Є такий тип людей, які не люблять виходити з дому, а люблять лише сидіти у своїх будівлях, а коли виходять, займаються своїми справами та повертаються майже ні з ким не зустрівшись.
Це ті самі люди, які мають одного - двох, максимум п'ять близьких друзів.
Це ті люди, які завжди тримають телефони на беззвучному режимі і не чекають, поки їм хтось зателефонує і про щось в них запитає.
Це ті, що сидячи в кав’ярні та тримаючи в руках відкриту книгу, просто можуть дивитись кудись вдалечінь, споглядати як вітерець ворушить листя на деревах, а сонечко лагідно припікає обличчя..
Це ті самі, які цілодобово і без вихідних відкривають «соціальні мережі», ні з ким не розмовляючи.
Це ті ж люди, які люблять природу, каву, книги, самотність, спокій, музику та домашніх тварин.
Це ті, які можуть самі піти в кінотеатр на фільм, а потім наодинці не поспішаючи гуляти по парку, пити гаряче какао та годувати голубів.
Це ті самі люди, яких називають зарозумілими, складними, інтровертами, загадковими й дивакуватими та навіть божевільними.
Одне з найщасливіших рішень мого життя — це дозволити людям думати про мене все, що їм спадає на думку… Зрештою, це їхня голова, їхні думки і їхній час, витрачений на те, що вони вигадали… До чого тут я?
І — настала чудова свобода!…
Мені більше не страшно нікого розчарувати! Я ні хвилини не витрачу на суперечку… Не вступлю в жодну неприємну дискусію… Не стану доводити свою правоту чи «левоту»…
Мені лінь…
І я з усмішкою згадую той час, коли було не лінь…
Не лінь спілкуватися через силу з тими, з ким не хотілося цього робити…
Не лінь вести порожні розмови та переписки з нецікавими мені людьми.
Не лінь було говорити ТАК, коли все всередині вимагало НІ…
Не лінь виправдовуватися за свою думку, яку я ніколи нікому не нав’язую, але й не прошу переконувати мене…
Використовуйте лінь за призначенням, люди… Бо саме вона збереже вас для головних людей вашого життя.
Дозволить допомогти тим, кому справді потрібна ваша допомога, не викинувши на смітник час на тих, кому потрібно переливати з порожнього в порожнє…
Дозволить дати свободу і тим, хто вас терпіти не може, але при цьому вперто навіщось лізе у вашу Душу.
І ще ця лінь зробить чудові генеральні прибирання вашого життя, після яких у ньому буде лише те, що вам необхідно.
Звільнитися від зайвого на будь-якому рівні — одна з умов збереження психологічного здоров’я, та й будь-якого іншого теж…
Тому що ніщо не руйнує так, як залежність від чужої думки і насильство над собою, в якому ми весь час прагнемо виправдати чиїсь очікування і для всіх бути хорошими…
Полюбіть себе! Не звалюйте на себе обов’язки емоційно обслуговувати тих, хто вирішив, що їхня думка про вас повинна вплинути на ваше життя…
Чим старшим стаєш, тим більше розумієш одну просту
річ: життя насправді складається не з великих подій.
Воно складається з таких вечорів, коли сонце вже хилиться за гори, коли трава ще тепла
після дня, коли десь зовсім поруч шумить вода, пахнуть квіти й на кілька хвилин
стає так тихо, що починаєш чути власні думки.
Колись здавалося, що треба постійно кудись поспішати. Щось встигнути. Щось
заробити. Комусь щось довести. Здавалося, що справжнє життя почнеться трохи
пізніше - коли зробиш більше, матимеш більше, досягнеш більшого.
А потім минають роки і розумієш: те саме «потім» уже
давно настало.
І найбільшим багатством стає можливість просто зупинитися
посеред звичайного дня й побачити, скільки всього в тебе вже є.
Гори, які стояли тут задовго до нас і стоятимуть після
нас.
Люди, до яких хочеться повертатися.
Дім, у якому тебе чекають.
Робота,
після якої знаєш, заради чого втомився.
І звичайний вечір, якого більше ніколи
не буде саме таким.
Ми чомусь добре пам’ятаємо великі дати, але життя
проходить між ними.
У запаху трави після сонця. У ранковому тумані над
горами. У дитячому сміху з подвір’я.
У чашці чаю, коли надворі вже холодно. У кількох хвилинах
тиші наприкінці важкого дня.
Мабуть, мудрість не в тому, щоб навчитися мати все.
А в тому, щоб одного дня навчитися помічати те, що
маєш.
Бо час не зупиниш.
Літо закінчиться. Діти виростуть. Ми станемо старшими.
Зміняться будинки, дороги й люди навколо нас.
Але якщо ми вміли бути присутніми у своєму житті -
значить, воно не пройшло повз нас.
Тому інколи варто просто зупинитися.
Подивитися, як сонце сідає за гори. Вдихнути запах
трав.
І нічого більше від цього вечора не вимагати.
Бо, можливо, саме такі звичайні хвилини колись і
виявляться найціннішими…
Знаю безмір слів, більше, ніж треба. Перебраних-пересіяних-перемацаних-пересмакованих. Огром слів. Ціла гора звуків. І раптом із цього громаддя висотуються лише два, ні – чотири короткі і тихі слова: «Бережи себе». «Ти теж». І нестримні потоки звуків завмирають. І грандіозна гора лексикопеї опадає і розсипається на пісок непотрібних літер. Перед лицем смертоносного світу бережімо в собі слова Життя.
