Скульптури малюків-засновників Києва, розташовані на Поштовій площі на Подолі, отримали обновку. На честь до Дня міста пам'ятники вбрали у святкові шати, повідомив скульптор Володимир Журавель.

На голови малюків вдягли віночки.

Одяг князів пошила дружина Володимира — Катерина Журавель. Трави і квіти для вінків зібрали на Замковищі на Куренівці.

Так, до цієї державності у кожного з них також було різне ставлення – хтось воював за неї, підтримував її віршами й статтями, а потім роками приховував ці факти своєї біографії, а хтось воював проти й загинув від рук «своїх». Це й була жахлива лотерея тоталітаризму – і не тільки для українців. Андрєй Вишинський, який власноруч підписував розпорядження про арешт Владіміра Лєніна у недовгу епоху Тимчасового уряду, в якості радянського прокурора вимагав смертної кари для найближчих соратників Лєніна – його секретаря та співавтора Ґріґорія Зінов’єва та Льва Камєнєва. Обох розстріляли, а Вишинський за два десятиріччя помер своєю смертю на посаді представника Радянського Союзу у Раді Безпеки ООН. Якщо такі парадокси простежуються навіть у верхівці комуністичної влади, що й казати про літературу!
Фільм про будинок «Слово», як на мене, говорить про найважливіше – всі все знали й розуміли, просто одні фізично не могли цього витерпіти, а інші намагались пристосуватися – і все одно гинули. Життя творчої людини у Радянському Союзі нагадувало у ті часи змагання із невідворотною загибеллю, існування у камері смертників. Один з героїв стрічки, Лесь Курбас, зображений у останніх кадрах фільму в оточенні слідчих НКВС. Однак насправді Курбас намагався врятуватися від репресій у Москві, його прихистив – але не надовго – засновник Московського державного єврейського театру Соломон Міхоелс. За двадцять років після цього НКВС знищить Міхоелса в імітованій дорожній пригоді, разом із ним загинув також агент держбезпеки театральний критик Владімір Ґолубов, який «наглядав» за режисером і допомагав організовувати його вбивство. Й це також було нормою, коли агенти й жертви їхніх власних доносів опинялися в одних камерах і йшли на один ешафот. Як у такій ситуації розєднати добро і зло, янгола і диявола? Що робити норвежцям, на очах яких навіть не співець, а засновник їхньої душі Кнут Гамсун виявився зрадником Батьківщини й оспівувачем Гітлера?

Я був у Норвегії тоді, коли вперше вирішили вшанувати память Гамсуна. Дуже скромно. Поштова марка. Дискографія. Ніяких перейменувань вулиць, ніякої патоки. Навіть зараз життєпис Гамсуна – відкрита рана. Але Норвегія без його романів – не Норвегія. Точно так, як Україна – не Україна без віршів Тичини, Сосюри чи Бажана.

І для того, щоби зрозуміти це, доведеться змінити наше власне ставлення до культури як до гори Олімп, на верхівці якої безсмертні боги снідають нектаром та амброзією. Ні, у тому ж самому будинку «Слово» мешкали герої і негідники, пристосуванці і фанатики, генії й графомани. Комусь вдається змінити реальність навколо себе не тільки творами, але й вчинками – таким був, скажімо, Василь Стус. Хтось залишає по собі твори, які ми знаємо напамять, але краще б нам не згадувати про факти життя автора цих творів. А від когось залишається тільки взірцева біографія – і жодного рядка, жодної картини, жодної ноти. Злочинець може бути генієм – як Караваджо. Святий може бути нездарою, й ми ніколи не зрозуміємо, що його сучасники були в захваті від його порядності й самовідданості, а зовсім не від його віршів чи малюнків. Люди, які ціною компромісів з власною совістю зберігали українську культуру, заслуговують на нашу вдячність не менше, ніж ті, хто не йшов на жодний компроміс або підтримував українське життя за межами великої в'язниці під назвою УРСР.

Я написав ці рядки й вкотре замислився – може, дарма виправдовую аморальність, навіть осяяну великим талантом? Я виростав серед радянських письменників, я бачив, що вони все розуміють – але все одно борються за успіх, премії, письменницькі дачі й поїздки за кордон. І так, я не хотів прожити таке життя, я думав, що з в'язниці тікають або ж поринають у «внутрішню еміграцію», стають науковими працівниками, дослідниками давних часів – хай ніякої публічності, але й ніякої ганьби. І я чесно ще школярем писав листи дослідникам літератури на їдиш, память про яку так хотів зберегти й думав: хай я все життя просиджу над книжками з квадратними літерами, але мені не доведеться плювати в люстро кожного божого дня.

Однак поки я вчився, почалася перебудова, і мені вже не потрібно було робити вибір. І я вже ніколи не дізнаюсь, яким могло би бути моє життя, якби довелося виживати, а не жити і грати у безконечну гру з парткомами, репертуарними комісіями і КДБ.

Тому коли я піднімаюсь по сходах старих письменницьких будинків, я мимоволі шукаю очима двері своєї квартири з іншого світу і бачу у вікні «воронок», який приїхав для мого арешту.

Останні роки я часто бачу людей, які впевнено говорять, що є закон всесвіту «якщо вас не просять про допомогу, то й не лізьте». І через неправильне розуміння цього закону виправдовують свою черствість і продовжують чекати «коли ж їх попросять».

Я щоразу кажу, навчіться ВІДЧУВАТИ й ЛЮБИТИ людей, і тоді ви точно знатимете, що людині потрібна допомога, або вона сама хоче з цією ситуацією впоратися.

Знаєте, чому жінки так цінують чоловіків, яким не треба говорити «допоможи мені», а вони самі підходять і допомагають? Самі набирають твій номер у метушні робочого дня і запитують: «Сонечко, як ти? Чим наповнений твій день? У тебе все добре?»

На початку листопада малюнок андеграундного художника Бенксі з'явився на стіні зруйнованого будинку в Бородянці. Згодом було підтверджено ще шість графіті у Києві та Ірпені. Про цю подію говорили всі, адже роботи митця з'являються по всьому світу, а деякі з них продаються на аукціонах за кількадесят мільйонів доларів. Суспільне Культура розповідає, чим відомий Бенксі.

Бенксі – псевдонім вуличного художника, політичного активіста та режисера з Великої Британії. Його справжнє ім'я досі залишається невідомим, а більшість фанатів не хоче, аби його розкривали. Поціновувачі творчості Бенксі захоплюються тим, як він із вандала, який розписував стіни у Великій Британії в 90-х роках, став художником, чиї роботи коштують кількадесят мільйонів доларів на аукціонах у Великій Британії та Америці.

Бенксі почав свою кар'єру в 90-х роках, коли в Бристолі, що у Великій Британії, сформувалося потужне андеграундне середовище. Був учасником угруповання DryBreadZ Crew, до якого входили його друзі Като і Тес.

Бенксі малював балончиком від руки, але на початку 2000-х років почав користуватися трафаретами, які допомагали наносити малюнок до приїзду поліцейських. А вони часто приїжджали, адже стріт-арт незаконний, якщо не узгоджений із владою чи власниками приміщення, де малюють графіті. У своїй книзі "Wall and Peace" (до речі, Бенксі має кілька виданих книг) він розповідає, як йому спала на думку ідея з трафаретами.

У той час художник хотів намалювати великі сріблясті літери на пасажирському поїзді, аж тут з'явилися британські поліцейські. Його товариші встигли втекти, а Бенксі довелося сховатися під великою машиною. Лежачи під нею, він помітив трафаретний серійний номер на дні паливного бака та зрозумів, що може використовувати цей стиль, щоб швидко малювати графіті.

Бенксі малює графіті завжди обираючи гостро-соціальні теми. Критика капіталізму та споживацтва є ключовою темою, яку Бенксі досліджує і до якої повертається протягом усієї своєї кар'єри. Роботи Бенксі несуть антиконсьюмеристські, антивоєнні, антифашистські та антиімперіалістичні меседжі. Митець поєднує вуличне мистецтво, популярну культуру та соціальний активізм.

У своїх роботах він завжди пише гасла та часто зображає щурів, мавп, поліцейських, солдатів, дітей та людей похилого віку. До речі, щурів він малює найчастіше, вони символізують андеграунд та боротьбу за незалежність. Саме з цими тваринами митець асоціює вуличних художників, що створюють свої найкращі роботи вночі. Також щури є символом людей.

Бенксі закладає глибокий сенс у свої роботи, але ніколи їх не пояснює. Саме через це завжди з’являється декілька інтерпретацій його малюнків. Митець ніколи не стоїть осторонь подій у світі, тому залишає свої часто дотепні й глибокі послання в ретельно обраних місцях.

Точну кількість робіт Бенксі порахувати неможливо, адже деякі з них зникають протягом 24 годин після того, як митець їх намалював. Малюнки регулярно перепродують, замальовують, знищують, а ще часто видаляють стіни з ними. Проте більшість з них Бенксі документував з самого початку своєї творчості. На початку своєї кар'єри він взагалі відмовився від авторських прав та викладав роботи на сайті, аби всі охочі могли використовувати їх у хорошій якості. Також він має самвидавні книги, які містять сотні фотографій його трафаретів. До речі, Бенксі створив своє невеличке агентство Pest Control, яке офіційно та непублічно продає деякі його роботи.

Найбільш популярною та культовою роботою Бенксі є графіті "Дівчина з повітряною кулею" з цитатою "Надія є завжди", яке вперше з'явилося в 2002 році в Лондоні. Цей мурал є одним із найвпізнаваніших творів мистецтва 21 століття. Пізніше Бенксі повторив його в різних місцях. А в 2014 році пройшла акція, в рамках якої малюнок використали як символ протесту проти війни в Сирії.

У жовтні 2018 року на аукціоні Sotheby's виставили картину "Дівчина з повітряною кулею", а після закінчення торгів – за кілька секунд після того, як оголосили продаж за 1,3 млн доларів – невідома особа запустила шредер, вбудований у нижню частину рами. Чи то навмисне, чи то випадково він зламався під час цього перформансу й частина малюнка залишилася неушкодженою. Цей артоб'єкт назвали "Любов у кошику для сміття", а через три роки знову виставили на аукціон та продали за 25,4 млн доларів.

(За браком місця повністю статтю читайте за посиланням. Якщо цікаво. Там же можна подивитися світлини його робіт)