Сила духу та життєва стійкість.

Здатність подивитися на ситуацію під іншим кутом – потужний захисний механізм і водночас рушійна сила. Людина, яка не здається, знаходить нові сенси та способи взаємодії зі світом. Прикладом є історії митців, спортсменів чи громадських діячів з ампутаціями. Вони показують суспільству, що можливості людини значно ширші, ніж здається на перший погляд, якщо є внутрішня воля.

Так, неможливо одразу налаштувати себе на позитив чи продуктивність. Спочатку зазвичай іде складний процес проживання горя, втрати звичного тіла чи можливостей, розгубленості та депресії. Іноді суспільний тиск у дусі «головне це настрій, он інші ще й не те роблять» може зашкодити. Людині буває важко дозволити собі сумувати, плакати чи відчувати слабкість, бо вона нібито зобов’язана «бути сильною».

Навіть з найкращим внутрішнім налаштуванням якість життя багато в чому залежить від середовища: доступності (пандуси, ліфти, транспорт), якісної медицини та підтримки близьких.

Порівнювати біль і вимірювати, кому важче, неконструктивно – біль у кожного свій, і він потребує поваги.

Внутрішній настрій і воля до життя – це фундамент, без якого рух уперед неможливий. Проте цей настрій дійсно набагато легше знайти і утримати, коли людине не залишається сам-на-сам зі своїм болем, а відчуває підтримку суспільства, розуміння та має доступні умови для реабілітації.

Це дуже болюче і водночас життєво важливе питання. У реальності ситуація рідко буває чорно-білою: з одного боку, існують серйозні прогалини в державних системах підтримки, бюрократія та байдужість, які дійсно змушують людину почуватися покинутою.

З іншого боку – існують потужні ветеранські спільноти, волонтерські ініціативи та просто небайдужі люди, які беруть на себе те, чого не допрацьовує держава.

Чи можна витримати це самотужки? Думаю, вижити фізично можна, але якісно відновитися і «витягнути» все самотужки – надзвичайно складно, а часом і неможливо….

Намагання перенести весь біль наодинці із собою часто веде до емоційного вигорання, глибокої ізоляції та втрати сенсу. Витрачається колосальна кількість енергії просто на те, щоб триматися, і на реабілітацію чи творчість сил уже не залишається. Нам усім потрібен хтось, хто побачить наш біль, підтвердить його правомірність і скаже: «Ти маєш право втомлюватися і злитися». Без цього «дзеркала» важко повернути віру в себе.

То що ж тоді робити, коли здається, що ти сам на сам зі світом?

Найкращу допомогу людині, що втратила кінцівку, зазвичай може надати лише той, хто пройшов через схожий досвід. Бо тоді не треба пояснювати словами те, що зрозуміло й без слів.

Коли глобальна ситуація здається безвихіддю, фокус уваги треба змінити не на «як мені жити далі?», а на «що я можу зробити впродовж цієї години?».

Ніхто не повинен проходити через таке випробування наодинці.

Адаптивний спорт, параолімпійський рух, творчість і мистецтво людей із тяжкими травмами – найкращий доказ того, на що здатна людська воля. Коли дивишся на такі роботи чи  на те, як атлети перемагають на змаганнях, одразу зникають будь-які сумніви в тому, що людські можливості безмежні, якщо є прагнення до життя.

Внутрішній стержень і воля – це той вогонь, який рухає людину вперед. Але щоб цей вогонь не згас від холоду байдужості чи побутових перешкод, дуже важливо, щоб суспільство створювало для нього захист.

Наше суспільство, на жаль, розкололося на два табори. Одні вірять у перемогу щиро і її підтримують. Інші хейтять і сваряться між собою, вказують, що після війни буде дуже багато проблем. Це якраз ті диванні критики, які нічого не роблять і нівелюють будь-які спроби людини вижити і витримати, які гасять починання від самого початку.

Ті, хто «гасять починання» і зосереджуються виключно на песимізмі чи прогнозах про незліченні проблеми, найчастіше керуються власним страхом, безсиллям чи вигоранням Їхня критика - це спосіб виправдати власну бездіяльність або захиститися від жорстокої реальності війни через знецінення.

Якщо сказати собі «все пропало, ніхто нікому не потрібен», то нібито й не треба докладати жодних зусиль, допомагати чи змінювати щось навколо себе.

Натомість позиція людей, які вірять, діють, підтримують і бачать можливості (як-от адаптивний спорт чи мистецтво) – це шлях творення. Це вибір не здаватися ні перед обличчям війни, ні перед обличчям суспільного цинізму.

Я не заперечую того, що влада приділяє мало уваги цьому питанню, та все-таки щось та є. Про безбар’єрні простори в нашому місті багато говориться, і я бачу, що вони будуються. Є пандуси, є спеціальні позначки на тротуарах. Процес іде. Так, він часто набагато повільніший, ніж хотілося б, і супроводжується помилками чи недоліками, але рух до адаптивного простору є. І це створює основу для того, щоб люди після травм поверталися до активного життя.

Загалом це дуже складне і дуже глибоке питання.