Сьогодні день української мови та писемності... Можна запитати : «Навіщо це все? То ж тільки мова…» Але якби не було української мови, тоді не було б українського народу, був би він немов сирота, неначе каліка… Рідна мова – це наш спадок, дар Божий, велика цінність, народний скарб. Для справжнього патріота наша мова найкраща, найгарніша, найчудовіша. Неможливо любити Батьківщину, відмовляючись водночас від її рідної мови. Україна та українська мова – це одне. Пам’ятаймо про людей, які віддали своє життя тільки тому, що говорили українською, крізь століття зберегли мову - душу нашого народу. Пам’ятаймо про них та шануймо їх. Шануймо нашу мову – іншої в нас нема і не буде. І нам не треба іншої. Мусимо плекати, доглядати, піклуватися про неї. Бо це те спільне, народне, що належить нам всім і об’єднує нас. Як упізнати, що росіянин – це росіянин, а поляк – це поляк? Можна дізнатися заглядаючи до їхніх паспортів. Але по суті, завдяки їхнім мовам. Завдяки нашій, ми є українцями. Тож намагаймося говорити українською, щоб ніхто,наприклад коли поїдемо за кордон, не плутав нас з іншими словянами. Бо інакше, навіщо були ці жертви, нащо було людям віддавати життя за мову? Щоб ми тепер соромилися нею говорити? Щоб відмовлялися від неї? Якщо людина почуває себе українцем, тоді говорить українською. Якщо не знає мови, тоді вивчає її. Але, щоб навчитися чогось, треба це любити. І не слід казати, що під батьковою стріхою говорилося російською, тому і я нею говорю. Бо ніхто не забороняє навчатися. А якщо людина виправдовується в такий або подібний спосіб, то це означає, що не любить та не хоче говорити мовою своєї держави, що взагалі не вважає українську мову своєю рідною. Вже краще було б сказати відверто – «не говорю українською, не вивчу її, бо не хочу, не люблю цієї мови, вона мені чужа». Було б чесно. Доглядаймо нашу українську мову щодня, щоб не плювали на неї люди, які її не люблять, яким вона заважає, яким вона чужа і, які мріють, щоб Україна стала не україномовною країною.
Але не будемо зараз сперечатися на цю тему. Адже сьогодні свято всіх тих людей, які люблять та шанують нашу рідну українську мову. |
Те, про що нагадують фотографії в альбомі, записи в блокноті. випадково почуті мелодії…. голоси..., мимохіть спійманий чийсь погляд.... Минуле. це те, про що я часом хочу забути, і кажу собі, що стер його із пам'яті, викинув з душі. Але є речі, які пам'ятаєш серцем, а не розумом. І мене знову зраджують очі, руки і губи. Не варто його боятися. але і жити так не можна, хапаючись за минуле як за рятівний круг.
Часто ми боїмося потонути в океані сьогодення, а майбутнє таке незвідане і невизначене. І знову ми стукаємо в двері, де раніше нас зустрічали тепло і привітно. де пережили стільки теплих і щасливих митей. адже ось зовсім поряд, за цими дверима. і ми з надією стукаємо знову й знову. Та ніхто ті двері вжн не відчинить. За ними давно нікого не немає. А ось зовсім поруч, якщо уважно придивитися, майже поряд інші двері, і їх ми одного дня виразно побачимо, і увійдемо: хтось – несміливо, невпевнено, а хтось – навпаки радісно і рішуче!, але увійдемо обов’язково.
А от те, що ми там побачимо – залежить від нас самих. Головне пам'ятати – що всі ми вийшли з минулого, яке одного дня було сьогоденням, а день сьогоднішній вже завтра стане минулим. Й іноді, в сліпому бажанні розчинитися в спогадах, ми самі стаємо минулим вже сьогодні, навіть не помічаючи цього. А, мабуть, слід пам'ятати – Я тут. Я зараз. І лише так. Я не складаюсь лишень з минулого. Це воно колись було наповнене мною. Колись, вчора, тиждень, місяць, рік, життя тому....
МИНАЄ НЕ ЧАС – МИНАЮ Я!!!