Чи заважає високий ( низький) рівень IQ бути щасливим?
- 30.10.26, 20:25
А ви до війни були щасливі? Хоча б зараз, під час війни, ви можете не воювати один з одним? Чи це робить вас щасливішими?
«Тест IQ — це лише грубий статистичний інструмент для вимірювання однієї конкретної когнітивної здібності в лабораторних умовах. Він не вимірює «якість» людини, не гарантує користі для суспільства і тим паче не є мірилом еволюційного прогресу. Еволюція і цивілізація цінують різноманітність, практичну користь, творення і здатність адаптуватися, а не цифру на папері. Тест IQ (коефіцієнт інтелекту) був придуманий на початку XX століття у Франції (психологами Біне і Симоном) виключно для однієї практичної мети — виявити дітей із затримкою розвитку, яким потрібна допомога у звичайній школі.
IQ вимірює цілком конкретні речі:
Швидкість обробки абстрактної інформації.
Логіку, просторове мислення, роботу з патернами і символами.
Уміння розв'язувати стандартизовані задачі на час у штучних умовах.
Але інтелект людини багатогранний. Американський психолог Говард Гарднер ще в 1980-х роках довів концепцію множинного інтелекту. Крім логіко-математичного, існує:
Практичний / інженерний інтелект (уміння «руками і просторовим мисленням» полагодити найскладніший механізм, спроєктувати будинок, зрозуміти поведінку матеріалів).
Соціальний та емоційний інтелект (уміння домовлятися, гасити конфлікти, організовувати людей, відчувати колектив).
Тілесно-кінестетичний інтелект (те, що потрібно хірургам, ремісникам, спортсменам)."
А як же діти з низьким рівнем IQ, з затримкою інтелектуального розвитку, з ООП (особливими освітніми потребами)? Їх, на жаль, стає все більше. В Україні найбільш поширеною є класифікація за видом порушення психофізичного розвитку, оскільки саме вона визначає, які саме освітні послуги та підтримка потрібні дитині.
Для таких дітей (навіть якщо така дитина – одна в класі) виділяється ставка асистента вчителя, який сидить біля дитини на кожному уроці з усім класом, або займається індивідуально в окремому кабінеті. Процес починається не з наказу директора, а з заяви батьків та висновку Інклюзивно-ресурсного центру (ІРЦ) про комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини .
Якщо батьки подають таку заяву, директор зобов'язаний (а не просто має право) видати наказ про створення інклюзивного класу. Відмовити через відсутність фахівців чи фінансування школа не може.
Дирекція створює Команду психолого-педагогічного супроводу, до якої входять адміністратор, класний керівник, вчителі, асистенти, психолог та батьки. Ця команда розробляє Індивідуальну програму розвитку (ІПР) .
Також адміністрація має подбати про:
Адаптацію середовища: наприклад, облаштування ресурсної кімнати (тепер її можна облаштовувати навіть в укритті)
Модифікацію навчальних предметів: школа може змінювати зміст окремих предметів, іноді – зовсім радикально.
Дотримання лімітів наповнюваності: під час воєнного стану в одному класі може бути не більше 5 учнів з 2–3 рівнем підтримки та не більше 2 учнів з 4–5 рівнем .
Школа отримує інклюзивну субвенцію з державного бюджету. Ці кошти дирекція спрямовує на оплату праці асистентів, закупівлю спеціальних засобів корекції (наприклад, для дрібної моторики, зору чи слуху) та проведення занять . Директор також відповідає за внесення даних про ІПР та проведені заняття в електронну систему АІКОМ. Для таких дітей друкуються окремі підручники з ключових предметів, з дуже спрощеним матеріалом...
Ідея – чудова. Але ККД усіх дій держави і школи, часто – дуже низький. Інклюзія – це намагання «включити» дитину в колектив дітей, підвищити її соціалізацію, допомогти повірити в свої сили, розвинути відповідно до її можливостей. Але така дитина все одно розуміє, що вона – Особлива, бо ні в кого більше немає «особистого» вчителя (тобто асистента), тільки у неї. І звичайно, почувається вона від цього не дуже добре…
Щодо обдарованих дітей аналогічних дій з боку держави немає. Мабуть, це правильно? Талант і так проб’є собі дорогу?
І в зв’язку з цим пригадалася історія обдарованої дитини з сім’ї емігрантів з міста Бердичів. Інша крайність. І закінчилося це жахливо. Далі - з відкритих джерел:
Вільям Джеймс Сідіс. 1898-1944. IQ у нього 250-300. Найвищий в історії. Для порівняння, в Ейнштейна - 160.
Із Вікіпедії: «Народився 1 квітня 1898 року в Нью-Йорку, виріс у сім'ї євреїв-емігрантів з українського міста Бердичів. Вільяма назвали на честь хрещеного батька Вільяма Джеймса, американського філософа, з яким дружив його батько Борис Сідіс.
Батько Вільяма Борис Сідіс народився в Бердичеві (зараз Житомирська область) в єврейській родині. На батьківщині піддавався переслідуванню з політичних мотивів і провів два роки у тюрмі.
1887 — емігрував до США, де отримав вчений ступінь доктора медицини в Гарвардському університеті, викладав там психологію, опублікував ряд книг і статей. Був одним з найзначніших психіатрів і психологів США свого часу. Заснував такий напрямок, як психопатологія, займався питаннями гіпнозу і групової психотерапії, написав книгу «Психологія навіювання», яка і до цього дня вважається авторитетним виданням.
Мати Вільяма Сара Вільям Джеймс Сідіс (Мандельбаум) закінчила медичний факультет Бостонського університету 1897 року, але покинула свою кар'єру задля виховання Вільяма. Батьки хотіли зробити свого сина генієм, використовуючи власні методи навчання, за які їх критикували.»
Як так вийшло? Його батько Борис Сідіс вирішив поставити експеримент: чи можна зробити генія з дитини? Об'єктом став власний син. З пелюшок його вчили читати. Замість іграшок — літери. Замість казок — 5 мов. Результат був жахливий. У 18 місяців він читав газету New York Times. У 2 роки вільно писав на друкарській машинці англійською та французькою.
У 5 років придумав власну штучну мову — Vendergood. З латиною, грецькою, математикою. І написав нею книгу. У 6 років знав 8 мов — англійську, латину, грецьку, російську, французьку, німецьку, іврит, вірменську. І хотів ще.
У 7 років склав іспит Гарвардської медичної школи з анатомії. У 8 років написав 4 книги. У 11років вступив до Гарварду. Офіційно. Наймолодший в історії.
Гарвард, 1909 рік. 11-річний хлопчик серед 20-річних чоловіків. З нього знущаються. Він читає лекції про 4-й вимір, а студенти шепочуться і кидають папірці. Він геній, але він — дитина. У 16 років він закінчив Гарвард з відзнакою. І сказав: "Я хочу жити на самоті". Він ненавидів славу.
І він зник. Спеціально став ніким. Найрозумніша людина планети влаштувалася простим бухгалтером за 23 долари на тиждень. Ховався під чужими іменами. Жив у жалюгідній кімнаті в Бостоні. Чому? Він зрозумів, що світ — нелогічний. Люди — дурні та жорстокі. Йому було нудно з нами.
У 1924 році преса знайшла його. Заголовки: "Геній Гарварду живе як бомж". Він подав до суду за вторгнення в приватне життя. Програв. Він помер у 46 років, 17 липня 1944 року, в Бостоні. Від крововиливу в мозок. Один, у орендованій квартирі. Як і його батько.
Його знайшли без свідомості. Безробітний, злиденний, нікому не потрібний. Найрозумніша людина Землі. Його останні слова? Він так і не зрозумів, навіщо ми живемо, якщо не можемо бути логічними. Експеримент батька вдався. Він створив генія. Але він забув навчити його бути щасливим. (с)





