СКРИНЬКА З ОКУЛЯРАМИ
- 08.01.12, 13:18
Різдвяного вечора Алісці принесла вечерю давня подруга. Із плетеним кошиком у руках, Катюшка була в екстравагантному червоному кардигані, такого ж кольору чобітках, а на носі у неї стирчали жовті
окуляри.
- Привіт, бабанько! – заявила вона, тицьнувши з порогу Алісці важкенький кошик. – Стіл готовий?
- Аякже, чекала на тебе!
- З Різдвом будьте здорові! – це вже Катя до мами.
- І вам не хворіти! – мама Аліски у відповідь.
Після святкової вечері та співу колядників, мама пішла до своєї кімнати, а подруги до зали. Катька впала в глибоке крісло, Аліска ж кинула свої кості, як вона над собою жартувала, на гігантських
розмірів розкішний диван.
- Катюшко, - запитала Аліска, - відколи це ти почала окуляри носити?
- Віднедавна. Тільки стає сумно на душі – зразу ж одягаю жовті окуляри. Оптимізму додають.
- Тоді я тобі теж де в чому зізнаюсь, - по-змовницьки прошепотіла Аліска й полізла до своєї шафки-домовинки. Домовинкою вона її жартома називала за подібністю форм. Насправді ж це був
звичайнісінький пенал від стандартної стінки.
- Алісо, навіщо ти всі шафи прибрала зі своєї кімнати? – запитала Катя.
- Скажи: вдало здихалася! – засміялася Аліса, порпаючись у безоднях домовинки, як Самійленко у своїх кишенях.
- Пригадую, колисьтвоя кімната нагадувала мені публічну бібліотеку! А зараз – просторо!
- Ну, от ти й відповіла на своє запитання, - сказала Аліса, знайшовши те, що шукала, - ковану залізом старовинну скриньку. Звідти Аліса дістала чорні окуляри й почепила на носа.
- Коли робота перестала приносити мені радість, діти розлетілися по світу, а коханий чоловік сказав мені «до побачення», я відчула непереборне бажання звільнити свою квартиру, як і душу, до речі, від
усього зайвого! Воно давило на мене й не давало дихати!
- Перекрило кисень?
- Бачу, що не дарма товаришую вже стільки років з учителем біології! Так, перекрило кисень і здавило горло… - гірко мовила Аліска. - Десять років на стіні моєї кімнати висіло фото того негідника й
нагадувало мені про те, якою б я могла бути щасливою. Я зняла його, Катю! А той мотлох на балконі, пам’ятаєш, як тремтіла над ним, боячись позбавитися «музею споминів»? Він переїхав на місцевий смітник.
- То тепер ти вільна й можеш зняти чорні окуляри?
- Можу.
- Тоді викинь їх, адже вони тобі більше не потрібні!
- Знаєш, Катю, коли іноді вмикаю телевізор і чую плямкання політичної богеми біля народного корита, коли частенько бачу у своєму ж під’їзді молодих людей після чергової дози «кайфу», коли доводиться розмовляти з людьми, які мені неприємні, я одягаю чорні окуляри – не так болить серце.
- Значить, твої окуляри теж не зір коригують?
- Виходить, що так…
- А чому чорні? Ти ж сама часто говориш: «Жити треба на позитиві»?
- А у мене є й інші, - зізналась Аліска, зняла чорні окуляри, поклала їх до скриньки й одягнула уже рожеві.
- А ці коли одягаєш?
- О, ці у мене з дитинства! Бачиш, які у них маленькі скельця, й форму вони мають двох кумедних сердечок!
- У дитинстві теж, певно, багато мріяла? – засміялася Катя.
- У дитинстві ми всі сприймали світ через призму рожевих окулярів. І я будувала повітряні замки, марила цікавими подорожами, далекими країнами, заритими скарбами...
- І принцем на білому коні?
- І принцем! Не обов’язково на коні, можна й на «Мерседесі»!
- Або хоча б на велосипеді!
- Ну, якраз на велосипеді й був. Потім – на мотоциклі. І ще один – на «Тойоті»!
- Чому ж ти їх не трималася, своїх принців? Хоча б того, що на велосипеді?
- Катю, життя – велика ковзаниця, і щоб впіймати свого чоловіка, як казкову жар-птицю, треба гарно лоба набити і міцно тримати, хоча б за хвоста, бо станеться, як у моїх випадках: тільки пір’я й лишилось…
Аліска зняла рожеві окуляри, поклала до скриньки, натомість дістала звідти декілька пір’їн.
- Так вони ж гусячі!
- У тім-то й річ, що не було серед них птахів високого польоту…
- Навіщо ж тоді зберігаєш?
- Щоб нагадували про мої помилки.
- А що там ще, Аліско, у твоїй скиньці є? – допитувалася Катеринка.
Аліса дістала червоні окуляри. Їх уже не одягала.
- Це моя інтуїція, - сказала. – Іноді вони мені підказують, що треба бути більш обачною.
- Як червоне світло на світлофорі!
- Як червоне світло… Пам’ятаєш, я встановила вдома телефон з АВН?
- Так. У мене теж такий.
- Із таким телефоном мені спокійніше жити на світі. Відтоді я не завжди піднімаю слухавку, коли мені дзвонять.
- Але ж це не зовсім етично, - глузувала Катька.
- Зате нерви міцніші. От телефонує, наприклад, тобі директор у твій законний вихідний або у суботу… - це Аліска.
- І запитує: "Чи не хотіли б ви, дорогенька, вийти на заміну?" – їй в тон Катька.
- А потім завуч: «Тут ваші діти вікно розбили в учительській! Терміново біжіть на килим!»
- А ви у ванній, бо вчителі вдома ще й миються!
- І дивляться телевізор!
- І кохаються!
Подруги качалися від сміху.
- Або ж двонять і говорять: «Алісо Іванівно, ми вам повідомляємо гарну новину – на вас чекає премія у розмірі місячної зарплати…"
- Міністра освіти!
- О-о-о! …А іноді телефонують чоловіки з минулого, вони чогось від тебе чекають, на щось сподіваються, а ти їм аж ніяк не можеш цього дати…
- Це як Юрчик, пригадуєш: «Катю, зроби хімію. А то зачіска, як у Гітлера!»
І знову – сміх!
- А ще ці окуляри захищають мене від необдуманих учинків! Ось учора зустріла сусіда, Миколу Степановича. Побачив мене біля під’їзду і зразу ж: «Зустрінемося? Погомонимо про те, про се…» А тут червоні окуляри де не візьмись – і стриб мені на носа!
- Ну, то й поговорили б! Він один і ти одна!
- А любов? – сумно мовила Аліска.
- Отож-то й воно… - зітхнула Катя і вже згодом:
- То що, мати, може, там, у скриньці, ще які окуляри завалялися?
- Чого б і ні! Є фіолетові. Вони на мені, коли сідаю писати вірші чи оповідання.
- Колір творчості?
- І наснаги, що частенько застає саме у них. А є ще зелені. Колір душевної рівноваги та спокою. Іх одягаю, коли розмовляю з дітьми.
- Сумуєш за ними?
- Допоки не поговорю по телефону чи Скайпу.
- Яна давно була?
- На мій день народження.
- А Ярослава?
- Теж, тільки рік тому.
- А у Скайпі?
- Знаєш, іноді хочеться просто обійняти й притиснути до серця…
- А ти візьми й притисни монітор! – піднімала настрій подруга-оптимістка.
- Це точно, - витерла сльозу Аліска. – І буде, як у тому анекдоті.
- А як було в анекдоті?
- Та закохався заєць у слониху. Одружилися. Підходить він до коханої, притискає до себе й говорить: «Ого, у тебе зад – як братська могила! »- «Чому?» - дивується слониха. – «Хоч обіймай та плач!» - і Аліса
несподівано дістала зі скриньки …жовті окуляри!
- О, так у тебе теж такі є?
- А то! Хіба можна жити у цій країні й не носити жовтих окулярів? Не будемо їх одягати – деградуємо зовсім. А ти ж не хочеш деградувати?
- А що, помітно?
- Ні, звичайно, - засміялася Аліска, а за нею й Катюшка.
Подруги ще довго говорили й розпрощалися за північ.
- Аліско, а ти мені позичиш на завтра чорні окуляри? – уже біля дверей запитала Катька.
- Аякже! А навіщо тобі?
- У нас у школі завтра педрада на дев’яту!
- О Боже! Після Різдва?
- Так. І вони мені завтра ой як знадобляться!
Під’їхав ліфт. Аліска кинула Каті вслід чергову фразу: «Ти ж дивися мені, нікого дорогою не ображай!», зачинила за подругою двері. Зайшла до кімнати, де тільки-но лилася душевна жіноча розмова та лунав сміх. Взяла до рук скриньку і вже було поставила її у шафу-домовинку, як спохватилася: не зняла свої жовті окуляри!
Лягаючи спати, Аліска ще погомоніла з Богом. Подякувала за те, що дав їй хороших діток, що ще жива мама, розпитала, чи не важко Йому слідкувати за порядком на Землі. Попросила для своїх рідних,
друзів, екс-чоловіка (а що їй, жаль?) здоров’я та достатку, а для ворогів – щоб були добрішими та людянішими.
А з Богом в окулярах розмовляти не можна!
окуляри.
- Привіт, бабанько! – заявила вона, тицьнувши з порогу Алісці важкенький кошик. – Стіл готовий?
- Аякже, чекала на тебе!
- З Різдвом будьте здорові! – це вже Катя до мами.
- І вам не хворіти! – мама Аліски у відповідь.
Після святкової вечері та співу колядників, мама пішла до своєї кімнати, а подруги до зали. Катька впала в глибоке крісло, Аліска ж кинула свої кості, як вона над собою жартувала, на гігантських
розмірів розкішний диван.
- Катюшко, - запитала Аліска, - відколи це ти почала окуляри носити?
- Віднедавна. Тільки стає сумно на душі – зразу ж одягаю жовті окуляри. Оптимізму додають.
- Тоді я тобі теж де в чому зізнаюсь, - по-змовницьки прошепотіла Аліска й полізла до своєї шафки-домовинки. Домовинкою вона її жартома називала за подібністю форм. Насправді ж це був
звичайнісінький пенал від стандартної стінки.
- Алісо, навіщо ти всі шафи прибрала зі своєї кімнати? – запитала Катя.
- Скажи: вдало здихалася! – засміялася Аліса, порпаючись у безоднях домовинки, як Самійленко у своїх кишенях.
- Пригадую, колисьтвоя кімната нагадувала мені публічну бібліотеку! А зараз – просторо!
- Ну, от ти й відповіла на своє запитання, - сказала Аліса, знайшовши те, що шукала, - ковану залізом старовинну скриньку. Звідти Аліса дістала чорні окуляри й почепила на носа.
- Коли робота перестала приносити мені радість, діти розлетілися по світу, а коханий чоловік сказав мені «до побачення», я відчула непереборне бажання звільнити свою квартиру, як і душу, до речі, від
усього зайвого! Воно давило на мене й не давало дихати!
- Перекрило кисень?
- Бачу, що не дарма товаришую вже стільки років з учителем біології! Так, перекрило кисень і здавило горло… - гірко мовила Аліска. - Десять років на стіні моєї кімнати висіло фото того негідника й
нагадувало мені про те, якою б я могла бути щасливою. Я зняла його, Катю! А той мотлох на балконі, пам’ятаєш, як тремтіла над ним, боячись позбавитися «музею споминів»? Він переїхав на місцевий смітник.
- То тепер ти вільна й можеш зняти чорні окуляри?
- Можу.
- Тоді викинь їх, адже вони тобі більше не потрібні!
- Знаєш, Катю, коли іноді вмикаю телевізор і чую плямкання політичної богеми біля народного корита, коли частенько бачу у своєму ж під’їзді молодих людей після чергової дози «кайфу», коли доводиться розмовляти з людьми, які мені неприємні, я одягаю чорні окуляри – не так болить серце.
- Значить, твої окуляри теж не зір коригують?
- Виходить, що так…
- А чому чорні? Ти ж сама часто говориш: «Жити треба на позитиві»?
- А у мене є й інші, - зізналась Аліска, зняла чорні окуляри, поклала їх до скриньки й одягнула уже рожеві.
- А ці коли одягаєш?
- О, ці у мене з дитинства! Бачиш, які у них маленькі скельця, й форму вони мають двох кумедних сердечок!
- У дитинстві теж, певно, багато мріяла? – засміялася Катя.
- У дитинстві ми всі сприймали світ через призму рожевих окулярів. І я будувала повітряні замки, марила цікавими подорожами, далекими країнами, заритими скарбами...
- І принцем на білому коні?
- І принцем! Не обов’язково на коні, можна й на «Мерседесі»!
- Або хоча б на велосипеді!
- Ну, якраз на велосипеді й був. Потім – на мотоциклі. І ще один – на «Тойоті»!
- Чому ж ти їх не трималася, своїх принців? Хоча б того, що на велосипеді?
- Катю, життя – велика ковзаниця, і щоб впіймати свого чоловіка, як казкову жар-птицю, треба гарно лоба набити і міцно тримати, хоча б за хвоста, бо станеться, як у моїх випадках: тільки пір’я й лишилось…
Аліска зняла рожеві окуляри, поклала до скриньки, натомість дістала звідти декілька пір’їн.
- Так вони ж гусячі!
- У тім-то й річ, що не було серед них птахів високого польоту…
- Навіщо ж тоді зберігаєш?
- Щоб нагадували про мої помилки.
- А що там ще, Аліско, у твоїй скиньці є? – допитувалася Катеринка.
Аліса дістала червоні окуляри. Їх уже не одягала.
- Це моя інтуїція, - сказала. – Іноді вони мені підказують, що треба бути більш обачною.
- Як червоне світло на світлофорі!
- Як червоне світло… Пам’ятаєш, я встановила вдома телефон з АВН?
- Так. У мене теж такий.
- Із таким телефоном мені спокійніше жити на світі. Відтоді я не завжди піднімаю слухавку, коли мені дзвонять.
- Але ж це не зовсім етично, - глузувала Катька.
- Зате нерви міцніші. От телефонує, наприклад, тобі директор у твій законний вихідний або у суботу… - це Аліска.
- І запитує: "Чи не хотіли б ви, дорогенька, вийти на заміну?" – їй в тон Катька.
- А потім завуч: «Тут ваші діти вікно розбили в учительській! Терміново біжіть на килим!»
- А ви у ванній, бо вчителі вдома ще й миються!
- І дивляться телевізор!
- І кохаються!
Подруги качалися від сміху.
- Або ж двонять і говорять: «Алісо Іванівно, ми вам повідомляємо гарну новину – на вас чекає премія у розмірі місячної зарплати…"
- Міністра освіти!
- О-о-о! …А іноді телефонують чоловіки з минулого, вони чогось від тебе чекають, на щось сподіваються, а ти їм аж ніяк не можеш цього дати…
- Це як Юрчик, пригадуєш: «Катю, зроби хімію. А то зачіска, як у Гітлера!»
І знову – сміх!
- А ще ці окуляри захищають мене від необдуманих учинків! Ось учора зустріла сусіда, Миколу Степановича. Побачив мене біля під’їзду і зразу ж: «Зустрінемося? Погомонимо про те, про се…» А тут червоні окуляри де не візьмись – і стриб мені на носа!
- Ну, то й поговорили б! Він один і ти одна!
- А любов? – сумно мовила Аліска.
- Отож-то й воно… - зітхнула Катя і вже згодом:
- То що, мати, може, там, у скриньці, ще які окуляри завалялися?
- Чого б і ні! Є фіолетові. Вони на мені, коли сідаю писати вірші чи оповідання.
- Колір творчості?
- І наснаги, що частенько застає саме у них. А є ще зелені. Колір душевної рівноваги та спокою. Іх одягаю, коли розмовляю з дітьми.
- Сумуєш за ними?
- Допоки не поговорю по телефону чи Скайпу.
- Яна давно була?
- На мій день народження.
- А Ярослава?
- Теж, тільки рік тому.
- А у Скайпі?
- Знаєш, іноді хочеться просто обійняти й притиснути до серця…
- А ти візьми й притисни монітор! – піднімала настрій подруга-оптимістка.
- Це точно, - витерла сльозу Аліска. – І буде, як у тому анекдоті.
- А як було в анекдоті?
- Та закохався заєць у слониху. Одружилися. Підходить він до коханої, притискає до себе й говорить: «Ого, у тебе зад – як братська могила! »- «Чому?» - дивується слониха. – «Хоч обіймай та плач!» - і Аліса
несподівано дістала зі скриньки …жовті окуляри!
- О, так у тебе теж такі є?
- А то! Хіба можна жити у цій країні й не носити жовтих окулярів? Не будемо їх одягати – деградуємо зовсім. А ти ж не хочеш деградувати?
- А що, помітно?
- Ні, звичайно, - засміялася Аліска, а за нею й Катюшка.
Подруги ще довго говорили й розпрощалися за північ.
- Аліско, а ти мені позичиш на завтра чорні окуляри? – уже біля дверей запитала Катька.
- Аякже! А навіщо тобі?
- У нас у школі завтра педрада на дев’яту!
- О Боже! Після Різдва?
- Так. І вони мені завтра ой як знадобляться!
Під’їхав ліфт. Аліска кинула Каті вслід чергову фразу: «Ти ж дивися мені, нікого дорогою не ображай!», зачинила за подругою двері. Зайшла до кімнати, де тільки-но лилася душевна жіноча розмова та лунав сміх. Взяла до рук скриньку і вже було поставила її у шафу-домовинку, як спохватилася: не зняла свої жовті окуляри!
Лягаючи спати, Аліска ще погомоніла з Богом. Подякувала за те, що дав їй хороших діток, що ще жива мама, розпитала, чи не важко Йому слідкувати за порядком на Землі. Попросила для своїх рідних,
друзів, екс-чоловіка (а що їй, жаль?) здоров’я та достатку, а для ворогів – щоб були добрішими та людянішими.
А з Богом в окулярах розмовляти не можна!
4
Коментарі
Гість: Тираъ
18.01.12, 13:26
Добре
sonce-33
28.01.12, 13:35
дякую