье против «государственнического» Правобережья

Президентские выборы 1994 года были, по сути, состязанием между двумя представителями бывшей коммунистической номенклатуры - Кучмой и Кравчуком.

Пророссийская риторика Кучмы оттолкнула от него стойкий национал-демократический электорат, остальные избиратели определялись в зависимости от того, что они не принимали больше - ненавистную коррумпированную власть, олицетворенную Кравчуком, или российскую угрозу, с которой ассоциировался Кучма.

Второй тур разделил Центральную Украину по Днепру - на Киевщине и Черкасщине победил Кравчук, а в соседних Черниговской и Полтавской областях - Кучма. Преимущество первого президента росло по мере продвижения на Запад и достигало 94% в Галичине, одновременно Кучму поддержали около 90% избирателей Крыма и Луганщины. Симпатии избирателей Кировоградщины разделились почти пополам, с минимальным преимуществом Кучмы.

Президентские выборы 1994 года, второй тур

Президентские выборы 1994 года, второй тур

Разделение третье: по Збручу

Выборы в Верховную Раду в 1998 году впервые проходили по смешанной пропорционально-мажоритарной системе, так что теперь избиратели голосовали уже за конкретные политические партии. Результаты снова в основном воспроизводили электоральную географию 1990 и 1994 годов, но поддержка коммунистических сил стала еще заметнее.

Выборы в Верховную Раду 1998 года

Выборы в Верховную Раду 1998 года

Коммунисты получили первое место не только на Юге, Востоке и в Центре, но и в Киеве, и на Буковине. Причем во многих областях занял второе место, а в Хмельницкой и Черкасской областях даже победил блок Социалистической и Крестьянской партий. То есть, те же коммунисты, только в профиль.

Чтобы понять масштабы коммунистического наступления на Запад, стоит отметить, что на Хмельнитчине социалистически-крестьянский блок и компартия получили по 21% (то есть 42% на двоих), тогда как национал-демократический Народный Рух, занявший третье место - только 8%

И хотя отдельные кандидаты от национал-демократов прорвались в Раду в Киеве и некоторых других округах Центра, в целом граница между коммунистической и национал-демократической Украиной пролегала в 1998 по Збручу, следуя советско-польской границе 1939 года. Эти выборы показали также, что выигрывать в отдельных областях могут и партии, которые имеют незначительное влияние в национальном масштабе, но много денег и поддержку местных элит. На Днепропетровщине выборы 1998 года выиграла партия Лазаренко «Громада», а на Закарпатье - СДПУ(о) Суркиса - Медведчука.

Высокая поддержка коммунистических сил в большинстве регионов Украины сохранилась и на выборах Президента 1999 года. За Петра Симоненко, Наталью Витренко и Александра Мороза в первом туре суммарно проголосовало более 44% избирателей, тогда как за действующего президента Кучму - 36%.

Выход Симоненко и Кучмы во второй тур заставил украинцев выбирать меньшее зло. Не желая коммунистического реванша, 56% проголосовали за Кучму. Однако для 38%, которые отдали голоса Симоненко, президент-коммунист оказался желанным или, как минимум, приемлемым вариантом. Причем наиболее прокоммунистическим оказался не Восток, а аграрный Центр Украины. В Винницкой и Полтавской областях Симоненко поддержали почти 60%.

Выборы Президента 1999 года. Наиболее коммунистическим оказался не Восток, а украиноязычные аграрные области

Выборы Президента 1999 года. Наиболее коммунистическим оказался не Восток, а украиноязычные аграрные области

Однако успех коммунистов свидетельствовал не столько о поддержке украинцами идей Ленина - Сталина, сколько о протестных настроениях в обществе. Отсутствие мощной национально-демократической оппозиции заставляло протестный электорат голосовать за любую силу, которая выглядела их глазах оппозиционной. Но как только в стране появилась реальная правоцентристская альтернатива, электоральная карта в корне изменилась.

Разделение четвертое: Запад и Центр против Юго-Востока

На парламентских выборах 2002 года провластный блок «За Единую Украину», сильной составляющей которого была Партия Регионов, занял лишь третье место, не дотянув и до 12%, и лидировал лишь в Донецкой области.

В остальных областях Юго-Востока, как обычно, победили коммунисты, получившие 20% по стране. Однако победителем в пропорциональной составляющей выборов стал Блок бывшего премьер-министра Виктора Ющенко «Наша Украина», который получил 24% голосов.

Именно Ющенко, который во время премьерства обеспечил выплату долгов государства по зарплатам и пенсиям, а после отставки объединил разрозненных национал-демократов в единый блок, впервые обеспечил им успех в Центральной Украине, и впервые национал-демократы набрали голосов избирателей больше, чем КПУ.

Выборы Президента 1999 года. Наиболее коммунистическим оказался не Восток, а украиноязычные аграрные области

Парламентские выборы 2002 года. Национал-демократы впервые победили в Центре

Пока еще в Центре Ющенко делил этот успех с Социалистической партией Мороза, которая сохранила в этом регионе очень высокий результат, а на Полтавщине даже лидерство. Однако жители украинских сел и маленьких городков преодолели важный психологический барьер.

Как оказалось, выбор существует не только между олигархической властью и коммунистами. Можно голосовать и за национал-демократическую альтернативу, и это голосование дает надежду на перемены. Именно в 2002 году, когда «Наша Украина» победила в 16 из 27 регионов, были заложены предпосылки к привычному сегодня электоральному разделению Украины.

Итоги президентских выборов 2004 года хорошо известны. Появление мощной национал-демократической оппозиции, популярной не только на Западе или в Киеве, но и во всей Центральной Украине, заставило власти мобилизовать все силы на поддержку своего кандидата, премьер-министра Виктора Януковича, что привело к маргинализации коммунистических сил.

Уже в первом туре Ющенко и Янукович получили почти по 40%, тогда как прокоммунистические Мороз, Симоненко и Витренко в сумме получили лишь 12%.

При этом большая часть их избирателей (особенно избирателей Мороза, сконцентрированных в Центральной Украине) во втором туре поддержали именно Ющенко, а не Януковича. Повторное голосование во втором туре зафиксировало однозначное доминирование «оранжевого» кандидата в Центре и на Западе Украины. Даже на Полтавщине и в Кировоградской области Ющенко получил почти 2/3 голосов, а на своей родине - Сумской - почти 80%, что было для этой северо-восточной области фантастическим результатом.

Президентские выборы 2004 года

Президентские выборы 2004 года

В десяти регионах Юга и Востока уверенно победил Янукович.

Причиной такого разделения справедливо называют и разницу в восприятии жителями разных регионов украинской национальной идеи, и уже упомянутую древнюю цивилизационную границу между Русью и Степью, Речью Посполитой и Диким Полем.

Однако в «сине-белом» поясе уже во 2004 году отчетливо выделилась преимущественно аграрная Херсонская область - единственный регион, где разрыв между кандидатами был небольшим. Янукович получил здесь 51%, а Ющенко - 43%, причем в некоторых городах и районах области Ющенко одержал победу.

На парламентских выборах 2006 года ситуация мало изменилась. Наибольшим изменением стало лидерство Блока Юлии Тимошенко внутри оранжевого лагеря. Именно БЮТ победил на этот раз не только в Центральной Украине, но и на Волыни, а «Наша Украина» сохранила наибольшую поддержку в Галичине и Закарпатье.

Однако суммарно БЮТ и НУ уверенно победили в тех же областях, которые поддержали Ющенко в 2004, а Партия регионов - в областях, которые поддержали Януковича. Правда, относительное большинство регионалам удалось получить также в 5 округах Центральной Украины (на севере и востоке «оранжевого» ареала).

Парламентские выборах 2006 года. По сравнению с 2004 годом ситуация мало изменилась

Парламентские выборах 2006 года. По сравнению с 2004 годом ситуация мало изменилась

Картина повторилась на внеочередных парламентских выборах 2007 года, с той лишь разницей, что БЮТ победил теперь уже и в Галичине, оттеснив своих союзников из блока НУНС на второй план всюду, кроме Закарпатья

Парламентские выборы 2007 года. Все без изменений

Парламентские выборы 2007 года. Все без изменений

Так же выглядела и карта президентских выборов 2010 года. Границы между территориями, которые поддержали Януковича, и теми, где избиратели предпочли Тимошенко, были такими же, как и  на прошлых парламентских и президентских выборах.

Президентские выборы 2010 года. Ситуация застыла.

Президентские выборы 2010 года. Ситуация застыла.

И хотя Янукович потерял по сравнению с 2004 годом почти полмиллиона сторонников, он победил, поскольку потери Тимошенко по сравнению с результатом Ющенко в 2004 году были значительно больше - почти 4 миллиона голосов.

Если обратить внимание на региональное измерение, то Янукович существенно сократил отставание от оппонентов в Кировоградской, Полтавской и Закарпатской областях, получив в каждом из этих регионов около 40%. Одновременно на Херсонщине преимущество регионалов стала значительно ощутимее, чем в предыдущие годы (60% Януковича против 34% Тимошенко).

2012 год: новые тенденции

Очень интересны результаты парламентских выборов 2012 года.

На первый взгляд, границы «оранжевых» и «бело-голубых» территорий почти такие же, как и на всех выборах за последние десять лет. Однако, различия есть, и их можно увидеть уже на карте лидеров гонки в разрезе районов и городов. Еще четче заметны изменения, если сравнить по каждой территории сумму голосов за «Батькивщину», УДАР и «Свободу» с суммой голосов за Партию регионов и КПУ.

Парламентские выборы 2012 года. Продвижение на восток возобновилось

Парламентские выборы 2012 года. Продвижение на восток возобновилось

Сделав это, мы обнаружим, что избирательные настроения различных территорий Украины выравниваются - "регионалы" сокращают отставание от нынешней оппозиции на Западе и в Центре Украины, а оппозиция сокращает отставание на Юге и Востоке.

Причем в целом у оппозиции это получается лучше, потому что суммарный отрыв «оранжевых» от «бело-голубых» вырос от парламентских выборов 2007 года на 1,7%.

Это выравнивание кое-где зашло так далеко, что регионалы совместно с коммунистами получили преимущество на значительной части Полесья и в отдельных районах Кировоградской, Полтавской областей и на Закарпатье, а оппозиция - в Херсоне, Никополе, Южноукраинске и нескольких районах Херсонщины.

И это только верхушка айсберга. Потому что во многих городах и районах, где оппозиция в 2012 году проиграла, ее отставание от коммунистов с регионалами было незначительным, а результат - вполне приличным.

«Батькивщина», УДАР и «Свобода» получили суммарно более 40% голосов в таких традиционно «бело-красных» городах как Днепропетровск, Днепродзержинск, Новомосковск, Первомайск, а в Харькове, Одессе, Запорожье и Кривом Роге получили по 37-39%.

Все больше склоняются на сторону оппозиции и некоторые сельские территории. Рубеж в 40% оппозиция преодолела в пресловутом Врадиевском и соседнем Кривоозерском районах Николаевщины, Савранском районе Одесской области, а также в большинстве (!) районов Херсонщины.

Как изменится электоральная карта Украины?

Если не принимать во внимание угрозу фальсификаций и выгодную для власти систему выборов, то время работает на оппозицию.

Во-первых, разница в показателях рождаемости и смертности постоянно увеличивает вес голосов Запада и Центра. Вследствие этого на выборах 2012 года поровну по одному дополнительному округа получили Киев, Киевская и Ивано-Франковская области и, соответственно, на три уменьшилось число округов на Донбассе.

Высокая смертность на Востоке приводит к уменьшению избирательных округов в регионе

Высокая смертность на Востоке приводит к уменьшению избирательных округов в регионе

Во-вторых, естественное уменьшение числа избирателей пожилого возраста и достижения 18-летия все большим количеством людей, рожденных в независимой Украине, уменьшает поддержку сил, которые нелояльно относятся к украинской государственности или национальной идентичности.

И, в-третьих, «улучшение» в исполнении власти отталкивает в объятия оппозиции все больше людей даже в регионах, которые воспринимаются как вотчина «бело-голубых».

И уже ближайшие президентские и парламентские выборы при правильной стратегии дают оппозиции победу над регионалами и коммунистами на Херсонщине и в ряде районов Николаевской и Днепропетровской областей.

А в отдаленной перспективе политические силы, отстаивающие украинскую идентичность и выступающие против коммунистической, советской идеологии, имеют все шансы получить лидерство в Днепропетровской, Харьковской, Запорожской, Николаевской и Одесской областях.

Территориями, где коммунисты и регионалы или близкие к ним политические силы будут доминировать еще долго, останутся только Донбасс и Крым. Хотя итоги последних выборов свидетельствуют, что и в этих регионах оппозиция имеет значительные резервы для наращивания влияния.

Тарас Шамайда, карты: Википедия; опубликовано в издании  texty.org.ua


Паски доведеться затягти. Чи всім?


У цьому контексті досить симптоматично виглядає заява В.Януковича, датована середою, 30 жовтня, про те, що тільки чверть соціальної допомоги сьогодні спрямовується за належною адресою — малозабезпеченим або незахищеним категоріям громадян. І хоча більшість пунктів ще мають бути проаналізовані, а перед остаточними рішеннями ще повинен відбутися їхній нелегкий розгляд і прийняття, важливий уже сам факт початку руху в цьому напрямі. Із уже прийнятих рішень — зміни в чинне законодавство, що готуються, які скасовують тарифні пільги для членів численних українських садових товариств.

Однак ліквідація пільг для населення та бізнесу навряд чи може бути адекватно сприйнята в суспільстві без, як мінімум, адекватних заходів з урізання видатків на утримання державного апарату. Схоже, Янукович і Ко це усвідомлюють, тому що в переліку запланованих заходівстабілізації держфінансів — урізання витрат на утримання держапарату майже на 19 млрд грн, що означатиме дуже жорстку економію практично для всіх відомств і по всій вертикалі.

Що ж до вимоги МВФ про забезпечення більшої курсової гнучкості, то й тут раніше непорушна позиція перших осіб держави готова до коригування. За інформацією DT.UA, Янукович дав добро на теж давно очікуване "прогресивною економічною громадськістю" розширення коридору коливань курсу гривні до долара — при цьому верхню його межу визначено на рівні 
8,5 грн за долар.

Факт розробки вищезгаданої програми підтвердив і МВФ, який випустив 31 жовтня за підсумками роботи своєї останньої місії в Києві спеціальний прес-реліз. У ньому серед іншого повідомляється, що уряд України розробляє "пакет пропозицій з економічної політики, спрямований на коригування зовнішньоекономічних дисбалансів та активізацію економічного зростання".

Відповідно до опублікованої заяви, "економіка України демонструє ознаки поліпшення, однак залишаються істотні виклики". У їхньому переліку: "обмежена гнучкість обмінного курсу, великий дефіцит бюджету та значні квазіфіскальні втрати в енергетичному секторі", що спричиняють "істотний дефіцит рахунку поточних операцій і постійну втрату валютних резервів". У фонді вважають, що "жорстка монетарна політика та адміністративні заходи на підтримку обмінного курсу, ймовірно, і надалі стримуватимуть інвестиції та гальмуватимуть економічне зростання". Окремо зазначається "потреба в значному зовнішньому фінансуванні", що є "однією із найбільш слабких ланок економіки України".

На думку місії МВФ, щоб ліквідувати слабкі ланки та відновити економічне зростання, необхідний комплекс всеосяжних реформ, що заслуговують на довіру. У цей комплекс "рекомендується" включити "заходи щодо забезпечення зростання гнучкості обмінного курсу, доповнені політикою зі зміцнення фінансового сектора, амбіційні зусилля з консолідації фіскальної ситуації, підвищення внутрішніх тарифів на енергоресурси, а також реалізацію комплексних структурних реформ, спрямованих на поліпшення бізнес-клімату та підтримку економічного зростання".

При цьому в документі окремо зазначається, що "місія підкреслює необхідність забезпечити істотний прогрес за всіма зазначеними напрямами економічної політики".

Чи вдасться офіційному Києву забезпечити необхідний "істотний прогрес за всіма напрямами" — звичайно, усе ще питання. Однак у разі реалізації перелічених вище намірів української влади справді створюється чудова база для знайдення компромісу в переговорах сторін про відновлення програми фінансування, які до непристойності затяглися. Тим паче, що в релізі МВФ заявлено й про намір "продовжити консультації, спрямовані на розробку досить амбіційного пакета заходів, покликаного впоратися з усіма викликами, які стоять перед Україною".

Крім того, як повідомило в четвер, 
31 жовтня, інформаційне агентство Reuters з посиланням на високопоставлені європейські джерела, Євросоюз зі свого боку також веде "розгорнуті дискусії" з МВФ із метою "знайти можливість підписати нову угоду stand-by про надання Україні фінансування у недалекому майбутньому". Робиться це на випадок, якщо економічний тиск із боку Росії посилиться. Як зазначає агентство, протистояння, що виникло на ґрунті зближення між Україною і Євросоюзом, перетворюється на "один із найчутливіших геополітичних 
моментів між Сходом і Заходом від часів холодної війни".

Названі аспекти трохи підвищують шанси на підписання угоди не лише з МВФ, а й у Вільнюсі. А заодно (напередодні самого непідходящого для цього року в Україні) і на реалізацію ряду непопулярних і складних, але необхідних для оздоровлення вітчизняних держфінансів і всієї економіки реформ. Усій країні доведеться заплатити в тому числі й для того, щоб Україна утрималася в статусі держави. От тільки, змушуючи громадян, бізнес і навіть головну власну опору — чиновницький апарат, затягувати паски, чи усвідомлюють перші особи, що всі ці заходи мають шанс виявитися успішними лише за умови одержання довіри в суспільстві? Але для цього доведеться, причому насправді, починати з себе. Адже якщо МВФ не бачить таких проблем, як конвертаційні майданчики, які пожирають не лише ПДВ, а й податок на прибуток, але приносять своєму централізованому босу до 2 млрд грн на місяць; податкові ями; контрабандно-паливні схеми ухиляння від сплати ПДВ та акцизів; олігархічні ігри з надуванням статутних фондів фальшивими акціями; системи вимивання грошей з державних фондів і т.ін., то ми ж усе це бачимо. А то з реформами може вийти так, що вагончик рушить, а "шлепер" у ньому залишиться...

Юрій Сколотяний 

Невловима українізація.

Як змінювалася кількість україномовних шкіл за час незалежності (ІНФОГРАФІКА)
Сайт statistika.in.ua зробив чудову динамічну карту, на якій видно, як до 2011 року збільшувався відсоток викладання предметів українською мовою в школах. Придивіться уважно і побачите, що після 2011 політика міністра освіти Дмитра Табачника змінює тенденцію і кількість учнів, котрі учаться українською починає зменшуватися.


Тимошенко і порожнеча

Нинішні події в Україні у мене мимоволі асоціюється з сюжетом культової кінострічки Валеріо Дзурліні "Пустеля Тартари". Припускаючи, що з цим яскравим зразком неореалізму знайомі не всі, стисло перекажу його зміст. 

Молодий офіцер прибуває на місце служби у віддалений гарнізон, дислокований у старовинній фортеці на околиці імперії. Дві з половиною години кінорозповіді лейтенант Дрого та його бойові побратими готуються до нападу загадкових "татар", які нібито зачаїлися десь на краю мертвої пустелі, що простяглася перед фортецею. Атаки противника чекають щохвилини впродовж довгих виснажливих років. Хтось — із відчайдушним страхом. Хтось — у надії блиснути ще не заіржавілою від бездіяльності доблестю. Хтось — із холоднокровною цікавістю філософа-фаталіста. Хтось — із непоясненною вірою в те, що грядуще нещастя-пригода зцілить від заціпенілої бездіяльності та паралізуючої туги. Але нічого не відбувається. Час від часу черговий спостерігач угледить рух серед барханів, і фортеця відразу ощиряється гарматами та багнетами. Але тривога щоразу виявляється несправжньою, і зброя повертається в піхви. На запитання, чи є там "татари", чи це "татари", і чи страшніший незваний гість за "татарина", відповіді немає. Через багато років хворий, змучений і постарілий Дрого отримує наказ залишити гарнізон. Він відбуває з фортеці під акомпанемент бойових труб, які вістять про напад противника. Цього разу цілком реального. Але так і не ідентифікованого. 

Вирішення питання про можливе звільнення з-під варти Тимошенко в Україні чекають давно. Хто чекає його з тривогою, хто — зі зловтіхою, хто — з відстороненим інтересом. Підписання державою Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (ключем до якого незмінно вважається вихід екс-прем'єра на волю, що минулого тижня підтвердили високопоставлені європейські та північноамериканські особи) очікують хто — з надією, хто — зі страхом, хто — з простою цікавістю. Щобожого дня новинна стрічка фіксує чергові обіцянки, пропозиції, прогнози та загрози. Країна перетворилася на фортецю, оточену пустелею Тартари, де всі готові до того, що так чомусь і не відбувається. Де імітацію дії важко відрізнити від дій реальних. Чи звільнять Тимошенко, а якщо звільнять, то як і коли? Що чекає на країну? Асоціація і зона вільної торгівлі з ЄС? Митний союз? Чи ми, як жартував колега Олександр Мартиненко, вкотре обдуримо всіх і не зрушимо з місця? Залишившись там, де були, — чи то у фортеці, чи то в пустелі. Звично очікуючи чи то чудесних зрошувачів, чи то кровожерливих загарбників… 

Поява законопроекту про "лікувальні канікули" та повідомлення про можливість розгляду клопотання місії Кокса–Квасневського на комісії з помилування при президентові дало оптимістам підстави думати, що "питання Тимошенко" буде зняте вже цього тижня.

Проте я чомусь вважав, що "татари" не нападуть" і цього разу. Чи то спрацював природний скепсис, чи то збентежило повідомлення про вояж Віктора Федоровича до Мінська на саміт ЄврАзЕС. 

Акурат напередодні візиту Януковича у братню Білорусь з'явилися відомості про те, що полум'яний євроінтегратор (на якого наш гарант перетворився останнім часом) готовий позадкувати. Тобто не йти на зближення з ЄС, якщо Москва не наполягатиме на обов'язковому приєднанні до Митного союзу. Якщо компенсує втрачену вигоду (у вигляді неотриманих кредитів від МВФ та, можливо, від США) власними кредитами. І трохи розширить права і можливості України як країни-спостерігача МС. 

Особи, котрі вчули певні зміни в настрої та поведінці верховного вождя, пояснювали його можливі наміри так. 

Пункт перший. Янукович зело не любить, коли на нього тиснуть. А нинішню позицію Європи він сприймає як тиск. Незадоволення цією позицією має не лише емоційну, а й прагматичну природу. Віктор Федорович цілком правомірно може себе запитати: якщо мені викручують руки (а саме так він розцінює заяву європейських політиків) тепер, то що буде, коли йтиметься про ратифікацію, про реалізацію зафіксованих намірів і виконання даних Європі обіцянок? 

Пункт другий (безпосередньо пов'язаний із першим). Янукович уже давно не приховує, що не вірить Росії. І майже не приховує, як боїться апетитів Путіна. Але в останні місяці рівень його недовіри до європейців також неабияк підскочив. Насельник Банкової розглядав "змичку з Заходом" як спосіб зберегти владу. Однак віднедавна може розглядати як механізм її втрати. ЄС прикриє його від Росії, але після підписання і захоче, і зможе впливати на події в Україні сильніше, ніж раніше. Європа вимагатиме від нього небажаних політичних і економічних рухів, а в разі відмови здатна докласти руку до його зміщення з посади у 2015-му. Адже асоціація і ЗВТ — це не тільки українська, а й її справа. Її, Європи, бізнес, її головний біль, її прибутки і збитки. Тож навіщо ускладнювати собі життя за власний кошт? 

Теза про те, що лаври євроінтегратора дозволять прирости електоратом на Заході та в Центрі, сумнівна. Підтримку не конче одержувати, її можна намалювати. А Європа такому художеству – тільки завада.

Пункт третій. Прагнення бачити Тимошенко в клітці — не політичного, а насамперед ірраціонального характеру. Віктор Федорович хоче, щоб вона сиділа. Ненависть до неї, схоже, сильніша за страх перед нею. Навіть задля масштабної мети Янукович не готовий наступити на горло власній пісні. Він просто готовий співати тихіше. Він готовий зняти з ув'язненої наручники, але не ярлик злочинниці. "Лікувальні канікули" — максимальний компроміс, на який він готовий піти. Якщо Захід упреться у своєму намірі домогтися помилування… Ну що ж, тим гірше для Заходу. Йому асоціація потрібна навіть більше, ніж Україні. Їм потрібні нові перемоги та нові ринки — ось хай і йдуть на поступки. Ні? Ну то й ні. Виберемося, бувало і гірше. 

Пункт четвертий. Янукович вважає, що вже достатньо налякав Росію, і вона вимушена стане податливішою. Для Путіна, який звик добиватися всього, чого хоче, Україна — по суті, останній незавойований трофей. Зі стерхами політав, Грузії помстився, Америку (завдяки Сноудену та Сирії) умив, пам'ятник Дзержинському, вважай, повернув. Холостий і багатий (багато хто вважає Володимира Володимировича де-факто найбагатшою людиною на Землі, і, можливо, небезпідставно). Чого ще треба? Україну. ВВП неодноразово натякав, що його обов'язок — місія збирача розбазарених ісконних земель. І ще ніколи, навіть на початку 2005-го, не було такої серйозної загрози позбутися надії отримати бажаний приз. Чим не привід змінити політику батога на політику пряника? 

Кожна з вище наведених тез (кулуарно озвучених соратниками Віктора Федоровича) має право бути. Крім, мабуть, однієї, але про це трохи нижче. 

Описуючи можливі роздуми першої особи Української держави, я мимоволі згадав… Дарвіна. Колись читав, що в передмові до легендарного "Походження видів" знаменитий біолог написав: усе, викладене тут, підкріплене двадцятилітніми дослідами та роздумами; і все, що тут написане, може бути настільки ж доказово спростоване. 

Тим більше що теза "бувало й гірше" (як стверджує більшість відомих мені неангажованих економістів) не зовсім відповідає істині. Те, що очікує українську економіку найближчим часом, за їхніми словами, аналогів у нашій новітній історії не має. Фінансове підживлення — запорука не тільки спроможності влади Януковича, а й, по суті, запорука спроможності держави. 

Янукович — не панславіст і не євроінтегратор, він насамперед користолюбець і гедоніст. Хоч би якими ірраціональними видавалися деякі його вчинки, йому чітко властивий інстинкт самозбереження. Він шукатиме найвигідніший для себе шлях. Намацає гарантовано надійну купину в болоті — зробить крок. Скоряючись волі Божій, відчуваючи необхідність в мавпуванні — однаково, аби вижити. Але він мусить розуміти, що і в Брюсселі, і в Берліні, і у Вашингтоні, і в Москві тверезо оцінюють ситуацію, в якій він опинився. Звідси — конфлікт "компромісів", змагання обіцянок, зіткнення натяків, війна загроз. 

Було очевидно, що до завершення саміту в Мінську в Києві ніхто подій не форсуватиме. Важлива деталь: білоруський форум залишався єдиним місцем, де лідери України і Росії могли зустрітися до Вільнюського саміту. Певна річ, якщо не виникне потреба зустрітися позапланово…

Жорсткі заяви Путіна, трохи розгублений спіч Януковича про тристоронню комісію "Україна—ЄС—МС" і, найголовніше, скасована розмова глав держав віч-на-віч дають непрямі підстави вважати, що Москва поки що не продемонструвала належної готовності замінити батіг на пряник. 

Припускалося, що Володимир Володимирович міг запропонувати Віктору Федоровичу розмову про зниження ціни на газ і кредити. А ще — про інвестиції. І не тільки про російські в Україну, а й про українські — у Росію. Вважалося, що Кремль може приманити "Сім'ю" (і не тільки її) обіцянкою поділитися свердловинами. 

Володимир Володимирович міг це запропонувати, але, судячи з усього, не запропонував. Відомості про завівтарний бік мінського саміту — убогі й уривчасті. Носіїв реальної інформації небагато, і, будемо відверті, вони не балакучі. Решта — суть припущення. 

Одне з них: непоступливість Москви неабияк потішила Вашингтон, який готовий активніше включитися в процес. Оскільки, здається, не тільки Європа зацікавлена в Україні, а й США зацікавлені в Україні в Європі. Як багато Сполучені Штати готові зробити для цього, має вияснитися найближчим часом. 

Інше припущення: Януковичу потрібні тверді гарантії чи то Кремля, чи Брюсселя, чи Вашингтона. Він надто недовірливий і надто багато чим ризикує. А відмовитися від союзу з Росією йому психологічно легше, ніж здається. І не тільки зі страху перед Путіним. Газовий бізнес у цій країні завжди був "президентським". Після угод 
2009-го він таким бути перестав. У цьому — ще одна (цілком раціональна) причина ненависті Януковича до Тимошенко. Янукович навчився жити і багатіти без цього. Інколи здається, що Путін про це забуває. 

Він, схоже, впевнений, що Україна й так нікуди не дінеться. Він чекає смиренності та покаяння. 

А чого чекаємо ми? Що відчувають жителі країни, яка переживає Апокаліпсис Очікування? Сьогодні, за великим рахунком, визначається майбутнє держави, але чомусь здається, що більшість дивиться на це ніби збоку. Як глядачі в кінотеатрі. Кадр: Тимошенко в Качанівці. Кадр: Янукович у Мінську. Кадр: Квасневський і Кокс у Києві. Глядачі, позіхаючи, втомлено чекають розв'язки. Як у "Пустелі Тартари", коли через дві години починаєш роздратовано запитувати себе, то нападуть ці прокляті "татари", чи ні. Забуваючи, що кіно не про них. 

Це кіно — про нас. Про мертву пустелю, засіяну нашими надіями, але так і не пророслу нашою вірою у власні сили. Про порожнечу, яку ми мусимо наповнити справами і смислами. Не очікуючи зрошувачів із Заходу або завойовників (чи рятувальників — як кому подобається) зі Сходу. Це мусимо зробити МИ. Незалежно від того, що чи кого ВОНИ в цій пустелі збираються посадити. 

Сергій Рахманін

Вибори без вибору: Є лише три проекти:

<span class=' bold ' >С.О. Вибори без вибору: Є лише три проекти:

Однозначно: проблема асоціації з Євросоюзом менш важлива, ніж існування диктатури Януковича. Сам Янукович це розуміє, його опоненти - ще ні.  

 

1. Програш Мйхайла Саакашвілі в Грузії примушує замислитися. Провести прогресивні реформи недостатньо: потрібно ще знищити залишки старого репресивного режиму на усіх рівнях - від центрального до місцевого. Україна мусить вивчити уроки грузинського досвіду. В той час як опоненти Михайла Саакашвілі вивчили досвід Володимира Путіна та Віктора Януковича.  

 

2. Рожевою картинкою майбутнього надихнути маси людей не можна - які нічого не читають, не дивляться, не навчені думати.

Тому програми прекрасного європейського майбутнього - цілком марні. "Ідея третьої республіки" Юрія Луценка - мертвонароджена. Тим більше, що оточення Юрія Луценка (Радухін, Возняк) покладають відповідальність за Вільнюський саміт на саму Юлію Тимошенко. Інший соратник Юрія Луценка - Юрій Гримчак втрутився в виборчу кампанію проти узгодженого кандидата від "Батьківщини" та "Свободи" ПРОТИ них. Таким же відволікаючим маневром є ідея "первинних громад" замість боротьби з диктатурою. Яка, навпаки, передбачає співпрацю з диктатурою Януковича.

 

3. Історія ХХ сторіччя доводить, що убезпечити себе можна лише дивоячись у крінь подій, вираховуючи  на два-три кроки вперед.  Адже нинішня легальна опозиція вже втратила майданчик для для ефективної діяльності, вона "догулює" останні місяці - далі або в'язниця або еміграція.

Або співробітництво з диктатурою - як свого часу це зробили у різні часи Віктор Ющенко, Олександр Лавринович, Володимир Олійник, Пвло Мовчан, Андрій Портнов та багато-багато інших. Зараз роль "захисної подушки диктатури" відіграє Віталій Кличко, про що ми писали раніше. Він залюбки впишеться в диктаторське оточення, як прийде час - зараз вигідніше грати роль опозиціонера.

 

4. Якщо ми напевно знаємо, що правильних та чесних президентських виборів не буде - Юлію Тимошенко потрібно ВИРИВАТИ з лап диктатури БУДЬ-ЯК. Вона не засуджена - вона військовополонена диктатури. Такий лідер в нашій країні - раз на століття. Як Аттатюрк в Туреччині, чи Маннергейм у Фінляндії.

 

5. Якщо чесних та справедливих виборів президента не буде - мирного та демократичного шляху повернення до демократії НЕМАЄ. І потім - ТЕЖ диктатура, але революційна - щоб вичистити спадок диктатури на усіх щаблях правлячої вертикалі. Потім - вже після люстрації, повернення до нормального розподіли гілок влади та багато чого іншого.   

 

6. Як саме діяти опозиції та суспільству? Уявіть, що Вам, саме Вам палять Вашу хату, забирають Ваших близьких невідомо куди - а Вас вбивають? Що будете робити? А якщо ви розумієте, що на Вас це насувається - що Вам робити? 

Саме так стоїть питання перед кожною українською родиною, кожною українською особистістю.

Відсидітися не вдасться. Тоталітарна диктатура живе лише поступовим вмиранням держави та загибеллю її громадян.  

Ваша реакція? 

Станіслав Овчаренко

S i T

Капітал Януковича-молодшого зріс утричі

На початок листопада 2013 року статок старшого сина президента оцінюється у $ 510 млн, тоді як ще у квітні оцінки були майже втричі меншими - "всього" $ 187 млн.

Александр Янукович
Олександр Янукович
Фото прес-служби "МАКО"

Український журнал Forbes склав список 20 найбагатших донеччан.

На першому місці очікувано опинився Рінат Ахметов, його статки оцінено у $ 14,9 млрд. Це - на $ 500 млн менше, ніж у квітні 2013 року, коли було оприлюдненорейтинг 100 найбагатших українців.

Найдинамічніший учасник списку - старший син президента Олександр Янукович, який посів друге місце. На початок листопада 2013 року, його статок оцінюється в $ 510 млн, тоді як ще к квітні оцінки були майже втричі скромнішими - "всього" $ 187 млн. За час, що минув із моменту складання рейтингу топ-100 найбагатших українців, Forbes краще розібрався у структурі бізнесу Януковича-молодшого.

На третьому місці знаходиться Ігор Гуменюк (новий власник державної енергокомпанії "Донбасенерго") зі статком $ 450 млн, на четвертому - засновник ІСД Сергій Тарута з $ 440 млн, замикає п'ятірку головний спонсор ФК "Металург" Олег Мкртчан з $ 412 млн.

До десятки також увійшли Андрій і Сергій Клюєви (видання помістило їх на одну сходинку, оцінивши спільний статок у $ 380 млн), Борис Колесніков, Антон Пригодський, Олександр Тисленко та Едуард Прутнік. За матеріалами: forbes.ua

Місце

Бізнесмен

Стан, листопад 2013

Стан, квітень 2013

Зміна, %

1

Рінат Ахметов

$ 14900

15400

-3.25

2

Олександр Янукович

$ 510

187

172.73

3

Ігор Гуменюк

$ 450

479

-6.05

4

Сергій Тарута

$ 440

597

-26.30

5

Олег Мкртчан

$ 412

584

-29.45

6

Андрій і Сергій Клюєви

$ 380

432

-12.04

7

Борис Колесніков

$ 320

290

10.34

8

Антон Пригодський

$ 310

322

-3.73

9

Олександр Тисленко

$ 170

181

-6.08

10

Едуард Прутнік

$ 155

110

40.91


10 тезисов экс-президента Виктора Ющенко

в интервью журналу «Вести.Репортер» 

Третий президент Украины рассказал нам об отравлении, проигрыше Януковичу и идеалах Оранжевой революции

10 тезисов экс-президента Виктора Ющенко в интервью журналу «Вести.Репортер»

1. О своем президентстве

«Мне не стыдно за пять моих лет. Я принял страну, в которую никто не приезжал, и которую никто и никогда не приглашал на международные конференции. Ну, или если выпадала такая возможность, то хозяева конференций искали где-то место для официального представителя Украины подальше от «приличных» людей. При мне резко увеличились зарплаты и пенсии, выросли золотовалютные резервы, многократно вырос размер бюджета страны. Я пытался возродить духовность украинцев, несмотря на то, что нам импонирует поклонение Павлику Морозову больше, чем личности Шевченко. Это были непопулярные меры политика, но популярность свою я поставил на кон национальной идеи»

2.О разочаровании в идеалах Оранжевой революции

«В самое тяжелое время для нации я был рядом c Украиной, и принял не последнее участие в становлении страны. Вы не знаете, что было бы в 2005 году, если бы я проиграл. И что было бы вообще, если бы не те пять лет демократии. Вы не можете себе этого представить. А я, в какой-то мере, себе это представляю. Я горд за эти пять лет. И то, что я заплатил такую цену, это второстепенно. Потому что я проделал такую работу, которая со временем будет восприниматься так, как воспринимается шедевральная работа моего любимого художника Ивана Айвазовского. Поймите, чем дальше ты отходишь, тем лучше понимаешь гармонию картины, которая там написана. Вблизи этого не прочтешь. Не спешите петь анафему Ющенко».

3.О проигрыше Виктору Януковичу на президентских выборах в 2010 году

«Я в этом вопросе был последовательным. Назвал себя президентом демократической страны, и сделал все возможное для демократических честных президентских выборов. Президентские выборы-2010 были зеркальным отражением воли украинцев. Янукович — это представитель более 13 млн. украинцев и их интересов. Какие интересы, такие и политики. Разочарованы в чем-то? Ищите корень зла в себе»


4.О Больнице Будущего

«Для того, чтобы найти участок для больницы будущего, нужно было пять раз его менять. И даже то, что мы в итоге нашли, вице-премьер Турчинов не разрешил нам взять. Было слишком много людей, которые не хотели, чтобы этот проект состоялся. Больница будущего – это проект государственный, и мне не повезло иметь премьер-министра, который за это время внес бы в бюджет этот проект. При Тимошенко я этого сделать не смог. Сейчас у нас есть 160 миллионов гривен, я написал премьеру и президенту, но пока не будет принято решение на их уровне, этот проект не будет воплощен в жизнь»

5.Об экс-соратнице Юлии Тмошенко и конфликтах с ней

«Тимошенко – это моя ошибка. В 2005 году общество требовало, мол у президента Ющенко должен быть премьер Тимошенко. Другое решение (касательно кандидатуры на пост премьера) две трети общества не приняло бы. Никакого конфликта у нас с ней не было. С 1999 по 2010 год в трудовой книжке Тимошенко все назначения подписывал только я. И в парламент в 2002 году привел ее я. Потому что у меня была мечта — я хотел, чтобы в парламенте, кроме политической силы «Наша Украина» у меня был партнер»

6.О деле Тимошенко в контексте евроинтеграции

«Власть должна понять, что на кону стоит будущее страны. Оппозиция должна осознать, что вопрос Тимошенко мало кого будет интересовать, провали Украина подписание об Ассоциации. Поэтому меня удивляет легкомыслие и власти, и оппозиции. А также их деградация, которая стала особенна видна в контексте решения препятствий на пути к ЕС. Я становлюсь пессимистом — думаю, мы упускаем шанс, который нам был дан»

7. О нынешней жизни

Сейчас у меня есть время для жены, детей, внуков. Для пчеловодства, в конце концов. Я создал институт (президента Виктора Ющенко), который объединяет три вещи, с которыми я, как политик, жил последние годы. Мой основной заработок - это проценты от сумм в банке. Эти деньги позволяют мне содержать семью, а также поддерживать финансово бывшую жену. Скромный, но все же заработок приносит мне преподавание. Мне бы хотелось сделать курс политических лекций в основных украинских университетах.

8.Об Арсении Яценюке

«Политический климат был бы лучше, если бы у Арсения была своя политическая площадка. Думаю, она бы его меньше сковывала. И он был бы более натуральным и интересным. А будучи в приемышах — у него возникает много сознательных и несознательных ограничений. И я боюсь, чтобы его не использовали, в конце концов.

9.Об отравлении

« Я думаю, что это дело пока остается открытым, потому что через него можно еще манипулировать»

10. О Михаиле Саакашвили

«Это время нужно пережить с гордостью, не поджимать хвост. Пережить, возможно, несколько самых тяжёлых лет своей жизни. Лично мое самоощущение – я делал все профессионально, честно и исключительно для своей нации. Где-то шепотом, а где-то во весь голос говорю: «Я прав!».

vesti.ua

Грузинам не нужна Грузия

<span class=' bold ' >Вахтанг Вахтангишвили. Грузинам не нужна Грузия </span>

Автору больно говорить за свою страну. Как и нам за свою, за Украину. Но раньше мы все думали, что есть Грузия, которая всегда была нам примером выхода из советского и постсоветского криминального тупика. Как грузины предали своего президента Саакашвили - так украинцы предали Юлию Тимошенко, не говоря уже о Виталии Запорожце. И не раз.

Как историку культуры мне не должно быть "больно" так как мы знаем кое-что о "страшной силе инерции миллионных масс народа". Но от этого не легче. Даже в Турции народ предаёт забвению традиции Кемаля Аттатюрка...

Мы в Украине должны извлечь урок грузинской и своей собственной истории: нельзя прощать постсоветским диктаторам и их слугам. Люстрацию Саакашвили провёл не до конца - вот наследие Шеварднадзе и выплыло.

В Украине после революции нужно не "закрывать ящик Пандоры" - а уничтожвать его содержимое, ведь ящик уже открыт. Кличко, если собрался "простить" Януковичу после победы на выборах - это значит, что он будет с ним сотрудничать, с Януковичем ради Европы ресторанов, спортзалов, курортов и прочих приятных вещей ДЛЯ СЕБЯ.

За счёт НАС. Как Ющенко и Тигипко.

Теперь в Грузии Бидзина Иванишвили (грузинский Янукович) покажет - что такое реформы Саакашвили и что всем за это будет.

Но теперь грузинам поздно что-то понимать - там тоже выборы будут превращать в фарс.

Как сейчас в Украине.

Станислав Овчаренко      

 

Через пару дней Грузия перелистнёт одну из самых блистательных страниц своей истории, которая во многом опередила своё время. Господин президент вы опередили время, наш народ не готов к честности, не готов к деятельности, не готов к движению.

 

Народ не хочет «нового» Батуми, он хочет петь и пить. Народ не хочет образования, ему лень учиться, он хочет сплетен. Народ не хочет ультрасовременной архитектуры Тбилиси, он хочет керосинок и буржуек. Народу не нужна прозрачная полиция, дома юстиции, фантастические отели, чистые улицы и светлые лица, ему нужен подарок в виде футболок, стиральных машин, удобрений, микроволновок.

 

Они могли бы заработать на всё это сами. Вы дали им такую возможность – иди работай, без взяток открой свое дело, включи мозги, начинай думать, но это сложно, для этого надо выйти из кухни, оторваться от дивана, а это не в крови моего народа. В крови лень и неудержимое желание халявы. Они её получили.

 

Господин Президент! Мне больно говорить это, но моим соотечественникам не нужна Грузия. Они готовы променять её на деньги, на возможность продавать вино тем, кто убил сотни молодых ребят, тем, кто оставил детей без отцов, матерей без сыновей, жён без мужей. Знаете, мне кажется это вино красное не от винограда Кахетии, оно красное по другой причине… Вы можете поспорить со мной, в очередной раз, защищая наш народ, но где он?

 

Где тысячи грузин, которые бы заполонили улицы и площади городов в знак протеста против участия в позорной Олимпиаде, даже огонь, которой гаснет ежедневно? Где тысячи грузин, которые стоят вдоль колючей проволоки, которая день ото дня продвигается в глубь страны моего детства? Где все эти люди? Они сидят дома, им лень, они хотят сидеть на улицах играть в домино, судачить о «голубой педо» Америке, в то время когда их дети будут стремиться уехать туда…

 

Сейчас наш народ выходит на площади не ради Родины. Он выходит туда для стадного воодушевления, они хотят видеть, что они не одни обманываются своими «мечтами», что таких много, так не страшно, это придает сил. Только вряд ли кто-то из них задумывается о том, почему новая мессия прячется от них за бронированным стеклом, почему человек посадивший воров сидит в тюрьме…

 

Вот именно, это «стадное чувство» приводит к крахуЯ не могу понять, за что вы любите наш народ? Народ, который предал Вас, который может оставить Ваших детей без отца, народ, которому нет дела до государственности, безопасности, целостности родины. Народ, который не верит в свою страну, народ жадный, мелочный, малообразованный (что уж греха таить), местами истеричный и бьющийся в агонии. Мой дед, мой отец всегда учили меня гордится Грузией, но сейчас мне стыдно, стыдно перед Вами.

 

Господин Президент, спасибо Вам за то, что подарили мне веру в то, что моя Родина может быть смелой и гордой, сильной и современной, а не серой, убогой и тоскливо скулящей. Я верил и верю Вам. Я вижу, что Вы делали и делаете. Спасибо Вам за то, что были решительным и открытым, верящим и любящим. У каждого из нас свои мечты, моя мечта видеть неподдельную гордость в глазах соотечественников при упоминании Вашего имени. Гордость и уважение. Я верю в это, как Вы верите в нас. Спасибо вам!


Вахтанг Вахтангишвили. 

Триумф Фирташа

"Росукрэнерговцы" заманили собственную страну в ловушку для обеспечения сверхприбылей и усиления собственного влияния.

Пресс-секретарь российского президента Дмитрий Песков отметил, что гибкость "Газпрома" не может быть безграничной и настал момент, когда российский энергетический монополист – любимая игрушка Владимира Путина – должен требовать возврата украинских долгов.

Можно, конечно же, посчитать, что момент настал именно потому, что приближается время Вильнюсского саммита и Владимир Путин, который так и не договорился с украинским коллегой об отказе от европейской ассоциации, повелел использовать энергетический аргумент в качестве последнего доказательства российской правоты. Но на самом деле усиление российского давления может быть связано не столько с Вильнюсом, сколько с тем, что "Газпром" с помощью своих союзников в Украине решил проблемы с поставками газа в Европу в зимний период и теперь может диктовать свои условия "Нафтогазу".

После того как в Москве решили снизить цены для структур "энергетического посла" России в Украине Дмитрия Фирташа – для обеспечения закачки необходимого для зимних поставок количества сырья в подземные хранилища – "Нафтогазу" просто нечем крыть. К тому же факт остается фактом: Украина на протяжении практически всего периода правления Виктора Януковича недобирала обусловленное в контракте количество газа – и демонстративно отказывалась его оплачивать, мотивируя это исключительно тем, что контракт – плохой и нечестный. Но никаких юридических действий по обоснованию своего отношения к документу Украина не предпринимала – более того, именно благодаря действиям Виктора Януковича, подписавшего пресловутые Харьковские соглашения со своим тогдашним российским коллегой Дмитрием Медведевым, договор хозяйствующих субъектов был переведен на уровень межгосударственный.

При этом как тогда, так и сейчас энергетическая отрасль Украины контролировалась и контролируется группировкой Дмитрия Фирташа. Фактически участники группировки заманили собственную страну в ловушку для обеспечения сверхприбылей и усиления собственного влияния. Они убедили президента и руководство страны в том, что можно не платить по контракту – и ничего не будет, и в том, что не нужно подавать в суд – все равно не выиграем. А когда пришло время, стали фактической альтернативной "Нафтогазу" и экспортными агентами "Газпрома".

И ассоциация – подпишут ее или нет – тут ничего не изменит. "Газпром" держит Украину за горло, требуя денег. Стуктуры Фирташа аккумулируют нужное "Газпрому" количество газа. Люди Фирташа блокируют возможность подачи исков. А виновата во всем, конечно же, та, кто ограничила произвол "росукрэнерговцев" хотя бы на время.

Энергетическая независимость Украины восторжествовала.

Виталий Портников