Таємниця смерті генерала "Вальтера"

 Напевно, з цього власне приводу у кінці березня 1947 р. на південно-східних межах Польщі з’явився з інспекцією ген.  Сверчевський. Найперв, проконтролював один з полків 9-ї Дивізії Піхоти в Ярославлю, затим літаком перелетів до Кросна, звідкіль удався автомобілем до Сянока. Вісті про планований приїзд «Вальтера” дотерли до штабу 8-ї Дивізії Піхоти, що стаціонувала в Бещадах, 27 березня 1947 р., викликаючи там заскочення. Командир дивізії полковник Белецький, негайно скликав нараду штабу, на якій доручив пильнування порядку в усіх підрозділах. Попередив телефоном про інспекцію також й майора Цімуру, командира 32 полку піхоти, що стаціонував в Сяноку, та Солтика, який стояв на чолі 11-го дивізіону протитанкової артилерії.  Начальник штабу дивізії, полковник Уніцький, також телефоном, повідомив командира 34-го полку піхоти в Леську, підполковника Я. Герхарда, а тої задзвонив з цією інформацією до капітана Генрика Карчевського, який зі своїм 2-м батальйоном стаціонував в Балігродці.  Відомість про приїзд «Вальтера” дотерла теж й до цивільній адміністрації та представників політичних партій. Усі телефонні розмови проводились відкритим текстом, єдине, тільки підполковник Герхард на усяк випадок послугувався в розмові з капітаном Карчевським французькою мовою. 

До Сянока, під охороною жолнежів 8 ДП ген. Сверчевський дотарл у 19-зо години. Йому товаришував генерал Миколай Прус-Венцковський, командувач Військової Округи V в Кракові. Під час вечірній наради в штабі дивізії віце-міністр національній оборони натякнув (раніше, те саме вчинив у Кракові), що хотів би відвідати якийсь пост Військ Охорони Прикордоння. На обговоренні були три комендатури:  в Ольшаниці, Команчі, та Цісни. «Вальтер” не прийняв рішення, яку ж з них відвідає. 

Уранці, 28 березня ген. Сверчевський, разом з ген. М. Прус-Венцковським та командиром 8 ДП, полковником Юзефом Белецьким, приїхав до Леська. Звідтіль, з підполковником Герхардом, офіцери удалися до Балігроду. К. Сверчевський відвідав там військовий цвинтар, та короткий час участував у політичному вишколу жолнежів. При прогулянці по тій місцевості розмовляв також коротко з місцевим війтом, який попросив його до направлення військового лікаря до вагітній жінці. Війт також завів розмову щодо пліток про якби можливу дислокацію війська та виходу його з Балігроду. Проте, Сверчевський запевнив його, що жолнежи не залишать мешканців без охорони від УПА. Після огляду гарнізону, «Вальтер” прийняв рішення про подальшу поїздку до Цісни, де стаціонував пост Військ Охорони Прикордоння.  Допитуванні потім офіцерові, згодне підтвердили, що вона була для них (мимо попередніх натяків) повним заскоченням. Спроби змінити намір генерала не повелися. 

Поставлені вже в напрямку Леська автомобілі розвернули в сторону Цісни. Зараз, за Балігродом авангардний автомобіль охорони зазнав аварію. Далі рушили позосталі дві машини: передовий відкритий автомобіль марки «Додж” з генералом, та вантажний «Зис”, що віз позосталу частку ескорту. Група лічила 33 чоловіки, озброєних трьома ручними кулеметами, автоматами та карабинами. За шість км на південь від Балігроду на височині місцевості Яблонки колона нагле впала в засідку. Місце для нападу було вибране досить вдало. Шосе у цьому місці звивалось поміж пагорбків, схили яких заросли та добре маскувала вогневі позиції нападників, водночас створюючи їм сприятливі умови спостереження та обстрілу дороги згори вниз. 

Після перших пострілів авта проїхали під вогнем ще кількасот метрів, затримуючись у місці, де могли бути уражені виключно з тилу. Автомобіль з ген. Сверчевським став за кільку десять метрів за містком на Яблонку, а «Зис” з охороною перед містком. Дійшло до запеклого бою. Жолнежи Війська Польського за наказом ген. Сверчевського, здійснили спробу атаки позицій противника, проте, були змушення до відступу. Від вогню УПА поліг, уражений двома кулями «Вальтер”, загинуло ще два жолнежи, а кільку з них дістали поранення.  Нападники відступили без власних втрат, коли на поле бою прибув автомобіль з отої часткою експорту, що раніше була затримана за аварії. У переслідуванні них, безрезультативнє, небавом рушили батальйон капітана Карчевського та оперативна група Комітету Внутрішньої Безпеки поручника Аполінарія Анкерштайна.

Тіло Сверчевського автомобілем було перевезено до Кросна, а звідтіль автомобілем забрано до Варшави. 29 березня 1947 р. зібралося Політичне Бюро ПРП, приймаючи пакет рішень, зв’язаних зі смертю генерала. З однієї сторони, вирішено про чергові масові виселення Українців, з другої, - відзначено Сверчевського Орденом Віртути Мілітарі, та обговорено справу учти його пам’яті. Поховання «Вальтера” відбулось 1 квітня 1947 року. У ньому взяла участь партійна і державна влада, представники сейму, дипломатичного корпуса та війська. Цьому товаришувала справне керована пропагандова кампанія, що мала на меті відтворення культу генерала. Він мав бути, як оцінює Єжи Кохановський: «одним з найважніших, - якщо й не найтривалішим, - митом ПНР”.

Тимчасом, в Бещадах на місце події блискавично прибули дві спеціальні комісії, одна з Генерального Штабу Війська Польського, а друга, - з Міністерства Публічної Безпеки.

Допитувано офіцерів і жолнежів, які були учасниками останнього бою генерала. У зізнаннях чергових осіб можна зауважити дрібні різниці. Герхард твердив, що задзвонив до Карчевського з інформацією про інспекцію відразу по смерку, тимчасом другий тримався, що телефонічне повідомлення отримав близько 22-зо год., себто радше у пізню ніч. Дещо інакше в зізнаннях представляли спроби відхилення генерала від виїзду до Цісни. Герхард зізнався: «виражаємо подив та звертаємо увагу на ризик цієї подорожі”. По тих словах Сверчевський з усміхом запитав кап. Карчевського, чи дорога є дійсно небезпечною. Г. Карчевський, - за Герхардом, - мав відповісти: «На 100% дороги в нас не є безпечними, Громадянине Генерале”,- на що, у свою чергу, К. Сверчевський коментував відомою думкою: «Ах, й в Варшаві комусь цегла може впасти на голову”. Дещо інакше цей діалог запам’ятав кап. Карчевський: «запитав, яка є до Цісни дорога, відповідав Йому такими словами: «Громадянине Генерале, я ці дороги на 100 % не гарантую”- на що отримав (…) відповідь – «Карчевський, навіть, у Варшаві можна ноги зламати”. Варто звернути увагу, що в літературі найчастіше предметом закінчення дискусії відповідь «Вальтера” приточується до Герхарда. Переслуханий поручник Чеслав Василевський, свідок тої розмови, відповідь Карчевського представив наступне: «доповів, що дорога загрузла, хоч тепер підсохло, проте не може загарантувати стан безпеки”. Усі ці версії, щоправда, згодне підкреслюють незгоду офіцерів щодо наміру здійснення інспекції посту КОП, тим не менш, однак трудно визнати відповідь Карчевського за рішучий спротив рішенню виїзду до Цісни.

Як виникало з зізнань, зараз же по обстрілу та затриманню машин, усі вискочили з автомобілів. В опису бою з «Рапорту про обставини смерті ген. Броні Сверчевського”, складеного для Генерального Штабу полковником Михалом Пшонським та підполковником Вацлавом Коссовським, читаємо: «По зупинці автомобілів усі розсипались в терену (…) після чого лаву скерували на водостоки пагорбів у напрямку позиції банди. Було це слушне рішення, бо ж у тому місці перерізана місцевість не була цілковита перекрита вогнем кулеметів. У тої час банда розпочала обхід лівого флангу оборони. Аби уникнути оточення, ген. Сверчевський (…) дав наказ перейти на ліву сторону шосе (відповідно до напрямку їзди) та заняття оборони вздовж струмка, - що було єдиним можливим виходом, бо ж бо оточення на цієї місцевості було би загибеллю для усіх. Коли ген. Сверчевський вже находився на лівій стороні дороги, коло містку (…) уперше був легко поранений, а, під час переходу від дороги до струмка по відкритій місцевості, - отримав другий, смертельний стріл у спину під ліву лопатку ”. “Коли перебігали шосе, - зізнався свідок, капітан Александер Цезарський, - генерал увійшов у річку, і, сильно пригинаючись, йшов її коритом, повертаючись щохвилини. У цей час отримав два стріли в спину, - були то смертельні рани. Побіг на допомогу генералові й поніс його, ідучи далі коритом близько 25-30 метрів. Тут набіг підпоручник Лучник з двома жолнежами, й допоміг мені перенести генерала вздовж річки, після чого поклали його на землю з метою огляду ран. Генерал був ранений в живіт та спину»”.  Трудно ствердити, коли вмер Сверчевський. За Герхардом, він не жив, коли надійшла допомога. Та, на думку ген. Прус-Венцковського,  вмер при перенесенні до автомобіля, вже після підходу допомоги.

Обік «Вальтера” також полеглі підпоручник Крисинський (у час атаки позицій на пагорбу), та бомбардир Стшельчик (при намаганні повернути «Додж” в напряму Балігроду. В обі ноги був поранений хорунжий Зигмунт Блюмський, також легко поранено в ногу Я.Герхарда. З пояснень виникає, що більшість жолнежів зайняли позиції, розпорошені вздовж струмка, єдине, кільку з них залишились на обочині, аби прикривати відхід колежів. Шереговий, курсант 34 піхотного полку, Станіслав Сломка зізнав 2 квітня: «Бачив (…) як десь 8-10 бандитів лівим флангом підійшли близько до наших автомобілів, бо були вбрані в мундири ВП, але зараз же відступили”. Його слова підтвердив Казимир Домінік, понижуючи лічбу упівців, які підійшли до автомобілів, до трьох.  Надаємо знову голос кап. Александрові Цесарському: «У тої час банда викрикувала «Ура”, а ми сильним вогнем притискували бандитів, що готувались до атаки.” Бій повільно затихав, падали поодинокі стріли та їх серії«. Власне, у цей момент під’їхав підполковник Шпаковський з рештою ескорту. Його поява справила те, що нападники почали відхід. 

Пшонський та Коссовський, аналізуючи перебіг бою,  дійшли до висновку, що засідка була у двох напрямках (нападники могли атакувати як колону, що їхала з Балігроду до Цісни, так й з Цісни до Балігроду). Визначили також (як потім з’ясувалось помилкове), що «банда була відносно нечисленна, більш менш 30-40 людей”.  Пануюча ситуація в Бещадах, як ще здається, ввела у  немале заскочення полковника Пшонського та підполковника Коссовського. На це вказують нищівні висновки їх рапорту. Читаємо там м. і.:

“1. Охорона ген. Сверчевського на усієї трасі Сянок - місце нападу була недостатньою, помимо того, що місцеві командири диспонували достатніми силами для організації відповідної охорони на усієї трасі. 

2. Приділена охорона не була відповідно підготовлена до свого завдання. Члени охорони не мали інструкцій й не знали, що кожний з них має робити на випадок нападу. Не було призначено групи для особистої охорони генерала Сверчевського, як у часу подорожі, так і в часі бою. У такий спосіб ген. Сверчевський, аж до отримання другого стрілу, був залишений сам собі. 

3. не був призначений командир охорони, який би на випадок нападу прийняв керування боєм. 

4. Командири 8 ДП та 34 пп. легковажили небезпеку на трасі Балігрод - Цісна, та, добре здаючи собі справу з умов в терену, не вжили усіх належних до їх диспозиції засобів, аби забезпечити повну безпеку віце-міністрові НО та командувачу ОВ на цей трасі. 

5. провадження звичайних телефонних розмов на усіх щаблях дивізії належить вважати за недопустимий брак обережності та забезпечення воєнній таємниці”.

В іншому рапорті підполковник Коссовський дуже погано оцінив стан бойової підготовки жолнежів 34 полку піхоти. Як довід приточив опис, проведеній ним рекогносцировкі місцевості: «Дня 29.3. п.р. з групою офіцерів та охороною близько 30 людей, удався на місце трагічної смерті ген. Сверчевського, аби провести огляд місцевості.  Коли командир 34 пп підполковник Герхард показував увесь перебіг події, уся охорона з карабинами на раменах товклася навколо пашей групи враз зі своїми командирами, замість охороняти нас. Не виставлено жадних постів, засідок, не вислано патрулів і т.п.. Акурат у тої час, внаслідок непорозуміння в поблизьких лісах виник досить сильний обмін стрілами між підрозділом ВОП, та оперативною групою 34 пп.. На звук пострілів (кули шли над нами на височині біля 100 метрів, бо ж підрозділи, що стріляли, знаходились на двох сусідніх пагорбах) уся наша охорона враз з офіцерами розбіглась” . 

Другий рапорт склали офіцери Управління Безпеки: Анатоль Фейгін, Юзеф Ружанський та Ніколашкин. Вони також зауважили тривожні факти. Оказалось, що, наприклад, ген. Сверчевський заказав інформацію вопістів про свій приїзд,- якась неідентифікована особа близько 9-оо год. 28 березня дзвонила з Балігроду до Цісни з такою вісткою. Переслуханий комендант поста ВОП в Цісні кап. Антошляк признав, що його поінформовано про інспекцію.  Не скривав того, що околична людність здавала собі справу з планованої на 5 квітня 1947 р. заміни особового складу поста, - ”сірий” гарнізон ВОП мав виїхати до Кошалина (початкове намерівались зробити це 29 березня). 31 березня 1947 р. вописти організували, навіть, прощання з мешканцями Цісни, спільни урочистий обід. Було це настільки важним, що 1 квітня 1947 р. 32 жолнежи ВОП та комендант поста в Цісні на дорозі до Балігроду, неподалік місця засідки на ген. Сверчевського, були неочікуване атаковані та змасакровані підрозділом УПА. З пастки вирвався тільки один з жолнежів, врятоване також двох поранених, яких бандерівці признали за мертвих. 

Функціонери органів безпеки хутко усталили, що цей напад здійснила сотня «Біра”, та не потрафили витлумачити, чому вдалося неї знести групу ВОП. – що диспонувала такими ж силами, що й ескорт «Вальтера”, - однією атакою, протягом 15-30 хвилин. Тим часом, під Яблонками нападникам не вдалось зламати опір війська в часі сутички, що тривала щонайменше рівний час. Що найменш, коли очевидці подали різний час тривання бою: від 30-45 хвилин до близько двох годин.

Та за цими сумнівами, в кінцевому рапорту функціонери УБ подали інши висновки, ніж Пшонський та Коссовський. За їх думкою, охорона до Балігрода була достатньою, а її слабкість під Яблонками виникала з поводу заскочення, викликаного рішенням ген. Сверчевського про подальшу поїздку до Цісни. Вони не виключали, що «Вальтер” мог не орієнтуватись у дійсному стані безпеки в Бещадах. На підставі чуваних голосів команд українською мовою, та … окриків «ураа” визнали, шо напад здійснив підрозділ УПА, вірогідно, сотня “Біра”, яка 1 квітня заатакувала вопистів. Також, офіцери УБ признали, що, навіть, коли б упівці підслухали телефонну розмову Балігроду з Цісною, то й так не здолали би у такий короткий час (15-20 хвилин) організувати засідку. З тих приводів виступили, щоб офіцерів не піддавати карній відповідальності. За такої ситуації ген. Прус-Венцковський отримав попередження, а полковник Белецький та підполковник Герхард були покарані суворими доганами міністра національної оборони.

В останній части рапорту доручено провадження подальшого слідства з метою викриття виконавців, та «ініціаторів та пружин” вбивства, а також «глибший розробці існуючих широких зв’язків фашисткого українського і польського підпілля ”. 

Пошук правди про засідку продовжено було в часі акції «Вісла. Здобуті українські документи та захоплені члени УПА, позволили інакше подивитись на те, що то стало під Яблонками. Не минув уваги функціонерів безпеки, артикул в західнонімецький пресі, де два учасники нападу, які власне пробились на захід, поділилась своїми знаннями на цю тему. Переслухівання членів УПА, учасників вбивства «Вальтера”, були проваджені у мокотовському ув’язненні в Варшаві під особистим наглядом Ю. Ружанського з травня до серпня 1947 року.  Зізнання в’язнів не залишили сумніву, що засідку організували сотні «Хріна” та «Стаха”.

З нагромадженого матеріалу виникало, що тут же перед організацією засідки, «Хрін” провів концентрацію своїх чот в району Суковатого. Дещо вона запізнилась з поводу весенніх розливів. Коли усі чоти дотерли до місця збору, вечором 27 березня скликав нараду чотових та ройових, після якої проведена перевірка зброї та запевнене вимарш на бойову акцію. 28 березня 1947 р., близько 4-оо год. зведені сотні «Хріна” та «Стаха” вирушили на засідку, залишаючи в табору хворих та поранених, у т.ч. чотового «Дуню” (Еміліан Демунь).  Українські сили лічили близько 140 партизанів, поділених на п’ять чот. До району Яблонки упівці дотерли близько 9-оо год..  

Ледве зайняли позиції, як над’їхали автомобілі зі Сверчевським. Варто зацитувати у цьому місці фрагмент рапорту Василя Мізерного, «Рена”:  «загріміли наші еркаеми. З легкового автомобіля вискакують жолнежи, між якими [є] один грубий, з відкритою головою, який, не займаючи позиції, видає накази, після чого усі інши займають позиції та вирушають в атаку. Водночас з (…) вантажного автомобілю (…) зіскакують спокійно (як би то, нічого й не було) жолнежи в чорних беретах та відкривають автоматний вогонь по наших позиціях. (…) «Хр[ін.] видає наказ першому відділу напирати на неприятеля з флангу. Зав’язується інтенсивний бій, який тривав десь 35 хвилин. Затим, неприятель відстрілюється, та перекатами відступає потічком в напрямку лісу «Яблонки” (…) У тої час серія з ручних кулеметів (…) остаточно добиває, як пізніше оказалось, генерала (…) Кароля Сверчевського (…) Наші підрозділи не прийняли переслідування відступаючого ворога ”. Варт звернути увагу, що упівський рапорт майже повністю покривається з цитованим рапортом Пшонського та Коссовського.

"Хрін», по поверненню до табору, визнав засідку невдалою, нарікаючи, що не удало спалити автомобілі. Справді до «ЗІСу” доскочило два партизани (“Антипко” і «Когут”), але, впевнившись, що в автомобілі немає харчів, відступили. Тільки інформація з польських газет про смерть «Вальтера”, радикально змінила настрої та наповнила Українців гордістю з успіху...

Повний текст перекладу (скачати 52кб) Ґжеґож Мотика "Українська партизанка 1942-1960 років" (скачати 650кб)