26 серпня. Ранок
- 26.08.24, 14:10
https://www.facebook.com/UNICEFUkraine
Останній тиждень літніх канікул мав бути наповнений пригодами, відпочинком та підготовкою до школи. Натомість почався з масованої ракетної атаки на країну. Саме про це я і думала....
А також про тваринок.
Так трапилося, що сьогодні я залишилася вдома, тому на власні очі побачила як реагують на ці події тварини....
У мене два котики. Я була поруч (пам'ятаєте, залишилася сьогодні вдома?) Отже пестила своїх вихованців й розмовляла з ними.
Після першого ж вибуху (його було добре чути) очі одного мого котика стали величезними, вушка притиснулися до голови, весь він якось так зіщулився на ліжку, на якому ми сиділи... а потім вислизнув з моїх обіймів й забився під диван. Ніякими вмовляннями його звідти дістати було неможливо....
Після наступних гучних вибухів він побіг у коридор.... Вже навчився відкривати шафу, тому одразу забрався всередину і сидів там.
... Я думала раніше про те, чи вміють думати тварини, чи розуміють вони, що відбувається навколо.... Тепер я знаю, як вони реагують на подібні ситуації, коли мене немає вдома. Коли я не можу їх заспокоїти і захистити(((
«Я хотіла сьогодні читати свої книжечки – «Піноккіо», Кіплінга та Шевченка. Але почався обстріл і ми прийшли сюди. Зараз дуже хочеться спати та додому», – каже Вероніка та горнеться на плече бабусі Ганни Миколаївни. Друзі, 9-річний Денис та 9-річна Аня, збиралися сьогодні гуляти та радіти останнім дням літніх канікул, але тривога перекреслила дитячі плани.
«Для них це вперше, коли ми спустилися в метро та залишилися так надовго. Зазвичай ми спускаємося вночі на паркінг, але сьогодні атака дуже масована й почалася вранці, тож ми скасували всі плани й сховалися тут», – каже мама Дениса, 41-річна Ольга. Вона вкриває дітей пледами, адже в метро прохолодно, а небезпека триває вже кілька годин
2
Коментарі
Nech sa paci
126.08.24, 23:48
Сьогодні вперше перебув тривогу в паркінгу. Майже випадково, бо потрібно було бути десь на певний час.
Минулого разу так само випадково опинився в укритті поліклініки.
Ще якось ми свідомо спробували перебути тривогу в метро. Загалом ідея не така й погана, але тільки не для ночі.
А то переважно сидимо вдома за двома стінами. На роботі є підвал, де можна перебути найнебезпечніший період.
M@Sln
228.08.24, 00:34Відповідь на 1 від Nech sa paci
Початок війни був таким, коли все сприймалося досить тривожно. Була невідомість, страх.... страх через невідомість. Отже невідомість була домінуючою. Все інше домальовувала уява й інстинкт самозбереження.
На роботі нас постійно спонукали йти в паркінг....
Потім ми навчилися розрізняти "стани" небезпеки, читаючи новини в ТГ. (я пишу про себе й моє місто.....)
Не секрет, що коли летить балістика, то тут вже мусиш думати про власну безпеку.
Не секрет, що коли довго відчуваєш біль, організм пристосовується і ти перестаєш на нього звертати увагу, забуваєш про нього....
Ще одне.... На початку війни, коли була вимушена пауза в роботі, ми шукали сховища, де б можна було сховатися. Поруч мене сховищ нема. Ті підвали, де переховувалися люди, не здавалися мені безпечними..... Розумієте чому.
M@Sln
328.08.24, 00:38Відповідь на 1 від Nech sa paci
Тому ми просто залишалися вдома. У висотному будинку на останньому поверсі......
Людина до всього звикає.... Це страшні слова.
Не звикає. Перестає звертати увагу.
Перестає спати вночі. Більше хвилюється, можливо, не за себе....
Більше болить, коли чує чи бачить наслідки. Бо ми люди. У нас є серця.
Але жити треба. Треба продовжувати жити.
Й по можливості робити все, щоб наблизити нашу перемогу над ворогом. Пояснювати не треба, маю надію.
Буде новий день. Буде радість.
Nech sa paci
429.08.24, 23:18Відповідь на 3 від M@Sln
Розумію Вас.
Будь-який підвал кращий за верхній поверх (принаймні не монолітно-каркасного будинку). Будь-яке приміщення (якщо воно — не потенційна пріоритетна ціль) краще за відкриті ділянки. Аби лише подалі від вікон та інших скляних предметів.
Перестає звертати увагу — це різновид звикання.
Хтось звикає настільки, що у тривогу спить і просинається лише від бабахів. Знаю людей, у яких немає на телефонах програми Тривога. Знаю таких, хто затикає на ніч вуха спеціальними берушами й радить мені найкращі моделі.
Більше болить — тут не знаю, бо людина звикає... Єдине — якщо нерви дуже сідають, то емоції зашкалюють.
Так — треба жити й щось робити для нашої боротьби.
M@Sln
530.08.24, 00:18Відповідь на 4 від Nech sa paci
Я сплю..... бо мали сплю. Коли сплю, то нічого не чую....
що й було недавно в Києві... Коли писали про Охмадит....
(вулиця Сальского) там був зруйнований цілий під'їзд... до основи.....на жаль....
Не просинаюся, коли сплю. Так організм мене захищає.
Стосовно "Будь-який підвал кращий за верхній поверх" не згодна. Підвали в багатоповерхівках не пристосовані як сховища...Це звичайні підвали, з комунікаціями, трубами, каналізацією, піском під ногами, брудом і сміттям. Інколи, навіть, з водою.
Якщо (не дай боже) потрапить ракета в будинок, то він "складеться" як паперовий....
так що підвали, то братська могила. ті, які я бачила, що поруч зі мною.....
M@Sln
630.08.24, 00:21Відповідь на 4 від Nech sa paci
Я оптимістка. Від долі не втечеш. Змирилася з думкою (прийняла) - те, що повинно трапитися, трапиться. Як цього не уникай....
А болить, так. Найперше тому, що не можу допомогти тим, хто потребує допомоги... Ніякому болю не зарадити....
Нерви.... та отож... може тому й відсутність сну.....
і ще, відсутність позитивних емоцій.
Залишається Віра й Надія...... Будемо жити!
M@Sln
730.08.24, 00:32Відповідь на 4 від Nech sa paci
ще прогавила у вашому коментарі....
тому відповідаю. програма Тривога не панацея. Є й інші. Зараз на мій телефон приходять сповіщення автоматично, я нічого не встановлювала. Й за вікном так реве, що не почути не можливо.....
Nech sa paci
831.08.24, 17:09Відповідь на 7 від M@Sln
Так, віднедавна в нас теж реве ще й щось балакає.
Але якщо вікно зачинене, то не дуже чутно. Програма — не панацея, але коли літають десятки ракет і дронів, я краще пересиджу хоча б за двома стінами.
Це скоріше фаталізм. Оптимізм — це "ризик невисокий, скільки там тих ракет, усе буде гаразд".
Не завжди складається донизу. Не завжди пряме влучання — частіше падають уламки або вибуховою хвилею вибиває шибки.