Осмислення Голодомору

Спроби заперечення Голодомору 1932-33рр., рівно як і прагнення подати його астрономічно далеким від дійсності образом, криються в політичній площині. Московщина (проголосивши себе правонаступником почилого геть не у Бозі Сав’єтського Союзу) відмовляється визнавати силове прилучення теренів колишніх «союзних республік» наслідком агресії та окупації, оскільки це зобов'яже взяти на себе відповідальність за всі акти насилля супроти поневолених народів. Офіційну точку зору кремлівських верховодів на події 1932-33рр. було оприлюднено в заяві Міністерства Закордонниих Справ так званої «Російської Федерації» на початку листопада 2006р., в котрій голод кваліфікується як «спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу». Прагнення владних кіл Московщини зупинити відцентрові процеси й повернути цілковитий контроль над втраченими внаслідок розпаду соцтабору та Сав’єтського Союзу територіями штовхає оплачуваних Кремлем політологів до упередженого перекручення історичних подій. Водночас, оприлюднення Службою Безпеки України списків осіб, котрі безпосередньо віддавали спричинивші Голодомор накази, спровокувало окремі юдейські середовища вгледіти в цьому прояв антисемітизму. Причини, котрі спонукали євреїв активно долучатись до революційних пертурбацій в період царату на початку ХХ-го сторіччя, свого часу були предметом активного дослідження багатьох науковців й вже мають своє логічне пояснення. Відсутність власної національної держави, де євреї могли б реалізуватись без загрози бути з якихось причин переслідуваними, та запроваджена й практикована царським режимом “межа осілості”, що суттєво обмежувала їх в можливостях й заохочувала до асиміляції, провокувала до активної участі в діяльності середовищ, котрі прагнули докорінної зміни існуючого на той час соціально-політичного устрою Російської Імперії. Активна участь в революційному русі багатьох з них виштовхнула на чільні посади в комуністично-партійному середовищі та сав’єтських органах влади. Незнання, замовчування, а можливо і свідоме ігнорування цих фактів спричинилися до безпідставних звинувачень нинішньої української влади в антисемітизмі. Взявши брехню на озброєння, підконтрольні зовнішнім потугам й безперешкодно здійснюючі на території України антидержавну та антинаціональну діяльність середовища та засоби інформації засвідчили що є одним з знарядь втілення в життя політики подальшого духовного поневолення українців.

Прийняття Верховною Радою постанови, котра визнала Голодомор 1932-33 років актом геноциду супроти українського народу, та ініційовані Президентом Ющенком заходи, котрі вшановували померлих, були наслідком кількарічних вимог та копіткої праці патріотично налаштованих громадян, окремих політичних партій та об'єднань. Проте нинішні вкрай недружні й цинічні спроби заперечити факт Голодомору, рівно як і його штучність та антиукраїнську спрямованість, зобов'язують свідомий люд докласти максимум зусиль задля убезпечення громадськості від цілеспрямованого дезінформування. Очевидці Голодомору (котрих щороку стає менше) вже засвідчили нащадкам правду про ті події. Усні перекази в часи комуністичного свавілля нерідко ставали причиною кримінального переслідування й репресій, а зібрані й задокументовані свідчення в часи незалежності навіки залишаться доказом злочинності й антинародності базованого на марксистсько-ленінській ідеології режиму. Проте наявні в архівах документи, рівно як і дослідження суті нівелюючого людську гідність комуністичного вчення, потребують принципового аналізу та осмислення науковцями, істориками, політологами, а зроблені ними висновки якнайширшого оприлюднення. Чимало архівних та історичних джерел донині не набули належного розголосу з причини незрозумілої засекреченості. Існуюча в Україні патріотична преса є вкрай заполітизованою, а її видавці й власники, коли з причини браку коштів, а здебільше внаслідок вимушеного (мовляв політичні обставини примушують) й свідомого відкладання “до кращих часів” матеріалів й публікацій наукового змісту, позбавляють широкий загал змоги отримати конкретну, й посилену фаховими висновками інформацію. Неналежне інформування загалу про результати досліджень науковців та комісій є суттєвим гальмом на шляху поступу українського суспільства. Ігнорування того факту, що переважна більшість бід і негараздів українського народу була наслідком його бездержавності, є вагомою і суттєвою загрозою в справі побудови реально, а не формально незалежної, самодостатньої, й спрямованої на всебічне задоволення потреб громадян країни. Насильницьке прилучення теренів України до інших, чужих за духом і суттю держав, нерідко провокувало українців до активного спротиву. Прагнучи утримати захоплені території й водночас використовуючи український нарід як знаряддя задля досягнення власних забаганок, окупанти вдавалися до найрізноманітніших форм упокорення та всебічного узалежнення. Одним з шляхів у справі досягнення цієї злочинної мети був і штучний Голод 1932-33 років.

Значний відсоток фактів та подій донині цілковито не оприлюднені. Проте об'єктивні та зумисні перешкоди, котрі унеможливлюють отримання загалом адекватної дійсності інформації, жодним чином не нівелюють їхню вагу й потребу бути донесеною до відома загалу. Історики та дослідники минулого вже давно узгодили, що оціночні судження конкретних подій неможливі без дослідження реалій тогочасного суспільства. Станом справ на 1920-91рр. (в проміжок цього часу в Україні тричі поставали проблеми з нестачею хліба, наслідком котрих були масові вимирання) українці були бездержавною нацією, а терени, де вони компактно проживали, певний час були поділеними між недружно налаштованими один супроти одного державами. Розпочатий в підсов’єтській Україні інтелігенцією й підтриманий окремими націонал-комуністами процес коренізації (повернення до національної культури, котра насильно видавлювалась з побуту в часи царату) викликав серйозне занепокоєння в тогочасних кремлівських можновладців, котрі небезпідставно вбачали в цьому загрозу можливого постання питання про вихід України зі складу СССР або принаймні змаг за осягнення ширшої автономії та обмеження впливів Москви. Україна — найбільша житниця СССР — відповідно отримувала й найбільші хлібозаготівельні плани. Як свідчать архівні джерела та матеріали листування компартійної номенклатури в першій половині 30-их років, саме виконання цих нереальних планів визначило ставлення сталінської верхівки до керівництва «Української Соціалістичної Радянської Республіки» й до населення в цілому. Неможливість виконати плани, накинуті Україні з Москви, давала легальний привід втручанню у справи формально “суверенної” радянської республіки. Політика кремлівських очільників була спрямована на цілковиту концентрацію влади у власних руках. Будь-які дії, що поставали не з ініціативи Кремля, спричиняли цькування і репресії. Доречно згадати про незаздрісну долю колаборантів з числа націонал-комуністів Панаса Любченка, Віталія Приймакова, Миколи Хвильового, Юрка Коцюбинсього.

Тектонічним наслідком комуністичного терору 30-их років у «Радянській Україні» були й репресії супроти національно-свідомих українців у середовищі керівної верхівки УСРР (УССР). Як зазначав американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, “репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату, починаючи з кінця 1932р. аж до арешту майже всього ЦК в 1938р., добивали навіть відносну політичну самодіяльність керівництва УСРР попереднього періоду. Це уможливило створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків з попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності. Внаслідок цього УСРР як республіка була практично позбавлена національного змісту”.

Колосальні демографічні втрати України в часі голоду 1932-33рр. призвели до залюднення її території переселенцями (переважно з РСФСР). Усіляко заохочувані Кремлем з осені 1933р., вони прибували передовсім до степових районів УСРР (УССР), де внаслідок вимирання дефіцит робочої сили був найбільшим. Масова міграція москвинів стала можливою ще й завдяки тому, що Політбюро ЦК КП(б)У у жовтні 1933р. в черговий раз піддалося тиску Москви і погодилося з пропозицією Всесоюзного Комітету Переселення “про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на І-ий квартал 1934р. в зв'язку з тим, що в ІV-му кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФРР”. Саме ж “намічене переселення” означає не що інше, як заздалегідь спланований офіційною Москвою терор голодом, метою якого було винищення українського селянства і заміна його етнічно чужим елементом. У той час, як українське селянство стало об'єктом найбільшого в новітній світовій історії геноциду, 20 тис. сімей, переселених в обезлюднену степову Україну москвинів, отримали низку пільг. Їх було звільнено терміном на два роки від сільськогосподарського податку, “самообкладання” і 50% страхових платежів, а ще на рік — від сплати м'ясного податку. Переселенців з Московщини направляли насамперед до Харківської, Донецької, Дніпропетровської та Одеської областей, тобто саме до тих регіонів, нинішнє населення яких найголосніше вимагає від владних структур уже незалежної України надати москвинській мові статусу другої державної.

Возведені в ранг державної політики нівелювання й занедбання людської гідності та приватної власності колективізація й так звана індустріалізація (коли шляхом нав'язування великої будови українців відлучали від традиційних форм господарювання) були чужими та ворожими духові й звичаям українського народу. Логічно, що українці вдавались до найрізноманітніших форм спротиву. Збройний опір доповнювався ігноруванням закликів до вступу в колгоспи, а примусова й підневільна праця була вкрай неефективною.

Практикована імперськи налаштованою комуністичною верхівкою політика “експорту революції” вимагала “створення передреволюційних умов” в інших країнах. Світова економічна криза подарувала нагоду вплинути на геополітику. Доказом цинічності практиків матеріалізму є економічне втручання у внутрішні справи Німеччини. Нав'язані внаслідок програшу в Першій Світовій Війні зобов'язання суттєво обмежували німецький уряд в справі захисту від кризи й потребували “фінансових вливів” ззовні. Жонглюючи складнощами та прагнучи люмпенізувати й пролетаризувати німецьких селян, Сталін зумисне розпочав політику “червоного демпінгу”, себто за безцінь продавати відібране в українських селян зерно німецьким урядовцям. Неспроможність німецьких селян належно продати зерно державі спричиняло розорення й виїзд до міст в пошуках заробітку, де долучаючись до лав робітничого класу (котрий згідно марксового вчення є “основним рушієм революції”) піддавались відповідній ідеологічній обробці комінтернівських агітаторів.

Ще одним свідченням цілеспрямованого винародовлення українців голодом в 1932-33рр. є “Директива” ЦК ВКП(б) й РНК СССР “Щодо запобігання масового виїзду голодуючих селян Кубані та України до Росії та Білорусі” за підписом Молотова й Сталіна, котра вимагала унеможливити виїзд українських селян “на Волгу, Московську область, Західну область й Білорусію”. Даний документ спростовує нісенітниці про “голодуюче Поволжжя”. Вартими уваги є й документи про форми та методи, котрими окупаційний режим узаконював грабунок українського народу. 7-го серпня 1932р. був прийнятий закон, згідно котрого створене з відібраного в селян інвентарю колгоспне майно вважалось державним. 1-го січня 1933р. Сталін звернувся до українських селян з погрозою, що за невиконання нав'язаних планів ним і розплатяться. Конфіскований внаслідок цих законів ренамент українських колгоспників безкоштовно передавався колгоспам РСФСР. Нинішня Москва не бажає визнавати факт узаконеного пограбування українців на користь москвинів. Жахливим свідченням масштабів трагедії було й порівняння кількості померлих від голоду з кількістю загиблих в часі Другої Світової Війни. Наприклад в одному з сіл Фастівського району, що на Київщині, війна скоротила кількість населення майже на дев'яносто осіб, а голод знищив більше чотирьохсот. Постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СССР від 14-го грудня 1932р. констатує, що в значній частині районів “куркулі, колишні офіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської Ради та інші” заволоділи відповідальними посадами в колгоспах та сільрадах і намагаються організувати саботаж хлібозаготівель. Підписаний Сталіним і Молотовим документ вказував, що “найзлішими ворогами партії, робітничого класу і колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком в кишені” й наказували засуджувати всіх запідозрених на п'ять-десять років ув'язнення в концтаборах, висилати разом з “куркулями” у північні райони СССР і навіть розстрілювати. Прагнення уникнути такої незаздрісної долі штовхало посадовців на прояви жорстокості стосовно селян. В цій же постанові вказано, що українізація в Україні та Північному Кавказі дозволила “буржуазно-націоналістичним елементам” створити собі легальне прикриття, й вимагалось негайно перевести на Кубані діловодство радянських і кооперативних органів, усі газети й журнали та навчання в школах з української мови на москвинську. Цей факт засвідчує цілеспрямовану боротьбу Москви супроти всього українського. Третього червня 1933 року заступник наркома охорони здоров'я УСРР (УССР) К. Хармадарян доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору, що офіційні цифри померлих у Київській області значно занижені. Так, з 1-го січня по 1-ше березня 1933-го року у Сквирському районі, згідно з офіційними звітами, померло 802 людини. Перевірка встановила, що в дійсності було 1773 смертних випадки. У Володарському районі за цей же час зареєстровано 742 смерті. А насправді померло понад три тисячі осіб. Поза сумнівом, що реальні цифри померлих перевищують офіційні. До того ж слід пам'ятати, що й тут не враховано тих нещасних, які залишили рідне село в пошуках порятунку і померли далеко від домівки.

Аналізуючи голод в інших частинах Сав’єтського Союзу, впадає в очі, що він в першу чергу торкнувся заселені етнічними українцями регіони, (згадана Кубань, прикордонні райони Курщини й Орловщини). Цілеспрямоване винищення автохтонів й уможливлення безперешкодного заселення території завезеним елементом є актом геноциду. Цілком іншими були причини голоду в Казахстані. Спроби примусити казахів осісти спричинили порушення їхнього традиційно кочового укладу життя. Позбувшись отар й осівши на неродючих піщаниках, казахи звичайно ж не змогли відразу навчитись вирощувати зернові культури. Проте в часі голоду їм ніхто не забороняв виїздити до інших регіонів СССР. Більше того: казахські компартійні діячі звертались з листами-проханнями до керівників прикордонних районів й областей РСФСР всебічно полегшити побут прагнучих перечекати голод казахів й забезпечити їх роботою. Відомі й випадки, коли окремі казахські племена без жодних перешкод з боку сав’єтських прикордонників відкочовували в Китай і там очікували сприятливих для повернення часів. «Білою плямою» є й доля мешканців Смоленщини, котра також не виконала непомірний план з хлібозаготівлі. Проте в замешканих там москвинів й білорусів ніхто не відбирав посівні запаси, як це чинили в Україні, й не зачиняли білоруських шкіл та газет, як це чинили з українськими школами й газетами на Кубані.

Як відомо будь-яка подія, що відбувається вперше, може бути випадковістю, вдруге вона вже є тенденцією, а втретє — засвідчує закономірність. Вартими уваги мусять бути несправедливо замовчувані або вкрай рідко згадувані нині голоди 1921-22рр. й 1946-47рр. Теоретично один голод міг-би бути наслідком природного неурожаю, але три є нічим іншим, як цілеспрямованою політикою. Як засвідчили факти, інтернаціоналістична риторика очільників СССР була лише маскуванням москвинського шовінізму. За ширмою формування “радянського народу” відбувався процес асиміляції. Прагнення унеможливити будь-які форми спротиву нав'язуванню поневоленим народам нівелюючої національну ідентичність зокрема й людську гідність в цілому ідеології, штовхало сповідуючих марксове вчення керівників компартії до найрізноманітніших злочинів. Тоталітарний устрій, адміністративно-наказні форми управління, нівелююча людську гідність зокрема й національні культуру та особливості в цілому матеріалістична ідеологія, прагнення будь-що поширити світом комуністичний світогляд, провокувало тогочасне керівництво Сав’єтського Союзу до витворення найрізноманітніших постанов, указів й навіть законів, спрямованих на фізичне винищення незгідних й непідконтрольних системі. Дослідження архівних документів переконують, що події 1932-33рр., котрі з часом отримали назву Голодомору, були актом цілеспрямованого нищення незпролетаризованого й нелюмпенізованого українського селянства.

Олесь Вахній