Звернення українських письменників до співгромадян у День рідної мови

Шановні співгромадяни, дорогі читачі! Ми живемо в країні, що зветься Україною, -- і стаємо свідками повзучої політичної війни проти цінностей, що складають підвалини української ідентичності. У час цього непростого випробування для кожного громадянина нашої країни ми звертаємося до вас із закликом не мовчати -- і демонструвати свою громадянську позицію скрізь і завжди, де й коли виникає загроза для конституційних цінностей української держави. Пасивна позиція українських громадян сьогодні -- вже завтра може обернутися гуманітарною катастрофою. Країну роз’єднує не мова, українська чи російська, країну роз’єднує провокаційна, агресивна українофобська політика уряду, що старою, як світ, тактикою «розділяй і владарюй» намагається відволікти увагу народу від власних економічних та дипломатичних поразок. Провокації набули характеру лавини. Закриття українських шкіл на Сході України лицемірно видаються за «оптимізацію витрат». З підручників історії вириваються сторінки, залиті кров’ю наших предків, котрі поклали своє життя за те, щоб ми сьогодні жили в незалежній суверенній унітарній державі. Голодомор, геноцид Сталіна проти українського народу, нашу найбільшу національну катастрофу, від наслідків якої Україна потерпає донині, з орвелівським цинізмом називають всього-на-всього наслідком неправильно проведеної колективізації. Зі шкільної програми вилучають «незручні» для влади твори. Тим часом концепція літературної освіти в загальноосвітніх школах дописується невідомими авторами на користь російської літератури, в тіні якої начебто визрівала українська, що є не тільки відвертою історичною неправдою, а й прямим приниженням вартості української літератури та її геніїв. У радіоефірі давно не знайти української музики, телевізійний простір забитий російським «секондхендом», великі книжкові мережі в Україні належать російським власникам, які дбають про інтереси російської книги. Як у колоніальні часи, нас знову намагаються переконати, нібито український творчий продукт, який більшості українців елементарно недоступний, просто «не конкурентний».На 20-му році після розвалу Радянської імперії нам знову намагаються прищепити почуття меншовартості, «неформату» -- неформату всього українського. Ми з повагою і шаною ставимося до культур і літератур усіх національностей України, що творять єдиний український народ. Ми солідарні з російськими, польськими, кримсько-татарськими, єврейськими, угорськими, румунськими, грузинськими письменниками, з письменниками всіх інших національностей, що живуть і творять в Україні, є її громадянами і сповідують її базові конституційні цінності. Ми рішуче виступаємо проти роздмухування ксенофобії, не ділимо людей на чужих і своїх, зцілюємо країну, а не роздираємо її на Схід і Захід, Південь і Північ. Ми не вимагаємо від держави ні дотацій, ні президентських стипендій, ні урядових пенсій, не впадаємо в розпач від того, що держава нічого не робить для промоції української літератури у світі. Але ми -- автори, відповідальні за українське слово, і наш професійний обов’язок -- стати на захист свого читача, котрий хоче читати українською і вибирає українську книгу. Ми гордимося українськими виконавцями, знаними в цілому світі, і хочемо в ефірі чути українську музику й українське слово. Ми наголошуємо на тому, що присутність української мови в інформаційному просторі не може підпорядковуватися незабарній комерційній вигоді власників ЗМІ. Адже українська мова як державна захищена Конституцією України, і, нагадуємо, згідно з Конституцією, «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Ми переконані, що чиновники усіх рангів повинні не лише знати державну мову, але й висловлюватися нею публічно. Ми застерігаємо представників влади та правоохоронних органів від втручання в справи української культури, від запровадження контролю і цензури, від утисків свободи слова. Ми застерігаємо недалекоглядних політиків від негідних для державця замахів на самі підвалини державності -- від внесення змін до Конституції України та спроб переписати Гімн України. Ми відстоюємо право наших дітей на історичну пам’ять -- на правдиве, не «переформатоване» за лекалами радянської ідеологічної кон’юнктури знання про Другу світову війну, Леніна, Сталіна, УПА, Голодомор, героїв Крут, Івана Мазепу, Степана Бандеру, національно-визвольну боротьбу, про події та діячів історії тоталітарного ХХ століття.  Все це -- непорушні й законні права нашого народу. І жодна влада в країні, яка зветься Україна, не сміє в нас їх одібрати.

Посилання на першоджерело

Після нашої поразки у 1654 році , вже майже на другий день москвини добре зрозуміли щоб опанувати Україну не вистачить знищити її політично , необхідно знищити її економічну незалежність . І саме з того дня вони твердо тримаються цієї думки. За будь яку ціну втримати Україну в стані колонії.

Україна споконвічно була великою торговельною державою на відміну від Московщини ,яка аж до ХVII століття була цілком відірвана від культурного світу. Торгівля приносила Україні величезний зиск , тому вже в 1667 році московській уряд , не гаючись заборонив вивозити товари до будь яких країн крім Московщини , а на кордоні з Московією накладали величезне мито. Потропляючи до Московії , москвини їх перепродували до Європи заробляючи на цьому величезні гроші з української кишені.

1709–1734рр. Московщина збільшила податки в Україні на 400%. Податок від «диму»(хати) у Московщині був 49коп. В Україні 1руб.25 коп.

Як тількі розпочалася доба індустріалізяції , в Україні почали з'являтися фабрики неймовирними темпами , у той час коли навіть терором Пьотр І не міг примусити москвинів закладати фабрики.

Тому , щоб припинити все це ( саме для того щоб Україна не багатіла ) , москвини заборонили вивозити за кордон продукцію

(1716 р. Москва заборонила українцям їздити в Європу по крам.

1718 р. Москва заборонила вивозити до Європи український тютюн.

1720 р. Заборона вивозити скляні вироби до Європи.

1722 р. Заборона привозити в Україну західноєвропейські вироби )

, саме цим зруйнувавши українську індустрію. Але зате вони дозволили вивозити до Московії без мита нашу порцелянову глину , закривши наші порцелянові виробні . Також вони знищіли весь український ткацький промисел , вивезши до Московщини фабрики разом з фахівцями. Лише за 5 років (1822-1827) виріб сукна в Україні впав на 63 % .

Руйнуючі нашу економику вони водночасно розбудовивали свою з допомогою наших і німецьких фахівців “Обернули Московскую ,Владимирскую и Кастрамскую губернии в сплошной мануфактурний округ” .

Поява залізничного сполучення дало величезний поштовх для розвитку економіки всіх країн , не виключаючи і московської , але не української . Маючи нічим не обмежену владу над Україною , москвини зробили залізниці одним із засобів відкрита та цінично грабувати Україну. Вся система залізничного сполучення була побудована таким чином щоб ще міцніше прив'язати Україну. Одеса й досі немає прямого сполучення з Кривим Рогом ( це було зроблено з метою щоб український вугіль не везли за кордон ) , але Кривий Ріг та Донбас мають декілька залізничничих сполучень з Московією.

Внаслідок цього в Одесі привезений за тисячи кілометрів англійський вугіль продавався по 10,37 за тону , а український за 11,51 рублів . Гори українського вугілля лежали не проданими. Українські промисловці хотіли власним коштом побудувати свої залізниці , але москвини не дозволили , мовляв , десятки тисяч українських чумаків втратять свій заробіток !

Крім того на залізничничих дорогах московини ввели ”діферінціалньниє таріфи” , завдяки яким привіз до Московії сирців з України їм не коштував ані копійки. Товари кращої якості вони продовали у себе , а гіршої везли до України , бравши за них на 15 — 20 відсотків більше ніж за кращої якості у Московії.

Україна — величезний виробник цукрового буряку , перевозити буряк до Московії і виробляти там з нього цукор москвини не могли , бо витрати на перевіз були величезні , тому москвини обклали нашу цукор величезним податком і вже в 1895 році він складав 40 % від продажної ціни ( першу цукроварню побудовано в Україні у 1887 ) , а в 1912 році Московський уряд отримав 31,8 мільйонів золотих рублів з цього податку плюс 7 мільйонів податку на цукроварні ( “История народного хозяйства СССР” П.Лащенко)

Але не дивлячись на все це цукровий промисел в Україні продовжував розвиватися , тому москвини вигадали ще один способ його нищення. Вони примусили українських цукроварів продавати ВЕСЬ цукор поза межі України , але весь зиск клали до своєї кішені. У той час коли український селянин не міг собі дозволити купити цукру , англійці та німці годували їм своїх свиней. Все це було можливо завдяки московської “хітрой мєханікі” .

З цієї “хітрой мєханікі” дивувалися за кордоном , американський кореспондент спитав у 1935 році у Молотова чому уряд не будує фабрик там де лежать сирці , а будує їх у Московії а сирці до них привозить з України, це ж якийсь еконоичний абсурд. Молотов відповів :”Так! Це є економичний абсурд , але не є політичний. Бо ми ще не знаємо чи втримаємо Україну в своїх руках “

Україна є єдиною країною світу де вугіль та залізо лежать близько одне до одного , це мало сприяти великому індустріальному розквиту , але москвини не могли цього допустити.

Хоча б це було економичним абсурдом , наприклад : українську залізну руду везли до Англії де з неї англійці добували залізо , яке потім купували москвини і в Петербурзі виробляли з нього товари які потім продавали в Україні .

Але розбудова залізниць вимогала все більше вугілля та заліза , москвини спробували розбудувати свій Урал , але уралське залізо коштувало москвинам дорожче ніж завезене з Західної Європи . Тому вони вимушені були дозволити французам та бельгійцям розбудовивати наш Донбас та Кривий Ріг . Європейські фахівці побачили що вони можуть заробити більше грошей продаючи москвинам українське залізо , але ціною за це стала НАЦІОНАЛЬНІСТЬ власників Донбасу . Французи погодилися дати москвинам велику пайку в промисловості України.

Попри московські утиски українські промисловці почали ставати на ноги , українці зорганізували кілька своїх великих промислових і фінансових підприємств. Це заважало москвинам остаточно опанувати Донбас і московський уряд разом з французськими фінансистами поразумівшись викликали різними штучними оборудками велику економічну кризу , українські промисловці збанкрутили. Москвини “викупили” , перебрали за безцінь збанкрутілі українські підприємства . Споконвічно український Донбас став московським. Український патріот , мільйонер , Алчевский з розпуки застрілився. Його банк перебрав москвин Рябушінський.

Французи та бельгійці взялися розбудовивати Донбас . І вже з 1870 до 1913 виріб заліза збільшився в 20 разів і давав уже 75 % всього заліза продукованого в імперії. А москвини тим часом взялися “розбудоввивати “ грабунок України. Для цього були засновани синдикати під контролем яких була промисловість України. Ці синдикати тримали ціни в Україні на 25% вище за московські і ВДВІЧІ більшими ніж в Європі. Все це висмоктувало з України щорічно мільйоні рублів.

Модерне устаткування , організаційний хист французів та бельгійців дали нечувані дівіденти. Річки золота пливли з України до Московщини та Західної Європи. З 1885 до 1913 бюджет Московії виріс з 765 до 3240 мільйонів , тоб то на 424%

За часів СССР цю політику (тримати Україну в стані недоразвиної колонії ) було продовжено . Весь СССР був поділен на 12 зон , Україну записали до першої ( найдешевшої ) , а Московії до 12 ( найдорожчої) , це відзеркалилося на оплаті праці , коли в Московії чорнороб отримував за свою роботу 16,56 рублів , а в Україні за таку саму роботу платили 9 рублів 16 коп. Для фахівців оплата складала різницю в 200% ( “Оплата труда в МТС” Н.Трофимов 1954)

Московські синдикати мали монополію на продаж українського збіжжя , таким чином вони встановлювали ціни які сами бажали. Вони платили українцям на 25 % меншу ціну ,ніж ту яку українці могли одержати продаючи безпосередньо в Європі. Отже москвини недоплачували українцям за збіжжя 77 мільйонів рублів щорічно. ( це ще за часів московських царів )

За ці гроші Україна могла б побудувати для кожної української сім'ї кількакімнатний модерновий будинок разом з наймодернішим устаткуваням . Крім того тих грошей вистачило б на розбудову всієї країни , на будову лікарень , шкіл , вистачило б на розбудову розгалуженой системи модернових автошляхів по всій Україні. Наш народ був би найкультурнішим та найзаможнішим народом в усієї Європі та у всьому світі.

Були б ..... як би не братання “з братнім сусіднім слов'янським народом”, як би кожен українець відчував та плекав до москвинів те саме що вони до нас.

Треба щоб кожен українець усвідомив що грабунок України з боку Московії не припинится доти , поки ми не поставимо “китайську стіну” на кордоні з Московією . Стіну матеріальну та духовну.

Україна - це казкова країна Ельдорадо.Сюди їдуть потягами та летять літаками всі ті хто не зміг працевлаштуватися у себе в країні , а тут вони заробляють шалені гроші. Де ж це місце ? Це наше телебачення , яке вже давно перетворилося на філію московського і де себе вже давно певно почувають несчислені гастарбайтери з Росії.

Ведучі політичних ток–шоу Савік Шустер та Євген Кисельов — це лише видимий фасад. Поза телеекраном помітно активізував консультаційну роботу на проросійському «Інтері» політтехнолог Ігор Шувалов, до порад якого дослуховуються не лише голова СБУ Ігор Хорошковський, фактичний власник цієї медіа–групи, а й Сергій Льовочкін — голова президентської адміністрації Віктора Януковича. На СТБ інформаційно–аналітичний департамент нещодавно очолив Михайло Єрмолаєв, який працював на російському каналі Рен–ТВ спочатку головним редактором, потім заступником головного редактора служби інформації.

Політичні ток-шоу, розважальні програми, численні «фабрики», «кухні», «майдани» — російські ведучі практично всюди. Колись у себе вдома вони мали високі рейтинги і, поза сумнівом, непогані гонорари. Тільки ті часи давно минули, на російському телебаченні з’явилися нові, молоді й популярні журналісти. Їх там пестять, виховують, розкручують. А колишні зірки затишно і привільно почуваються на українському телебаченні.

Журналіст Отар Кушанашвілі, який заробив собі ім’я на скандалах та ненормативній лексиці, якось в інтерв’ю поскаржився, що справи його на російському медіа-просторі похитнулися. Зате тепер він цілком комфортно влаштувався на одному з провідних українських каналів. Лексика його, щоправда, відтоді не покращилася, проте платять за це, здається, непогано.

Ще один «свій» — Дмитро Нагієв. Імовірно, його «Вікна» з їхніми копаннями у брудній білизні настільки набридли росіянам, що довелося йому збирати речі і вирушати в Україну, де його зустріли з розпростертими обіймами. А невдовзі, судячи з телевізійних анонсів, Нагієв взагалі перекваліфікується на сваху. А що? Теж справа — за прийнятний гонорар. Анфіса Чехова, яка вже давно займається цим в Україні, на життя не скаржиться.

А чого, скажімо, не сиділося на Рубльовці у фамільному особняку кулінарці Юлії Висоцькій? За «пекельну кухню» платять більше? А Філіп Кіркоров, сяючи радісною усмішкою, зовсім забув про те, як колись заявляв, що не приїде більше в Україну, бо йому лімузин до трапа літака не подали? І ті, хто його сюди покликав, теж про це забули?

Отже, останнім часом, немов мухи на мед, злітаються на українське телебачення ведучі, які вийшли в тираж, шоумени, що втратили популярність. Навіть світським левицям фінансовий клімат в Україні подобається більше, ніж московський. Не випадково  у новому телесезоні ведучою однієї з програм на українському телеканалі збирається стати Ксенія Собчак.

Перераховувати список іноземної поп-утильсировини можна довго. Вмикаєш будь-який канал  і бачиш обличчя пошарпаних життям і падінням популярності на історичній батьківщині щоуменів і шоугерл.

Телевізійні топ-менеджери, закуповуючи оптом і вроздріб медійний секонд хенд, привчають нас доношувати чуже ганчір’я. Мільйонні телевізійні бюджети витрачають на гастролерів, які давно вийшли в тираж у себе на батьківщині, замість того щоб виховувати, розкручувати, допомагати своїй талановитій молоді. А її у нас чимало. Шоу «Україна має талант» переконливо це доводить. Ось тільки їхній талант країні чомусь не потрібен.

Як завжди, призначивши варягів, управлінці та власники приватних українських каналів узагальнено обґрунтовують кадрові рішення важливістю досягнення поставленої мети і незамінністю своїх нових заїжджих ставлеників. Але, погодьтесь, працюючи в Україні начальником новинарів загальнонаціонального каналу, треба добре знати специфіку країни загалом та політики зокрема й орієнтуватися у підводних течіях сьогоденних подій. Більше того — просто знати українську мову. Звичайно, якщо перед новопризначеними не стоїть завдання пропаганди ідей проросійської влади та замовчування (або перекручування догори дригом) небажаних тем.

Ідеологічне промивання мізків через телеекрани в Україні наростає. І все частіше роблять його з допомогою людей, які не один рік жили і працювали у сусідній Росії, де закручування гайок демократії — уже пройдений етап.

За матеріалами газет "Урядовий кур'єр" та "Україна молода"